Нарешті сонна атмосфера містечка сколихнулась, і то досить бурхливо: в суді почали слухати справу про вбивство. Тепер усі тільки про те й говорили. Томові просто ніде було сховатися від тих балачок. Від кожної згадки про вбивство в нього аж серце тіпалось, бо нечисте сумління і страх нашіптували йому, що все це говориться при ньому зумисне, щоб «промацати» його. І хоч він розумів, що немає ніяких підстав запідозрити, ніби він знає щось про вбивство, проте не міг лишатися спокійним, чуючи ті розмови. Його весь час проймав холодний дрож. І врешті-решт він завів Гека у відлюдний закуток, щоб поговорити з ним по щирості. То була хоч невелика полегкість: на якусь часинку відпустити язика з припони й поділитися своїм душевним тягарем з іншим страдником. До того ж він хотів перевірити, чи не прохопився десь Гек про їхню таємницю.
– Слухай, Геку, ти нікому не казав… про оте?
– Про що?
– Ну, ти ж знаєш.
– А-а… Та звісно, що ні.
– Ані словечка?
– Ані одного словечка, побий мене сила божа. А чого ти Питаєш?
– Ну, я боявся…
– Слухай, Томе Сойєре, якщо це випливе, нам і двох днів не прожити. Ти ж сам знаєш.
Томові трохи відлягло від серця. З хвилину помовчавши, він запитав:
– Геку, а тебе ніхто не примусить сказати?
– Примусить? Мене? Хіба що я захочу, щоб той клятий метис мене втопив, не інакше.
– Ну, то все гаразд. Я теж так думаю: поки мовчимо, нам нема чого боятися. Тільки знаєш, давай ще раз поклянемося. Щоб було певніше.
– Гаразд.
І вони поклялися ще раз, похмуро й урочисто.
– А що кажуть люди, Геку? Я багато всякого наслухався.
– Що кажуть? Та все те саме: Маф Поттер, Маф Поттер, – тільки й чуєш кругом. Мене аж у піт вкидає від цих балачок, так і хочеться забігти світ за очі.
– Я також тільки це й чую. Мабуть-таки, йому кінець. А тобі його іноді не жаль?
– Чого ж не жаль, ще й як жаль. Чоловік він, звісно, непутящий, але щоб скривдив когось – то ніколи. Наловить ото риби, вторгує грошей на пляшку – і тиняється повсюди. Але ж і всі люди так, побий мене Бог, чи майже всі – і проповідники, і хто ти хочеш. А душа в нього добра. Колись він дав мені піврибини, хоча йому й самому мало було. Та й заступався за мене не раз, допомагав, коли було скрутно.
– А мені, Геку, він лагодив зміїв і гачки до вудок прив’язував. Добре б нам визволити його з в’язниці.
– Е ні, Томе, нам його не визволити. Та й яка йому з того користь? Його ж однаково впіймають.
– Еге ж, упіймають. Але я просто чути не можу, як усі його паскудять, мов ті чорти, – а він же не винен… у тому.
– Та й я, Томе, не можу. Боже ти мій, таке вже на нього клепають: наче він найперший лиходій в окрузі і дивно, що його досі не повісили.
– Атож, скрізь таке кажуть. А ще я чув: мовляв, якби його й відпустили, то над ним учинять суд Лінча.
– А таки вчинять, ще й як.
Хлопці розмовляли ще довго, та це не дало їм розради. А коли смеркло, вони рушили до невеличкої в’язниці, що стояла за містом, і почали тинятися поблизу з невиразною надією на якийсь щасливий випадок, що враз усе залагодить. Але нічого такого не сталося: як видно, ні ангелам, ні феям не було діла до нещасного в’язня.
Зрештою хлопці зробили те, що робили вже не раз: підійшли до віконця й передали Поттерові трохи тютюну й сірників. Віконце було невисоко, а сторожа при в’язниці не тримали.
Їм щоразу було соромно, коли Поттер починав дякувати за ті дарунки, а сьогодні сором обпік їх дужче, ніж будь-коли перед тим. Слухаючи Поттера, вони почували себе ницими боягузами й зрадниками.
– Ви такі добрі до мене, хлопці, – сказав Поттер, – добріші за всіх у містечку. І я цього не забуду, ні. Я оце тепер часто собі кажу: скільком хлопцям я, бувало, лагодив зміїв і всяку всячину, і показував, де добре ловиться риба, і допомагав чим тільки міг, а тепер, коли старий Маф у біді, всі вони про нього забули, а от Том не забув, і Гек не забув – ці не забули, то й я про них не забуду… Еге ж, хлопці, страшну річ я скоїв – п’яний був і себе не тямив, оце тільки тому, – а тепер мене, певно, повісять, та й по заслузі. І по заслузі, а мабуть, і на краще воно, цебто я так сподіваюсь. Але не варто про це говорити. Не хочу смутити вас, ви ж до мене такі добрі… Оце лише що я вам хочу сказати: ніколи не пийте, хлопці, того клятого зілля, то й не попадете в таку оселю. Ану станьте трохи далі туди… отак… Як приємно бачити дружні обличчя, коли ти вскочив у таку страшну халепу. Ніхто ж сюди не приходить, крім вас. Добрі, приязні личка… Станьте один одному на плечі й дайте мені доторкнутися до вас… Отак… І потиснути руки… ваші пролізуть крізь ґрати, а моя ні – завелика. Маленькі, слабкі рученята, а скільки вони зробили для Мафа Поттера, та й ще більше зробили б, якби могли…
Том прийшов додому дуже пригнічений, і снилися йому тієї ночі всякі страхіття. Другого дня й через день він весь час крутився поблизу будинку суду, і його дуже тягло зайти всередину, так що він на превелику силу стримував себе. Те саме діялось і з Геком. Хлопці старанно уникали один одного. Час від часу і той, і той ішли геть, але одна й та сама темна сила невдовзі приводила їх назад. Коли хтось виходив із судової зали, Том одразу наставляв вуха, але щоразу чув невтішні новини: тенета все міцніше обплутували бідолаху Поттера. Наприкінці другого дня всі в містечку гомоніли про те, що свідчення індіанця Джо лишаються не спростовані і немає вже ані найменшого сумніву, що присяжні визнають Поттера винним.
Того вечора Том повернувся додому пізно й заліз до спальні крізь вікно. Він був страшенно збуджений і кілька годин не міг заснути. А другого дня зранку біля будинку суду зібралося все містечко: то мав бути вирішальний день. Залу заповнила публіка – і чоловіки, і жінки. Всі довго чекали, аж поки з’явилися присяжні й зайняли свої місця; скоро по тому привели закутого в кайдани Поттера, блідого, змарнілого, із страхом та безнадією в очах, і посадили на видноті, де на нього могли роздивлятися всі цікаві; на такому ж видному місці сидів індіанець Джо, як завжди, незворушний. Потім довелося чекати ще, аж урешті з’явився суддя, і шериф оголосив про початок судового засідання. Як звичайно, зашепотілись правники, а тоді почали гортати якісь папери. Усі ті приготування й затримки створювали в залі урочисту, сповнену напруженого чекання атмосферу.
Викликали свідка, який розповів, що в ніч проти того дня, коли було виявлено вбивство, він бачив, як Маф Поттер умивався в струмку, а коли помітив його, тихенько втік. Поставивши йому ще кілька запитань, прокурор сказав:
– Передаю свідка обороні.
Підсудний на мить звів очі, але одразу опустив їх, коли його оборонець промовив:
– Я не маю запитань до свідка.
Другий свідок підтвердив, що ніж, якого йому показали, було знайдено біля тіла вбитого. Прокурор сказав:
– Передаю свідка обороні.
– Я не маю запитань до свідка, – мовив оборонець Поттера.
Третій свідок сказав під присягою, що не раз бачив того ножа у Поттера.
– Передаю свідка обороні.
Оборонець Поттера відмовився допитувати й цього свідка. На обличчях публіки відбилася досада. Що він собі думає, цей адвокат? Невже навіть не спробує врятувати життя підсудному?
Кілька свідків розповіли, як підозріло поводився Поттер, коли його привели на місце злочину. Їх також відпустили без перехресного допиту.
Мало-помалу все, що діялося на кладовищі того пам’ятного ранку, аж до найменших подробиць, постало перед судом у свідченнях надійних, гідних всілякої довіри свідків, – але жодного з них адвокат Поттера не визнав за потрібне піддати перехресному допиту. Публіка збуджено гомоніла, висловлюючи подив і невдоволення, і суддя мусив закликати її до порядку.
Прокурор сказав:
– На підставі даних під присягою свідчень поважних громадян, чия правдивість не викликає найменшого сумніву, ми дійшли висновку, що цей жахливий злочин вчинив не хто інший, як оцей нещасний, який сидить на лаві підсудних. Ми вважаємо звинувачення доведеним.
З уст бідолахи Поттера вихопився тяжкий стогін, він затулив обличчя руками й безтямно захитав головою, а в залі запала гнітюча тиша. Навіть деякі чоловіки були зворушені, а чимало жінок плакали не криючись. Тоді підвівся оборонець і сказав:
– Ваша честь, на початку цього судового процесу ми мали намір довести, що наш підзахисний вчинив це страшне діяння в неосудному стані, в нападі білої гарячки, спричиненої сп’янінням. Та тепер ми змінили свій намір і не станемо висувати цього доказу. – І він звернувся до судового службовця: – Викличте Томаса Сойєра!
На всіх обличчях, навіть і на Поттеровому, з’явився приголомшений вираз. Усі очі з цікавістю прикипіли до Тома, що підвівся й пішов до суддівського столу. Вигляд він мав наполоханий, бо не тямив себе зі страху. З нього взяли присягу.
– Томе Сойєре, де ви були сімнадцятого червня близько півночі?
Том поглянув на кам’яне обличчя індіанця Джо, і язик його застряг у роті. Публіка затамувала віддих, але хлопець не міг видушити з себе ані слова. Та все ж за якусь хвилину він опанував себе настільки, що спромігся обізватись і його навіть дехто почув.
– На кладовищі.
– Трохи голосніше, будь ласка. Не бійтеся. То ви були…
– На кладовищі.
На обличчі індіанця Джо майнула зневажлива посмішка.
– Чи були ви десь поблизу могили Вільямса?
– Так, сер.
– Говоріть трохи голосніше. Чи близько до неї ви були?
– Майже так, як оце до вас.
– Ви там сховалися чи ні?
– Сховався.
– Де?
– За осокорами, що поруч могили.
Індіанець Джо ледь помітно здригнувся.
– З вами ще хтось був?
– Так, сер. Я прийшов туди з…
– Стривайте, стривайте… Не треба називати ім’я вашого товариша. Коли надійде час, ми викличем і його… Чи ви мали щось із собою?
Том завагався й видимо зніяковів.
– Говоріть, хлопче, не бійтеся. Будь-яка правда гідна поваги. То що ж ви з собою принесли?
– Та тільки… е-е… здохлого кота.
У залі знялася хвиля веселощів, але суддя стримав їх.
– Ми пред’явимо суду кістяк того кота. А тепер, мій друже, розкажіть нам про все, що там сталося… Розказуйте як можете, нічого не пропускаючи, і не бійтеся.
Том почав розказувати – спочатку невпевнено, затинаючись, але потім захопився, і мова полилася в нього вільно й гладенько. Невдовзі в залі все затихло, й стало чути тільки його голос; усі очі були прикуті до нього, слухачі ловили кожне його слово, розтуливши роти й забувши про час, мов заворожені тією жахливою розповіддю. Стримуване збудження публіки сягнуло своєї межі, коли хлопець сказав:
– …А коли лікар торохнув Мафа Поттера дошкою по голові і той упав, індіанець Джо підскочив з ножем і…
Хрясь! Наче блискавка, метнувся індіанець до вікна, розштовхав тих, хто хотів його затримати, і зник з очей.