Від президентші де Турвель до пані де Розмонд
Лише вчора, люба пані, отримала я вашого запізнілого листа. Він убив би мене на місці, якби життя моє належало мені. Але ним володіє інший, і це – пан де Вальмон. Бачите, я від вас нічого не приховую. Напевно, ви більше не вважаєте мене гідною вашої дружби, але я не так боюся втратити її, як обманним чином користуватися нею. Ось єдине, що я можу сказати вам: пан де Вальмон поставив мене перед вибором – або його смерть, або його щастя, і я зважилася на останнє. Я не хвалюсь і не звинувачую себе: я просто говорю, як іде справа.
Після цього ви легко зрозумієте, яке враження міг справити на мене ваш лист і ті суворі істини, які в нім висловлено. Проте не думайте, що він може викликати в мені який-небудь жаль або змусити мене змінити свої почуття і свої вчинки. Це не означає, що у мене не буває жорстоких хвилин. Але навіть коли моє серце розривається на частини, коли мені здається, що я вже не в змозі терпіти свої муки, я кажу собі: Вальмон щасливий, і перед цією думкою відступає все, або, вірніше, вона все перетворює на радість.
Отже, я присвятила своє життя вашому племінникові, заради нього я погубила себе. Він став метою всіх моїх думок, усіх моїх почуттів, усіх моїх вчинків. Поки життя моє потрібне для його щастя, я дорожитиму ним і вважатиму, що доля до мене милостива. Коли ж якогось дня він помислить інакше… він не почує від мене ні скарги, ні докору. Я вже осмілилась уявити собі цю фатальну мить, і рішення моє прийняте.
Тепер ви бачите, як мало можуть хвилювати мене побоювання, що, мабуть, тривожать вас, побоювання, як би пан де Вальмон не погубив мене. Бо якби в нього виникло таке бажання, він, значить, уже розлюбив би мене. А що для мене тоді пусті розмови, яких я вже не почую? Тільки він буде моїм суддею. І оскільки я жила тільки для нього, пам’ять про мене житиме у нім, і якщо він буде змушений визнати, що я його любила, я буду достатньо виправдана.
Читаючи ці рядки, люба пані, ви читали в моєму серці. Нещастю втратити через свою відвертість вашу повагу я віддала перевагу над нещастям стати негідною його, принизившись до брехні. Я вважала, що до повного щиросердя по відношенню до вас мене зобов’язали ваші колишні дружні до мене почуття.
Якщо я додам іще хоч слово, ви можете запідозрити, що я маю зухвалість і нині розраховувати на них, а тим часом мій власний суворий суд над собою вже забороняє мені претендувати на це.
Залишаюся, добродійко, покірно відданою вам…
Париж, 1 листопада 17…
Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Скажіть мені, чарівний друже мій, звідки взявся ядучий і знущальний тон, який панує у вашому останньому листі? Який учинив я, очевидно, сам того не підозрюючи, злочин, що так вас розгнівив? Ви докоряєте мені за те, що я говорив з вами так, ніби цілком розраховую на вашу згоду, хоча ще не отримав її. Але – так я вважав – у тому, що в стосунках із ким завгодно могло б здатися зухвалістю, між нами двома слід бачити лише знак довіри. А відколи це почуття шкодить дружбі чи любові? З’єднавши бажання зі сподіванням, я лише піддався природному для людини пориву виявитись якомога ближче до щастя, якого вона домагається. Ви ж прийняли за вияв гордині те, що стало тільки наслідком мого нетерпіння. Я чудово знаю, що згідно із заведеними звичаями в таких випадках належить виявляти шанобливу недовірливість. Але ви так само добре знаєте, що це лише церемонна формальність, і, думається мені, я мав право вважати, що така дріб’язкова манірність між нами вже зайва.
Мені здається навіть, що така свобода і відвертість, коли вони побудовані на давнішньому зв’язку, набагато цінніші за безглузде улещування, через яке в любовні стосунки так часто вноситься якась солодкавість. Можливо, одначе, моя манера звертання подобається мені більше тільки тому, що нагадує про пережите щастя. Але саме тому мені було б іще образливіше бачити, що ви дотримуєтесь іншої думки.
Але це, по-моєму, єдина моя провина. Бо я не уявляю собі, що ви могли б серйозно думати, ніби я здатний віддати перевагу над вами хоч якійсь іншій жінці, та ще менше – що я міг цінувати вас так мало, як ви нібито думаєте. Із цього приводу ви говорите, що уважно роздивлялися себе і не знайшли, що аж так опустилися. Анітрохи не сумніваюсь, і це лише доводить, що у вас гарне дзеркало. Але хіба вам не було б легше зробити тут же справедливіший висновок: що я вже, напевно, не думав про вас так, як ви уявили?
Марно стараюсь я зрозуміти, звідки у вас узялася така дивна думка. Все ж я міркую, що вона має якесь відношення до похвальних відгуків, які я наважився зробити на адресу інших жінок. Так принаймні примушує думати ваше підкреслене повторення епітетів чудова, божественна, приваблива, які я вжив, кажучи про пані де Турвель або про малу Воланж. Але хіба ви не знаєте, що ці слова, здебільшого вибрані випадково, а не обдумано, виявляють не стільки ставлення до цієї особи, скільки стан, у якому перебуваєш у той момент, коли про неї говориш? І якщо в той самий час, коли я був захоплений тією або іншою, бажання володіти вами у мене не слабшало, якщо я абсолютно явно робив вам перевагу над тими двома, – бо не можу ж я відновити наш колишній зв’язок інакше, як нехтуючи ними, – мені здається, що вам ні в чому мені особливо докорити.
Не набагато важче буде мені виправдатись і з приводу невідомої чарівності, яка вас, здається, теж зачепила: бо передусім, коли щось невідоме, це зовсім не означає, що воно привабливіше. О, що може перевершити чудові насолоди, які лише ви здатні завжди робити новими і завжди гострішими? Я, отже, хотів сказати тільки одне – що ця насолода була такою, якої я ще не зазнавав, і я зовсім не мав наміру визначати її порівняльну цінність. При цьому я навіть додав те, що й зараз повторюю: хоч якою б вона була, я зумію боротися з нею і пересилити її. І до цієї неважкої справи я внесу ще більше завзяття, якщо вона виявиться даниною мого служіння вам.
Що ж до малої Сесілі, то говорити вам про неї вважаю просто непотрібним. Ви ж не забули, що я зайнявся цією дівчинкою на ваше прохання, і щоб розв’язатися з нею, чекаю тільки вашого дозволу. Я міг відзначити її простодушність і свіжість, я міг навіть на мить визнати її привабливою, – адже творіння твоїх рук завжди робить тобі певну приємність. Але, ясна річ, вона ще ні в якій галузі не дозріла настільки, щоб утримати увагу.
А тепер, чарівний друже мій, я волаю до вашого почуття справедливості, до доброти, з якою ви свого часу до мене поставилися, до нашої тривалої, нічим не затьмарюваної дружби, до цілковитої взаємної довіри, яка скріпила наш зв’язок, – хіба заслужив я на жорсткий тон вашого останнього листа? Але як легко буде вам винагородити мене за нього, ледве тільки ви цього побажаєте! Скажіть лише слово, і ви побачите, чи утримають мене тут не те що на один день, але на одну хвилину будь-яка чарівність, будь-чия прихильність. Я полечу до ваших ніг, у ваші обійми і доведу вам тисячу разів тисячею способів, що ви і є істинна володарка мого серця і завжди залишитеся нею.
Прощавайте, чарівний друже мій. Із нетерпінням чекаю вашої відповіді.
Париж, 3 листопада 17…