15

 

Щойно вони підійшли ближче, я побачила їхній різношерстий чорний одяг і чорномазі лиця. У всіх були худющі руки-ноги і запалі щоки, так наче за короткий проміжок часу вони неабияк виросли.

Усі хлопці приблизно мого віку.

Зі всіма можна завиграшки впоратися, якби до цього дійшло.

— Ісусе Христе! — озвався найближчий до нас, чухаючи свою руду кучму волосся. — Казав же вам, треба було спершу мінівен перевірити.

З-за уламків сяйнула білява голова Лаяма.

— Якого дідька, дурні, ви тягнете? — гаркнув Лаям.

Почувся ще один звук, немов занявчало кошеня. Чи заплакала маленька дівчинка.

Я залізла на ящик з акційними дисками, щоби краще бачити. Зу сиділа на підлозі, виставивши свою почервонілу долоню перед Чабсом, котрий, примруживши очі, пильно придивлявся до неї. Без окулярів, що гніздились на носі, він мав вигляд зовсім іншої людини.

— З нею все добре, — мовив він. — Опіків немає.

Раптом Лаям наче виріс коло мене, обіпершись на моє плече, щоби зберегти рівновагу, коли він став на одну із перекинутих полиць.

— Усе ок? — запитав він.

— Добре, — відповіла я. — Замудохалася. А ти?

— Добре. Замудохався.

Я була переконана, що мені доведеться його стримувати, коли ми підійшли до гурту хлопчиків, але з кожним кроком його злість, здавалося, згасала. Хлопці знову згуртувались біля перевернутого стенда з нудлсами неонового кольору. Найвищий з них, із кучмою кучерявого брунатного волосся на тонкій, наче олівчик, шиї, вийшов уперед, зоставивши позаду себе рудуватого хлопчину, котрий озивався до нас раніше, і двох широкоплечих білявців, імовірно, братів.

— Послухайте, чуваки, перепрошуємо, — мовив він.

— Ви завжди отак чудите? — запитав Лаям. — Нападаєте на людей, не перевіривши навіть, чи вони озброєні, — причому на таких самих, як і ви?

Ватажок наїжився:

— А може, ви мисливці за головами?!

— Та й ця ваша Жовта начудила тут такого! — Рудуватий показав на полиці. — Дівчину треба тримати на ланцюгу.

— Притримай язик! — зірвався Лаям. Біляві брати зробили крок уперед, у їхніх очах засвітився виклик. — Вона б не запанікувала, якби ви не націлили на нас пістолети.

— А нам би не довелося до них вдаватися, якби ви зважили на наше застереження відразу й подалися геть.

— А ви ж нам скільки часу дали, щоб забратися?! — гаркнув Лаям.

— Послухай-но, ми можемо переливати з пустого в порожнє хоч рік, справи це не вирішить, — устряла я. — Ми хотіли тут заночувати, але якщо ви хазяйнуєте тут абощо, ми підемо геть. Ми прийшли тільки за цим — за дахом над головою.

— За дахом? — перепитав ватажок.

— Даруйте, хіба я затинаюся?

— Ні, але в мене досі кров з вух юшить від ядерного вибуху, влаштованого вашою Жовтою, — проричав він. — Про всяк випадок, може, повториш, мала.

Лаям рвучко випростав руку, не дозволивши мені вийти на стежку війни першою, хоча я вже збиралася це зробити.

— Ми просто хотіли зостатися тут на ніч. Проблем нам не потрібно, — сказав він сухо.

Ватажок знову зміряв мене очима з голови до п’ят, зупинивши погляд на опущених та стиснутих у кулаки руках, притиснутих до плаття.

— Мабуть, ви їх знайшли.

Ватажка звали Ґреґ, і він був родом з Меканіксвіля, що у Вірджинії. Знервований рудий відмовився називатися, але решта кликали його Колінз. Я зауважила, що він із якогось пенсильванського містечка, але більше він нікому нічого не розповідав. Білявці — які, як я й здогадалась, були братами — Кайл і Кевін. Єдине, що об’єднувало цю вбогу ватагу, окрім моря харчів і ворохобної кількості зброї та ножів, — табір у Нью-Йорку, у якому вони перебували разом і який з любов’ю називали Чортова Осляча Дупа.

За спільним обідом з фруктових перекусів, чипсів і печива вони розповіли вкрай драматичну — і вкрай малоймовірну — історію про те, як втекли з-під опіки ССПівців.

— Стривайте, дайте-но я перепитаю, — мовив Чабс, і при цьому його обличчя недовірливо витягнулося. — Вас перевозили з табору в табір?

Ґреґ зіперся на одну зі скляних вітрин морозильної камери.

— Нас не перевозили в інший табір. Вони збирали якомога більше хлопців і казали, що переводитимуть до іншого закладу для тестувань, що у Меріленді.

— Тільки хлопців? — запитав Чабс.

— У нас там дівчат не було, — сповненим розчарування голосом промовив Ґреґ. Значною мірою цим і пояснюється те, що він досі присувається до мене, хоч як далеко я від нього відсуваюся. — Але я певен, що їх би теж посадили в автобус.

— Дивно, що вони взагалі вам так багато пояснювали, — мовила я, намагаючись знов повернути розмову у попереднє русло. — Гадаєте, вони справді вас туди везли?

— Ні, — втрутився в розмову Колінз. — Було цілком очевидно, що їм наказали позбутися нас.

— Отже, під час шторму затопило дорогу, в результаті чого автобус перевернувся, давши вам змогу втекти?

Мені теж не вірилося у цю частину історії. Невже все для них склалося настільки легко? Просте втручання Природи-матінки — і ось їх врятовано, винесено хвилею до свободи та нового життя, достоту як у Біблії? А як щодо подробиць про ССПівців, котрі їхали з ними?

— Відтоді ми переховуємося. Десь півроку знадобилося, щоби повідомити батькові, що я живий-здоровий, і ще три місяці, щоб отримати від нього таку-сяку відповідь.

Чабс нахилився уперед.

— Як саме ви з ними зв’язались? Через Інтернет?

— Та ні, чуваче, — відповів Ґреґ. — Після тих терористичних оборудок ти навіть кулінарних рецептів в режимі онлайн не зможеш відшукати, щоби ССПівці не пронюхали і не вдерлися до тебе в кімнату. Для цього їм досить натяку на проблему.

— Що за терористи? — перервала я.

— Ліга, — пояснив Чабс. — Хіба не пригадуєш — ах… — Він ніби усвідомив, що помилився, бо на якусь секунду затнувся, а потім із властивим йому терпінням взявся розжовувати: — Три роки тому Ліга зламала урядову базу даних Псі, намагаючись розмістити в мережі для широкого загалу дані про табори. Водночас інші угруповання скористались такою підказкою, щоби хакнути банки, біржі та Держдепартамент…

— Тож вони вдалися до жорстких заходів?

— Авжеж. Більшість соцмереж зникли, а у всіх поштових системах обов’язково перевіряють повідомлення, що пересилаються на сервери.

Він повернувся до решти хлопців, котрі всі як один витріщались на мене з різним ступенем інтересу та зацікавленості. Гадаю, Кевін — чи то був Кайл? — взагалі не зводив з мене очей упродовж усього мого перебування там.

— А як же тоді ви?

— Завиграшки, — сказав Ґреґ, вкрай недоладно підморгуючи мені. — Ми скористалися тим, що лишилося. Я замовив оголошення у місцевій газеті мого рідного міста, написавши послання так, що його міг би зрозуміти тільки мій брат.

Мені навіть позирати не треба було, щоби побачити, як у Чабса звузилися очі. Він стояв поруч зі мною весь напружений.

— А хто заплатив за оголошення? Та ж не опублікували його тобі задарма, хіба ні?

— Ні, Невловимий Хлопець заплатив, — мовив Ґреґ. — Він усе для мене влаштував.

Я випросталася, відкопнувши ногою кілька обгорток фольги.

— Ви справді зв’язувались із Невловимим?

— О, звісно… він ніби… Бог, — мовив Колінз, різко видихнувши. — Він нас всіх згуртував. Дітлахів з усієї Нової Англії та Півдня. Усіх кольорів. Старших, молодших — всіх. Кажуть, що ССПівці не потикаються у його містечко, позаяк бояться. Ще кажуть, що він підпалив свій табір і вбив солдатів, яких послали, щоби його схопити.

— А хто він такий? — поцікавилася я.

Усі четверо всміхнулись один до одного, а через тіні аварійних вогнів, що стрибали по них, їхні посмішки видавалися ще зловіснішими.

— Що ще? — питав Чабс, з ненаситністю всотуючи кожне слово. — Як він спромігся переслати гроші за рекламу? Яка Іст-Рівер, де вона?

Я глянула через плече на Лаяма, котрий стояв за моєю спиною, обіпершись на холодильник, у якому колись зберігались обіди з напівфабрикатів. Він увесь час якось дивно мовчав, міцно стиснувши губи, без жодних емоцій на обличчі.

— Вони чудово організувалися в Іст-Рівер, — сказав Колінз, — але якщо ви хочете знайти Іст-Рівер, ви повинні знайти його самотужки.

— Скидається на те, — нарешті озвався Лаям. — А там багато дітей?

Четвірка замислилась.

— Кілька сотень, але не тисяч, — відповів Ґреґ. — А що?

Лаям захитав головою, але я здивувалася, помітивши у цьому рухові натяк на розчарування.

— Просто цікаво. Більшість із них, мабуть, ніколи не були в таборах?

— Деякі не були, — знизав плечима Ґреґ. — А багатьох знайшли після того, як ті повтікали від розшуковців чи ССПівців.

— А у Невловимого… у нього нема… — Лаям ніби завагався, добираючи слова. — У нього ж немає планів щодо цих дітей, чи є такі? Яка його кінцева мета?

Мабуть, всім це питання видалося якимось химерним, яким, власне, і було. І тільки коли Ґреґ відповів: «Немає кінцевої мети. Просто вижити, мабуть», — я збагнула, що я жодного разу не замислилася над тим, чому Лаям прагнув відшукати Невловимого. Я просто припустила, що він, як і всі інші, прагне знайти його, щоби повернутися додому та передати Джеків лист, але якщо справа не в цьому, то чому раптом так спалахнули Лаямові очі? Він запхав долоні в кишені куртки, але я бачила за обрисами, що вони стискаються в кулаки.

— А як щодо того, у якому напрямку шукати? — запитала я.

— Ну, що ж… — Щось змінилось у виразі обличчя Ґреґа, слизька усмішечка розповзлася по ньому, коли він опустив вільну руку мені на ногу. Брати Кайл та Кевін, котрі ні слівцем не прохопилися, відколи ми посідали в їхньому імпровізованому таборі посеред вишикуваних рядами холодильників, зараз поглядали один на одного з ідентичним обізнаним виразом обличчя. Я намагалась проковтнути огиду, що підступала до горла.

— Переконаний, вони радо вітатимуть вас, — мовив Ґреґ, в той час як його пальці повзли вище — від мого черевика до щиколотки. Я почала відсуватись, але спинилась, коли він додав: — То справді чудове місце біля узбережжя, але там небагато дівчат. Їм би пригодилося щось… на що так приємно дивитись. — І його пальці знову поповзли угору, по моїй нозі. — Вам треба прямувати туди. Це безпечніше, ніж коли вас схопить котрась із банд. Навколо Норфолка крутиться банда Синіх. Лихі хлопці. Відбирають одяг просто з тебе. Певний час тут ошивалася банда Жовтих, але хлопець з нашого табору каже, що їх усіх загребли ССПівці.

Для мене ця справа з бандами геть нова. Це діти, що збилися в якісь групи і, ховаючись від ССПівців, допомагають одне одному? Дивовижно.

Ґреґова тепла, м’ясиста рука продовжувала повзти догори, допоки не обхопила й не стиснула моє коліно — а далі пройти у нього вже не було шансів. Я відчула якийсь плин у голові, шум, що притлумив навіть мою лють, а потім, заплющивши очі, побачила миготіння картин. Виблиск жовтого шкільного автобуса, що їде багнистою дорогою. Розмите жіноче обличчя, її губи тихенько наспівують пісню. Омахи від багаття, що здіймаються в нічне небо. Обличчя Кевіна і Кайла, нахилені до чогось, схожого на радіо з годинником, посеред розтрощеної крамниці електротоварів: числа на годиннику зростали, але не показували час. Вони світились електронним зеленим світлом у темряві: 310, 400, 460, 500, допоки нарешті не зупинилися на…

Моя долоня стиснулась у кулак, коли я намагалась віддалитися і від Ґреґа, і від його приємного рою спогадів, але Чабс встиг першим. Перехилившись через мої коліна, він з виразом непідробної огиди почав один за одним розгинати пальці Ґрега. А натомість Ґреґ мав дещо приголомшений вигляд, його очі оскліли, але він геть не розумів, що я щойно утнула. Я несамовито роззиралась, серце зачаїлось десь поміж горлом і грудьми, але ніхто, здається, не помітив мого прослизання. Тільки Чабс ворухнувся, щоби підсунутися до мене ближче.

От чорт, — подумала я, знову міцно заплющуючи очі. Одна рука мимоволі потягнулася до чола, так наче я могла стримати силоміць невидимі пальці. Надто близько. Так, занадто близько.

— Ану повтори, як звали того хлопця? Отого Жовтого, що працював з вами на кухні? Фред? Френк?

Колінз ліг голічерева на свій спальний мішок, склавши руки на грудях.

— Феліпе — Феліпе Маріно?

Погляд Ґреґа знову став цілком зосередженим і продовжив свій шлях угору по моїх ногах — далі, ніж це було дозволено його рукам.

— Феліпе? — втрутився Лаям, немов вийшовши з трансу. — Ти маєш на увазі Феліпе Марко?

— Ти знаєш його?

Лаям кивнув.

— Ми трохи подорожували разом.

— Мабуть, іще до того, коли його схопили за сраку, — сказав Ґреґ. — Саме він розповів нам про це місце. Казав, що був тут зі своїм другом. Це, бува, не з тобою?

— Еге. Що з ним трапилось?

Лаям став навколішки, вклинившись між мною та Ґреґом.

— Нас розвезли по різних таборах.

Ґрег знизав плечима.

— Він їхав в одному з автобусів, що відправились у Меріленд раніше. А далі — Бог його знає.

Отже, Жовтих із таборів теж вивезли. Мабуть, їх забрали тільки з більших таборів, а не з маленьких, яких на заході була тьма-тьменна.

— Я сумую за тим хлопчиком. Розумник. Знався на тому, як використовувати свої здібності, — принаймні краще за твоє звірятко. Радив би тобі відправити її назад у табір, перш ніж вона наробить тобі добра. — Ґреґ кивнув у бік Зу, яка сиділа, повернувшись до нас спиною, бо розв’язувала задачі на множення, які склав для неї Лаям.

Мені урвався терпець.

— У тебе дві секунди, щоби сказати мені, що ти пожартував, — мовила я, — або отримаєш у мордяку.

— Дай йому, — прошипів за моєю спиною Чабс.

Але Лаям поклав свою тверду руку мені на плече, ефективно позбавивши мене будь-якого шансу здійснити погрозу. Він зберігав пасивний, безтурботний вираз обличчя, але його дихання свідчило про інше, а відтак простягнув руку і торкнувся своїми пальцями моїх. Я аж підскочила від його дотику, але не могла змусити себе забрати руку.

Ґреґ підняв руки догори.

— Я тільки кажу, що з нею щось не те. Вона не така, як решта, хіба ні? — Він нахилився ближче. — Вона загальмована? Вони проводили над нею тести?

— Вона німа, але не глуха. — спокійно пояснив Лаям. — Я переконаний, що вона чи не вп’ятеро розумніша, ніж усі ми разом узяті.

— Щодо цього я не певен, — повів Чабс. — Я…

Лаям поглядом змусив його замовкнути, а потім прошепотів мені на вухо: «Забереш Зу?»

Я кивнула, постукавши пальцями так, щоби він побачив, що я зрозуміла. Я, відштовхнувшись, підвелася з підлоги, почуваючись тепер спокійніше.

Коли я дійшла до Зу, то простягнула їй руку. Вона здійняла свою, не дивлячись угору, а наосліп вклавши її у мою. Я пильно дивилась на жовту гумову рукавицю, замазану брудом і чорнезною сажею, і наче забувши про те, що трапилось кілька хвилин тому, зняла її з маленьких пальчиків.

Гадки не маю, чому я таке вчинила; може, через те, що, перебуваючи так близько до Лаяма і не втративши самоконтролю, я стала по-дурному сміливою, чи, може, мене просто дратувала реальність, яка змушувала її одягати їх. Усе, що я знала напевне, — якщо мені не судилося більше побачити Зу в цих рукавицях, це станеться дуже швидко.

Зу сіпнулась, відчувши теплий дотик моєї руки і спробувала висмикнути свою руку. Вона широко розплющила очі, але я не могла збагнути — від занепокоєння чи від подиву.

— Ходімо, — мовила я, стискаючи її руку. — Час дівчатам розважитись.

Її обличчя прояснилося, але вона не усміхнулась.

— Далеко не ходіть, — гукнув Лаям нам услід.

— Далеко не ходіть, — повторили решта, а потім розреготались.

Носик Зу гидливо скривився.

— У мене є одна ідея, — мовила я, забираючи її від них подалі.

Упродовж перших десяти хвилин ми прогулялися магазином. Зу постійно оберталась, щоби подивитися, як ми тримаємося за руки, немов не йняла віри баченому. Час від часу її увагу привертали чи контейнер із непотрібними дисками, чи ряд стелажів із нікчемним дріб’язком, але її погляд завжди повертався туди, де поміж нами були наші зчеплені руки. Я щойно завернула за один із багатьох рядів розкраденого знаряддя для прибирання, як вона сіпнула мою руку.

— Що трапилось? — спитала я, відкинувши ногою покинуту швабру.

Зу показала на рукавичку в моїй вільній руці.

Я підняла наші з’єднані руки.

— А що в цьому поганого?

Вона видихнула, і стало очевидним, що я не збагнула головного. Зу потягнула мене в кінець ряду, де, відпустивши мою руку, взяла з полиці білу коробку. Вона розідрала її, відкидаючи убік шматки пінопласту та пластику з упаковки, і витягнула старомодний сріблястий тостер.

— Щось я сумніваюся, що нам це знадобиться, — повільно промовила я.

Вона вколола мене поглядом, який дуже ясно говорив: «Мовчи, будь ласка».

Знявши другу рукавичку, Зу розчепірила пальці та приклала їх по обидві сторони пристрою. А за мить я побачила, як вона заплющила очі. Нагрівальні елементи розпеклися до червоного. Довгий чорний шнур звисав біля її ніг, нікуди не під’єднаний. Дешевий пристрій протримався якусь хвилинку, а потім усі його нутрощі почали сплавлятись докупи. Щойно побачивши дим, я змусила її облишити тостер.

— Бачиш? — немовби питала вона. — Розумієш?

— Але ж мені ти цього не зробиш, — сказала я, знову беручи її за руку. — Не треба боятися, що скривдиш мене, бо ти ніколи не змогла би.

Я розумію це відчуття, — ось що я насправді мала їй відповісти. — Знаю, що таке боятися того, що заледве здатна контролювати.

Я змусила себе не згадувати про те, що зробила з тим перевдягненим ССПівцем. Я навіть боялася подумати, чи зможу зробити це ще раз, не кажучи вже про те, щоби повторити спробу. Але як, міркувала я, кожен із нас може навчитися самоконтролю, якщо ми не тренуватимемось? Якщо ми не можемо розширяти межі наших можливостей?

— Пошукаймо краще щось корисне, — сказала я, просовуючи свої пальці між її. Я почекала, поки вона знову міцно стисне мою руку, і тільки тоді повела її поміж стелажами. — Як гадаєш…

Я гадки не мала, що її спитати, але вона на мене не зважала. Вона спинилась так раптово й так різко смикнула мене за руку, що я, спотикнувшись, змушена була зробити кілька зайвих кроків. Простеживши за її випростаною рукою, я зауважила ряди з верхнім одягом і стелажі із взуттям.

А якщо конкретніше — рожеву сукню, що висіла самотою посеред порожнечі ряду.

Зу зірвалася з місця та помчала, розкидаючи навсібіч якісь подовжувачі та відра. Я намагалася її наздогнати, але скидалося на те, що під її черевики прослизнув вітер і тепер несамовито штовхає вперед. Вона зупинилася перед вішалкою. Я зачаровано дивилась, як Зу однією рукою гладить тканину, а вже за мить забирає руку.

— Чудова, — мовила я до неї.

Починаючи від талії, платтячко розширювалося, а там, де сходилися топ без рукавів і спідничка у білу та рожеву смужки, пишався великий бант.

У Зу був такий вигляд, ніби єдине, чого вона хотіла, це стягнути з вішалки плаття, прикласти до грудей і занурити обличчя у його атласну тканину.

Мені спали на гадку тисячі речей, яких я не пізнала, поки перебувала у Термонді, але в цьому переліку платтів не було. Батько полюбляв дивувати чужих людей і веселити родичів оповідкою про те, як вони з мамою на мій день народження — а мені тоді виповнилося три рочки — подарували синеньке платтячко. Але оскільки ґудзики були малесенькі і я не могла як слід вхопити їх, то зрештою так стиснула тканину, що роздерла її, ну а тоді методично, смужка за смужкою, продовжила цю справу. Отак я відсвяткувала свій день народження, гордовито походжаючи у вбранні Бетмена.

— Хочеш поміряти? — запитала я.

Звівши на мене очі, Зу заперечливо похитала головою. Руки її, що до сих пір тягнулися до пластмасового вішака, безвольно опустилися, і мені знадобилась ціла хвилина, аби збагнути, що трапилося.

Зу подумала, що не заслуговує такої сукні. Вона гадала, що це плаття надто гарне, надто нове, надто миле. Я відчула, як у мені починає вирувати ненависть, але я не знала, на що її спрямувати. На батьків, котрі відіслали її з дому? На табори? На ССПівців?

Однією рукою я зняла платтячко зі сріблястої вішалки, а іншою схопила руку Зу. Я знала, що вона знову дивиться на мене широко розплющеними від спантеличення очима, але замість того, щоби пояснити — спробувати розтлумачити їй усе, що я хотіла сказати, — я просто завела її до приміряльні, що знаходилася посеред відділу, і, тицьнувши їй у руки платтячко, сказала приміряти.

Це було схоже на перетягування каната поміж нами двома. Перші кілька разів я тицяла плаття їй у руки, вона ж його відкладала, а відтак я знову брала його. Не знаю, чи це нарешті бажання в неї перемогло, чи просто вичерпалася її настороженість, але тієї миті, коли вона нарешті визирнула з-за дверей приміряльні, я так зраділа, що ледь не розплакалась.

— Ти така класна, — я розвернула її, щоби вона побачила себе у високому дзеркалі приміряльні. А коли я нарешті умовила її глянути, то відчула, як під моїми руками сіпнулися її плечі, побачила, як округлилися та заблищали її оченята, проте за мить ці плечі опустилися знову. Її пальчики нервово посмикували тканину. Вона похитувала головою, ніби промовляючи: «Ні, ні, я не можу».

— Чому ні? — запитала я, розвертаючи її обличчям до себе. — Тобі ж воно подобається?

Вона не підвела очей, але я помітила, як вона згідливо кивнула.

— То в чому річ?

І знову миттєвий позирк у куточок дзеркала. Її долоні розгладжували спідничку, але вона цього навіть не зауважувала.

— Ось так! — мовила я. — І жодних тобі проблем. Ходімо пошукаємо щось іще.

Потім вона захотіла знайти щось для мене. Не дивно, що відділ одягу для дорослих розікрали мародери. Мій вибір, здається, зводився до мисливського спорядження та робочих комбінезонів. Після кількох терплячих пояснень того, чому мені не потрібна шовкова синя з жовтими соняхами нічна сорочка чи спідниця з маргаритками, вона з виразом цілковитого та безмежного відчаю змирилась, що я поміряю лише джинси та прості футболки.

А потім вона показала на стійку з бюстгальтерами за моєю спиною, і тоді частина мене захотіла сховатися під купою забракованих дитячих піжам і померти там. Літери та цифри на ярличках були для мене китайською грамотою, і я майже очікувала, що Зу розсміється, коли мої очі сповнили перші сльози розпачу.

Нечасто траплялося, щоби я зупинялась і думала: Якби мама зараз була зі мною! Але тепер я принаймні розуміла, що те, що я їй зробила, вже ніколи не зможу виправити. Вона більше ніколи не зможе впізнати мене, а я більше не зможу ні про що інше думати, як про її очі, коли вона поглянула на мене того ранку. Неймовірно, як мої почуття до неї за хвилину змінилися; однієї миті я пригадувала, як вона вона розчісує мені волосся, а ще за мить — лютувала, бо вона покинула мене. Що не навчила мене, хоч і зобов’язана була це зробити, як мені жити в моїй власній шкурі та бути дівчинкою.

Але справді, чия у цім провина?

Губки в Зу замислено зморщилися, брови збіглися докупи, коли вона оглядала Еверест спідньої білизни перед нами. Вона почала знімати по одному кожного розміру, жбурляючи мені, допоки ми обоє без усілякої причини дурнувато не розреготались.

Нарешті я знайшла те, що, як мені здалось, личило мені. Важко було сказати: вони всі були такими до біса незручними із цими дротиками та колючими шлейками. Поки я знімала плаття, перевдягаючись, Зу радо зібрала собі костюмчик, який був ніби з журналу мод: рожева сукенка, під нею — білі леґінси та джинсовий жакет, хай і на один чи два розміри завеликий. Решту дібраних нею речей ми позапихали у заплічник із соняшниками, який я зняла для неї з вітрини. Тепер, коли Зу розжилася на власні речі, вона вирішила довести справу до кінця, підібравши речі ще й для хлопців.

Коли ж я знайшла їй нову пару тенісок із рожевими шнурками, вона, обхопивши мене за стан, по-справжньому обійняла, немовби прагнула втиснути у мене подяку. І хоча Зу не надто вразили короткі чорні черевики, які я знайшла для себе в чоловічому відділі, вона не намагалась змусити мене взяти інші — на рівній підошві з торочками чи вбивчо високими підборами.

Зу саме акуратно складала застібнуту сорочку, яку обрала для Чабса, коли я дещо пригадала.

— Я зараз, — мовила я. — Чекай на мене тут, добре?

За кілька хвилин я знову знайшла той ряд між полицями. Ми з Лаямом так швидко його проминули, простуючи у задню частину магазину, що я була не зовсім певна, чи не вигадала їх. Але ось вони, просто над всіляким мотлохом для прибирання, — яскраво рожеві гумові рукавички, що звисали поміж моря звичних жовтих.

— Агов, Зу, — покликала я, повертаючись до неї. Я погойдувала ними, чекаючи, поки вона розвернеться. А коли вона обернулась, то буквально роззявила рота. Зу настільки приголомшили нові рукавиці, що вона йшла із випростаними руками — так, мабуть, мала би милуватися якась принцеса новою колекцією коштовностей на своїх пальцях та зап’ястках. Поки ми обходили магазин, я бачила, як вона робила реверанси і крутилась у своїй обновці, як витанцьовували її ніжки опісля всього, що трапилось на касах. Спостерігаючи за нею, відчуваючи, як радість сповнює мої груди, я теж геть забула про побите скло та миготливі дисплеї моніторів. Ми повернули в ледь освітлений відділі косметики, і я заледве стримувалася, щоби не всміхатися.

За мить нас знайшов Лаям, саме коли Зу заплітала мені косу, насамкінець зав’язавши її блискучою гумкою. Я сіла на підлогу, а вона на полицю за мною, наче якась королівна з казок. «Чудово!» — мовила я, коли вона простягнула мені уламок дзеркала.

— Ти — неймовірна!

І винагородою мені за ці слова було відчуття її пташиних тоненьких рученяток, що обвилися навколо моєї шиї. Я розвернулась до неї обличчям, бо хотіла, щоби вона побачила моє обличчя — щоби вона побачила, як щиро та серйозно я промовила ці слова, тому повторила: «Ти — неймовірна!»

— А ви, як я бачу, знайшли собі справу.

Лаям зіперся об торець стелажу, звівши брови. Зу помчала йому назустріч, виймаючи сорочки та шкарпетки, що їх вибрала для нього.

— О Боже, дякую! Та Чабс у штани надзюрить, коли це побачить! — Він погладив її по голові. — Нічого собі, я тут вас на кілька хвилин залишив самих, а ви вже встигли обчистити увесь заклад. Чудова робота.

Я підвелася з підлоги, допомагаючи їм позбирати речі та весь дріб’язок, що ми планували забрати із собою. Зібравши все, ми поволі, знехотя почовгали назад до всіх інших. Кожен із нашої трійці розумів, що коли ми тільки виринемо з цієї миті спокою, то вона мине навіки.

Щойно Зу відбігла на кілька кроків від нас, Лаям, обернувшись, промовив до мене:

— Дякую, що забрала її. Я радий, що ти здогадалася, що я мав на увазі. — І він грайливо смикнув мене за косу. — Я просто хотів їх іще про дещо розпитати.

— І ти не хотів, — я кивнула на Зу, — щоби вона чула?

Він опустив погляд на свої черевики, а коли знову глянув на мене, вуха у нього почервоніли.

— Так, але ще й тому, що… ти відволікала їх.

— Що? Шкода, звичайно, що я погрожувала їм чи хай там що, але…

— Ні… відволікала їх, — повторив Лаям, — своїм обличчям.

— О, — швидко опанувала я себе. — Дізнався від них щось корисне?

— Назви кількох більш-менш дружніх банд, кількох міст, перекритих через повстання — і все таке. Я просто хотів зрозуміти, що відбувається у Вірджинії.

— Я про Невловимого, — мовила я, мабуть, занадто нетерпляче.

— Нічого, чого ми ще не знали. Вочевидь, кожен повинен давати якусь таємну клятву, що не розкриє більше нічого, окрім цього, що вже відомо всім. Цілковита маячня.

— Вони справді тобі більше нічого не розповіли? — перепитала я.

Лаям подивився під ноги.

— Ґреґ зробив нам пропозицію — запропонував обмін, але ми відкинули її.

— Чого він хотів? Що було наскільки цінним, що вони не захотіли обміняти це на єдину річ, яка би возз’єднала їх з родинами? Чорна Бетті?

— Пусте, — мовив Лаям безапеляційним тоном. — Якщо цим тугодумам вдалося, то і ми теж знайдемо Іст-Рівер, я впевнений. Коли-небудь.

— Так, — підтвердила я, засміявшись. — Саме так.

Краєм ока я спостерігала, як він, закинувши речі на плече, не зводив пильних очей з місця, де Зу стрибала та бігала поміж банок та старих журналів.

Коли ми проходили повз, я глянула на обличчя білявої кінозірки, в очі мені впав заголовок під її обличчям: «ВОНА НАРЕШТІ РОЗПОВІСТЬ УСЕ».

— Можна тебе про щось спитати?

— Звісно, — мовив він. — Що таке?

— Чому ти шукаєш Невловимого Хлопця? — спитала я.

Я відчувала на собі його погляд і знала, як він зараз пояснюватиме: «Тому що хочу допомогти Чабсу і Зу дістатися туди та спробувати доставити Джеків лист. Тому що тобі потрібно додому чи?..»

— Ти питаєш про якусь конкретну причину? — голос його лунав спокійно. Він перевіряв мене.

— Те, що ти вивідував у них про табори, — пояснила я. — Мені здавалося, що ти прагнеш щось вивідати.

Лаям довго не відповідав, аж поки перед нами не замаячіли намети, напнуті для ночівлі. І навіть тоді то була не зовсім відповідь.

— А ти чому хочеш знайти Невловимого Хлопця?

— Бо я хочу побачити мою бабусю. Бо я хочу збагнути, як контролювати мої здібності, перш ніж вони знищать усіх, кого я люблю. Але ти так і не відповів на моє питання.

Зу проскочила крізь полог нашого намету й у світлі ліхтаря побачила радісне обличчя Чабса. Коли вона віддала йому нові речі, він міцно обійняв її, піднявши над підлогою.

— Так само, як і ти, — відповів він. — Я тільки хочу повернутися додому.

— А де твій дім?

— Бач, яка чудасія, — відповів він. — Колись то начебто була Північна Кароліна, але я вже й сам сумніваюся.

Ми хвилину не зводили одне з одного очей, стоячи майже впритул, а коли він відкинув для мене полог намету, я не могла не замислитись над тим, чи він так само легко купився на мою напівправду, як я купилася на його.