У неділю вранці, ледь почало розвиднятися, Гек мало не навпомацки вибрався нагору й тихенько постукав у двері старого валлійця. Господарі ще спали, проте сон їхній після нічних тривог був сторожкий, і з вікна одразу запитали:
– Хто там?
Боязкий голос Гека озвався ледве чутно:
– Будь ласка, відчиніть! Це я, Гек Фінн.
– Перед цим ім’ям, синку, наші двері відчиняться і вдень і вночі. Ласкаво просимо!
Такі слова бездомному хлопцеві випало почути чи не вперше, і нічого приємнішого він зроду не чув. Та й не міг пригадати, щоб хтось колись отак запрошував його до себе в дім. Двері одразу ж відчинили, і Гек зайшов. Його посадили на стілець, а старий господар та його здорованісини почали квапливо одягатися.
– Ну, синку, ти, мабуть, добряче зголоднів, тож сніданок буде на столі зі сходом сонця, та ще й просто з вогню, будь певен! А ми з хлопцями думали, що ти в нас і заночуєш.
– Та я страх як перелякався, – сказав Гек, – тим-то й утік. Коли ото залящали постріли, я й дав драла і милі зо три не спинявся. А оце, бачте, прийшов дізнатися, як воно там, та зумисне вибрався вдосвіта, щоб не наскочити на тих дияволів, хай би й на мертвих.
– Ач, бідолаха, воно й видно, що тобі цю ніч було непереливки, та ось зараз поснідаєш – і до ліжка, он воно тебе чекає… Ні, синку, на жаль, вони не мертві, хоч як це нам і прикро. Ми ж бо добре знали, де вони зачаїлися, – ти нам усе так докладно розповів, – отож і підкралися навшпиньках зовсім близько до них тією стежкою між сумаху, темною, наче льох, і отут, як на те, мені закортіло чхнути. Отака бісова халепа! Як міг силкувався стриматись, та де там! Коли вже маєш чхнути, то таки чхнеш!.. Ішов я попереду, з пістолем напоготові, і, коли чхнув, ті лиходії враз шаснули геть зі стежки. Тоді я гукнув: «Стріляйте, хлопці!» – і сам пальнув туди, де зашурхотіли кущі. Хлопці теж торохнули. Але ті мерзотники вже встигли дременути, і ми погналися за ними вниз крізь зарості. Здається мені, наші кулі їх не зачепили. Вони, коли пустилися навтіки, й собі стрельнули по разу, та теж намарне – тільки дзизнуло десь поруч. А тоді вже й ходи їхньої не стало чути, тож ми припинили гонитву, спустилися до містечка й збудили поліційних начальників. Ті підняли на ноги людей і виставили варту понад берегом, а коли розвидниться, шериф улаштує облаву в лісі. Мої хлопці також підуть. Шкода тільки, ми не знаємо, які вони із себе, ті злодюги, – якби знали, легше було б шукати. Але ж ти, синку, певно, не зміг розгледіти їх потемки, правда?
– Та ні, я запримітив їх ще в містечку й подався за ними.
– Ну молодець! То кажи, синку, кажи!
– Один – старий глухонімий іспанець, він останнім часом разів кілька з’являвся в містечку, а другий – такий собі волоцюга, обдертий і лихий з виду…
– Годі, синку, ми вже знаємо, хто це! Якось натрапили на них у лісі за вдовиною садибою, і вони шаснули геть. Ану, хлопці, йдіть і скажіть про це шерифові, а без сніданку якось переб’єтеся й до завтра!
Сини валлійця зараз же й вирушили. Коли вони виходили, Гек підхопився на ноги й вигукнув:
– Ой, тільки не кажіть нікому, що це я про них розповів! Дуже вас прошу!
– Гаразд, Геку, коли вже ти так не хочеш. Але тобі слід би цим тільки пишатися.
– Ой ні, ні! Будь ласка, нікому не кажіть!
Коли молодики пішли, старий валлієць мовив:
– Вони не скажуть нікому, і я не скажу. Але чому ти так не хочеш, щоб про це знали?
Гек не став пояснювати, як воно все було, сказав тільки, що про одного з тих людей він забагато знає і нізащо у світі не хоче, щоб той довідався, що він знає про нього, бо тоді напевне пристукне його.
Старий ще раз пообіцяв мовчати, потім спитав:
– А чого це ти надумав піти за ними назирці? Щось тобі здалося підозрілим, чи що?
Гек помовчав, обмірковуючи безпечну відповідь. Потім сказав:
– Та бачте, я ж і сам наче який волоцюга – всі ж бо так кажуть, і нічого тут не вдієш. А часом буває й таке, що мені через це аж не спиться вночі: лежу ото й думаю, як би його зажити по-іншому. От і минулої ночі так було. Сон мене не брав, то я й подався десь опівночі блукати вулицями, і все думав та думав про своє життя, аж поки дійшов до отого розваленого цегляного складу, що біля заїзду Товариства тверезості. Став я там, прихилився до стіни та й думаю собі далі. Аж глядь – ті двоє скрадаються повз мене, зовсім близько, і щось несуть під пахвою – певне ж, крадене. Один із них курив, і другий захотів прикурити, то вони спинилися якраз проти мене, і сигари освітили їхні обличчя; отоді я й побачив, що більший на зріст – то глухонімий іспанець, я впізнав його сиві баки й пов’язку на оці, а другий, як глянути, – справжній диявол у дранті.
– Та як же ти у світлі сигар розгледів і дрантя?
Гек на мить збентежився, а тоді відповів: – Ну, я не знаю… але от якось розгледів.
– То вони пішли далі, і ти…
– І я подався за ними, атож. Усе так і було. Закортіло побачити, до чого воно йдеться, бо вони скрадалися, наче злодії. Тож я й слідкував за ними аж до вдовиної огорожі, де ото приступки. А там став у темряві й чув, як той обідранець заступався за вдову, а іспанець божився, що спотворить її, – про це я вже розказував вам і вашим…
– Як?! Глухонімий усе те казав?
Гек знов непростимо схибив! Він як міг намагався не дати наздогад старому, хто був насправді той іспанець, а проте, попри всі хлопцеві виверти, язик таки затяг його в халепу. Він пробував якось виплутатися, але під пильним поглядом господаря щоразу бовкав дурницю за дурницею. Нарешті старий валлієць сказав:
– Ти, синку, не бійся мене. Я тобі от аністілечки шкоди не зроблю, ніколи у світі. Навпаки – захищатиму тебе… еге ж, захищатиму. Той іспанець ніякий не глухонімий – ти не хотів цього казати, але в тебе вихопилось, то нічого тепер не вдієш. І ти знаєш про нього щось таке, чого не хотів би відкривати. А ти звірся на мене, скажи, що воно таке, я тебе не підведу, будь певен.
Гек якусь хвилю дивився в чесні очі старого, тоді нахилився й прошепотів йому на вухо:
– Він зовсім не іспанець – то індіанець Джо!
Валлієць мало не впав зі стільця. А потім сказав:
– Ну, тепер мені зрозуміло. Коли ти казав про обрубані вуха та роздерті ніздрі, я подумав був, що це ти сам додав, задля красного слівця, бо білі люди так не мстяться. Але індіанець – то зовсім інша річ!
За сніданком вони й далі розмовляли, і старий господар принагідно розповів, що вночі, перш ніж піти спати, він та його сини взяли ліхтар і, повернувшись до тієї огорожі, пильно оглянули все довкола – чи немає де слідів крові. Крові вони не знайшли, зате наткнулися на чималий клунок з…
– З чим?!
Якби цей вигук був блискавкою – і то не міг би злетіти з побілілих Гекових уст так швидко й невтримно. Очі хлопця розширились, він принишк і жадібно чекав на відповідь. Валлієць аж здригнувся з подиву, а тоді втупив у нього очі й дивився три секунди… п’ять… десять, потім відповів:
– Із злодійським знаряддям. Та що це з тобою, синку? Гек відкинувся на стільці й тихенько, але глибоко зітхнув, відчуваючи невимовну полегкість. Господар пильно й допитливо подивився на нього, тоді сказав:
– Атож, із злодійським знаряддям. Здається, від цього тобі полегшало на душі. Але чого ти так схопився? Що, по-твоєму, ми мали там знайти?
Гека було загнано в тісний кут: господар не спускав з нього вимогливого погляду, і хлопець віддав би все на світі за бодай якусь доладну відповідь; та нічого не спадало на думку, а той вимогливий погляд наче просвердлював його наскрізь, і, не маючи часу зважити те, що здуру навернулося на язик, Гек безтямно пробелькотів:
– Ну… може, підручники для недільної школи…
Сердешний хлопець зовсім знітився й не міг навіть усміхнутись, зате старий валлієць зареготав так гучно й весело, що все його велике тіло аж заходило ходором, а насміявшись, сказав: такий сміх однаково що гроші, заощаджені на лікарі, бо він зберігає людині здоров’я, А тоді додав:
– Бідолашний хлопець, он який ти блідий і змарнілий. Тобі, видно, добряче-таки нездужається, то й не диво, що в голові трохи тьмариться. Та дарма, оклигаєш. Лягай відпочинь, поспи – і все минеться, я певен.
Гека брала досада, що він повівся як бовдур і своїм дурним переляком збудив підозру, – адже ще тоді, як він почув розмову тих двох біля вдовиної огорожі, йому стало зрозуміло, що вони несли із заїзду ніякий не скарб. Та він тільки думав, що то не скарб, а напевне цього не знав, тому згадка про знайдений клунок і вразила його, наче грім з ясного неба. Проте загалом було навіть добре, що так сталося, бо тепер, коли Гек не мав ані найменшого сумніву, що то не той клунок, йому відлягло від серця, і він зовсім заспокоївся. Справді-бо, все начебто складалось якнайкраще: скарб, певно, й досі в другому номері, тих двох злочинців сьогодні ж таки зловлять і кинуть до в’язниці, отож вони з Томом увечері підуть і без будь-якого клопоту, нікого не боячись, приберуть ті гроші до рук.
Тільки-но впоралися зі сніданком, як у двері хтось постукав. Гек підхопився і гайнув шукати якоїсь схованки, бо не хотів, щоб його бодай трохи вплутували в ту нічну пригоду. Валлієць відчинив двері і впустив кількох чоловіків та жінок, серед них і вдову Дуглас, а на схилі гори побачив ще чимало городян, що купками тяглися до вдовиної огорожі побачити на власні очі місце події. Отже, новина вже поширилася по містечку.
Валлієць мусив розповісти гостям про те, що сталося вночі. Вдова стала дякувати йому: це ж він, мовляв, урятував їй життя.
– Ані слова про це, добродійко. Є інша людина, якій ви завдячуєте чи не більше, ніж мені та моїм хлопцям, але вона не хоче, щоб я назвав її ім’я. Коли б не ця людина, ми й не подумали б туди поткнутися.
Певна річ, усі так зацікавилися тим загадковим незнайомцем, що майже забули про саму пригоду, але валлієць, розпаливши до краю цікавість гостей, так і не розкрив їм своєї таємниці, і невдовзі поголос про неї пішов по всьому місту. Коли господар закінчив свою розповідь, удова Дуглас сказала:
– А я собі як заснула, читаючи в ліжку, так і проспала всю ту колотнечу. Чого ж ви не прийшли та не збудили мене?
– Вирішили, що не варто. Ті негідники навряд чи наважилися б вернутись, та й інструмент свій вони загубили, а без нього їм у будинок не вдертися. От ми й подумали: навіщо будити вас і лякати до смерті? А троє моїх негрів вартували у вашій садибі аж до ранку. Оце щойно повернулися.
Люди приходили ще, і господареві довелося зо дві години знов і знов повторювати свою розповідь.
Під час шкільних канікул не було занять і в недільній школі, але того дня всі з раннього ранку прийшли до церкви. Нічна пригода переполошила городян, і її обговорювали з усіх боків. Хтось приніс звістку, що злочинців ще й сліду не знайшли. А коли скінчилася проповідь, дружина судді Тетчера, ідучи разом з усіма до виходу, наздогнала місіс Гарпер і сказала:
– То що – моя Беккі спатиме цілий день? Я так і думала, що вони нагуляються до знемоги.
– Ваша Беккі?
– Атож. – І зі зляканим поглядом спитала: – Хіба вона вчора не лишилась у вас ночувати?
– Та ні.
Місіс Тетчер поблідла й важко опустилася на лаву; і саме тоді з ними порівнялася тітка Поллі, жваво балакаючи із знайомою. Тітка Поллі спинилась і сказала:
– Доброго ранку, місіс Тетчер. Доброго ранку, місіс Гарпер. Десь мій Том знову запропав. Мабуть, учора заночував у вас… чи у вас… і тепер боїться навертатись мені на очі. Доведеться провчити його як слід.
Місіс Тетчер поблідла ще дужче і кволо похитала головою.
– Він у нас не ночував, – сказала місіс Гарпер, уже видимо занепокоєна.
На обличчі тітки Поллі відбилася неприхована тривога.
– Джо Гарпере, ти бачив мого Тома сьогодні вранці?
– Ні, мем.
– А коли ти бачив його востаннє?
Джо спробував пригадати, але напевне сказати не міг. Люди, що виходили з церкви, спинялися й перешіптувались, на всіх обличчях прозирав неспокій. Почали стривожено розпитувати дітей і молодих учителів. Ніхто з них не помітив, чи були Том і Беккі на поромі, коли він повертався до міста: на той час уже споночіло, а ніхто й не подумав перевірити, чи всі на місці. І зрештою один молодик ляпнув не подумавши, що Том і Беккі могли залишитися в печері. Місіс Тетчер зомліла. Тітка Поллі плакала й заламувала руки.
Тривожна звістка переходила з уст в уста, від гурту до гурту, з вулиці на вулицю, і минуло заледве п’ять хвилин, як ударили в усі дзвони й ціле містечко сполохано заметушилося. Пригода на Кардіфській горі враз утратила свою вагу, і ніхто вже й не згадував про тих двох злодюг. Сідлали коней, споряджали човни, знов забрали з переправи пором, так що вже за півгодини після моторошного відкриття не менш як двісті чоловік поспішали до печери дорогою і річкою.
Аж до кінця того довгого дня містечко спорожніло, наче вимерло. Чимало жінок навідало тітку Поллі й місіс Тетчер, намагаючись бодай якось їх утішити. А то й плакали разом, і це було краще за будь-які слова. Цілу безсонну ніч містечко чекало вістей, та коли врешті благословилося на світ, надійшло всього кілька слів: «Передайте ще свічок і чогось поїсти». Місіс Тетчер себе не тямила з горя, так само й тітка Поллі, і хоч суддя Тетчер раз по раз присилав із печери обнадійливі й підбадьорливі записки, вони не давали розради.
На світанку повернувся додому старий валлієць, увесь закапаний свічковим лоєм, перемазаний глиною і геть знеможений. Він побачив, що Гек і досі лежить у ліжку, в яке його поклали вчора, й марить у гарячці. Всі лікарі були в печері, і доглядати хворого хлопця прийшла вдова Дуглас. Вона сказала, що зробить для нього все можливе, бо, мовляв, хоч який він є – добрий, поганий чи ніякий, – а проте й він Боже створіння, отож не годиться покинути його напризволяще. Валлієць зауважив, що і в Гека є в душі добрі струни, а вдова підтвердила:
– Та певно, що є. То Божа благодать. Наш Творець нікого нею не обминає. Ніколи й нікого. Кожне його створіння позначене тією благодаттю.
Ближче до полудня купки знесилених чоловіків потяглися від печери до містечка, проте найвитриваліші не полишали пошуків. Новин принесли мало: шукали вже у найвіддаленіших відгалуженнях печери, куди раніше ніхто не забивався; шукатимуть і далі, не проминаючи жодного закутка, жодної розколини; у переплетенні підземних коридорів то там, то там миготять далекі вогники й під похмурим склепінням раз у раз перекочується глухе відлуння погуків та пістолетних пострілів. А в одному закутку, далеко від тих переходів, де звичайно товчуться екскурсанти, на кам’яній стіні побачили виписані кіптявою імена «Беккі» і «Том», і там-таки поблизу знайшли закапаний лоєм уривок шовкової стрічки. Місіс Тетчер упізнала ту стрічку й гірко заплакала над нею. А тоді сказала, що то остання пам’ятка, яку вона матиме по своїй дитині, найдорожча з усіх пам’яток, бо ця стрічка була на її бідолашній дівчинці майже до самого кінця, вже перед тим як її спостигла жахлива смерть. Дехто розповідав, що час від часу в печері з’являлася удалині цятка світла, і в тих, хто її бачив, вихоплювався радісний крик, і одразу зо два десятки чоловік пускалися туди лунким переходом, але щоразу їх чекало гірке розчарування: виявлялося, що то не Беккі з Томом, а хтось із шукачів.
У напруженому, виснажливому чеканні поволі, година за годиною, минули три страшні дні й три страшні ночі, і містечко впало в чорну безнадію і заціпеніння. Ніхто не мав охоти щось робити. Саме під той час випадково виявили, що в заїзді Товариства тверезості таємно торгують спиртним, але й це відкриття не пожвавило громадського пульсу, хоч яке воно було разюче. Опам’ятавшись на часинку, Гек кволим голосом навів розмову на заїзди і зрештою, боячись почути найгірше, запитав, чи не знайшли чогось у заїзді Товариства тверезості, поки він лежав у гарячці.
– Знайшли, аякже, – відказала вдова Дуглас.
Гек аж підскочив на ліжку й дико зблиснув очима.
– Що? Що там знайшли?
– Спиртні напої. І тепер той заїзд закрили. Ляж і заспокойся, дитино. Як ти мене налякав!
– Скажіть мені лиш одне, одне-єдине, дуже вас прошу! Їх знайшов Том Сойєр?
Вдова гірко заплакала.
– Годі балачок, дитино, годі! Я ж уже казала: тобі не можна розмовляти. Ти дуже, дуже хворий.
«Виходить, нічого, крім пляшок, не знайшли, бо, коли б знайшли золото, зчинився б ого який шелест. І тепер скарб пропав, пропав без вороття. Але чого б їй плакати, цій жінці? Дуже дивно, чого вона плаче».
Ці думки зринали в затуманеній Гековій свідомості, аж поки, стомившись від них, він заснув. А вдова промовила сама до себе:
– Ага, вже спить, бідолаха. Том Сойєр знайшов, де ж пак! Якби ж то хтось знайшов самого Тома Сойєра! Ой, мало вже таких, в кого ще лишилася надія і досить сил, щоб шукати й далі.