Від пані де Розмонд до президентші де Турвель
Я б відповіла вам раніше, мила моя дочко, якби не перевтомилася, коли писала свого останнього листа, і до мене не повернулися мої болі, позбавивши мене всі ці дні можливості користуватися своєю рукою. Я дуже квапилася подякувати вам за хороші звістки про мого племінника і заразом якнайщиріше вас поздоровити. Тут уже ніяк не можна не визнати втручання провидіння, яке, осяявши благодаттю одного з вас, урятувало іншу. Так, красуне моя, Господь, що побажав тільки випробувати вас, послав вам допомогу в мить, коли сили ваші закінчувались. І, незважаючи на ваше легке нарікання, мені здається, вам є за що подякувати йому. Я, певна річ, розумію, що вам було б приємніше, якби рішення це зародилося спершу у вас, а рішення Вальмона стало б уже наслідком вашого. Із загальнолюдської точки зору в цьому разі були б, мабуть, краще дотримані права нашої статі; ми ж не бажаємо поступатися жодним зі своїх прав. Але яке значення мають ці малоістотні міркування в порівнянні з важливістю досягнутого? Хіба той, хто врятувався після корабельної аварії, скаржитиметься на те, що він позбавлений був можливості вибирати засоби порятунку?
Незабаром, дорога моя дочко, ви переконаєтеся, що муки, яких ви страшилися, самі собою полегшаться. А якби навіть вони і продовжували терзати вас із колишньою силою, ви б усе ж таки відчували, що їх легше переносити, ніж розкаяння совісті й презирство до самої себе. Раніше мені було б марно говорити вам ці слова, що здаються такими суворими: любов – почуття, проти якого ми безсилі, і розсудливість може допомогти нам уникнути його, але не перемогти. Якщо вже воно виникло, то може померти лише природною смертю або ж від цілковитої безнадійності. Ваш випадок – якраз другий, і це дає мені право та мужність вільно висловити свою думку. Жорстоко лякати безнадійного хворого, якому потрібні тільки втішання та болезаспокійливі засоби; але корисно прояснити видужуючого щодо небезпеки, на яку він наражався, щоб вселити йому необхідну розсудливість і готовність підкоритися порадам, які можуть йому ще знадобитися.
Якщо вже ви обрали мене своїм лікарем, я і говорю з вами як лікар, – говорю, що легке нездужання, яке ви ще відчуваєте, можливо, потребуючи деяких ліків, ніщо в порівнянні з жахливою хворобою, повне лікування від якої вам уже забезпечено. Потім, як ваш друг, як друг жінки розумної та доброчесної, я дозволю собі додати, що пристрасть, яка опанувала вас, злощасна сама по собі, робила іще більш злощасним предмет її. Якщо вірити тому, що мені твердять, то племінник мій, до якого, признаюсь, я, можливо, почуваю надмірну слабкість, і в якому дійсно багато похвальних якостей поєднуються з щонайбільшою ввічливістю, являє для жінок певну небезпеку і не вільний від провини перед багатьма з них: губити їх робить приємність йому майже таку ж, як і спокушати. Я вірю, що ви наставили б його на шлях істинний: для такої справи немає нікого більш достойного, ніж ви. Але, розраховуючи на це, стільки інших жінок уже пережили гірке розчарування, що я воліла б, аби з вами цього не сталося.
Тепер, красуне моя, подумайте про те, що замість багатьох небезпек, які підстерігали вас, ви, окрім чистої совісті й душевного спокою, відчуватимете також задоволення, адже виявилися головним знаряддям повернення Вальмона на праведний шлях. Щодо мене, то я не сумніваюся, що це головним чином наслідок вашого доблесного опору, і що одна мить слабкості з вашого боку, можливо, залишила б мого племінника у вічній омані. Мені хочеться так думати і хочеться також, аби й ви так думали. У цьому знайдете ви першу втіху, а я підстави любити вас іще сильніше.
Чекаю вас до себе найближчими днями, дорога моя дочко, як ви мені обіцяли. Ви знайдете мир і щастя в тих самих місцях, де втратили їх. Прийдіть передусім порадіти разом із вашою люблячою матір’ю тому, що ви так щасливо додержали даного вами слова не вчинити нічого, що не було б достойним її та вас!
Із замку ***, 30 жовтня 17…
Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона
Якщо я не відповіла, віконте, на вашого листа від 29-го, то не тому, що в мене не було часу: попросту він мене розсердив, і я вважаю його позбавленим будь-якого здорового глузду. Тому я визнала найкращим забути його. Але якщо вже ви до нього повертаєтеся, якщо ви, мабуть, наполягаєте на висловлених у нім думках і сприймаєте моє мовчання за знак згоди, – доведеться мені викласти вам мою думку.
Іноді у мене з’являлися зазіхання на те, щоб собою однією замінити цілий сераль, але я ніколи не погоджувалася бути просто однією з одалісок. Я гадала, що вам це відомо. Але в усякому разі тепер, коли ви вже не можете не знати цього, вам легко буде зміркувати, наскільки безглуздою мала здатися мені ваша пропозиція. Як! Щоб я пожертвувала потягом, і до того ж потягом нежданим, заради того, щоб займатися вами? І притому ще як саме займатися? Чекаючи, як покірна раба, своєї черги на прихильну милість вашої величності? Коли, приміром, вам забажається на мить відволіктися від невідомої чарівності, яку дала вам відчути одна лише чудова, божественна пані де Турвель, або коли ви раптом почнете побоюватись, як би не похитнулося в очах привабливої Сесілі те піднесене уявлення про вашу особу, яке ви хотіли б, аби вона зберегла? Тоді, зглянувшись на мене, ви шукатимете насолод у моєму товаристві – які, щоправда, не такі гострі, зате ні до чого не зобов’язують, і ваші дорогоцінні знаки уваги, хоч би і досить рідкісні, зроблять мене, врешті-решт, досить щасливою!
О так, у вас, ясна річ, дуже висока думка про свою особу. Але, мабуть, мені зате бракує скромності, бо, хоч як уважно я себе роздивляюсь, я не помічаю, що до такої міри опустилася. Можливо, це мій недолік, але попереджаю вас, що в мене їх узагалі чимало.
І ось головний із них: я вважаю, що школяр, солодкавий Дансені, зайнятий тепер виключно мною, що пожертвував заради мене, не роблячи з цього особливої заслуги, своєю першою пристрастю ще до того, як задовольнив її, словом – що любить мене, як люблять лише в його віці, може, незважаючи на свої двадцять років, дати мені більше щастя і більше радощів, ніж ви. Я дозволила б собі навіть додати, що якби мені спало на думку взяти йому помічника, то ним були б не ви, в усякому разі тепер.
А з яких таких причин, запитаєте ви мене? Але передусім причин може й зовсім не бути, бо каприз, завдяки якому я можу віддати перевагу вам, здатний так само зробити вас абсолютно небажаним. Проте із ввічливості я готова навести вам свої аргументи. Мені здається, що вам довелось би занадто багато чим заради мене пожертвувати. Я ж замість того, щоб виявитися вам за це вдячною, як ви, звичайно, чекали б, цілком здатна була б вважати, що ви мусите й далі приносити мені жертви! Ви бачите, у нас настільки несхожий напрям думок, що ми ніяк не зможемо зблизитись, а я побоююсь, що мені знадобилось би багато, дуже багато часу, перш ніж змінилися б мої почуття. Коли я виправлюсь, обіцяю вас про це сповістити. А до того, послухайтеся мене, влаштовуйтесь як-небудь інакше і прибережіть свої поцілунки: адже у вас стільки можливостей знайти їм краще застосування!..
Прощавайте, як раніше, кажете ви? Але раніше, здається, я означала для вас дещо більше. Я не була у вас на третіх ролях, а головне, ви, перш ніж бути впевненим у моїй згоді, зволили чекати, поки я скажу «так». Примиріться ж із тим, що замість того, щоб говорити вам «прощавайте», як говорила раніше, я скажу вам «прощавайте», як можу сказати тепер.
Залишаюся, пане віконте, відданою вам…
Із замку ***, 31 жовтня 17…