Події минулого дня невідступно переслідували Тома і вві сні. Чотири рази він простягав руку до того багатющого скарбу – і чотири рази скарб вислизав у нього з-під пальців, обертаючись на ніщо, і тоді хлопець прокидався, і душу йому знов і знов сповнювало гірке усвідомлення своєї невдачі. А рано-вранці, ще лежачи в ліжку й пригадуючи подробиці тієї великої пригоди, він з подивом виявив, що вони якось потьмяніли й віддалилися – так наче все те сталося десь в іншому світі і в давно минулі дні. Потім йому спало на думку, що велика пригода лише наснилася йому. На користь такого висновку свідчив один вагомий доказ, а саме: йому привиділося надто багато грошей, щоб це могло бути правдою. Том ніколи не бачив разом і п’ятдесяти доларів, отож, як усі хлопці його віку та достатку, вважав, що всі ті «сотні» й «тисячі» – то лише так говориться, задля красного слівця, а насправді таких величезних грошей і не існує. Він і на мить не припускав, що хтось може мати в кишені таке багатство, як сто доларів готівкою. Якби з’ясувати його уявлення про сховані скарби, виявилося б, що то передусім купка «справжніх» десятицентовиків, а вже потім – розсип небачених і недосяжних сліпучих доларів.
Та чим довше Том перебирав подумки подробиці своєї пригоди, тим ясніше й виразніше поставали вони в його пам’яті, і зрештою він почав схилятися до думки, що, може, то був і не сон. Але він мав остаточно упевнитись, так воно чи ні. Ось він зараз швиденько поснідає і піде пошукає Гека…
Гек сидів на борту плоскодонки й задумливо бовтав ногами у воді; вигляд у нього був зажурений. Том вирішив ні про що не питати товариша: хай він перший заговорить про ту пригоду. А як не заговорить, то все воно справді тільки наснилось йому.
– Здоров, Геку!
– Здоров!
Якусь хвилю обидва мовчали.
– Слухай, Томе, якби ж то ми залишили наш клятий інструмент біля сухого дерева, всі ті гроші були б тепер наші. Страх як не пощастило!
– То, виходить, це не сон, таки не сон! А я навіть хотів би, щоб це був сон, Геку. Побий мене грім, хотів би.
– Це не сон?
– Та все, що було вчора. Я вже почав думати, що то мені наснилося.
– Де в лиха! Коли б під ним не вломилися сходи, побачив би ти, що то за сон! Мені самому цілу ніч ввижалося, що той кривоокий гаспид іспанець ось-ось мене схопить, пропади він пропадом!
– Е ні, хай не пропадає. Треба знайти його. Вистежити, де гроші.
– Ні, Томе, нам ніколи не знайти його. Така купа грошей іде до рук лиш раз у житті, і ми їх проґавили. Та й, мабуть, я з ніг беркицьну, як ще раз його побачу.
– Я теж, а все-таки треба б знайти його і простежити аж до його лігва… під другим номером.
– Отож-бо й є, що під другим номером. Я оце вже гадав тут, що б воно могло бути. Як по-твоєму?
– Та не знаю. Якась хитра штука… Слухай, Геку, а може, це номер будинку?
– Ще чого!.. Ні, Томе. А коли так, то, значить, це десь не тут. Де ти бачив у нашому задрипаному містечку ті номери?
– Атож, твоя правда. Ану дай подумаю ще. Слухай… та це ж, мабуть, номер кімнати десь у заїзді!
– О, це схоже на діло! Заїздів у нас усього два, то ми це швиденько вивідаємо.
– Ти побудь тут, Геку, я скоро повернуся.
Том миттю зник. Йому не хотілося показуватись на люди в товаристві Гека. Повернувся він десь за півгодини. Як він з’ясував, у пристойнішому заїзді другу кімнату давно вже наймав один молодий адвокат, що мешкав там і тепер. У заїзді, що мав гіршу славу, кімната номер два була якась таємнича. Син господаря сказав Томові, що вона весь час стоїть замкнена і він ніколи не бачив, щоб хтось туди заходив чи виходив звідти вдень: коли таке й бувало, то тільки вночі; чому це так, той хлопець не знав, а як і цікавився, то не дуже – вдовольнявся тим, що вважав ту кімнату «нечистою»; а минулої ночі він помітив, що там світилося.
– Оце таке я вивідав, Геку. І здається мені, це і є той самий другий номер.
– Мабуть, так, Томе. То що будемо робити?
– Дай подумаю.
Том думав довго. Нарешті сказав:
– Ну ось що, Геку. Задні двері тієї другої кімнати виходять у маленький завулок між заїздом і старим цегляним складом. Ти добудь усяких ключів, де й скільки зможеш, а я тихенько потягну всі тітчині, і першої ж темної ночі ми підемо туди й спробуємо відімкнути ті двері. А ще пильнуй, чи не з’явиться індіанець Джо: він же казав, що никатиме по містечку, шукатиме нагоди комусь помститися. Тільки десь його побачиш, іди слідом, і як він не прийде до того другого номера, значить, це не те місце.
– Ну його к бісу, не хочу я ходити за ним сам!
– Та це ж напевне буде вночі. Він тебе й не побачить, а як і побачить, то ні про що не здогадається.
– Ну гаразд, як буде зовсім темно, то, може, й піду. Просто не знаю… спробую…
– А от я, Геку, таки пішов би за ним, якби було темно. Може ж статися й так: він побачить, що та помста в нього не вигорить, і одразу подасться забрати гроші.
– Ere ж, Томе, справді так. Гаразд, я піду за ним, піду, щоб я пропав!
– Оце ти діло говориш! То гляди ж, Геку, не схиб, і я теж не схиблю.
Того вечора Том і Гек вирушили на пошуки нової пригоди. До дев’ятої години вечора вони тинялися коло заїзду: один чатував віддалік у завулку, другий стежив за вхідними дверима. У завулку ні з того, ні з того боку ніхто не з’являвся, і ніхто схожий на старого іспанця не заходив у заїзд. Ніч начебто мала бути ясна, і Том пішов додому, умовившись із Геком, що, як стане досить темно, той прийде і «понявчить», і тоді Том вислизне з дому й вони спробують підібрати ключа. Та на ніч так і не стемніло, отож близько півночі Гек теж облишив свою варту й влаштувався на нічліг у порожній бочці від цукру.
У вівторок хлопцям так само не пощастило. В середу – теж. А от у четвер ніч обіцяла бути темною. Том завчасно вибрався з дому, прихопивши з собою тітчин старий бляшаний ліхтар і великого рушника, щоб затуляти світло. Ліхтар він до пори сховав у Гековій бочці, і обидва хлопці пішли чатувати. За годину до півночі заїзд зачинили, світло в ньому згасло, а більше ніде вже не світилося. Ніякого іспанця вони так і не побачили. Ніхто не заходив у завулок і не виходив з нього. Усе сприяло їхньому плану. Темрява була така, що хоч в око стрель, глибоку тишу лише зрідка порушувало далеке гуркотіння грому.
Том узяв свій ліхтар, засвітив його в бочці, щільно обгорнув рушником, і обидва шукачі пригод, скрадаючись у темряві, подалися до заїзду. Гек став на варті, а Том навпомацки побрів далі завулком. Почалося тривожне чекання, що гнітило Гека так, наче на душу йому навалили цілу гору. Хоч би вже побачити світло ліхтаря – це його, звісно, наполохало б, але він принаймні дізнався б, що Том іще живий. Здавалося, минули години, відколи він зник у темряві. Певне, зомлів з переляку, а може, й зовсім помер: може, серце не витримало всього того жаху та хвилювання і розірвалося. Не знаходячи собі місця від тривоги, Гек несвідомо підступав усе ближче до завулка, весь трусячись від усіляких страхіть і першу-ліпшу мить чекаючи чогось такого жахливого, що й він сам пуститься духу. Власне, пускатися там було майже нічого, бо йому й без того заперло віддих, а серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вискочить з грудей.
Раптом блиснуло світло, і завулком стрімголов промчав Том.
– Тікай! – гукнув він. – Тікай, як жити хочеш!
Він міг би й не повторювати – досить було першого слова. Ледь зачувши його, Гек дременув так, що аж п’яти замигтіли, – не менш як миль сорок на годину. Обидва мчали не спиняючись аж до старої занедбаної різниці в протилежному кінці містечка. Тільки-но вони забігли під дах, знялася гроза і ушкварила злива. Трохи відхекавшись, Том сказав:
– Ну, Геку, ото був жах! Устромляю один ключ, устромляю другий, тихенько, як тільки можу, а вони, кляті, так скрегочуть, що я аж зомліваю з переляку. І ні той, ні той не підходить. Я вже й сам не тямлю, що роблю, і натискаю на клямку – а двері й відчиняються! Вони були незамкнені! Я туди ввалююсь, скидаю з ліхтаря рушник і – Господи, спаси й помилуй!..
– Що?.. Що ти там побачив, Томе?
– Ой Геку, я мало не наступив на руку індіанця Джо!
– Брешеш!
– Ні! Лежить просто на підлозі, руки розкидав і спить, наче вбитий. А на оці та сама пов’язка.
– Милий Боже!.. Що ж ти зробив? Він прокинувся?
– Ні, й не ворухнувся. Мабуть, п’яний. Отож я схопив свого рушника – та й драла!
– Ну, я б про рушника й думати забув!
– Спробував би я забути! Мав би потім від тітки!
– Слухай, Томе, а ту скриньку ти бачив?
– Де там було роздивлятися, Геку! Не бачив я скриньки, і хреста не бачив. Нічого не бачив, тільки пляшку та бляшаний кухоль на підлозі біля індіанця Джо… ага, ще було в кімнаті два барильця і якісь пляшки, ціла купа. То розумієш, чому там нечисто?
– Чому?
– Бо там тримають горілку! Може, в усіх заїздах Товариства тверезості є такі кімнати, як ти думаєш, Геку?
– Може, й так. Хто ж би міг про таке здогадатися?.. А слухай, Томе, якщо індіанець Джо п’яний, то це ж чудова нагода забрати скриньку.
– Та де там! Іди спробуй!
Гек аж здригнувся.
– Та ні, ні… мабуть, що ні.
– От і я так кажу, Геку. Однієї пляшки біля індіанця Джо замало. Було б три, то я ризикнув би.
Обидва надовго примовкли й замислились. Нарешті Том сказав:
– Слухай, Геку, може, почекаймо з цим ділом, поки дізнаємося, що індіанця Джо там немає. Бо так дуже страшно. А як ми почнемо стерегти щоночі, то рано чи пізно неодмінно побачимо, як він піде, а тоді мерщій туди, хапнемо скриньку – і квит.
– Хай так. Я згоден стерегти хоч би й до ранку, і потім щоночі стерегтиму, якщо ти зробиш усе інше.
– Гаразд, зроблю. Все твоє діло – пробігти по Гупер-стріт і понявчати в мене під вікном, а як не прокинуся – шпурнути у вікно жменю жорстви, тоді збудиш напевне.
– Згода й добра угода!
– Ну, а тепер, Геку, гроза минула, і я піду додому. Години за дві-три й світати почне. То ти вернися, постережи там цей час, гаразд?
– Я ж сказав, Томе, що стерегтиму, то й стерегтиму. Хоч і рік стоятиму щоночі коло того заїзду! Вдень відсиплятимусь, а цілу ніч стерегтиму.
– От і добре. А де ж ти спатимеш удень?
– На сіновалі в Бена Роджерса. Він мені дозволяє, і негр їхній, дядько Джейк, теж. Я тягаю йому воду, коли треба, а він, як я попрошу, дає мені щось поїсти – ну, звісно, як має що. Той дядько Джейк – таки добрий негр, Томе. Він мене любить за те, що я ніколи не пишаюся перед ним, хоч він і чорний. А часом я навіть їм із ним разом. Тільки ти не кажи про це нікому. Як живота підведе, то й таке зробиш, чого іншим разом, може, посоромився б.
– Ну добре, якщо вдень нічого не буде треба, то спи собі. Я тебе не чіпатиму. А вночі, тільки-но щось побачиш, зараз же бігом до мене – і нявчи.