Другого дня близько полудня друзі знов прийшли до сухого дерева за «потічком» – забрати свій інструмент. Томові не терпілося йти копати в старому будинку. Гекові – не так щоб дуже, і раптом він сказав:
– Слухай, Томе, а ти знаєш, який сьогодні день?
Том швидко перебрав у пам’яті дні тижня й звів на Гека злякані очі.
– Ах ти ж чорт! А я й не подумав, Геку.
– Та й я не подумав, а оце раптом стукнуло в голову, що сьогодні п’ятниця.
– Хай йому лихо, Геку, тут треба добре стерегтися. Якби ми почали це діло в п’ятницю, то могли б уклепатися хіба в таку халепу!
– Могли б! Напевне вклепалися б. Може, й є, як то кажуть, щасливі дні, але ніяк не п’ятниця.
– Та це кожен дурень знає. Не ти перший додумався.
– А хіба я казав, що я? Та п’ятниця – це ще й не все. Мені вночі наснився препаскудний сон – пацюки.
– Ой! То напевне на біду. А вони билися між собою?
– Ні.
– Тоді ще не так страшно, Геку. Коли вони не б’ються, це означає – станеться щось лихе, але не конче з тобою. Нам треба тільки добре пильнувати й ні в що не лізти. Сьогодні копати не будемо, краще пограємо. Ти знаєш про Робіна Гуда, Геку?
– Ні. А хто він такий, той Робін Гуд?
– О, це один із найславетніших людей в усій Англії… і найкращих. Він був розбійник.
– Ти диви, оце б і мені таким стати! А кого він грабував?
– Тільки шерифів, та єпископів, та багатіїв усяких, та ще королів… А бідних ніколи не чіпав. Бідних він любив і завжди чесно ділився з ними здобиччю.
– Ото був, певне, чоловік!
– Та ще й який, Геку! Благородний, як ніхто у світі. Тепер таких людей і немає, можеш мені повірити. Він міг однією рукою побити кого завгодно й за півтори милі поцілити із свого тисового лука в десятицентовик.
– А який це тисовий лук?
– Ну, не знаю. Мабуть, якийсь особливий. А коли він поціляв того десятицентовика не в середину, а скраю, то сідав і плакав… і лаявся. От ми й будемо гратися в Робіна Гуда – це чудова гра! Я тебе навчу.
– Гаразд.
Отож решту дня вони гралися в Робіна Гуда, час від часу кидаючи ласі погляди в долину, на старий напівзруйнований будинок, і перемовляючись про те, що їх там чекає завтра. А коли сонце почало спускатися до обрію і на землю від дерев лягли довгі тіні, подалися додому й невдовзі зникли в лісі на Кардіфській горі.
У суботу, скоро після полудня, вони знов були коло того сухого дерева. Посиділи в затінку, пахкаючи люльками й балакаючи про всяку всячину, потім трохи покопалися в останній своїй ямі, хоча й не покладали на неї великих надій, – просто Том сказав, що не раз люди не докопувалися до скарбу на якісь кілька дюймів, а потім приходив хтось інший і, тільки колупнувши лопатою, загрібав собі все золото. Та хоч цього разу хлопцям таки не пощастило, вони взяли на плечі свій інструмент і пішли, свідомі того, що не злегковажили й зробили все, як вимагає звичай.
Коли вони підійшли до старого будинку, довколишня мертвотна тиша під палючим сонцем здалася їм такою лиховісною і моторошною, а саме те місце таким занедбаним і похмурим, що вони якусь хвилину навіть не зважувалися ввійти. Потім тихенько підступили до дверей і зазирнули всередину. Вони побачили зарослу бур’яном долівку, стіни, з яких давно обсипався тиньк, старезний камін, зяючі отвори вікон, розвалені сходи нагору, і скрізь – запилюжені, обвислі клапті павутиння. Зрештою хлопці все-таки зайшли – обережно, із завмиранням серця, перемовляючись пошепки, ловлячи чутким вухом найменший звук, напружені й готові в першу-ліпшу мить дременути геть.
Помалу вони трохи освоїлися, страх їхній улігся, і обидва стали з настороженою цікавістю роздивлятися довкола, пишаючись своєю сміливістю і водночас дивуючись самі з себе. Потім їм захотілося заглянути й нагору. Це означало відрізати собі дорогу до відступу, але хлопці підохочували один одного, і, певна річ, скінчилося тим, чим і мало скінчитися: вони покинули своє знаряддя в кутку й полізли нагору. Там скрізь панувала така сама руїна. В одному із закутків вони натрапили на комірчину, що начебто обіцяла якісь таємниці, але надія їхня не справдилася – нічого в тій комірчині не було. Тепер хлопці зовсім оговтались і вже хотіли спуститись униз та взятися до роботи, як раптом…
– Цсс! – мовив Том.
– Що там таке? – прошепотів Гек, бліднучи з переляку.
– Цсс!.. Слухай… Чуєш?
– Еге!.. Ах ти ж чорт! Тікаймо!
– Тихо ти! Ані руш! Вони йдуть сюди, вже біля дверей. Хлопці розплаталися на підлозі, припали очима до вічок у мостинах, де колись були сучки, і, ледь живі від страху, почали чекати.
– Спинилися… Ні, йдуть… Он вони. Ні слова більше, Геку. Ой, пронеси господи!
До будинку зайшло двоє чоловіків. Кожен з хлопців сказав собі подумки: «Отой – глухонімий старий іспанець, що останнім часом два чи три рази з’являвся в містечку, а другий… другого я ніколи не бачив».
Другий був брудний обідранець з дуже неприємним обличчям. Постать іспанця обгортало серапе; з-під сомбреро видніли волохаті сиві бакенбарди й довгі пасма сивого волосся, а очі ховалися за зеленими окулярами. Коли вони зайшли, другий щось тихо говорив, а потім обидва сіли долі лицем до дверей, і той другий і далі не вмовкав. Тепер він не так остерігався, і стало чути його слова.
– Ні, – сказав він. – Я це діло обміркував, і воно мені не до душі. Надто ризиковане.
– Ризиковане! – буркнув «глухонімий», і хлопці аж роти пороззявляли з подиву. – Боягуз!
Від його голосу хлопцям забило дух, і вони аж затрусилися. То був індіанець Джо!
На хвилину запала мовчанка. Потім Джо сказав:
– А оте останнє діло хіба не ризиковане було?.. Шкода тільки, не вигоріло!
– Там зовсім інше. Далеко вгору по річці, і ніде ні будинку навколо. Ніхто й гадки не матиме, що то ми орудували, тим більше, що діло зірвалося.
– Ну, а хіба не ризиковане з’являтися тут серед білого дня? Ще й як! Кожен, хто нас побачить, миттю щось запідозрить.
– Та я знаю. Але ж поблизу більш не було де сховатися після тієї невдачі. Я б і сам залюбки подався геть із цієї руїни. Ще вчора хотів, тільки ніяк було й носа виткнути, бо ті кляті вилупки цілий день отам на пагорбі крутилися.
Почувши його слова, «ті кляті вилупки» знов затрусилися й подякували долі за те, що вчасно згадали про п’ятницю й відклали на день свої пошуки. В душі обидва шкодували, що не відклали їх на рік.
Тим часом ті двоє внизу дістали якийсь харч і взялися до їжі. Після довгої мовчанки індіанець Джо сказав:
– Слухай, чоловіче, вертайся ти поки що у свої краї, вгору по річці. Сиди там і чекай, доки я дам про себе знати. А я спробую все-таки ще поникати по цьому містечку, подивитися, що до чого. І як побачу, що все складається гаразд, ми таки впораємо те ризиковане дільце. А тоді – до Техасу! Разом і дременемо!
На тому й погодилися. Невдовзі обидва почали голосно позіхати, і індіанець Джо сказав:
– Страшенно спати хочеться. Зараз твоя черга стерегти.
Він скулився в бур’яні і скоро захропів. Товариш поторсав його за плече, і він затих. А тоді й сторож почав куняти, голова його хилилася все нижче, і незабаром хропли вже обидва.
Хлопці з полегкістю перевели віддих. Том прошепотів:
– Ну, оце наша нагода, тікаймо!
– Не можу, – відказав Гек. – Якщо вони прокинуться, я помру на місці.
Том наполягав, Гек не погоджувався. Нарешті Том поволі, тихенько зіп’явся на ноги й сам рушив до сходів. Та за першим же його кроком пожолоблені мостини так гучно зарипіли, що він повалився на підлогу ледь живий від страху. Більше він не став і пробувати. Хлопці лежали й рахували нескінченно довгі хвилини, аж поки їм почало здаватися, що час уже вичерпав себе і сама вічність зістарилась і посивіла, – і тоді вони з радістю помітили, що сонце сідає.
Один з тих двох унизу перестав хропти. То був індіанець Джо. Він сів, оглядівся довкола, похмуро всміхнувся, побачивши, що його товариш спить, схиливши голову на коліна, а тоді штурхонув його ногою і сказав:
– Егей! Отакий ти сторож! Ну, та дарма. Добре, що так обійшлося.
– Що? Невже я заснув?
– Та начебто. Мабуть, час нам уже рушати, приятелю. А що ми зробимо з тією нашою торбиною?
– Не знаю. Може, залишмо тут, як звичайно. Не варто тягати все за собою, поки не гайнемо на південь. Шістсот п’ятдесят срібних доларів – то немалий вантаж.
– Ну добре. Забрати завжди встигнемо.
– Звісно. Але краще буде прийти вночі, як ми раніше робили.
– Та вже ж. Тільки ось що я тобі скажу. Поки нам випаде добра нагода для нашого діла, всяке може статися, а схованка тут не дуже надійна. Треба переховати торбину, закопати в землю.
– І то правда, – сказав другий, а тоді перейшов кімнату, став навколішки перед каміном і, підваживши одну з кам’яних плит усередині, витяг торбину, яка приємно задзвеніла. Відлічивши доларів по двадцять-тридцять собі й індіанцеві Джо, він віддав йому торбину, а той уже стояв на колінах у кутку й копав землю великим складаним ножем.
Хлопці вмить забули про всі свої страхи та знегоди. Мов заворожені, стежили вони за кожним рухом тих двох. Оце-то пощастило! Таке щастя, що годі собі й уявити! Шість сотень доларів – та цих грошей вистачило б зробити багатіями з десяток хлопців! Не вони знайшли скарб, а скарб їх знайшов, то вже й не треба було сушити собі голову, де копати. І друзі раз по раз штовхали один одного ліктем – ті промовисті й добре зрозумілі обом поштовхи означали: «Ну, тепер радий, що ми сюди прийшли?»
Раптом ніж індіанця Джо на щось натрапив.
– Еге! – мовив Джо.
– Що там? – озвався його товариш.
– Якась трухлява дошка, чи що… Та ні, здається, скринька. Ану, берися з цього боку, побачимо, чого воно тут сховане… А втім, не треба, я продовбав дірку.
Він засунув руку всередину й одразу витяг її.
– Ти диви, тут гроші!
Обидва стали роздивлятися монети в його жмені. То було золото. Хлопці нагорі дивувался й раділи не менш за них. Товариш індіанця Джо сказав:
– Зараз ми це швидко впораємо. Там у кутку біля каміна я бачив у бур’яні стару іржаву мотику.
Він побіг і приніс мотику й лопату. Індіанець Джо взяв мотику, пильно оглянув її і, похитавши головою, щось пробурчав. А тоді взявся до діла. За хвилину скриньку витягли із землі. Вона була невелика, оббита залізом і колись, як видно, дуже міцна, поки довгі роки не торкнули її тліном. Волоцюги споглядали скарб захоплено, мовчки.
– Та тут же тисячі доларів, приятелю, – озвався нарешті індіанець Джо.
– Я не раз чув, що колись у цих краях орудувала Меррелова ватага.
– І я чув, – мовив індіанець Джо, – і скидається на те, що це її схованка.
– Тепер тобі вже ні до чого морочитися з тим ділом. Метис спохмурнів, а тоді сказав:
– Е ні, ти не знаєш мене. Чи то пак, не все знаєш про той мій задум. Ідеться не про звичайний грабунок, а про помcтy! – Очі його люто спалахнули. – І мені потрібна буде твоя допомога. А коли покінчимо з тим – до Техасу! Вертайся додому, до своєї Ненсі та дітлахів, і чекай від мене звістки.
– Гаразд, згода. А що будемо робити з цією скринькою? Закопаємо знов?
– Еге ж… (Радісний захват нагорі.) Та ні! Верховним ватагом присягаюся, ні! (Глибокий сум нагорі.) Я мало не забув. На цій мотиці свіжа земля! (Хлопці вмить мало не зомліли з жаху.) Звідки тут узялися мотика й лопата? Чому на них свіжа земля? Хто приніс їх сюди – і де ті люди? Ти нікого не чув, нікого не помітив?.. То, кажеш, знов закопати ці грошики й покинути тут, щоб ті негідники прийшли і побачили пориту землю! Е ні, не вийде… не вийде. Ми заберемо їх і сховаємо в моєму лігві.
– Та звісно ж! Як я раніше про це не подумав! А в котрому – тому, що під першим номером?
– Ні, під другим і під хрестом. Під першим не годиться – кругом люди.
– Таки правда… Скоро зовсім смеркне, можна буде рушати.
Індіанець Джо підвівся й заходив од вікна до вікна, визираючи надвір.
– Хто б міг принести сюди цей інструмент? А як по-твоєму, чи не сховалися вони нагорі?
Хлопцям забило дух. Індіанець Джо взявся рукою за ніж, якусь мить повагався, а тоді ступив до сходів. Хлопці подумали були про комірчину, але не мали сили зрушити з місця. Сходинка за сходинкою рипіли під важкою ходою – все вище й вище. Зрештою розпач і свідомість смертельної небезпеки немов підстебнули хлопців, і ті вже мало не кинулися до комірчини, коли струхлявілі дошки затріщали і індіанець Джо разом з уламками сходів загримів униз. Люто лаючись, він зіп’явся на ноги, а його товариш сказав:
– На біса було лізти? Як там нагорі хтось і є, що з того? Хай собі сидять. А захочуть стрибнути сюди до нас і вскочити в добру халепу – ласкаво просимо. За чверть години споночіє, і хай тоді доганяють нас, коли хочуть. Я не проти. Тільки як на мене, то ті, хто приніс сюди інструмент, подумали, що ми привиди або ще якась нечисть, і так дременули, що й досі спинитися не можуть.
Джо трохи побурчав, але зрештою погодився з товаришем, що, поки видно, треба не гаяти часу й збиратися в дорогу. А невдовзі обидва вислизнули з будинку зі своєю дорогоцінною скринькою і в дедалі густішій сутіні подалися в бік річки.
Том і Гек підвелися з підлоги, ще тремтячи, але з величезною полегкістю, і крізь шпари в рубленій стіні почали дивитися вслід тим двом злодюгам. Доганяти їх? Нема дурних! Хлопці раділи уже з того, що сяк-так спустилися вниз, не скрутивши собі в’язів; а тоді рушили додому іншою стежкою, яка вела до містечка через гору. Розмовляли дорогою мало. Обидва були поглинуті тим, що подумки гірко картали себе й свій лихий талан: як це їм надало притягти з собою лопату й мотику! Коли б не це, індіанець Джо й не запідозрив би нічого. Закопав би і срібло, і золото доти, доки справить свою «помсту», а потім прийшов би та й побачив, що його грошики загули. Ну й погоріли ж вони з тим інструментом!
Вони постановили собі не спускати з ока того «іспанця», коли він з’явиться в місті шукати нагоди комусь там помститись, і простежити за ним аж до його «лігва під другим номером», хоч де б воно було. Раптом Тома пронизала страшна думка.
– Помститися? А що, як він має на думці нас, Геку?
– Ой, мовчи! – вигукнув Гек, мало не зомлівши.
Вони міркували про це решту дороги і, діставшись до містечка, погодилися на тому, що індіанець мав на думці когось іншого або, в крайньому разі, тільки Тома – бо лише Том свідчив проти нього на суді.
Дуже й дуже малою втіхою було для Тома те, що в небезпеці опинився він один! У товаристві все-таки було б не так страшно, думалось йому.