Сонце зійшло над оповитою спокоєм землею і осяяло своїми променями мирне містечко, немов благословляючи його. Після сніданку тітонька Поллі зібрала всіх на сімейну відправу. Почали з молитви, побудованої на міцному підмурку з біблійних цитат, що їх сама тітка стулила докупи невеликими домішками рідкого вапна, що складалося з її власних тлумачень; а вже з тієї вершини, наче з гори Синай, вона виголосила сувору главу закону Мойсейового.
Після того Том, як то кажуть, оперезався мечем і взявся «товкти» вірші з Біблії. Сід вивчив свій урок ще кілька днів тому. І тепер Том напружував увесь свій хист, щоб запам’ятати п’ять віршів, які він сам вибрав з Проповіді на горі, – коротших він ніде не міг знайти.
Минуло півгодини, але уявлення про свій урок Том здобув дуже невиразне, бо розум його блукав по цілому безмежжю людської думки, а руки тим часом були зайняті сторонніми справами, що раз у раз відвертали його увагу. Мері взяла в нього книжку, щоб перевірити, як він вивчив урок, і Том почав навпомацки пробиратися крізь туман:
– Блаженні… е-е…
– Вбогі…
– Еге ж, вбогі… Блаженні вбогі… е-е…
– Духом…
– Духом… Блаженні вбогі духом, бо їх… їх…
– Їхнє…
– Бо їхнє… Блаженні вбогі духом, бо їхнє царство небесне… Блаженні… засмучені, бо вони… вони…
– Будуть…
– Будуть… е-е…
– Уті…
– Бо вони будуть… е-е… уті…
– Утіш…
– Бо вони будуть утіш… Ой, ну не знаю я, що вони будуть!
– Утішені.
– А, утішені!.. Бо вони будуть утішені… засмучені… Блаженні засмучені… ні, утішені, бо вони будуть… засму… е-е… Що вони будуть? Чому ти не підкажеш мені, Мері? Як тобі не соромно знущатися з мене?
– Ой Томе, який же ти, бідолаха, нетямкий! Я й не думала з тебе знущатися. Зовсім ні. А тобі треба піти й учити все спочатку. Не журися, Томе, якось вивчиш, а коли вивчиш, я подарую тобі одну дуже гарну річ. Ну, будь слухняним хлопчиком!
– Гаразд! А що то за річ, Мері? Скажи мені.
– Не бійся, Томе. Ти ж знаєш: як я сказала – щось гарне, то воно таки справді гарне.
– Еге ж, ти в нас така, Мері. Ну, гаразд, спробую наддати ще…
Він «наддав ще» і, спонукуваний подвійною силою – цікавістю й бажанням дістати винагороду, – взявся до діла з таким запалом, що перевершив усі сподівання. Мері подарувала йому за це новісінький складаний ножик фірми «Барлоу», що коштував дванадцять з половиною центів, і Томовому захвату не було меж. Щоправда, той ножик нічого не різав, зате був справжній, непідробний «Барлоу», і в цьому й полягала його особлива цінність; а от звідки хлопчаки західних штатів узяли, що такі ножі хтось стане підробляти й випускати ще гірші, – це було і, певне, назавжди залишиться незбагненною таємницею. Усе ж таки Том сяк-так поколупав своїм ножиком буфет і вже націлився був на комод, коли його покликали збиратися до недільної школи.
Мері дала йому бляшану миску з водою і мило. Він пішов надвір, поставив миску на лавочку, тоді вмочив мило у воду й поклав поряд, закасав рукави, тихенько вилив воду на землю, а потім пішов до кухні й заходився ревно витирати обличчя рушником, що висів за дверима. Та Мері забрала в нього рушник і сказала:
– Як тобі не соромно, Томе! Хіба ж можна бути таким! Від води тобі ніякої шкоди не станеться.
Том трохи знітився. В миску знов налили води, і цього разу він постояв над нею з хвилину, набираючись духу, тоді з шумом утяг у себе повітря і взявся умиватись. Коли він трохи згодом знову ввійшов до кухні, заплющивши очі й навпомацки шукаючи рушника, з обличчя його стікала вода й мильна піна, незаперечно свідчачи, що він таки вмився. Та коли він показався з-під рушника, виявилося, що й тепер не все гаразд: чисті були тільки щоки та підборіддя – щось ніби маска, – а вище й нижче темнів незрошений ґрунт, що тягся назад навколо шиї.
Тоді Мері взялася до нього сама, і вже з її рук він вийшов повноцінною людиною, що не різнилася кольором шкіри від своїх білих братів. Його мокра чуприна була ретельно пригладжена щіткою, і короткі кучерики лежали рівно й гарно. (Том нишком уперто й старанно розгладжував свої кучері, намагаючись приліпити їх упритул до голови: він вважав, що кучеряве волосся властиве лише жінкам, і ті кучері отруювали йому все життя.) Потім Мері дістала з шафи костюм, що його Том уже два роки надягав тільки в неділю, – той костюм називали просто «другим», і з цього можна судити про багатство Томового гардеробу. Коли хлопець одягся, Мері «опорядила» його: застебнула аж до підборіддя ґудзики на чистій куртці, розправила на плечах широкий комір, почистила Тома щіткою і, нарешті, увінчала його крапчастим солом’яним капелюхом. Тепер він мав надзвичайно пристойний і нещасний вигляд. Та й почував себе страшенно нещасним: застебнутий на всі ґудзики чистий одяг сковував рухи, і це страшенно його дратувало. Він сподівався, що Мері забуде про черевики, та марно – вона, як і годиться, старанно змастила їх жиром і принесла йому. Томові урвався терпець, і він огризнувся: мовляв, його завжди примушують робити те, чого йому не хочеться. Але Мері почала умовляти:
– Ну прошу тебе, Томе, будь слухняний…
І він з бурчанням узув черевики. Мері хутенько зібралася й собі, і всі троє рушили до недільної школи, яку Том ненавидів усім серцем, а Сід і Мері любили.
Уроки в недільній школі тривали від дев’ятої до пів на одинадцяту ранку, а потім починалася відправа. Двоє з них трьох незмінно лишалися послухати проповідь з доброї волі; третій також завжди лишався – але з інших, поважніших причин.
На твердих церковних лавах з високими спинками могло вміститися чоловік із триста. Сама церква була невелика, нічим не примітна, зі схожою на вузьку дощану скриню дзвіницею. При вході Том трохи відстав від Сіда та Мері й заговорив до приятеля, також убраного по-святковому:
– Слухай-но, Біллі, в тебе є жовтий квиток?
– Є.
– Що ти за нього хочеш?
– А що ти даси?
– Шматок локриці й рибальський гачок.
– Ану покажи.
Том показав. Огляд задовольнив власника квитка, і обмін відбувся. Потім Том виміняв за дві білі кульки три червоних квитки й ще за якийсь дріб’язок – два синіх. Із чверть години він перестрівав отак хлопців, що йшли до школи, і скуповував у них квитки різного кольору. Тоді разом з юрбою чистеньких і гомінливих хлопчиків та дівчаток зайшов до церкви, сів на своє місце й одразу ж завівся сваритись із найближчим хлопцем. Сварку припинив учитель – статечний літній чоловік; та тільки-но він повернувся спиною, Том смикнув за волосся учня, що сидів попереду, а коли той обернувся, він уже пильно дивився в книжку; потім штрикнув шпилькою іншого хлопця, щоб почути, як той зойкне, й дістав ще одну нагінку від учителя. Та й увесь Томів клас підібрався один до одного – бешкетний, галасливий і невгамовний. Виходячи відповідати урок, жоден не знав його до ладу й сподівався тільки на підказку. Але так чи інакше усі добувалися до кінця й отримували у винагороду невеличкі сині квитки з цитатами зі Святого письма: кожен такий квиток був платою за два вивчені біблійні вірші. Десять синіх квитків дорівнювали одному червоному, і їх можна було відповідно обміняти; десять червоних – одному жовтому, а вже за десять жовтих директор школи видавав учневі Біблію в дешевенькій оправі (за тих давніх добрих часів коштувала вона всього сорок центів). Чи в багатьох із моїх читачів вистачило б снаги й завзяття, щоб завчити напам’ять дві тисячі віршів, навіть якби їм пообіцяли за те Біблію з малюнками Доре? А от Мері здобула в такий спосіб уже дві Біблії – на це в неї пішло два роки сумлінної праці, – а один хлопець із німецької родини надбав аж чотири чи п’ять. Якось він прочитав напам’ять – і то ні разу не збившись – три тисячі віршів. Але таке напруження розумових здібностей виявилося надмірним, і відтоді він став наче несповна розуму, – то було неабияке нещастя для школи, бо раніше за урочистих нагод, при почесних гостях директор завжди виставляв того хлопчину «молоти язиком» (за словами Тома). А загалом тільки старшим учням вистачало терпіння зберігати свої квитки й місяцями нидіти над книжкою, щоб одержати Біблію, і тому вручення цієї нагороди було рідкісною і визначною подією. Учень, якому випадало це щастя, ставав того дня такою поважною персоною, що й у серцях інших спалахували честолюбні прагнення, хоч їх вистачало тижнів на два, не більш. Що ж до Тома, то навряд чи його духовне нутро прагнуло самої тієї нагороди, але пов’язаних з нею слави та почестей він, безперечно, давно вже жадав усім своїм єством.
У належний час за кафедру став директор школи і, заклавши вказівним пальцем потрібну сторінку молитовника, зажадав уваги. Коли директор недільної школи виголошує перед учнями свою звичайну невеличку промову, молитовник у руці потрібен йому так само, як ноти співакові, що виходить на сцену співати соло; хоч навіщо вони потрібні, лишається незбагненною загадкою, бо жоден з цих страдників ніколи не заглядає ні в молитовник, ні в ноти.
Директор був миршавий чоловічок років тридцяти п’яти, з рудуватою цапиною борідкою і коротко підстриженим рудуватим волоссям, у твердому стоячому комірці, верхній край якого мало не впирався йому під вуха, а гострі ріжки стриміли спереду біля самих кутиків рота, – то був наче паркан, що змушував його дивитися тільки просто себе, а коли треба було поглянути вбік, він мусив повертатися всім тілом; підборіддя директорове лежало на краватці, що була завширшки й завдовжки з велику банкноту і мала торочки на кінцях; а носаки його черевиків згідно з модою тих часів хвацько загиналися вгору, мов полози санок, – такого шику тодішні модники досягали ціною неабияких зусиль, годинами сидячи проти стіни й упершись у неї ногами. Містер Уолтерс був дуже поважний на вигляд і дуже щирий та доброчесний душею; він так побожно шанував святі речі й місця і так суворо відмежовував їх від усього світського, що, сам того не усвідомлюючи, промовляв у недільній школі з такими модуляціями в голосі, з якими ніколи не говорив у будні.
Свою промову він почав такими словами:
– А тепер, діти, я хочу, щоб усі ви сіли рівненько й тихенько і якусь часинку уважно послухали мене. От-от, саме так. Отак мають поводитися слухняні хлопчики й дівчатка. Але, я бачу, одна дівчинка дивиться у вікно. Здається мені, вона думає, що я десь там: може, сиджу на гілці й розмовляю з пташками. (Схвальне хихотіння.) А сказати я вам хочу, як приємно бачити, що стільки чистеньких веселих дитячих личок зібралося в цьому святому місці навчатись добра…
І так далі, й таке інше. Немає потреби наводити тут решту цієї промови. Вся вона побудована за незмінним зразком, а отже, добре нам знайома.
Остання третина промови була трохи затьмарена бійками та іншими негідними розвагами, до яких знову вдалися декотрі капосні хлопчаки, а також вовтузінням і перешіптуванням, що дедалі поширювалося й сягнуло навіть підніжжя таких самотніх і непохитних скель, як Сід і Мері. Та коли голос містера Уолтерса завмер, нараз ущух і весь той гомін, і кінець директорової промови зустріли вдячною мовчанкою.
Власне, причиною того шепотіння почасти стала досить незвичайна подія: поява гостей – адвоката Тетчера в супроводі якогось хирлявого дідка, а за ними – вродливого ставного чоловіка середніх літ з гарною сріблястою чуприною та поважної дами, напевне, його дружини. Дама вела за руку дівчинку. Томові вже давно не сиділося на місці: він був збуджений і невдоволений, до того ж його гризло сумління, і він уникав зустрічатись очима з Емі Лоренс, бо не міг витримати її закоханих поглядів. Та коли він побачив малу незнайомку, душа його враз запалала від захвату й блаженства. І вже наступної миті він виставлявся як тільки міг: штурхав хлопців, смикав їх за волосся, робив гримаси, – одне слово, зі шкури пнувся, щоб зачарувати дівчинку й заслужити її схвалення. Його радісне піднесення затьмарювала лише одна темна пляма: спогад про те, як його принизили під вікном оселі цього ангела, – одначе й вона скоро зникла, змита, як малюнок на піску, хвилями щастя, що захлюпнули його душу.
Гостей посадили на почесні місця, і, закінчивши свою промову, містер Уолтерс відрекомендував їх школярам. Виявилося, що той чоловік середніх літ – не хто інший, як сам окружний суддя, чи не найвидатніша персона, що її будь-коли бачили ці дітлахи; отож їм кортіло довідатися, з чого він зліплений, і, з одного боку, хотілося б, щоб він загарчав, а з другого – було лячно. Суддя приїхав з Константинополя, аж за дванадцять миль звідти, а отже, доволі помандрував по світу, і оці-от його очі бачили й будинок окружного суду, що, за чутками, мав цинкову покрівлю. Про побожний трепет, який навіювали ці думки, свідчила й урочиста мовчанка, й десятки пар захоплених очей. Ще б пак, то ж був знаменитий суддя Тетчер, брат адвоката з їхнього містечка. І Джеф Тетчер, адвокатський синок, одразу ж поліз уперед, щоб показати, всім на заздрість, як близько він знайомий з великою людиною. Коли б він міг почути перешіптування товаришів, воно б прозвучало для нього солодкою музикою.
– Ти диви, Джімі, іде туди! Поглянь, подає йому руку… вітається з ним! Ах ти ж чорт!.. А скажи, ти б хотів бути Джефом?..
Містер Уолтерс виставлявся по-своєму: всіляко виявляв свою ретельність, сипав наказами, міркуваннями, зауваженнями, стромляв носа куди треба й куди не треба. Бібліотекар теж виставлявся, гасаючи туди-сюди з оберемками книжок і зчиняючи непотрібну метушню, яку дуже любить отаке комашине начальство. Молоді вчительки виставлялися, лагідно нахиляючись над учнями, яких зовсім недавно скубли за вуха, сварячись пальчиком на малих шибеників і гладячи по голівці слухняних діточок. Молоді вчителі виставлялися, суворо вичитуючи учням за дрібні провини, з найменших приводів показуючи свою владу й пильно стежачи за дисципліною. І майже всім учителям, незалежно од віку й статі, раптом стало конче потрібно щось у книжковій шафі поруч з кафедрою, і вони по двічі, а то й по тричі з удаваною досадою поверталися туди. Дівчатка також виставлялися як могли, а хлопці виставлялися з таким завзяттям, що довкола тільки й чути було ляскіт кульок із жованого паперу та глухі звуки стусанів. А над усім тим підносився у своєму кріслі великий суддя Тетчер, обдаровуючи цілу школу величною суддівською усмішкою і неначе гріючись у промінні власної величі, – він-бо теж «виставлявся».
Одного лише бракувало містерові Уолтерсу для цілковитого щастя: нагоди вручити заохочувальну Біблію і явити перед високим гостем чудо-учня. Декілька школярів мали жовті квитки, але ніхто не набрав потрібного числа – директор уже розпитав про це кращих із кращих. Багато дав би він, щоб повернути до школи того німчика при здоровому розумі!
Аж раптом тоді, коли він уже втратив будь-яку надію, наперед вийшов Том Сойєр з дев’ятьма жовтими, дев’ятьма червоними та десятьма синіми квитками й зажадав, щоб йому дали Біблію. То був наче грім з ясного неба. Містер Уолтерс і думки не припускав, що цей учень зможе заявити права на таку нагороду в найближчі десять років. Але й ухилитися не випадало: до сплати було пред’явлено законні чеки, і їх належало оплатити. Тома вивели на підвищення, де сиділи суддя та інші обранці, і про велику подію оголосили з кафедри. То була найбільш приголомшлива новина за останнє десятиліття, і вона справила таке величезне враження, що новий герой одразу піднісся до рівня судді, і тепер уся школа їла очима два чуда замість одного. Хлопців точили заздрощі, але найдужче каралися ті, хто надто пізно зрозумів, що вони самі допомогли цьому неправедному злетові, промінявши свої квитки на ті багатства, які Том надбав, дозволяючи іншим білити замість нього паркан. Вони люто зневажали себе за те, що попалися на гачок цьому хитрому дурисвітові, цьому підступному змієві-спокуснику.
Вручаючи Томові нагороду, директор виказав усю красномовність, на яку міг здобутися за таких обставин; але його словам бракувало справжнього запалу: бідолаха нутром чув, що тут щось не те і до правди краще не докопуватись; було просто неймовірно, щоб цей хлопчисько накопичив дві тисячі снопів біблійної мудрості, коли всім відомо, що його хисту заледве вистачить на дванадцять.
Емі Лоренс і пишалася, й раділа, й старалася, щоб Том міг побачити це на її обличчі, але він не дивився на неї. Вона здивувалася, потім трохи занепокоїлась; потім у неї виникла невиразна підозра – й одразу ж зникла, та невдовзі з’явилася знову; дівчинка стала придивлятись, і один скрадливий погляд підказав їй розгадку – і тоді серце її розбилося, від ревнощів та гніву на очі навернулися сльози, і вона зненавиділа весь світ. А найдужче – Тома (так їй здавалося).
Тома відрекомендували судді, але хлопець не міг ні ворухнути язиком, ні звести дух, а серце його дрібно тіпалося: почасти з побожного трепету перед величчю цього чоловіка, та головне – тому що він був її батьком. Якби там було темно, Том залюбки впав би перед ним на коліна.
Суддя погладив хлопця по голові, назвав розумником і спитав, як його звуть. Том затнувся, хапнув ротом повітря й нарешті мовив:
– Том.
– Та ні, мабуть, не Том, а…
– Томас.
– Отож-бо. Я так і подумав, що твоє ім’я трохи довше. Дуже добре. Але ж ти маєш іще й прізвище, то, може, скажеш і його?
– Скажи панові судді своє прізвище, Томасе, – втрутився містер Уолтерс. – І шануйся, не забувай казати «сер».
– Томас Сойєр… сер.
– Отак! Зовсім добре. Молодець. Гарний хлопчик. Дві тисячі віршів – це таки багато, дуже й дуже багато. Та ти ніколи не пошкодуєш, що доклав стільки праці, аби вивчити їх, бо знання – це найдорожче, що є на світі, воно робить людину великою і доброю. Колись ти й сам, Томасе, станеш великою і доброю людиною, і тоді ти озирнешся назад і скажеш: «Усе це я завдячую тому, що в дитинстві мав щастя навчатися в недільній школі, усе це я завдячую моїм любим учителям, які відкрили мені дорогу до знання, моєму доброму директорові, що заохочував мене, наглядав за мною і подарував мені Біблію, чудову, розкішну Біблію, яка лишиться зі мною на все життя! І все це завдяки тому, що мене так добре виховували!» Ось що ти скажеш, Томасе, і ці дві тисячі віршів будуть для тебе дорожчі від усякого багатства, Томасе, атож, дорожчі від усякого багатства. А тепер чи не розповів би ти мені й оцій дамі щось із того, що ти вивчив? Я певен, що розповіси, бо ми пишаємося хлопчиками, які так люблять шкільну науку. Ти ж, звісно, знаєш, як звали всіх дванадцятьох апостолів? То, може, назвеш імена перших двох?
Том стояв з дурнуватим виглядом і шарпав себе за ґудзик. Тоді нараз почервонів і похнюпив очі. Серце містера Уолтерса покотилося в п’яти. Він подумав: хлопчисько не годен відповісти на найпростіше запитання, і надало ж судді питати його! Та все ж він відчув, що повинен втрутитись, і озвався знову:
– Відповідай панові судді, Томасе, не бійся.
Том і далі німував.
– Ось мені ти скажеш, я знаю, – звернулася до нього дама. – Перших двох апостолів звали…
– Давид і Голіаф!
Опустімо завісу милосердя над кінцем цієї сцени.