Ото й був Томів великий таємний задум: повернутись додому всією піратською зграєю і об’явитися на своєму похороні. У суботу звечора вони переправилися на великій колоді до міссурійського берега, вийшли на суходіл за п’ять чи шість миль нижче від Сент-Пітерсберга, заночували в заростях на околиці містечка, а вдосвіта задвірками та глухими вуличками прокралися до церкви й сховалися на хорах, серед безладно накиданих поламаних лав.
У понеділок вранці, за сніданком, і тітка Поллі, й Мері були навдивовижу добрі до Тома й раді прислужитись йому. За столом точилася незвично жвава розмова. Тітка Поллі зауважила:
– Хай так, Томе, скажімо, то була втішна витівка – майже цілий тиждень мучити нас усіх, а самим веселитися на острові, – але дуже жаль, що ти такий жорстокосердий і змусив страждати мене. Коли вже ви могли приплисти на колоді на свій похорон, то хіба не міг ти ще раніше дістатися сюди і якось дати мені знати, що ти не вмер, а тільки втік із дому?
– Атож, ти міг би це зробити, Томе, – докинула Мері. – Та, певне, й зробив би, але просто не подумав.
– Зробив би, Томе, скажи? – спитала тітка Поллі з сумом і надією на обличчі. – Ти й справді просто не подумав про це?
– Я… та ні, не знаю. Це ж усе зіпсувало б.
– Ой Томе, а я сподівалася, що ти любиш мене хоч стільки, – сказала тітка Поллі з такою гіркотою, що Томові стало ніяково. – Хай би навіть не зробив, а хоч подумав – і то було б легше.
– Ну, тітонько, хіба це таке вже лихо? – заступилася за брата Мері. – Том просто дуже неуважливий: усе в нього бігом, ніколи ні про що не подумає.
– Дуже жаль. А от Сід подумав би. І зробив би – переправився б сюди й дав мені знати. Ой, Томе, гляди, пошкодуєш колись, що так мало думав про мене, та буде запізно!
– Та що ви, тітонько, ви ж знаєте, я вас люблю.
– Я б знала ще краще, якби ти довів це ділом.
– Тепер я й сам шкодую, що не подумав тоді про вас, – мовив Том винувато, – та зате я бачив вас уві сні. Це ж усе-таки чогось варте, правда?
– Та не так і багато, бо сни сняться й котові, та все ж краще, ніж нічого. І що ж тобі там снилося?
– Значить, так: у середу вночі мені приснилося, ніби ви сидите отам, біля ліжка, Сід – коло дров’яного ящика, а Мері поруч нього.
– Ну що ж, так ми й сиділи. Та й завжди так сидимо. Я рада, що ти хоч у сні згадував про нас.
– І ще мені снилося, ніби тут була мати Джо Гарпера.
– Гм, вона таки була тут! Що ж тобі ще снилося?
– Та багато всякого. Але тепер уже все наче в тумані.
– А ти спробуй пригадати, ану!
– Здається мені, що вітер… вітер… війнув на… на…
– Ну-ну, Томе! Вітер і справді на щось війнув. Ну ж бо! Том притис пальці до чола, з хвилину напружено думав, а тоді сказав:
– Згадав! Таки згадав! Вітер війнув на свічку!
– Боже правий! Ну, далі, Томе, далі!
– І, здається, ви сказали: «Мабуть, двері…»
– Кажи, кажи, Томе!
– Зараз, дайте подумаю хвилинку… зараз… Атож, ви сказали: «Мабуть, двері не зачинені».
– Так я й сказала, не зійти мені з цього місця! Хіба не так, Мері?.. Ну, далі!
– А потім… потім… не пригадую напевне, але нібито ви сказали Сідові піти… піти й…
– Ну? Ну? Що я сказала йому зробити? Що, Томе?
– Ви сказали йому…о, згадав – щоб він причинив двері.
– Ой боже ж ти мій! Зроду ще такого не чула! Нехай мені тепер хтось скаже, що сни – то пусте. Треба буде сьогодні ж піти й розповісти про це Сіріні Гарпер. Побачимо, як вона тепер посміється із забобонів!.. Ну, Томе, далі!
– О, тепер мені все як є пригадалося. Потім ви сказали, що я був не лихий, а тільки неслух і бешкетун і що питати з мене – однаково що… з когось там, з лошати, чи що.
– Точнісінько так я й сказала! О небо!.. Ну, далі, Томе!
– А потім ви заплакали.
– Ну певне, що заплакала, певне. І то не вперше. А тоді що?
– А тоді місіс Гарпер і собі заплакала й сказала, що і її Джо був такий самий, а ще шкодувала, що відшмагала його за вершки, які сама ж вилила…
– Томе! То Святий Дух на тебе зійшов! Ти бачив віщий сон, ось що це було! Бога ради, далі, Томе!
– А потім Сід сказав… він сказав…
– Я, здається, нічого не казав, – озвався Сід.
– Ні, хлопче, казав, – мовила Мері.
– Цитьте ви, нехай Том розказує далі! Що він сказав, Томе?
– Він сказав… сказав… ніби йому здається, що мені краще там, куди я потрапив, але якби я більше шанувався…
– Ну, ви чули? Це точнісінькі Сідові слова!
– А ви звеліли йому замовкнути.
– Ще б пак!.. Це ж, певно, ангел небесний десь тут був. Не інакше як ангел!
– Тоді місіс Гарпер розказала, як Джо налякав її пістоном, а ви згадали про Пітера й мікстуру…
– Свята правда, щоб я жива була!
– Ну, а потім ви розмовляли про те, як нас шукають у річці й що похорон буде в неділю, а під кінець ви з місіс Гарпер обнялися й заплакали, і вона пішла.
– Все достеменно так і було! Так і було, і це така ж правда, як те, що я отут сиджу. Томе, та навіть якби ти бачив усе те на власні очі, то й тоді не розповів би краще!.. Ну, а далі – далі що було? Кажи, Томе!
– Потім ви нібито молилися за мене; і я чув кожне ваше слово. А тоді лягли спати, і мені так жаль вас стало, що я дістав з кишені шматок платанової кори й написав на ній: «Ми не потонули, а тільки втекли в пірати», – і поклав її на стіл біля свічки, а ви були вві сні така добра з обличчя, що я нахилився й поцілував вас.
– Ой Томе, справді? Та я б тобі все за це простила! – І вона рвучко обняла хлопця, змусивши його відчути себе найпослідущим негідником.
– Дуже добре зробив, дарма що тільки вві сні, – мовив Сід неначе сам до себе, але так, що всі почули.
– Замовкни, Сіде! Людина робить уві сні те саме, що вона зробила б насправді… Ось тобі, Томе, найбільше яблуко, я навмисне приберігала його на той випадок, якщо ти знайдешся. А тепер усі до школи. Хвала Господу Богу, Отцю нашому небесному, за те, що він повернув мені тебе, за його довготерпіння та милосердя до всіх, хто вірує в нього й шанує його заповіді, хоч я, грішна, й не гідна його благодаті. Та якби самим тільки гідним призначалась його ласка і його поміч у скруті, то мало хто знав би, що таке радість на землі й вічний спочинок на тому світі… Ану, Сіде, Мері, Томе, забирайтеся звідси мерщій, он скільки часу я з вами згаяла!
Діти пішли до школи, а стара жінка поспішила до місіс Гарпер, щоб чудесним Томовим сном похитнути її невіру. Що ж до Сіда, то, йдучи з дому, він визнав за краще не висловлювати вголос, що в нього на думці. А думав він ось що: «Ой не віриться! Щоб ото переказати такий довгий сон – і ніде не помилитись!..»
Яким героєм став тепер Том! Він уже не скакав, не гарцював, як раніше, а виступав поважно, з гідністю, як і годиться бувалому піратові, який знає, що на нього звернені всі очі. А воно справді так і було, і хоч він силкувався не показувати, що бачить ті захоплені погляди й чує те, що кажуть у нього за спиною, але душа його жадібно поглинала солодку поживу. Менші хлопчаки табунцем тяглися слідком за ним, пишаючись, що їх бачать разом і він не жене їх від себе, а Том простував попереду, мов барабанщик на чолі урочистої процесії або слон, що вступає до міста, ведучи за собою мандрівний звіринець. Його ровесники вдавали, ніби й не знають, що він тікав із дому, а проте їх точила чорна заздрість. Вони ладні були віддати все на світі, аби тільки мати таку бронзову засмагу й таку гучну славу, а Том не проміняв би ні того, ні іншого навіть і на справжній цирк.
У школі всі товариші так носилися з ним і з Джо, дивилися на них з таким щирим захватом, що невдовзі обидва герої стали «задаватися» просто нестерпно. Вони почали розповідати про свої пригоди жадібним слухачам – справді тільки почали, бо, зважаючи на невичерпну фантазію оповідачів, кінця тій розповіді не було видно. А коли обидва дістали люльки й стали з незворушним виглядом попахкувати ними, слава їхня сягнула надхмарних висот.
Том розважив, що тепер він може обійтися без Беккі Тетчер – досить з нього й слави. Атож, він житиме своєю славою. Може, тепер, коли він став такою знаменитістю, Беккі й захоче помиритися з ним. Ну що ж, нехай захоче – вона побачить, що він уміє бути таким самим байдужим, як і дехто… Аж ось з’явилася й Беккі. Том прикинувся, ніби не помічає її. Він одійшов до гурту хлопців та дівчат і пристав до їхньої розмови. Краєм ока він бачив, що Беккі, з розшарілим обличчям і блискучими очима, весело гасає туди-сюди, вдаючи, ніби ганяється за подругами, й щоразу, як наздожене котрусь, заходиться дзвінким сміхом; та дуже скоро помітив він і те, що вона незмінно наздоганяє подруг поблизу нього й при цьому крадькома позирає в його бік. Це потішило Томову недобру пиху, і, замість того щоб поступитись, він ще дужче набундючився й став докладати ще більших зусиль, аби не показати, що бачить її.
Незабаром Беккі покинула ту гру й тепер нерішуче ходила неподалік, нишком кидаючи сумні погляди на Тома, й раз чи два тяжко зітхнула. Потім вона помітила, що, розмовляючи, Том звертається переважно до Емі Лоренс. Серце в неї защеміло, її охопила тривога й горе водночас. Дівчинка намагалася піти геть звідти, але зрадливі ноги самі несли її до того гурту. Вона підійшла до подружки, що стояла поруч із Томом, і вдавано весело заговорила до неї:
– А, Мері Остін! Ти чому не була в недільній школі, негідниця?
– Я була. Хіба ти не бачила мене?
– Та ні! А ти справді була? Де ж ти сиділа?
– У класі міс Пітере, там, де й завжди. А я тебе бачила.
– Он як? Справді дивно, що я тебе не помітила. Я хотіла сказати тобі про заміську прогулянку.
– От добре! А хто її влаштовує?
– Моя мама, для мене.
– Та ти що! То вона дозволить і мені прийти?
– Ну звісно, що дозволить. Це ж буде для мене, і вона дозволить прийти всім, кого я захочу запросити.
– Як чудово! А коли воно буде?
– Скоро вже. Мабуть, на початку канікул.
– Ото буде весело! Ти запросиш усіх дівчат і хлопців?
– Так, усіх, хто дружить зі мною… або хоче дружити. – І Беккі крадькома позирнула на Тома; але він саме розповідав Емі Лоренс про жахливу грозу на острові і про те, як блискавка розтрощила великий платан «на отакесенькі трісочки», коли він стояв «за два кроки звідти».
– А мені теж можна прийти? – спитала Грейсі Міллер.
– Так.
– А мені? – озвалася Селлі Роджерс.
– Так.
– І мені можна? – мовила Сьюзі Гарпер. – І Джо?
– Так.
І всі, хто стояв у тому гурті, під радісний плескіт у долоні дістали жадане запрошення – всі, крім Тома й Емі Лоренс. Зрештою Том байдужно відвернувся і, так само щось розповідаючи Емі, повів її з собою. У Беккі затремтіли губи, а на очі набігли сльози; та вона приховала це силуваною посмішкою і жваво базікала далі, хоча тепер її вже не вабила ні заміська прогулянка й ніщо інше в житті; при першій же зручній нагоді вона пішла, забилась у глухий закуток і там, як заведено казати серед жіноцтва, «добре виплакалась». А потім сиділа похмура й мовчазна, роз’ятрюючи свою ображену гордість, аж поки задзвонив дзвоник. Тоді вона встала, труснула золотистими кісками і, мстиво блиснувши очима, сказала собі, що знає, як їй вчинити.
На перерві Том, веселий і вдоволений собою, знов упадав коло Емі. Ходячи з нею, він увесь час шукав очима Беккі, щоб ранити їй душу тим видовищем. Нарешті угледів її, але вся його жвавість миттю згасла. Беккі зручно вмостилася на лавочці за школою разом з Альфредом Темплом, і вони роздивлялися малюнки в якійсь книжці. Нахилившись над книжкою голова до голови, вони так захопились тими малюнками, що, здавалося, забули про все на світі. Пекучі ревнощі вогнем запалали в Томових жилах. Він уже злився на себе за те, що відкинув нагоду до примирення, яку давала йому Беккі. Лаяв себе дурнем і всіма лихими словами, які тільки міг згадати. Йому аж плакати хотілося з досади. Емі жваво щебетала поруч, і серце її співало, а Томові наче одібрало язика. Він навіть не чув, що каже Емі, і щоразу, як вона змовкала, чекаючи відповіді, Том спромагався тільки промимрити щось невиразне, а то й зовсім недоладне. Його знов і знов тягло пройти повз затишну лавочку за школою і побачити ту неподобну картину, від якої в нього аж в очах темніло. Він не міг нічого із собою вдіяти. І мало не казився з люті, бачачи, що Беккі Тетчер, як йому здавалося, і не гляне на нього, так наче його й не існує на світі. Та дівчинка, звісно, добре бачила Тома, розуміла, що бере над ним гору, і була рада, змушуючи його страждати так, як зовсім недавно страждала вона сама.
Том уже насилу терпів веселе базікання Емі. Він натякнув, що має невідкладну справу і в нього лишається обмаль часу, але марно – дівчинка й далі щебетала без угаву. «Хай їй чорт, – подумав Том, – невже я так-таки не здихаюсь її?» Нарешті він сказав навпростець, що мусить іти в тій справі, і Емі простодушно пообіцяла, що чекатиме на нього «десь тут» після уроків. Том подався геть, майже зненавидівши її за це.
«Хай би хто завгодно! – думав Том, аж зубами скрегочучи. – Хто завгодно, тільки не той жевжик із Сент-Луїса, що виряджається, мов павич, і пнеться у великі пани!.. Ну, стривай же, поганцю! Я добряче дав тобі, коли ти тільки з’явився тут, то дам ще й не так! Попадися лиш мені в руки!»
І він заходився чинити розправу над уявним ворогом: гамселив кулаками в повітрі, бив ногами, душив. «Ну шо, годі з тебе? Здаєшся, га? Хай це тобі буде наука!» І уявна бійка закінчилася його цілковитою перемогою.
На велику перерву Том утік додому. Йому вже несила було витрищувати довірливу і вдячну радість Емі, та й пекучі ревнощі доводили хлопця мало не до розпачу. Тим часом Беккі знову всілася з Альфредом розглядати малюнки; але минали хвилини, а Том усе не з’являвся страждати, отож її переможний настрій затьмарився, і вона втратила будь-який інтерес до всього: стала байдужа, неуважна, а там і засумувала. Два чи три рази, зачувши чиюсь ходу, вона насторожувалась, та надія її була марна: Том не показувався. Зрештою Беккі зовсім підупала духом і вже шкодувала, що зайшла так далеко. Бідолашний Альфред, бачачи, що вона, не знати чому, збайдужіла до нього, раз у раз вигукував:
– А ось який гарний малюнок! Ти тільки поглянь! Нарешті Беккі урвався терпець, і вона сердито вигукнула:
– Ой, відчепися ти від мене зі своїми малюнками! – А тоді заплакала, підхопилась і пішла геть.
Альфред поплентав слідом і намагався втішати її, але Беккі сказала:
– Дай ти мені спокій, не ходи за мною! Я тебе терпіти не можу!
Хлопець розгублено спинився, не розуміючи, що він не так зробив: вона ж сама казала, що цілу велику перерву дивитиметься з ним малюнки, – і раптом, плачучи, пішла геть.
Альфред, похмурий і замислений, побрів у спорожнілий клас. Він почував себе приниженим, і його брала злість. До того ж він уже здогадався, в чому річ: Беккі просто скористалася з нього, щоб дозолити Томові Сойєру. Зрозуміло, що ця здогадка аж ніяк не зменшила його ненависті до Тома, і він став думати, яку б утнути йому капость, не наражаючи себе на небезпеку. І раптом на очі йому навернувся Томів підручник з правопису. То була чудова нагода. Альфред зловтішно розгорнув книжку на тій сторінці, де був сьогоднішній урок, і залив її чорнилом.
Саме в цю мить Беккі зазирнула у вікно й побачила, що він накоїв, але тихенько, непомічена, пройшла далі.
Вона подалася додому з наміром розшукати Тома й сказати йому про Альфредову шкоду: звісно ж, Том буде їй вдячний, і всі незгоди між ними залагодяться. Та не пройшовши й півдороги, Беккі передумала. На згадку про те, як Том повівся щодо неї, коли вона розповідала про майбутню прогулянку, її обпекло соромом, і вона вирішила: ні, нехай його таки відшмагають за зіпсований підручник, а до того вона ще й зненавидить його на все життя.