Чим дужче силкувався Том зосередити увагу на підручнику, тим далі блукали його думки. Зрештою він зітхнув, позіхнув і облишив свої марні намагання. Здавалося, велика перерва ніколи не настане. Повітря немов застигло – ніде ані війне. З усіх сонних днів то був найсонніший. Заколисливе бурмотіння двадцяти п’ятьох учнів, що старанно товкли урок, присипляло, наче бджолине гудіння. А ген за вікном, у гарячому сяйві сонця, крізь тремтливе марево спеки бовваніли, відсвічуючи багрянцем, ясно-зелені схили Кардіфської гори; високо в небі ліниво ширяли поодинокі птахи; ніде довкола не видно було жодної живої душі – от хіба що кілька корів, та й ті зморено дрімали. Серце Томове прагнуло волі або принаймні чогось цікавого, щоб швидше минав осоружний час. Рука машинально полізла в кишеню, і тої ж миті обличчя його осяяла радість, що була, власне, хвалою Богові, хоч сам Том цього й не знав. Він нишком дістав коробочку від пістонів і пустив кліща на довгу пласку парту. Кліщ, як видно, теж пройнявся радістю, що містила в собі хвалу Богові, але трохи дочасно: тільки-но він вдячно подався геть, Том повернув його шпилькою в інший бік.
Поряд з Томом сидів його задушевний товариш, що досі страждав так само, як і Том, а тепер ураз запалився вдячною цікавістю до цієї несподіваної розваги. То був Джо Гарпер. Протягом цілого тижня хлопці щиро товаришували, а в суботу вели кровопролитні битви. Джо й собі витяг із-за вилоги куртки шпильку й узявся допомагати товаришеві ганяти бранця. Гра дедалі більше захоплювала їх. Та незабаром Том сказав, що так вони тільки заважають один одному і жоден не дістає від кліща всієї можливої втіхи. Отож він поклав на парту грифельну дошку Джо Гарпера й переділив її навпіл, провівши посередині риску.
– Отак, – сказав він. – Поки він на твоїй половині, можеш сам ганяти його, а я не чіпатиму. Але як випустиш його і він перебіжить на мою половину, тоді вже я ганятиму, поки він не втече до тебе.
– Згода, починай.
Дуже скоро кліщ утік від Тома й перетнув екватор. Джо трохи побавився з ним, і кліщ перебіг назад до Тома. Так він і гасав сюди-туди. Поки один хлопець захоплено, цілком поринувши в розвагу, ганяв кліща, другий з не меншим захопленням спостерігав; обидві їхні голови низько схилилися над партою, обидві душі вмерли для всього іншого на світі. Зрештою щастя надовго віддало перевагу Джо. Кліщ кидався на всі боки і начебто розпалився так само, як і хлопці; та щоразу, коли перевага схилялася до Тома і рука його аж сіпалася, готова вступити в гру, Джо спритним рухом шпильки перепиняв кліщеві дорогу й повертав його на свою територію. І врешті Том не втерпів: надто велика була спокуса. Він простяг руку зі шпилькою до кліща. Джо миттю скипів:
– Томе, не чіпай його!
– Та я тільки хотів його трохи розворушити.
– Ні, добродію, так нечесно. Дай йому спокій.
– Та хай йому чорт, я ж тільки ледь-ледь.
– Не смій, кажу!
– А я посмію!
– Не можна – він на моїй половині.
– Слухай, Джо Гарпере, а чий це кліщ?
– А мені начхати, чий він. Він на моїй половині, і ти не маєш права торкатись його.
– А от я торкнуся, ще й як! Кліщ мій, і я можу робити з ним усе, що захочу!..
Важкий удар упав на плечі Тома і такий же самий – на плечі Джо; хвилини зо дві хмари куряви здіймалися з їхніх курток, а решта класу веселилася на всю губу. Захопившись своєю грою, хлопці й не помітили, яка запала тиша, коли вчитель навшпиньках перейшов усю кімнату й спинився над ними. Він досить довго спостерігав ту виставу, а вже тоді вніс у неї деяку зміну від себе.
Коли настала велика перерва, Том підбіг до Беккі Тетчер і прошепотів їй на вухо:
– Надінь капелюшка, наче збираєшся додому, а на розі пропусти всіх уперед, тоді поверни в завулок – і сюди. А я піду іншою дорогою і так само втечу.
І вона пішла з одним гуртом школярів, він – з другим, а невдовзі вони зустрілися в кінці завулка й повернулись до школи, де вже нікого не було. Вони сіли поряд, поклавши перед собою грифельну дошку, Том дав Беккі грифель, а тоді почав водити її рукою по дошці, і в такий спосіб вони спорудили ще один химерний будинок. Потім інтерес до малярства трохи пригас, і вони почали балакати. Том раював.
– Ти любиш пацюків?
– Ой ні, терпіти не можу!
– Ну звісно, живих я теж не люблю. А я кажу про здохлих – їх крутять над головою на мотузці.
– Ні, пацюків я взагалі не дуже люблю. А ось що люблю – то це жувати гумку.
– О, та хто ж цього не любить. Я б і зараз пожував.
– Справді? В мене є трохи. Я дам тобі пожувати, тільки потім ти мені віддаси.
На тому й погодились і стали жувати по черзі, гойдаючи ногами від великої втіхи.
– Ти була коли-небудь в цирку? – спитав Том.
– Авжеж, і тато сказав, що поведе мене ще, якщо я буду хорошою дівчинкою.
– А я там бував уже хтозна-скільки – три чи чотири рази. Церква – то ніщо проти цирку. В цирку весь час якісь штуки. Я хочу стати клоуном, коли виросту.
– Ой, справді? Це буде чудово. Вони такі гарні, всі розмальовані.
– Еге ж. І грошей заробляють дай боже. Бен Роджерс каже – по цілому долару за день. Слухай, Беккі, а ти вже була заручена?
– Як це?
– Ну, заручена, щоб потім вийти заміж.
– Ні.
– А хотіла б?
– Та мабуть… Не знаю… А що треба робити?
– Робити? Та нічого. Просто ти кажеш хлопцеві, що ніколи ні за кого іншого не вийдеш – ніколи, ніколи, ніколи, – а тоді ви цілуєтесь та й по всьому. Це кожен може.
– Цілуємося? А навіщо цілуватись?
– Ну, це… розумієш… так завжди роблять.
– Усі?
– Ну, так… певно, що всі, коли вони закохані. Ти не забула, що я написав на дошці?
– Н-ні…
– Що?
– Не скажу.
– Хочеш, я тобі скажу?
– Т-так… але іншим разом.
– Ні, зараз.
– Ні, не зараз, завтра.
– Та ні ж бо, зараз. Ну будь ласка, Беккі… Я скажу пошепки, ледь-ледь чутно.
Поки Беккі вагалася, Том визнав її мовчанку за згоду, обняв її за стан і, наблизивши уста до самого її вушка, ніжно прошепотів ті ж таки слова. А тоді додав:
– Ну, а тепер ти скажи мені тихенько те саме.
Вона якусь хвилю відмагалась, а тоді сказала:
– Одвернися так, щоб не бачити мене, і тоді я скажу. Але ти про це нікому ні слова – чуєш, Томе? Нікому ні словечка, гаразд?
– Та певне ж, певне, що нікому. Ну, Беккі…
Він одвернувся. Беккі боязко нахилилася до нього, так що від її віддиху аж заворушились Томові кучері, й прошепотіла:
– Я… люблю… тебе…
А тоді підхопилась і забігала між партами, а Том за нею. Нарешті вона забилася в куток і затулила обличчя фартушком. Том обхопив її за шию і почав умовляти:
– Ну Беккі, це ж уже все… лишилось тільки поцілуватися; даремно ти боїшся… це ж уже зовсім нічого… Ну будь ласка, Беккі. – І тягнув її за фартушок і за руки.
Зрештою вона поступилася і, опустивши руки, підставила йому розпашіле від біганини личко. Том поцілував її в червоні уста й сказав:
– Ну, от і все, Беккі. Знай: від сьогодні й назавжди тобі не можна покохати нікого, крім мене, й ні за кого іншого вийти заміж, як за мене, – ніколи, ніколи, аж довіку. Ти згодна?
– Так, я ніколи не покохаю нікого, крім тебе, Томе, і ні за кого іншого не вийду заміж… і ти теж ні з ким не одружишся, крім мене.
– Авжеж. Певно, що ні. На те й заручини. І ти завжди ходитимеш зі мною до школи й зі школи, коли ніхто не бачитиме, і в усіх іграх вибиратимеш мене, а я тебе, бо так і мають робити заручені.
– Ой, як добре. А я й не знала, ніколи не чула навіть про таке.
– Авжеж, це дуже весело! От коли ми з Емі Лоренс… Очі Беккі розширились, і, зрозумівши свою помилку, Том зніяковіло замовк.
– Ах, Томе, то ти не з першою зі мною заручуєшся! Дівчинка заплакала. Том сказав:
– Ну, не плач, Беккі. Мені тепер до неї байдуже.
– Ні, Томе, ні… ти ж знаєш, що не байдуже.
Том спробував обняти її за шию, але вона відштовхнула його й відвернулась до стіни, й далі плачучи. Том поткнувся знову, почав був її умовляти, але знову дістав відсіч. Тоді в ньому прокинулася гордість, і, відвернувшись від дівчинки, він рішуче попростував геть. Якусь хвилю він стояв перед школою, розгублений і збентежений, і раз у раз позирав на двері, сподіваючись, що дівчинка схаменеться і вийде за ним. Та вона не виходила. В Тома стало зовсім кепсько на душі, і він злякався, що його вина непрощенна. Хоч як йому важко було змусити себе зробити нову спробу до примирення, він набрався духу і зайшов до класу. Беккі й досі стояла в кутку, відвернувшись до стіни, і плакала. У Тома защеміло серце. Він підступив до дівчинки і спинився, не знаючи, як почати. Потім нерішуче мовив:
– Беккі, я… мені байдуже до всіх інших, я кохаю тільки тебе.
Відповіді не було – самі ридання.
– Беккі… – благально провадив він. – Ну Беккі, невже ти нічого мені не скажеш?
Знову ридання.
Том дістав свою найбільшу коштовність – мідну шишечку від коминкових ґраток – і, простягши руку так, щоб дівчинка могла її побачити, сказав:
– Ось, Беккі, візьми собі, будь ласка.
Вона сердито вибила шишечку в нього з руки. Тоді Том рішуче вийшов надвір і подався аж ген до пагорбів, щоб більше того дня до школи не повертатися.
За кілька хвилин Беккі почала здогадуватися, що він пішов. Вона кинулася до дверей, але Тома ніде не побачила; побігла на майданчик за школою – і там його не було. Дівчинка погукала:
– Томе! Вернися, Томе!
Вона пильно дослухалася, та відповіді не було: навкруги тільки тиша й безлюддя. Тоді вона сіла й знову заплакала, гірко картаючи себе. Тим часом до школи знов почали сходитись учні, отож вона мусила затамувати своє горе, приспати розбите серце й нести той тягар аж до кінця довгого лихого й болісного дня, серед чужих людей, не маючи з ким і поділитися своїм горем.