Була й ще одна причина, через яку Томова душа відволіклася від таємних тривог: їх заступив новий поважний клопіт, що цілком поглинув хлопця. Беккі Тетчер перестала ходити до школи. Кілька днів Том переборював гордіть і намагався «розвіяти свою журбу за вітром» – та дарма. Вечорами він несамохіть почав тинятися коло дому Беккі, почуваючи себе вкрай нещасним. Вона захворіла! А що, як вона помре?.. Ця думка доводила Тома до розпачу. Його не цікавили більше ні війни, ні піратство. Життя втратило всю свою принадність, лишилася тільки чорна туга. Хлопець закинув навіть свого обруча з поганялкою – тепер і вони не давали йому втіхи.
Тітка Поллі занепокоїлась і почала напихати його всякими ліками. Вона належала до тих людей, що безоглядно вірять в будь-яке патентоване зілля, в усілякі новомодні засоби зміцнення й відновлення здоров’я. Стара була вродженою дослідницею, і, коли в цій галузі з’являлося щось нове, їй не терпілося негайно, зараз же випробувати той засіб – не на собі, бо сама вона ніколи не хворіла, а на першому-ліпшому, хто траплявся під руку. Вона передплачувала різні «медичні» журналики й шарлатанські брошурки з френології, і пишномовне невігластво, що так і випирало з них, здавалось їй живлющою істиною. Усі ті нісенітниці – як провітрювати помешкання, як лягати спати і як вставати, що їсти, що пити, скільки гуляти, в якому душевному стані себе утримувати і який носити одяг, – були для тітки Поллі ніби священними заповідями, і вона навіть не помічала, що її «медичні журнали», як правило, сьогодні спростовують усе, що радили тільки місяць тому. Вона була щира й довірлива душа і раз у раз ставала їх легкою жертвою. Ретельно збираючи ті шарлатанські приписи й шарлатанські засоби, вона, сказати б образно, їхала на блідому коні, озброєна смертю, а за нею тяглися всі сили пекла, їй і на думку не спадало, що для своїх стражденних ближніх вона аж ніяк не ангел-зцілитель і не живий образ уславленого ханаанського бальзаму.
Тоді ще тільки почали застосовувати водолікування, і Томова меланхолія стала для тітки справжньою знахідкою. Щоранку вона будила хлопця з першим променем сонця, вела до дровника й вивергала на нього справжній холоднющий водоспад, а тоді розтирала його жорстким, як скребачка, рушником, загортала в мокре простирадло й укладала під теплі ковдри, щоб довести до сьомого поту, аж поки в бідолахи, як він сам казав, «уся каламуть з душі боком вилазила».
Та, незважаючи на все те, Том дедалі марнів і ставав усе сумніший і пригніченіший. Тітка додала гарячі ванни, ванни для ніг, душі та занурення. Хлопець лишався похмурий, мов катафалк. Вона почала сполучати водолікування з дієтою, посадивши його на рідку вівсянку, та з витяжними компресами. Обчисливши Томову місткість, наче то був глек, а не хлопець, вона щодня заливала його по вінця якимсь шарлатанським зіллям.
Поступово Том збайдужів до всіх тих тортур. Це здалося тітці тривожним знаком. Треба було за всяку ціну здолати його байдужість. Якраз тоді вона вперше почула про новий засіб, «антибіль», і одразу ж замовила його у великій кількості. Покуштувавши те пійло, стара не знала, як і дякувати Богові. То був справжній рідкий вогонь. Вона відмовилася від водолікування та від усього іншого й тепер покладала всі свої сподівання на «антибіль». Дала Томові повну чайну ложку і з глибокою тривогою спостерігала, який буде наслідок. Але тривога її вмить уляглася й душа заспокоїлась: Томову байдужість як вітром здуло. Навіть якби вона розвела під ним вогнище, і то хлопець навряд чи виявив би стільки запалу й жвавості.
Зрештою Том відчув, що час уже йому і справді прокинутись; може, таке життя й було доволі романтичне для його згорьованої душі, але в ньому ставало щодень менше добрих почуттів і більше всіляких неприємних подразників. Хлопець обмірковував різні плани, як позбутися своїх мук, і зрештою прикинувся, що йому страшенно подобається «антибіль». Тепер він сам просив мікстуру, та ще й так часто, що тітці це набридло і врешті вона сказала, щоб він не морочив їй голову й приймав ліки сам. Якби йшлося про Сіда, до її радості не домішалася б жодна підозра, але це був Том, і вона потай приглядала за пляшкою. Та мікстури там справді швидко меншало, а їй і на думку не могло спасти, що хлопець лікує «антиболем» щілину в підлозі вітальні.
Одного дня Том, як звичайно, наготувався дати тій щілині ложку мікстури, коли до нього підійшов тітчин рудий кіт і, жадібно дивлячись на ложку, замуркотів так, наче просив покуштувати. Том сказав:
– Ой, не проси, Пітере, як не дуже хочеш.
Але Пітер дав зрозуміти, що таки хоче.
– Гляди, ти певен цього?
Пітер був певен.
– Ну, коли вже ти так просиш, я дам, мені не жаль, але якщо тобі не сподобається, на мене не нарікай – сам будеш винен.
Пітер погодився й на це. Тоді Том розтулив йому пащу й улив туди мікстуру. Пітер підскочив вище від столу, пронизливо, войовниче нявкнув і заметався по кімнаті, наражаючись на меблі, перекидаючи горщики з квітами і здіймаючи страшенний гармидер. Потім він звівся на задні лапи й пішов гарцювати в нападі буйних веселощів, закинувши голову й гучно нявкаючи з великого безмежного щастя. А тоді знов заметався по кімнаті, сіючи хаос і руйнування. Тітка Поллі нагодилася саме вчасно, щоб побачити, як кіт кілька разів перевернувся в повітрі, видав останнє оглушливе «ура!» й шаснув у відчинене вікно, збивши з підвіконня вцілілі горщики з квітами. Стара аж закам’яніла з подиву, витріщивши очі з-під окулярів, а Том простягся на підлозі біля ліжка й знемагав від сміху.
– Бога ради, Томе, що це з котом?
– Звідки ж мені знати, тітонько? – насилу мовив хлопець.
– Ти диви, зроду такого не бачила. Що ж це йому подіялось?
– Їй-богу, не знаю, тітонько Поллі. Коти завжди таке виробляють, коли їм весело.
– Он як, справді?
Щось у тітчиному тоні змусило Тома насторожитися.
– Так, тітонько. Тобто це я так гадаю.
– Ти так гадаєш?
– Так, тітонько.
Стара нахилилася. Том стежив за нею з цікавістю і тривогою. Але розгадав її намір надто пізно. З-під покривала по-зрадницькому стирчав кінчик ложки. Тітка Поллі взяла її і показала Томові. Він кліпнув очима й похнюпився. Тітка підняла його з підлоги у звичний спосіб – за вухо – і добре стукнула по голові наперстком.
– Ну, добродію, то навіщо було отак мучити бідолашну безсловесну тварину?
– Та я… я просто пожалів його… В нього ж немає тітки.
– Немає тітки? Що за дурниці? До чого тут тітка?
– А до того. Якби він мав тітку, вона б сама йому допекла, випалила б усі нутрощі й не подумала навіть, що це ж їй не людина!
Тітку Поллі раптом боляче вкололо сумління. Усе постало перед нею в іншому світлі: те, що було жорстокістю щодо кота, могло бути жорстокістю й щодо хлопця. Вона полагідніла й відчула жаль. Очі її зволожились, і, поклавши руку Томові на голову, вона тихо мовила:
– Я ж хотіла тобі добра, Томе. А потім, Томе, воно й справді пішло тобі на користь.
Том серйозно подивився на неї, але в очах його майнула ледь помітна посмішка.
– Я знаю, що ви хотіли мені добра, тітонько, але ж і я Пітерові так само. І йому це теж пішло на користь. Я ще ніколи не бачив, щоб він таке витинав…
– Ой, іди вже, Томе, поки ти знов мене не розсердив. І спробуй усе-таки стати нарешті пристойним хлопчиком. А мікстуру можеш більше не пити.
Том прийшов до школи заздалегідь. Останнім часом таке незвичне явище спостерігали там щодня. І ось тепер, замість того, щоб бігти гратися з товаришами, він тинявся коло шкільних воріт – теж як і щодня. Товаришам він казав, що нездужає, та й з вигляду скидалося на те. Він удавав, ніби дивиться куди завгодно, тільки не туди, куди поглядав насправді, – на дорогу, що вела до школи з містечка. Незабаром на тій дорозі з’явився Джеф Тетчер, і обличчя Томове проясніло; та в наступну мить, придивившись краще, він похмуро відвернувся. Коли Джеф підійшов, Том заговорив до нього, обережно наводячи на згадку про Беккі, але той телепень так і не зрозумів його натяків. Том став чекати далі, сповнюючись надією щоразу, як ген на дорозі показувалося тріпотливе дівоче платтячко, і проймаючись ненавистю до його власниці, коли виявлялося, що то не вона. Нарешті дівчатка перестали з’являтися на дорозі, і Том зовсім занепав духом; він побрів до ще порожнього класу й сів на своє місце страждати. Та ось у воротах майнуло ще одне платтячко, і серце Томове радісно стрепенулося. А в наступну мить він був уже надворі й шалів, наче індіанець: голосно кричав, реготав, ганявся за хлопцями, перестрибував через паркан, ризикуючи скрутити собі в’язи, ходив колесом, стояв на голові, – одне слово, являв себе справжнім героєм, весь час нишком позираючи, чи бачить усе те Беккі Тетчер. Та вона начебто нічого не помічала й ні разу навіть не глянула в його бік. Невже вона досі не побачила, що він тут?.. І Том заходився вершити свої подвиги ближче до неї: з войовничими індіанськими покликами носився навколо, здер з якогось хлопця шапку й закинув на дах, увігнався в гурт хлопців, розштовхав їх навсібіч і сам простягся під носом у Беккі, мало не збивши її з ніг, – а вона відвернулася, задерла носика, і він почув її слова:
– Пхе! Дехто тільки те й робить, що викаблучується, і думає, це дуже цікаво!
У Тома спалахнули щоки. Він підвівся з землі й понуро поплентався геть, розчавлений і прибитий.