Від пані де Розмонд до президентші де Турвель
А чому, моя красуне, не хочете ви більше залишатися моєю дочкою? Чому ви неначе натякаєте на те, що листування наше має припинитися? Чи, бува, не хочете ви покарати мене за те, що я не здогадалася про обставини абсолютно неправдоподібні? Чи, бува, не підозрюєте ви, що я умисно засмутила вас? Ні, я занадто добре знаю ваше серце, аби повірити, що воно так мислить про моє. Ось чому, прочитавши вашого листа, я страждаю більше за вас, ніж за себе.
О юний друже мій, кажу вам це з душевною скорботою – ви занадто достойні любові, щоб любов коли-небудь дала вам щастя. Яка по-справжньому ніжна й чутлива жінка не зазнала нещастя в тому самому почутті, від якого чекала стільки блаженства! Хіба чоловік здатний оцінити жінку, якою він володіє?
Звичайно, багато чоловіків поводяться порядно і виявляють постійність у своїх почуттях. Але навіть і в їх числі як мало таких, чиє серце здатне битися в лад із нашим! Не думайте, мила моя дочко, що їх любов подібна до нашої. Так, вони відчувають те ж сп’яніння, частенько навіть уносять до нього більше, але вони не знають тривожного завзяття, ніжної уважності, через які ми віддаємося безперервним ніжним турботам, єдина мета яких – кохана людина. Чоловік насолоджується щастям, яке відчуває він сам, жінка – тим, яке дає вона. Відмінність ця, що така важлива і дуже рідко помічається, вельми відчутно впливає на поведінку кожного з них. Для одного – насолода в тому, щоб задовольнити свої бажання, для іншої – передусім у тому, щоб їх викликати. Для нього подобатись – один зі способів домогтись успіху, тоді як для неї в цьому й полягає успіх. І кокетування, за яке так часто докоряють жінкам, є не що інше, як деяке зловживання такими почуттями, що є, одначе, доказом їх істинності. І, зрештою, виняткова пристрасть до однієї істоти, характерна для любові взагалі, у чоловіка є всього лише перевага, що слугує найбільше для того, щоб посилити задоволення, яке ослабло б, можливо, коли б з’явився новий предмет, але зовсім не зникло б. Тоді як у жінках це – глибоке почуття, що не лише знищує який-небудь сторонній потяг, але більш владне, ніж природа, і що не підкоряється її законам і тому примушує жінок відчувати болючу відразу там, де, здавалося б, мало виникнути бажання.
І не думайте, що більш або менш численні винятки, які можна було б навести в цьому разі, можуть успішно спростувати цю загальновідому істину! Її опора – погляди суспільства, яке лише для чоловіків робить відмінність між невірністю і непостійністю. Цією відмінністю вони нахваляються, а тим часом вона принизлива, і серед представниць нашої статі її приймали тільки ті розбещені жінки, які ганьблять нашу стать і для яких добрим є будь-який засіб, придатний, на їхню думку, для того, щоб позбавити їх обтяжливого усвідомлення власної низькості.
Мені уявлялося, моя красуне, що вам було б корисно дослухатися до цих моїх аргументів: ви протиставите їх нездійсненним мріям про безхмарне щастя, якими любов безупинно морочить нашу уяву. Це оманлива надія, за яку чіпляєшся навіть тоді, коли ясно бачиш, що від неї доводиться відмовитись, і втрата її загострює та множить ті цілком реальні муки, які завжди супроводять сильну пристрасть.
Єдине, що я можу і хочу тепер робити, – це полегшити ваші страждання, постаратися, щоб їх стало менше. При невиліковній хворобі можна давати поради тільки щодо режиму. Я прошу вас лише про одне: пам’ятайте, що жаліти хворого – не означає засуджувати його. Та хто ми всі такі, щоб засуджувати одне одного? Надамо право судити тому, хто один читає в серцях людських, і я осмілююся навіть вірити, що багато доброчесностей можуть у батьківських очах його спокутувати одну слабкість.
Але заклинаю вас, милий друже мій, остерігайтеся над усе необачних рішень, які говорять не стільки про силу духу, скільки про повний розпач. Не забувайте, що, зробивши когось володарем вашого життя – користуюся вашим же висловом, – ви все ж таки не змогли позбавити своїх друзів того, чим вони володіли раніше і від чого ніколи не відмовляться.
Прощавайте, дорога моя дочко. Думайте іноді про свою ніжно люблячу матір і не сумнівайтеся, що вам вона віддає завжди і передусім свої найзаповітніші думки.
Із замку ***, 4 листопада 17…
Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона
От і чудово, віконте, цього разу я більше задоволена вами. Але тепер поговорімо дружньо, і я сподіваюся переконати вас, що та змова між нами, якої ви, мабуть, так бажаєте, була б чистісіньким безумством і для вас, і для мене. Невже ви ще не зрозуміли, що насолоди, яка дійсно є єдиним поштовхом для поєднання двох статей, усе ж недостатньо для того, щоб між ними виникав зв’язок, і що коли йому передує бажання, яке зближує їх, то після нього настає пересичення, що відштовхує їх одне від одного? Такий закон природи, і порушувати його владна тільки любов. А хіба любов приходить на замовлення? Але ж потрібна вона завжди. І це було б украй незручно, якби люди не зміркували, що, на щастя, достатньо, коли любов є в однієї зі сторін. Трудність таким чином зменшилася наполовину, і притому майже нічого не було втрачено: дійсно – одне щасливе тим, що любить, інше тим, що його люблять, хоча, щоправда, щастя це не таке велике, та зате його супроводить задоволення зради; вигоди врівноважені, й усе влаштовується.
Але скажіть мені, віконте, хто з нас двох візьме на себе клопіт зраджувати іншого? Пам’ятаєте розповідь про двох шахраїв, які впіймали один одного під час гри? «Нічого у нас не вийде, – сказали вони, – заплатимо за карти пополам». І вони кинули гру. Повірте мені, наслідуймо їх розсудливий приклад і не втрачатимемо спільно часу, який із таким успіхом можемо провести кожне окремо.
Щоб довести вам, що в цьому разі я керуюся вашою вигодою не менше, ніж своєю власною, що я дію так не з примхи, не через те, що знервована, я не відмовляю вам в обумовленій між нами нагороді. Я чудово розумію, що на один вечір ми залишимося цілком задоволені одне одним, і я навіть не сумніваюся в тому, що ми зуміємо так усолодити його, що нам буде шкода, коли він закінчиться. Але не забуваймо, що жаль цей необхідний для щастя. І хай там які б солодкі були наші ілюзії, не піддамось омані, ніби вони можуть бути тривалі.
Як бачите, я теж виконую свої зобов’язання, і навіть не чекаючи, щоб ви абсолютно точно виконали ваші. Бо я ж мала отримати першого ж після її падіння листа божественної недоторки. А тим часом чи то тому, що ви ним ще дорожите, чи то тому, що забули про умови угоди, яка, можливо, цікавить вас менше, ніж ви прагнете показати, я нічого, зовсім нічого не отримала. Тим часом або я помиляюсь, або ніжна святенниця посилено пише листи. Бо що їй робити, коли вона сама? Вже, напевно, в неї не вистачить розуму розважатися. Словом, у мене було б за що вам докорити, якби мені цього хотілося. Але я мовчу на відплату за деяке роздратування, що його, можливо, дозволила собі у своєму останньому листі.
Тепер же, віконте, у мене є до вас прохання, і навіть більше заради вас, аніж заради мене самої: відкладімо ненадовго мить, бажану мені, можливо, не менше, ніж вам. Я думаю, що відкласти її слід до мого повернення в місто. З одного боку, тут у нас не було б достатньої свободи, а з іншого – для мене була б деяка небезпека, оскільки досить, можливо, краплі ревнощів, аби прив’язати до мене осоружного Бельроша, хоча нині він тримається, можна сказати, на волоску. Він уже вибивається з сил, стараючись у виявах любові не осоромитись. Справа дійшла вже до того, що, перенасичуючи його пестощами, я змушена не лише бути обережною, але і хитрою. В той же час ви самі розумієте, що Бельрош може вважатися жертвою, яку я вам приношу. Обопільна невірність іще більше посилить чарівність.
А чи знаєте, я іноді жалкую, що ми змушені вдаватися до таких засобів. У дні, коли ми любили одне одного, – бо я гадаю, що то була любов, – я була щаслива… А ви, віконте? Але навіщо думати про щастя, якому немає повернення? Ні, хай там що, повернення неможливе.
Передусім я зажадала б жертв, яких ви, напевно, не змогли б або не захотіли принести, і яких я, можливо, зовсім і не гідна. А потім – як вас утримати? О ні, ні, я й думати про це не хочу. І хоча писати вам завдає втіхи мені зараз, я вважаю за краще несподівано покинути вас.
Прощавайте, віконте.
Із замку ***, 6 листопада 17…