Хлопці щодуху, не спиняючись, мчали до містечка, занімілі з жаху. Час від часу вони злякано озиралися, немов боялись, чи не женеться хто за ними. Кожен пеньок, що траплявся по дорозі, здавався їм людиною, ворогом, і обом аж дух забивало, а коли вони бігли повз поодинокі будиночки на околиці містечка й навздогін починали валувати розбуджені дворові собаки, їм щоразу наче п’яти вогнем присмалювали.
– Тільки б добігти до старої чинбарні! – прошепотів Том, хекаючи за кожним словом. – А то я вже не можу!..
Відповіддю йому було лише важке сапання Гекльберрі. Не спускаючи з ока заповітної мети, хлопці з останніх сил бігли далі. Поступово мета все наближалась, і нарешті вони плече в плече увігналися в розчинені двері й знеможено, але з радісною полегкістю попадали додолу в рятівній сутіні. Помалу серця їхні стали битися спокійніше, і Том прошепотів:
– Слухай, Гекльберрі, як по-твоєму: чим усе воно скінчиться?
– Якщо лікар Робінсон помре, це скінчиться шибеницею.
– Ти так гадаєш?
– Не гадаю, а знаю, Томе.
Том хвилину подумав, тоді обізвався знов:
– А хто розкаже? Ми?
– Ти що, здурів? Ану ж як щось станеться і індіанця Джо не повісять? Та він же рано чи пізно порішить нас, це ж так само певно, як те, що ми тут.
– Та я про це й сам подумав, Геку.
– Як хтось і має розказати, то нехай Маф Поттер, коли він такий дурень. Він же ніколи не протвережується.
Том нічого не сказав і знову замислився. Потім прошепотів:
– Геку, але ж Маф Поттер нічого не знає. Як же він розкаже?
– Чого це він нічого не знає?
– А того, що, коли індіанець Джо вдарив лікаря ножем, Маф лежав, оглушений дошкою. То як же він міг щось бачити? Звідки йому щось знати?
– Хай йому чорт, а воно ж таки так, Томе!
– І ось що я тобі ще скажу: а може, від того удару Маф і сам дуба врізав!
– Е ні, Томе, навряд. Він був під чаркою, я ж бачив, та він і ніколи не просихає. Он коли мій батечко налигається, то ти його чим хочеш гати по голові, хоч дзвіницею, а йому нічогісінько. Він і сам так каже. То, звісно, такий самий і Маф Поттер. А от якби тверезого так торохнути дошкою, то він, може, й пустився б духу, не знаю.
Том ще хвилину замислено помовчав і сказав:
– Геку, а ти певен, що вдержиш язика за зубами?
– Томе, не можна нам не вдержати, ти ж сам розумієш. Хай ми тільки писнемо про це, а того диявола індіанця чомусь не повісять – він же потопить нас, як кошенят. А знаєш, Томе, що нам треба зробити? Поклястись один одному, що будемо мовчати.
– Я згоден. Це ти чудово придумав. Ми візьмемося за руки й пообіцяємо один одному, що…
– Е ні, так не годиться. То добре для всякого дріб’язку, ну, там з дівчиськами – бо то такі, що від них тільки чекай виказу, а як хто на них гримне, то вони все, що хочеш, вибовкають. А в поважному ділі, як це, треба писати. Та ще й кров’ю.
Така пропозиція дуже припала Томові до душі. Виходило таємничо, похмуро, моторошно й добре пасувало до пізньої нічної години, глухого місця й самої їхньої пригоди. Він підібрав біля себе чисту соснову дощечку, що біліла в смузі місячного світла, знайшов у себе в кишені грудочку червоної вохри, пересунувся до світла й на превелику силу нашкрябав кілька рядків, затискаючи язика між зубами щоразу, як вів літеру згори вниз, і трохи висуваючи його, коли знов повертав нагору.
«Гек Фінн і Том Сойєр клянуться, що мовчатимуть про цю справу, а як прохопляться про неї хоч словом, то хай впадуть мертві на тому ж місці».
Гекльберрі був у захваті від Томової вправності у письмі та його високого стилю. Він тут-таки витяг з вилоги шпильку й уже намірився штрикнути себе в палець, але Том сказав:
– Стривай, не треба. Це ж мідна шпилька. На ній може бути мідянка.
– Що воно за мідянка?
– Така отрута, он що. Покуштуй хоч крихту, то знатимеш.
Том розмотав нитку на одній із своїх голок, і обидва хлопці вкололи собі пучку великого пальця й видушили по краплині крові. Помалу, ще й ще раз витискаючи кров і послуговуючись замість пера кінчиком мізинця, Том сяк-так вивів перші літери свого імені. Потім показав Гекові, як писати Г та Ф, і присягу було завершено. З таємничими церемоніями і замовами вони закопали ту дощечку під стіною і тепер могли вважати, що кайдани, які скували їм язики, замкнено на замок, а ключа закинуто хтозна-куди.
У цей час крізь пролам з протилежного боку до напівзруйнованої будівлі прокралася якась темна постать, але хлопці її не помітили.
– Слухай, Томе, – прошепотів Гек, – а ця штука справді зв’яже нам язики назавжди?
– Аякже. Що б не сталося, ми повинні мовчати. А ні – то тут-таки й упадемо мертві, чи ти не зрозумів?
– Та ні, ні, я знаю.
Якусь хвилину вони й далі шепотілися. Аж раптом надворі, кроків за десять від них, тужно й протягло завив собака. Хлопці, охоплені невимовним жахом, притислись один до одного.
– На котрого ж це з нас він виє? – перелякано спитав Гекльберрі.
– Не знаю… Визирни крізь шпару, швидше!
– Ой ні, визирни ти, Томе.
– Та не можу… Ну не можу я, Геку!
– Прошу тебе, Томе… О, знову виє!
– Дарма, хвалити Бога, – прошепотів Том. – Я впізнав його з голосу. То Гарбісонів бульдог.
– Фу, як добре, Томе… А то, знаєш, я мало не до смерті перепудився – думав, це бездомний пес.
Собака знову завив. У хлопців стислися серця.
– Ой ні, це не Гарбісонів! – пошепки мовив Гекльберрі. – Поглянь, Томе!
Том, трусячись зі страху, наблизив око до шпари. Шепіт його прозвучав ледь чутно.
– Ой Геку, це таки бездомний!
– Мерщій, Томе, мерщій подивися! На кого це він накликає?
– Та, мабуть, Геку, на нас обох, ми ж зовсім поруч.
– Ну, Томе, вважай, що нам капець. І куди я втраплю – це ясно, як божий день. Я ж був такий поганець!
– Ет, хай йому чорт! Ось що виходить, коли прогулюєш уроки й робиш те, що не слід. Коли б я постарався, то міг би бути не гіршим за Сіда, та де там!.. Ну, та якщо цього разу пронесе господь, мене вже й кийком не виженеш із недільної школи! – І Том почав тихенько шморгати носом.
– Це ти поганий! – Гек і собі зашморгав. – Чорт забери, Томе Сойєре, та ти проти мене сущий святий. Ой Боженьку мій, Боже, мені б бути хоч наполовину таким, як ти!
Том нараз перестав шморгати й прошепотів: – Гляди, Геку, гляди! Він стоїть до нас задом!
Гек визирнув, і серце його радісно затьохкало.
– Авжеж задом, побий мене грім! Він так і раніш стояв?
– Так само. А я, дурень, і не подумав. Ой Геку, оце-то радість! Але на кого ж тоді він виє?
Собака замовк. Том прислухався.
– Цсс! Що це там?
– Та щось наче… наче свині рохкають… Ні, Томе, це хтось хропе.
– Так і є! А де ж це воно, Геку?
– Здається, десь у тому кінці. Начебто звідти його чути. Бувало, мій батечко ночував там разом із свиньми, та коли він захропе, все аж двигтить кругом. Та й, мабуть, не вернеться він більш у це містечко.
У душах хлопців знов прокинувся смак до пригод.
– Геку, підеш туди зі мною, як я йтиму попереду?
– Oй Томе, не дуже воно мені до душі. А що, як то індіанець Джо?
Том злякався. Та невдовзі спокуса переважила, і хлопці вирішили все-таки піти глянути, а якщо хропіння раптом замовкне, одразу ж дати драла. І почали підкрадатися навшпиньках, Том попереду, Гек за ним. Коли до сплячого лишалося кроків з п’ять, Том наступив на якусь паличку, і вона лунко тріснула. Чоловік застогнав і трохи посунувся, так що на обличчя йому впало місячне світло. То був Маф Поттер. Коли він поворушився, серця в хлопців упали, і вони вже думали, що їм кінець; та тепер їхній страх минув. Вони тихцем вибрались із старої чинбарні й спинилися трохи поодаль перемовитися ще кількома словами на прощання. І раптом знову розляглось оте протягле, лиховісне виття! Хлопці обернулись і побачили якогось собаку, що стояв за кілька кроків від того місця, де спав Поттер, передом до нього, і, задерши голову до неба, тужливо вив.
– Ах ти ж чорт, то це він на нього! – вигукнули вони в один голос.
– Слухай, Томе, а кажуть, уже тижнів зо два як коло дому Джонні Міллера вночі отак само вив нічий собака, і того ж таки вечора на бильця їхніх сходів сів і закричав дрімлюга, – і ніхто в них досі не помер.
– Ну, знаю. То й що, як не помер? А хіба тієї ж суботи Грейсі Міллер не впала на кухні у вогонь і геть уся не попеклася?
– Воно-то так, але ж не вмерла. А навпаки, вже одужує.
– Стривай, ще побачимо. Все одно не жити їй на цьому світі, точнісінько так само як і Мафові Поттеру. Так кажуть негри, а негри, Геку, про такі штуки чисто все знають.
Вони попрощались і замислено розійшлися. Коли Том заліз у вікно своєї спальні, ніч уже кінчалася. Він тихесенько роздягся й ліг спати, радіючи, що ніхто не дізнався про його нічну втечу. Він і гадки не мав, що Сід, який мирно похропував поряд, уже з годину не спить.
Коли Том прокинувся, Сід уже одягся й пішов. З того, як світило сонце, та й взагалі з усього було видно, що година вже пізня. Том здивувався й злякався. Чого ж його не будили, не чіплялись до нього, як завжди? Ця думка сповнила його недобрими передчуттями. За п’ять хвилин він одягся й спустився вниз, почуваючи себе недужим і сонним. Усі ще сиділи за столом, хоча вже й поснідали. Ніхто не дорікнув йому ані словом, але дивитися на нього уникали; в кімнаті панувала така урочиста тиша, що в нашого грішника аж мороз пішов поза шкірою. Він сів, намагаючись удавати веселого, але то були марні намагання: ніхто не всміхнувся, не озвавсь до нього, – і він замовк, а серце його покотилося в п’яти.
Після сніданку тітка відвела його вбік, і Том майже зрадів, сподіваючись, що його відшмагають, та й по всьому, але обернулося куди гірше. Тітка ридала над ним і запитувала, як він може так краяти її бідне старе серце, а потім сказала: гаразд, хай він і далі так поводиться, і занапащає себе, і ганьбить її сиву голову, і зводить її в домовину, вона вже й не пробуватиме виховувати його, бо на це годі й сподіватися. То було в сто разів гірше за всяке биття, і душа Томова страждала так, як ніколи не страждало тіло. Він плакав, він благав прощення, знов і знов обіцяв виправитись і врешті був відпущений, хоча й почував, що простили його не до кінця і особливої довіри до нього немає.
Він пішов з того суду такий нещасний, що йому не хотілось навіть помститися Сідові, і той зовсім даремно шаснув геть крізь задню хвіртку. А Том, похмурий і сумний, поплентав до школи, де разом із Джо Гарпером дістав належну покару за те, що напередодні втік з уроків, – але дав себе відшмагати з виглядом людини, яку гнітить тяжче горе, а такі дрібниці й не зачіпають. Потім він сів на своє місце і, поставивши лікті на парту та підперши руками підборіддя, втупив у стіну незворушний, наче закам’янілий погляд страдника, чиї муки дійшли такої межі, що далі вже нікуди. Лікоть його впирався у якийсь твердий предмет. Минуло чимало часу, поки Том, зітхнувши, спроквола змінив позу й узяв той предмет у руки. Він був загорнутий у папірець. Том розгорнув його. Почулося тяжке, довге, глибочезне зітхання – і серце його розбилося. То була його мідна шишечка від коминкових ґраток!
Ця остання пір’їнка зламала верблюдові хребет!