Більшість пригод, описаних у цій книжці, сталося насправді: декотрі – зі мною самим, інші – з моїми шкільними товаришами. Гека Фінна змальовано з життя, Тома Сойєра також, але він – персонаж не одноосібний, бо поєднує в собі риси вдачі трьох хлопців, яких я знав, і, отже, належить до мішаного архітектурного стилю.
Чудні забобони, згадувані далі, були дуже поширені серед дітей і негрів на Заході за тих часів, про які йдеться в цій оповіді, – тобто тридцять-сорок років тому.
Хоч моя книжка написана передусім на розвагу хлопчикам та дівчаткам, я сподіваюся, що її залюбки прочитають і дорослі чоловіки та жінки, бо мені хотілося б викликати в них приємні спогади про те, якими були колись вони самі, як почували, думали й розмовляли і в які дивовижні історії іноді встрявали.
Гартфорд, 1876Автор
– Томе!
Ані звуку.
– Томе!
Ані звуку.
– Де ж це він, шибеник, подівся, хотіла б я знати… Томе, озвися!
Ані звуку.
Стара жінка зсунула вниз окуляри й, дивлячись поверх них, роззирнулася по кімнаті; потім підняла окуляри на чоло й поглянула з-під них. Шукаючи таку дрібницю, як хлопець, вона майже ніколи не дивилася крізь скельця: то були парадні окуляри, втіха її душі, і призначалися вони для «вигляду», а не для діла, – так само вона могла б дивитися й крізь дві конфорки з кухонної плити. Якусь мить стара стояла видимо спантеличена, а тоді промовила – не надто сердито, проте досить голосно, щоб її почули меблі в кімнаті:
– Ну стривай, попадешся ти мені в руки!..
Стара не докінчила, бо саме стояла нахилившись і тицяла щіткою під ліжком, отож мусила раз у раз переводити подих. Та з-під ліжка вона виштурхала тільки кота.
– Зроду не бачила такого поганця!
Вона пішла до відчинених дверей, стала на порозі й повела оком по грядках помідорів, зарослих дурманом, – то був її «город». Тома не видно ніде. Тоді вона підвищила голос, – так щоб було чути далі, – й гукнула:
– Гей, То-о-ме!
Раптом позад неї щось шурхнуло, і вона обернулася – саме вчасно, щоб схопити за полу куртки невеликого хлопчиська й не дати йому втекти.
– А, ось ти де! Я ж таки мала б подумати про цю комору. Ти що там робив?
– Нічого.
– Нічого? А ти поглянь на свої руки. І на свій рот. Це що таке?
– Не знаю, тітонько.
– Зате я знаю. Це варення – ось що це таке. Сто разів тобі казала: не чіпай варення, бо шкуру злуплю! Ану дай мені оту лозину!..
Лозина зависла в повітрі. Здавалося, порятунку немає.
– Ой тітонько! Мерщій оберніться!
Стара рвучко обернулась і про всяк випадок сторожко підібрала спідницю. А хлопчисько миттю дременув геть, видряпався на високий дощаний паркан і зник з очей.
Тітка Поллі з хвилину стояла розгублена, потім тихенько засміялася:
– Ну й розбишака ж, хай йому абищо! Невже я так-таки нічого не навчуся? Це ж уже вкотре він отак мене дурить. Мабуть, і справді старі дурні найдурніші. Недарма кажуть: старого собаку нових штук не навчиш. Та Боже ж ти мій, у цього хлопчиська і витівки щоразу інші, отож не знаєш, чого й сподіватися. І він наче знає, скільки можна мучити мене, доки мені урветься терпець. Знає і те, що досить йому хоч на мить збити мене з пантелику або насмішити, як мені вже несила й руку звести, щоб добряче його відшмагати. Ой, не виконую я свого обов’язку щодо хлопця, бачить Бог! Хто попускає дитині, той псує її, говорить Святе Письмо. Грішниця я і знаю, що доведеться мені прийняти кару й за себе, й за нього. В ньому наче біс сидить, та помилуй мене Боже, він же, сердешна дитина, син моєї покійної сестри, і мені просто не стає духу лупцювати його. Щоразу як даю йому втекти, мене гризе сумління, а як поб’ю його – аж серце кров’ю обкипає. Правду каже Святе Письмо: короткий вік людський і сповнений скорботи, – так-бо воно й є… Ось він сьогодні не піде до школи, то я повинна покарати його за це: доведеться йому завтра працювати. Хоч це й жорстоко – змушувати його працювати в суботу, коли всі інші хлопці гулятимуть, але ж праця – то для нього справжня мука, і я повинна бодай так виконувати свій обов’язок, а то геть занапащу хлопця.
Том справді не пішов до школи й дуже приємно згаяв час. Додому він повернувся, тільки-тільки щоб до вечері встигнути допомогти чорношкірому хлопчині Джімові напиляти на завтра дров і нащепити скіпок – чи принаймні встигнути розповісти йому про свої походеньки, поки Джім сам зробив зо дві третини всієї тієї роботи. А от Сід, Томів молодший (чи, власне, зведений) брат, на той час уже закінчив своє діло (він збирав скіпки): то був слухняний хлопчик, який не любив пустощів і нікому не завдавав клопоту.
Поки Том вечеряв, при кожній зручній нагоді тягаючи з цукорниці грудочки цукру, тітка Поллі діймала його підступними, повними прихованих пасток запитаннями, сподіваючись загнати хлопця на слизьке й вивідати в нього правду. Як і багато хто з простодушних людей, вона тішила себе марнославною думкою, ніби має неабиякий хист до таємної дипломатії, і вважала свої наївні хитрощі за чудеса винахідливості й підступності.
– Томе, – спитала вона, – сьогодні в школі було душно?
– Так, тітонько.
– Страшенно душно, правда ж?
– Так, тітонько.
– І тобі, Томе, не захотілося піти скупатись?
Зачувши недобре, Том ураз нашорошив вуха. Він пильно глянув у тітчине обличчя, але нічого особливого не добачив і тому відповів:
– Та ні, тітонько, не дуже.
Стара простягла руку, помацала Томову сорочку й сказала:
– Ну що ж, тобі, я бачу, й тепер не дуже жарко. – А сама тайкома тішилася тим, як спритно й непомітно зуміла перевірити, чи суха в хлопця сорочка.
Але Том уже збагнув, звідки вітер дме, і випередив її наступний хід.
– Дехто з нас поливав собі на голову з помпи. У мене й досі волосся вогке, ось бачите?
Тітка Поллі з досадою подумала, що не скористалася з цього очевидного доказу й дала обвести себе круг пальця. Тоді в неї сяйнула нова думка.
– Але ж, Томе, щоб полити собі на голову з помпи, не треба було розпорювати комір сорочки там, де я зашила, правда? Ану розстебни куртку!
З обличчя в Тома збігла тінь тривоги. Він розстебнув куртку. Комір сорочки був міцно зашитий.
– Що ти скажеш! Ну гаразд, нехай. Я ж таки була певна, що ти не пішов до школи й купався в річці. Та я не гніваюсь на тебе, Томе. Хоч віри тобі, як то кажуть, уже й немає, але часом ти буваєш кращий, ніж здаєшся. Принаймні сьогодні.
Вона й засмутилася тим, що проникливість зрадила її, і водночас була рада, що Том бодай цього разу повівся як годиться.
Аж раптом обізвався Сід:
– Чогось мені здається, ніби ви зашили йому комір білою ниткою, а тут чорна.
– Та певне ж білою!.. Томе!..
Том не став чекати, що буде далі. Уже в дверях він обернувся й гукнув:
– Ну, Сідді, це тобі так не минеться!
У безпечному місці Том роздивився на дві великі голки, застромлені зі споду у вилогу його куртки й обмотані нитками: одна білою, друга – чорною. І пробурмотів сам до себе:
– Вона б зроду не помітила, коли б не Сід… Чорт її знає! То вона зашиває білою ниткою, то чорною. Щось би вже одне, а то де там устежити. Але Сіда я таки відлупцюю. Буде йому наука.
Том аж ніяк не був Зразковим Хлопчиком у містечку. Та він дуже добре знав такого і страшенно не любив його.
Минуло хвилини зо дві, а може, й менше – і він забув про всі свої тривоги. І не тому, що вони були не такі прикрі й гіркі, як печалі дорослих людей, – просто їх на якийсь час витіснило нове непереборне захоплення, точнісінько так, як і доросла людина забуває своє горе, збуджена якимсь новим, цікавим для неї ділом. Таким цікавим ділом став для Тома новий спосіб свистіти, щойно перейнятий від одного негра, – і хлопцеві не терпілося повправлятись у ньому на волі. То був особливий, подібний до пташиного, свист, таке собі заливчасте щебетання, яке виходить, коли часто-часто доторкатися кінчиком язика до піднебіння, – читач, певно, пригадає, як це робиться, якщо він сам був колись хлопчиком. Не пошкодувавши зусиль, Том скоро опанував цю премудрість і тепер простував вулицею з солодкою музикою на устах і великою вдячністю у душі. Він почував себе, наче астроном, що відкрив нову планету, але радість його, поза всяким сумнівом, була ще більша, глибша й щиріша, ніж в астронома.
Літні надвечір’я тягнуться довго, і надворі ще не споночіло. Раптом Том урвав свою трель. Перед ним був незнайомець – хлопчина, трохи більший за нього самого. У глухому провінційному містечку Сент-Пітерсберзі будь-яка нова людина, незалежно від статі й віку, являла собою справжню дивовижу. А цей хлопець був ще й добре вдягнений – аж надто добре, як на будень. Просто-таки неймовірно добре. На ньому був гарний новісінький капелюх, застебнута на всі ґудзики, нова й чиста синя сукняна куртка і такі самі нові й чисті штани. До того ж він мав на ногах черевики, а була ще тільки п’ятниця! І навіть краватку на шиї – якусь барвисту стрічку. Одне слово, справляв враження міського жевжика, а Тома від таких аж з душі вернуло. Чим далі він розглядав це виряджене диво, тим вище задирав перед ним носа і тим жалюгіднішим здавався йому власний одяг.
Жоден з хлопців не озивався. Коли зрушав з місця один, зараз же зрушав і другий – але тільки вбік, по колу. Вони весь час трималися лицем до лиця, дивлячись просто в очі один одному. Нарешті Том сказав:
– Вибити тобі бубну?
– Ану спробуй, побачимо.
– Кажу – виб’ю, то й виб’ю.
– Руки короткі.
– А от і виб’ю.
– Не виб’єш.
– Виб’ю.
– Ні, не виб’єш.
– Виб’ю!
– Ні!
Запала ніякова мовчанка. Потім Том спитав:
– Тебе як звати?
– А тобі що до того?
– Ось я тобі покажу, що мені до того.
– Чого ж не показуєш?
– Багато говоритимеш, то й покажу.
– І говоритиму, і говоритиму, і говоритиму! Ну, то що? – Думаєш, ти велика цяця, еге ж? Та якби я захотів, то помолотив би тебе однією рукою, а другу хай би мені прив’язали за спиною.
– То чого ж не помолотиш? Тільки базікаєш.
– А таки помолочу, як не вгамуєшся.
– Ха-ха, бачили ми таких!
– Слухай, чепуруне! Гадаєш, ти велика птиця, еге ж?
Ач якого капелюха напнув!
– Не подобається – то збий його з мене. Збий – і побачиш, що тобі буде.
– Брешеш!
– Сам ти брешеш.
– Ти паскудний брехун і боягуз.
– Ану котися ти, знаєш куди…
– Ще раз пошли мене – і я розвалю тобі голову каменюкою.
– Ой-ой-ой, так і розвалиш!
– Кажу тобі, розвалю!
– То чого ж не розвалюєш? Чого тільки кажеш, а нічого не робиш? Боїшся!
– Я не боюся.
– Боїшся.
– Ні!
– Боїшся!..
Знов запала мовчанка. Обидва знов затупцяли боком, поїдаючи один одного очима. Нарешті зійшлися плече до плеча.
– Забирайся геть звідси! – сказав Том.
– Сам забирайся!
– І не подумаю.
– І я не подумаю.
Вони стояли, кожен спираючись на скісно виставлену вперед ногу, і з ненавистю в очах щосили штовхали один одного. Але ні той, ні той не міг переважити. Нарешті, захекані й розпашілі, обидва обережно послабили натиск, і Том сказав:
– Ти боягуз і слинько! Ось я скажу своєму старшому братові – то він тебе самим мізинцем віддухопелить. А я йому скажу, начувайся!
– Чхав я на твого старшого брата! У мене теж є брат, ще більший за твого, такий, що за одним махом перекине його аж за отой паркан.
(Обидва брати були, звісно, вигадані.)
– Брешеш!
– Хоч ти що кажи, а це правда.
Великим пальцем ноги Том провів у пилюці риску і промовив:
– Спробуй тільки ступити за цю риску, то я так тобі дам, що рачки поповзеш. Хто б ти не був, а слізьми вмиєшся.
Чужак притьмом переступив риску й сказав:
– Ну, дай мені, ти ж обіцяв.
– Ти мене краще не чіпай, бо пошкодуєш.
– Ти ж казав, що даси мені, то чого ж не даєш?
– Хай мене чорти візьмуть, як не дам за два центи! Хлопець дістав з кишені два великі мідяки й, глузливо посміхаючись, простяг їх Томові. Той ударив його по руці, і монети полетіли на землю. А за мить і обидва хлопці покотилися по пилюці, зчепившись, мов два коти. Вони тягали й смикали один одного за чуприни та за одіж, щипали й дряпали один одному носи – і вкривали себе порохом і славою. Невдовзі картина набула чіткіших обрисів, і крізь хмари бою стало видно, що Том сидить верхи на незнайомому хлопцеві й молотить його кулаками.
– Здавайся! – зажадав він.
Хлопець лиш дужче запручався, силкуючись звільнитися. Він плакав від образи й безсилої люті.
– Здавайся! – І Том знову замолотив кулаками.
Нарешті чужак видушив із себе: «Здаюся», – і Том пустив його зі словами:
– Оце тобі буде наука. Іншим разом краще дивися, з ким заводишся.
Хлопець подався геть, обтрушуючи з себе пилюку, хлипаючи й шморгаючи носом. Час від часу він озирався й, крутячи головою, погрожував поквитатися з Томом, «хай тільки його ще десь здибає». Том відповідав на це зневажливим сміхом, а тоді, сповнений радісного піднесення, рушив додому; та тільки-но він повернувся спиною до чужинця, як той схопив каменюку й пожбурив йому між лопатки, а сам кинувся тікати, вистрибуючи, мов антилопа. Том гнався за негідником до самого дому й так довідався, де той живе. Деякий час він стовбичив біля хвіртки, викликаючи ворога надвір, але хлопчисько тільки робив з-за вікна гримаси і виклику не прийняв. Потім з’явилася його матуся, обізвала Тома грубим, лихим, зіпсутим хлопчиськом і звеліла йому забиратися геть. І він пішов геть, але сказав, що той поганець йому «ще попадеться».
Додому Том повернувся дуже пізно і, обережно залазячи крізь вікно, наразився на засідку: на нього чатувала сама тітка, і, коли вона побачила, на що схожий його одяг, її рішучість обернути хлопцеві суботній відпочинок на підневільну працю стала тверда, як криця.