Того вечора Тома й Сіда відіслали до ліжка, як завжди, о пів на десяту. Вони проказали молитву, і незабаром Сід заснув. А Том лежав з розплющеними очима і в тривожній нетерплячці чекав умовленого сигналу. Коли йому вже почало здаватися, що скоро настане світанок, годинник вибив десяту! Ну хоч ти плач! Якби він ще міг крутитися й соватися на ліжку, йому було б легше, але він боявся збудити Сіда. Отож лежав тихо, втупивши очі в темряву. В домі стояла похмура тиша. Та поступово з неї почали вирізнятися тихенькі, ледь чутні звуки. Спершу стало чути цокання годинника. Почали таємничо потріскувати старі сволоки. Ледь-ледь порипували сходи. Як видно, там розгулювали духи. З кімнати тітки Поллі долинало глухе розмірене хропіння. Не знати де – цього не може визначити й найтямовитіша людина – настирливо засюрчав цвіркун. І раптом Тома наче жаром обсипало: в стіні біля узголів’я його ліжка почулося лиховісне тактакання шашеля, – а це означало, що хтось у домі скоро помре. Потім десь далеко завив собака, йому відповів другий, ще далі. Муки Томові стали нестерпні. Нарешті він вирішив, що час зупинився й настала вічність, і несамохіть почав засинати. Годинник вибив одинадцяту, але Том його не чув. Аж ось у його перші, ще невиразні сни втрутилося жалісне котяче нявчання. Далі він почув, як у сусідньому будинку грюкнуло вікно, а вигук: «Тпрусь ти, нечиста сило!» – і брязкіт порожньої пляшки, що розбилась об стіну тітчиного дровника, збудили його остаточно. Хлопець миттю одягся, виліз крізь вікно й порачкував дахом прибудови. Обережно нявкнувши раз чи двічі у відповідь, він зіскочив на дровник, а звідти на землю. Гекльберрі Фінн уже чекав там зі своїм здохлим котом. Хлопці рушили й одразу ж зникли в темряві. А за півгодини вони вже скрадались у високій траві на кладовищі.
То було одне з тих старовинних кладовищ, яких багато в західних штатах. Воно лежало на пагорбі за півтори милі від містечка. Його оточувала благенька дерев’яна загорожа, що подекуди похилилася всередину, подекуди назовні, але рівно не стояла ніде. По всьому кладовищу буяли трави й бур’яни. Старі могили позападали; жоден могильний камінь не лежав на своєму місці; трухляві, поточені червою дерев’яні надгробки похилилися над могилами, немов шукаючи опори й не знаходячи її. На всіх них колись було написано: «Вічна пам’ять такому-то», – але більшості тих написів ніхто вже не міг прочитати навіть за ясного дня.
Легкий вітрець шелестів листям дерев, а переляканому Томові вчувалося, ніби то душі померлих скаржаться на те, що їх потурбували. Хлопці лише зрідка озивались один до одного, та й то пошепки: місце, час і непорушна урочиста тиша пригнічували їхні душі. Вони знайшли свіжу могилу, яку шукали, і зачаїлися за трьома великими осокорами за кілька кроків від неї.
Вони чекали мовчки і, як їм здалося, досить довго. Мертву тишу порушувало тільки далеке пугукання сови. Тома опосідали дедалі лиховісніші думки, і він хотів розігнати їх балачкою. Отож і спитав пошепки:
– Геку, а як по-твоєму – мерцям не до вподоби, що ми тут?
Гекльберрі прошепотів у відповідь:
– Звідки ж я знаю? А тиша яка, аж жах бере, га?
– Та вже ж.
Запала тривала мовчанка: хлопці подумки обмірковували сказане. Потім Том прошепотів:
– Слухай, Геку, а як ти гадаєш: старий шкарбан Вільямс чує, як ми перемовляємось?
– Звісно, що чує. Як не він сам, то його душа.
Помовчавши, Том озвався знов:
– Краще мені було сказати «містер Вільямс». Але ж я не мав на думці нічого поганого. Його всі звали старим шкарбаном.
– Коли говориш про мертвих, Томе, треба добре пильнувати.
Том підупав духом, і розмова знов згасла. Раптом він схопив товариша за плече й просичав:
– Цсс!..
– Ти чого, Томе?
Обидва притислись один до одного; серця їхні сполохано калатали.
– Цсс!.. Знов воно! Невже не чуєш?
– Та я…
– Ось! Тепер чуєш?
– Боже мій, Томе, це ж вони… Певно, що вони. Що нам робити?
– Не знаю. Гадаєш, вони нас побачать?
– Ой Томе, вони ж бачать потемки, як коти. Даремно я сюди попхався…
– Та ну, не бійся. По-моєму, нічого вони нам не зроблять. Ми ж їх не чіпаємо. А як будемо сидіти зовсім тихо, вони нас, може, й не помітять.
– Я спробую, Томе, але ж… я весь тремчу.
– Ану слухай!
Хлопці прихилилися головами один до одного й затамували віддих. З другого кінця кладовища до них долинули приглушені голоси.
– Дивись отуди! Онде! – прошепотів Том. – Що там таке?
– То ж диявольські вогні. Ой Томе, страх який!
У темряві до них наближалися якісь невиразні постаті, погойдуючи старовинним бляшаним ліхтарем, що кидав на землю незчисленні, схожі на ластовиння цяточки світла.
Гекльберрі, трусячись, прошепотів:
– То таки чорти, тепер уже видно. Аж троє! Ой лишенько, Томе, ми пропали! Ти можеш сказати якусь молитву?
– Спробую, тільки ти не бійся. Вони на нас не нападуть. «Отче наш, що на небі…»
– Цсс!
– Що там, Геку!
– Це люди! Один – то напевне. В нього голос Мафа Поттера.
– Та невже? Не може бути.
– Таки він, щоб я пропав! Ану принишкни. Хоч цей навряд чи нас помітить. Мабуть, залив очі, як завжди, старий п’яничка.
– Гаразд, я анічичирк… О, стали. Чогось видивляються… Знов повернули сюди. Просто сюди… Знов стали… Знов сюди. Простісінько до нас! Тепер уже йдуть напевне… Слухай, Геку, я ще один голос упізнав – індіанця Джо.
– Еге ж, то він, клятий метис! Краще б уже з чортами мати справу, аніж з ним. І чого це їх сюди принесло?
Шепотіння урвалося, бо ті троє підійшли до свіжої могили й стояли тепер за кілька кроків від дерев, за якими сховалися хлопці.
– Оце вона, – промовив третій голос. Чоловік підняв ліхтаря, і світло впало йому на обличчя: то був молодий лікар Робінсон.
Поттер та індіанець Джо принесли із собою ноші з мотузкою, рядном та двома лопатами. Опустивши ноші на землю, вони взялися розкопувати могилу. Лікар поставив ліхтаря в узголів’ї могили, а сам відійшов і сів, притулившись спиною до одного з тих трьох осокорів. Він був так близько від хлопців, що вони могли б доторкнутися до нього рукою.
– Покваптеся! – мовив він тихо. – Ось-ось вийде місяць.
Ті двоє пробурчали щось у відповідь і копали далі. Деякий час було чути лише, як скреготіли лопати й раз у раз падала на купу перемішана з камінцями земля. То були дуже гнітючі звуки. Нарешті лопата глухо вдарила в дерево, а ще за дві хвилини копачі підняли труну з могили й поставили поряд. Потім зірвали лопатами віко, витягли мертве тіло й кинули його на землю. З-за хмар визирнув місяць і освітив бліде обличчя мерця. Ноші стояли напохваті, і труп поклали на них, покрили рядном і прив’язали мотузкою. Поттер дістав великий складаний ніж, обрізав довгий кінець мотузки й сказав:
– Ну, коновале, ми вам це брудне дільце впорали. То женіть ще п’ятірку, а то покинемо вашого красеня тут.
– Оце правильно! – озвався й індіанець Джо.
– Слухайте, як це розуміти? – спитав лікар. – Ви ж зажадали гроші наперед, і я заплатив вам.
– Воно-то так, але є за вами й ще дещо, – мовив індіанець Джо, підступаючи до лікаря, який уже звівся на ноги. – П’ять років тому ви прогнали мене з кухні вашого батечка: я просив чогось попоїсти, а ви сказали, що я прийшов не з добром. І коли я поклявся, що не подарую вам цього, хай би й сто років минуло, ваш батечко запроторив мене до в’язниці як волоцюгу. Думаєте, я забув? Недарма ж у мені індіанська кров. От тепер я вас і прищучив, то доведеться вам заплатити за це, зрозуміли?
Він погрозливо підніс кулак до лікаревого обличчя. Та лікар раптом замахнувся й одним ударом збив негідника з ніг. Поттер упустив на землю свого ножа і закричав:
– Гей ви, ану не чіпайте мого товариша!
А в наступну мить він і лікар зчепилися в запеклій бійці, тупцяючи по траві так, що аж земля летіла з-під черевиків. Тим часом індіанець Джо підхопився на ноги, з палючими від люті очима підібрав Поттерів ніж і, пригнувшись, скрадаючись мов кіт, почав кружляти навколо тих двох, вичікуючи зручної нагоди. Раптом лікар вирвався з рук супротивника, схопив важку надгробну дошку з могили Вільямса і так торохнув нею Поттера, що той повалився на землю; і в ту ж саму мить метис не проминув своєї нагоди: підскочивши до молодика, він щосили, аж до руків’я, вгородив йому в груди ножа. Лікар поточився і впав, зачепивши Поттера й заливши і його своєю кров’ю. В цей час на місяць набігли хмари, сховавши від очей ту моторошну картину, і нажахані хлопці чимдуж дременули геть.
Невдовзі місяць вийшов знову. Індіанець Джо стояв над двома нерухомими тілами, роздивляючись на них. Лікар пробурмотів щось нерозбірливе, двічі хапнув ротом повітря й затих. Метис похмуро мовив:
– З цим я поквитався, хай йому чорт.
І він обчистив кишені вбитого. А тоді вклав фатальний ніж у розтиснуту правицю Поттера й сів на відкриту труну. Минуло три, чотири, п’ять хвилин. Поттер ворухнувся й застогнав. Рука його стиснула ножа, він підніс руку, поглянув на ніж і, здригнувшись, упустив його додолу. Потім сів, відштовхнув від себе лікареве тіло, якусь мить пильно дивився на нього, а тоді розгублено озирнувся навколо. Очі його зустрілися з очима індіанця Джо.
– Господи, Джо, як це сталося? – запитав Поттер.
– Кепські справи, – відказав метис, не зрушуючи з місця. – Навіщо ти це зробив?
– Я? Ні, це не я!
– Ти диви! А хто тобі повірить?
Поттер затрусився й поблід.
– Я ж думав, що скоро витверезію. Даремно я сьогодні пив. І досі в голові паморочиться – ще гірше, ніж коли ми сюди йшли. Усе йде шкереберть, нічого до пуття не пригадаю. Скажи мені, Джо, скажи всю правду, друже, – невже це я його?.. Джо, я ж цього не хотів, і в голові ніколи не покладав… даю тобі слово честі, і в думці такого не було… Скажи мені, як це сталося, Джо! Господи, який жах… Такий молодий, тямущий чоловік…
– Ну як… Ви з ним завелися битись, він як угатив тебе дошкою з могили – ти й беркицьнув на землю, а тоді зіпнувся на ноги, ледве стоїш, хитаєшся, а сам хап за ножа та й на нього – так і ввігнав по саме нікуди; й ту ж мить і він ще раз дошкою тебе торохнув – отож ви й повалилися рядком, мов дві колоди, і отак досі й лежали.
– Ой, я ж зовсім не тямив, що роблю! Краще б мені самому померти отут на місці!.. Це все клята горілка накоїла, та ще, мабуть, і розпалився я. Я ж зроду нікого ножем не вдарив, Джо. Битися бився, але щоб ножем – то ніколи. Всі це знають… Не кажи нікому, Джо! Пообіцяй, що не скажеш, Джо, ти ж добрий чоловік. Я завжди любив тебе, Джо, і заступався за тебе. Хіба ти не пам’ятаєш? Ти не скажеш нікому, не скажеш, Джо? – І бідолаха, благально склавши руки, впав на коліна перед незворушним убивцею.
– Еге ж, Мафе Поттере, ти завжди ставився до мене чесно, по-людському, і я тебе не викажу. Це я можу тобі обіцяти.
– Ой Джо, ти сущий ангел! Я благословлятиму тебе скільки житиму… – І Поттер заплакав.
– Ну годі тобі, годі. Знайшов час рюмсати!.. От що – йди тією дорогою, а я піду цією. Ну, рушай, та гляди не залишай за собою слідів.
Поттер подався геть – спершу підтюпцем, а тоді побіг щодуху. Дивлячись йому вслід, метис пробурмотів:
– Якщо його так оглушило дошкою і розвезло з перепою, він не скоро згадає про ніж, а коли згадає, то буде вже надто далеко й побоїться вернутися по нього сам, боягуз нещасний!
Минуло ще дві-три хвилини – і вже тільки місяць дивився на вбитого лікаря, накритий рядном труп, на порожню труну й розкопану могилу. Довкола знов запала мертва тиша.