Том знову став славнозвісним героєм – утіхою старих і предметом заздрості малих. Його ім’я навіть увічнили в друкованому слові, бо місцева газета проспівала йому хвалу. Дехто твердив, що він неодмінно стане президентом, – якщо, звісно, його доти не повісять.
Як завжди буває, легковірна й непостійна публіка радо прийняла Мафа Поттера у свої обійми і голубила його так само щедро, як зовсім недавно ганьбила. Але подібна поведінка тільки робить публіці честь, отож не варто судити її надто суворо.
Дні Томові повнилися славою і радістю, зате ночі були жахливі. Всі його сни заполонив собою індіанець Джо, в чиїх очах Том незмінно бачив смертний вирок собі. Увечері, коли наставала темрява, ніяка спокуса не могла виманити хлопця з дому. В такому ж безнастанному страху жив тепер і бідолаха Гек, бо того вечора перед вирішальним судовим засіданням Том розповів усе адвокатові Поттера, і Гек страшенно боявся, щоб не виявилася і його причетність до цієї історії, – дарма що втеча індіанця Джо й звільнила його від муки, якою були б для нього свідчення в суді. Щоправда, адвокат пообіцяв бідолашному хлопцеві мовчати, але що та обіцянка? Відколи докори сумління змусили Тома піти поночі додому до адвоката й вирвали із його замкнутих щонайстрашнішою клятвою уст ту лиховісну таємницю, від Гекової віри в людство майже нічого не лишилося.
День у день, чуючи вдячні слова Мафа Поттера, Том радів, що розказав правду; але ніч у ніч шкодував, що не відкусив собі язика. Часом він боявся, що індіанця Джо ніколи не зловлять, а часом потерпав, щоб його таки не зловили. Хлопець знав, що не матиме ані хвилини спокою, доки той метис не помре і він на власні очі не побачить його трупа.
За злочинця призначили винагороду, обнишпорили цілу округу, але індіанця Джо так і не знайшли. Із Сент-Луїса прибув вельмитямущий поліційний інспектор, про якого розповідали справжні чудеса. Він поникав довкола, похитав головою, прибрав глибокодумного вигляду і, як це звичайно роблять люди його фаху, досяг запаморочливих наслідків. А саме: він «натрапив на слід». Одначе слід не повісиш за вбивство, отож інспектор покрутився та й поїхав собі, а Том і далі жив під такою самою постійною загрозою.
Та спливали дні, і кожен забирав із собою якусь частку того тягаря гнітючої тривоги.
У житті кожного нормально розвиненого хлопця настає пора, коли його пориває невтримне бажання знайти закопаний у землю скарб. Таке бажання раптом охопило й Тома. Він подався шукати Джо Гарпера, але не знайшов. Поткнувся до Бена Роджерса – той пішов ловити рибу. Та ось назустріч йому трапився Гек Фінн – Кривава Рука. Для такого діла Гек підходив чудово. Том відвів товариша в тихий закуток і там звірив йому свій задум. Гек охоче погодився на те. Він завжди виявляв охоту пристати до діла, що обіцяло розвагу й не вимагало коштів, бо хоч часу він мав і задосить, але не того, про який кажуть: час – це гроші.
– А де будемо копати? – спитав Гек.
– О, та де завгодно!
– Хіба скарби закопують де попало?
– Ну певно, що ні, Геку. Їх треба шукати в особливих місцях: часом десь на острові, часом у трухлявій скрині під сухим деревом, там, де опівночі падає тінь гілляки, але здебільшого – під підлогою старих будинків, у яких тиняються привиди.
– Хто ж їх там закопує?
– Як хто? Розбійники, хто ж іще. А ти думав – директори недільних шкіл?
– Звідки мені знати! Якби я мав скарб, то не закопав би його, а тратив би гроші та й жив собі на втіху.
– І я б так само. А от розбійники роблять інакше. Вони завжди закопують скарби.
– І що – не вертаються по них?
– Ні, вони-то думають, що вернуться, а потім чи то забувають прикмети, чи то помирають. А скарб лежить там хтозна-скільки й береться іржею, і тоді вже хтось знаходить старий пожовклий папір, де записано прикмети, і той папір треба ще тиждень розшифровувати, бо там самі знаки та ще ієрогліфи.
– Єро… Як воно?
– Ієрогліфи… Це, розумієш, такі ніби малюнки, чи що, які на вигляд нічого й не означають.
– То в тебе є такий папір, Томе?
– Ні.
– Ну, а як же ти знайдеш ті прикмети?
– А мені вони ні до чого. Скарб завжди закопують під старим будинком з привидами, чи на острові, чи під сухим деревом з довгою гіллякою. Ми ж уже пробували шукати на Джексоновому острові, і ще колись спробуємо, а старий будинок є отам за потічком, і сухих дерев там сила-силенна.
– І під кожним скарб?
– Таке скажеш! Звісно, що ні.
– А як же ти знатимеш, під котрим копати?
– Треба пробувати під усіма.
– Е, Томе, так нам доведеться копати ціле літо.
– То й що? Ану ж як ти знайдеш мідний казан із сотнею доларів – чудових, трохи потьмянілих від іржі доларів… або стару трухляву скриню, повну діамантів?..
У Гека спалахнули очі.
– Оце була б штука! Чого ще треба!.. Тільки цур, ти віддаси мені сотню доларів, а тих… діамантів я не хочу.
– Гаразд. Та я б на твоєму місці діамантами не розкидався. Бо деякі коштують і по двадцять доларів, а таких щоб менш як долар, то й нема.
– Не може бути! Справді?
– Авжеж. Це тобі хто хочеш скаже. Ти хіба ніколи не бачив діамантів, Геку?
– Та начебто не пригадую.
– Ой, у королів же їх цілі купи!
– Я ж і короля жодного не бачив.
– Та де тобі. А якби ти поїхав до Європи, то їх там тьма-тьменна – так скрізь і шастають.
– А чого вони шастають?
– Шастають? Та ти що! Ні.
– Ти ж сам сказав, що шастають.
– Дурниці. Я тільки хотів сказати, що їх там багато, а шастати… з якого б дива їм шастати? Просто їх там на кожному кроці побачиш, куди не поткнешся. Хоч би й ото-го горбатого Ричарда.
– Ричарда? А прізвище його як?
– Він не має прізвища. У королів прізвищ не буває.
– Як?
– А отак.
– Ну, коли їм самим таке до вподоби, то нехай собі. Та я не хотів би бути королем і мати лиш ім’я без прізвища, наче якийсь негр… Але слухай, де ж ми почнемо копати?
– Та не знаю. Може, спробуймо під отим сухим деревом, що на пагорбі за потічком?
– Згода.
Вони роздобули стару мотику та лопату й рушили за три милі до того дерева. Дісталися туди спітнілі та захекані й простяглися неподалік, у затінку великого береста, щоб передихнути й покурити.
– Здорово, – мовив Том.
– Еге ж.
– А скажи, Геку: якщо ми знайдемо скарб, що ти зробиш зі своєю половиною?
– Ну, я щодня купуватиму собі солодкий пиріжок і склянку шипучки, а ще ходитиму в кожен цирк, який приїде. Будь певен, житиму ого як!
– А відкласти нічого не збираєшся?
– Відкласти? Навіщо?
– Ну, щоб і потім було на що жити.
– Е ні, це мені ні до чого. Якщо я скоро все не проживу, то, гляди, повернеться батечко та й прибере до рук мої грошенята, а він, скажу я тобі, процвиндрить їх ураз. А ти що робитимеш зі своїми, Томе?
– Куплю новий барабан і меч, щоб був як справжній, червону краватку, цуценя-бульдога, а тоді оженюся.
– Оженишся?
– Еге.
– Томе, та ти… чи ти здурів?
– Зачекай, побачиш.
– Та це ж найдурніше, що тільки можна придумати! Ти б подивився на моїх батечка й матінку. Як вони билися! Тільки те й робили, що билися. Я ж добре пам’ятаю.
– Це не страшно. Я оженюся на такій, що не буде битись.
– Томе, всі вони однакові. Всі охочі рукам волю давати. Схаменися, поки не пізно. Я ж тобі добра зичу. А як те дівчисько звати?
– Вона не дівчисько, а дівчинка.
– Як на мене, то це один біс. Хто каже дівчисько, хто дівчинка. Що так, що так – яка різниця? То як же її звати, Томе?
– Я тобі скажу іншим разом, не тепер.
– Не хочеш – як хочеш. Тільки якщо ти оженишся, я ж зостануся сам-один.
– Не зостанешся. Ти прийдеш і житимеш у мене. Ну, а тепер уставай і ходімо копати.
Півгодини вони працювали так, що аж упріли. Але ні до чого не докопалися. Вони не розгиналися ще півгодини. Так само – нічогісінько.
– Їх завжди так глибоко закопують? – спитав Гек.
– Часом так… але не завжди. Здебільшого ні. Мабуть, ми не там копаємо.
Вони перейшли на інше місце й знову взялися до роботи. Копали вже не так завзято, але діло посувалося. Деякий час працювали мовчки. Нарешті Гек сперся на лопату, втер рукавом піт, що капав з чола, й запитав:
– А де ти думаєш копати, коли знайдемо цей скарб?
– Як на мене, то можна спробувати отам на Кардіфській горі, під старим деревом за будинком удови Дуглас.
– Еге ж, там місце годяще… Томе, а вдова не відбере в нас скарбу? То ж її земля.
– Ха, відбере! Нехай тільки спробує! Хто знайшов скарб, тому він і належить. А чия там земля – то байдуже.
Це заспокоїло Гека. Вони взялися копати далі. Та трохи згодом Гек обізвався знову:
– Хай йому чорт, мабуть, ми знов не там копаємо. Як ти думаєш?
– Просто дивина якась, Геку. Нічого не розумію. Правда, буває, що відьми заважають. От чи не в тому вся притичина.
– Таке скажеш! Хіба відьми мають силу вдень?
– Та й то правда. Я про це не подумав… Ой, знаю, знаю, в чому річ! Які ж ми з тобою бісові дурні! Треба ж спершу побачити, куди падає тінь від гілляки опівночі, і вже на тому місці копати!
– Ет, хай йому чорт! Виходить, уся наша праця – собаці під хвіст. А тепер, гори воно все вогнем, знов теліпатися сюди вночі. Це ж он який світ. А ти зможеш ушитися з дому?
– Аякже. Нам доконче треба викопати скарб сьогодні, бо як хтось побачить ці ями, то враз догадається, в чому річ, і перехопить наші грошенята.
– Гаразд, я прийду до тебе під вікно й понявчу.
– Еге ж. А інструмент сховаємо в отих кущах…
Близько півночі хлопці знову прийшли туди й сіли в затінку чекати. Місце було безлюдне, година пізня і, за давніми віруваннями, недобра. Серед тремтливого листя шепотілися духи, по темних закутках ховалися привиди, десь далеко гавкав собака, а у відповідь йому лунало замогильне пугукання сови. Від усього того лиховісного оточення хлопці принишкли і майже не розмовляли. Зрештою вони вирішили, що північ уже настала, знайшли місце, куди падала тінь від гілляки, й почали копати.
В них дедалі дужче розгоралися надія, зацікавленість, а з ними й завзяття. Яма все глибшала та глибшала, одначе щоразу, як серця їхні тьохкали за кожним ударом лопати об щось тверде, їх чекало нове розчарування: то був усього лише камінь або ж корінь дерева. Нарешті Том сказав:
– Дурне діло, Геку, ми знов помилилися.
– Та не могли ми помилитися. Тінь падала якраз сюди.
– Я знаю, але тут інша причина.
– Яка?
– Ми ж то не знали напевне, котра година, тільки наздогад почали. А було, мабуть, ще зарано чи, навпаки, вже запізно.
Гек упустив лопату.
– Отож-бо воно й є, – мовив він. – У цьому вся біда. Видно, доведеться нам відступитись. Ми ж ніяк не вгадаємо часу тут серед ночі, з усіма цими відьмами та всякою іншою нечистю довкола. Я щораз чую щось таке в себе за спиною, а обернутись боюся, бо, може, й попереду щось тільки того чекає. Ото як прийшли сюди, в мене весь час жижки дрижать.
– Та й я тремчу не менше, Геку. Бо коли закопують під деревом скарб, то майже завжди в яму кладуть мерця, щоб сторожив його.
– О боже, страх який!
– Еге ж, так і роблять. Я не раз про це чув.
– Слухай, Томе, не до душі мені порпатися в такому місці, де є мерці. Від них добра не жди.
– Я й сам не хотів би з ними заводитись. Ану ж як оцей, що тут, раптом вистромить череп та щось скаже!
– Ой Томе, не треба! Просто жах!
– Ще й який жах, Геку! Мене аж дрож проймає.
– Слухай, Томе, давай покинемо це місце й спробуємо в якомусь іншому.
– Гаразд, мабуть, так буде краще.
– А де?
– В отому старому будинку з привидами!
– Та ну його к бісу, не люблю я тих старих будинків, Томе. Це ще гірше, ніж мерці. Мрець, той, може, щось тобі скаже, зате не буде тягтися за тобою в савані, зазирати тобі через плече та ще й скреготати зубами, як оті бісові привиди. Ні, Томе, я такого не витримаю, і ніхто не витримає.
– Твоя правда, Геку, але ж привиди ходять лише вночі. А вдень вони не заважатимуть нам копати.
– Воно-то так. Тільки ти ж добре знаєш, що люди обминають той будинок і вдень.
– Люди взагалі не люблять ходити там, де когось убито, а коло того будинку ніхто нічого лихого не помічав. Ось хіба що вночі – та й то не привиди, а якісь блакитні вогники часом миготять у вікнах.
– Е, Томе, де миготять блакитні вогники, там і привиди недалеко, будь певен. Це ясно, як божий день. Хто ж їх світить, як не привиди!
– Твоя правда. Але ж привиди вдень не з’являються, то чого ж їх боятися?
– Ну добре, хай так. Коли хочеш, спробуймо копати в старому будинку. І все ж, як на мене, ми самі ліземо чортові в зуби.
На той час вони вже спускалися з пагорба. Внизу, посеред залитої місячним світлом долини, самітно стояв той самий «будинок з привидами», давно вже без огорожі, до самого ґанку зарослий бур’янами, з напівзруйнованим комином, повибиваними шибками та проваленим з одного боку дахом. Хлопці постояли, подивилися, чи не блимне в темному вікні блакитний вогник, а тоді, перемовляючись майже пошепки, як і годилося о такій порі і в такому місці, повернули далеко праворуч, щоб обминути той будинок стороною, і подалися додому через ліс з другого боку Кардіфської гори.