17

 

За словами Чабса, Джек Філдс був другим сином у сім’ї із п’яти дітей і єдиним, хто вижив з гострою підлітковою ідіопатичною нейродегенерацією. Його батько тримав італійський ресторан, а мати померла від раку, коли він був ще дитиною. Джек був непримітним з вигляду хлопчиною, якого ви би просто проминули в шкільному коридорі й навіть не згадали потім. Однак лише цей невидимець з усієї кімнати хоч щось розумів, коли Лаям заводив мову про японські фільми жахів чи дописи на зворотах старих журналів про «Ролінґ Стоунз». Він, як видається, полюбляв розповідати всілякі історії, імітуючи голоси, і багато років видряпував на пристосованій для цього класній дошці обриси нью-йоркських хмарочосів. ССПівці, котрі охороняли їхній бокс, були настільки вражені кожною найменшою деталлю його малюнків, що не заважали йому домальовувати.

Але ще важливіше те, що він з допомогою своїх здібностей полюбляв капостити наглядачам, знімаючи з їхніх пасків предмети, добуваючи вміст їхніх кишень чи кидаючи їм на шляху речі, щоби вони перечіпались та падали у всіх на очах. Якщо послухати Чабса, то ви би повірили, що Джек Філдс — святий, котрий ходить по землі, апостол Господній, котрий після багаторічного самонавчання проповідував власний спосіб використовувати здібності Синіх.

Мабуть, саме тому він був першим, кого табірні наглядачі застрелили пострілом у потилицю тієї ночі, коли діти намагалися втекти.

Лаям кермував мовчки, коли ми доїжджали до околиць міста Петерсбурґ, він тільки раз чи двічі кивнув, підтверджуючи, що найдивовижніші деталі Чабсової історії — правдиві. Він, як і ми, зрадів, коли ми потягнули його послухати радіозвернення, але поволі, за кілька годин потому, настрій у нього зіпсувався. Невдовзі Чабсові історії затихли, як і всі розмови у фургончику.

— Напевно, там справді прекрасно, — промовила я, а потім збагнула, як дивно пролунали мої слова. — Я про озеро Принц.

Лаям здавався не напруженим, а радше вкрай сумним. І саме це мене непокоїло — його занурення в щось таке, звідки його навіть з допомогою знайденої нами розгадки неможливо буде витягнути.

— Переконаний, що ти маєш рацію, — тихо погодився він, а тоді подав вдвоє складену карту. — Покладеш це назад у бардачок?

Певна річ, я нічого не шукала, відчинивши відділення, але он вони зверху — купка зібганих серветок.

Відверто кажучи, я сподівалась побачити конверти чи, щонайменше, сторінку із записника у лінійку. Хоч це й дурниця, яка не мала ніякого сенсу, адже хіба ж у їхньому таборі траплялись дні живопису та ремісництва. Навряд чи їм видавали ручки та папір. Утім, я сподівалась, що листи будуть… більш вражаючими. Адже Чабс та Лаям тримали свої при собі.

Лист Джека лежав зверху, написаний на половині аркуша, що скидався на роздруківку з комп’ютера, складену кілька разів. На звороті аркуша він написав великими літерами батькове ім’я, між великими чорними словами: «СЕКРЕТНІ ДАНІ». Я не поклала карту, а натомість вийняла лист, чуючи лише уривки суперечки Лаяма та Чабса про те, як краще доїхати до озера Принц. Я нічого не сподівалась, коли мої пальці торкнулись зібганої поверхні аркуша, а тоді розгорнули його і почали розгладжувати. У верхньому правому кутку дати не було, просто поспішне й одразу по суті: «Любий тату».

Я не змогла прочитати більше ні слова. Лаям, простягнувши руку, вирвав у мене папірець, трохи зібгавши його в кулаці.

— Що це ти робиш? — вимогливо запитав.

— Вибач, я просто…

— Ти просто що? — гаркнув він. Я відчула, як моє тіло сіпнулось у відповідь. — Це особисте! Не твоя справа, що там написано.

— Лі… — мовив Чабс. Голос його лунав настільки здивовано, наскільки здивованою почувалася я. — Припини.

— Ні, це серйозна річ. Ми не читаємо листи одне одного!

— Ніколи? — спитала я. — А якщо ви не зможете тата знайти, а в листі є підказка про те, де він може бути?

Лаям захитав головою, навіть коли заговорив Чабс:

— Вона слушно каже.

Лаям мовчав, але його руки на кермі тремтіли. Найбільше пеклó його мовчання, і коли мені вже несила було це терпіти, я, перехилившись, увімкнула радіо, благаючи, щоби в ефірі лунала якась пісня Братів Олманів. А натомість Бетті знайшла випуск новин.

«…дітей утримують задля їхнього ж добра, а не лише задля безпеки американського суспільства. Мої надійні джерела в адміністрації Ґрея повідомили, що всі випадки, коли дитину випускали із закладу зарано, призводили до її передчасної смерті. Бо неможливо відтворити лікування, вправи та стимуляції, до яких вдаються у реабілітаційному закладі, щоби зберігати дитині життя».

Лаям кісточками пальців стукнув по кнопці гучності, намагаючись її вимкнути, а натомість тюнер перескочив на наступну станцію, де цього разу погані новини повідомляв жіночий голос: «Джерела повідомляють, що двійко паранормальних дітей-втікачів, що подорожували пішки, підібрали на кордоні штатів Огайо та Західної Вірджинії».

Бетті так рвучко та стрімко повернула на порожню зупинку, що — і тут я готова присягнутися — авто повертало на двох колесах. Лаям припаркував машину по діагоналі, зайнявши відразу три паркувальні місця, блискавично поставив її на ручник і, кинувши нам: «Я мигцем», зник. Ще мить тому він був поруч зі мною, а вже за секунду ми лише милувалися зі спини його червоною фланелевою сорочкою, коли він перескакував через застояні дощові калюжі, простуючи до цегляного будинку в колоніальному стилі й торговельних автоматів.

— Оце так… драматизм!

Я озирнулась, щоби глянути на Чабса, котрий сидів через сидіння, але він був так само спантеличений.

— Мабуть, тобі варто піти вслід за ним, — промовив Чабс.

— І що я йому скажу?

Чабс поглянув на мене так, як лише він умів.

— Та невже? Хочеш, щоб я тобі все розклав по пунктах?

Я гадки не мала, до чого він веде, але все одно пішла, простуючи вслід за сповненим відчаю і злості Лаямом повз туалети, покинуті зони відпочинку до іншого кінця будівлі. Там росла висока, густа трава і дерева, і з Бетті ми жодним чином не могли би його бачити.

Він стояв до мене спиною, апатично обіпершись об стіну. Руки складені на грудях, волосся сторчма. Я гадала, що підійшла тихенько, наче лисиця, але коли зупинилась за його спиною, він уже знав. Горе огортало його, наче вологе повітря, просочуючись у шкіру. Я відчула, що невидимі пальці у моїй голові прокинулись. Виючи, наче дика кішка, яку занадто довго тримали в клітці.

Я дотримувалася дистанції.

— Лі?

— Зі мною все добре. Повертайся в машину. — Його голос знову був силувано веселим.

Він різко опустився навпочіпки, а потім усівся на землю. Але я не ворухнулась, аж поки він, нахилившись уперед, не опустив голову поміж колін, немов хотів блювати. Я довго вдивлялася туди, де кучерявилось на шиї його біляве волосся, у те місце, де старий синець ховався за коміром його сорочки. Моя рука здійнялася, щоб відгорнути м’яку тканину. Я хотіла побачити, наскільки великою була та бридка пляма. Хотіла побачити, які старі рани він ще приховує.

Ти вже його торкалась, — тихенько прошепотів голос у голові, — і тоді нічого не трапилось…

Але натомість я зробила крок назад і вбік, тому зараз вже не стояла просто за ним, а трохи збоку. Дистанція. Дистанція — це добре.

— А знаєш, ти маєш рацію, — промовив він тихо. — Я хочу знайти Невловимого Хлопця не лише для того, щоби відвезти Джеків лист. Я навіть не хочу, щоби він допоміг знайти мою родину. Я знаю, де вони і як з ними зв’язатися, але я не хочу додому. Наразі зарано.

Десь вдалині за нами я почула, як відсуваються двері у Бетті, але цей звук не порушив спокою.

— Чому не хочеш? Я впевнена, що твої батьки за тобою сумують.

Лаям поклав руку на коліна, досі сидячи до мене спиною.

— Чабс тобі розповідав… розповів тобі щось про мене та Лігу?

Він не бачив, але я все одно заперечливо похитала головою.

— Гаррі, мій вітчим, із самісінького початку знав, що Ліга — недобра справа. Казав, що вони визискуватимуть нас ще більше, ніж це зміг би будь-коли Ґрей, і що вони навіть сльози би не зронили, якби ми загинули, допомагаючи їм. Навіть опісля… після того, як Клер — Клер була моєю молодшою сестрою… — Він прокашлявся. — Навіть коли її не стало, він продовжував мені нагадувати, що хай як завзято я боротимусь, це її не поверне. Коул уже долучився до них, а потім прийшов, щоби забрати мене. Щоби боротися.

Була. Була моєю сестрою. Не стало. Ще одна жертва ГПІНу.

— І я купився. Я був такий лютий, я ненавидів усе і всіх, але не мав на кого спрямувати цю ненависть. Я був з ними багато тижнів, тренувався, давши їм можливість перетворити мене в їхню зброю. Людину, яка без вагань забере життя невинної особи, бо вони цього потребують і вони цього прагнуть. Мій брат зробився ніби чужий, навіть тримав у своїй кімнаті цю… цю річ, яку він називав Табличкою смерті. І щоразу, коли вбивав якесь цабе, дописував його в неї. Щоразу після виконання своєї місії. А я, повернувшись із цілоденного тренування, дивився і міркував про те, скільки із цих людей мали родини? І скільки з них мали когось, хто потребував їх так само, як ми потребували Клер? Але справа ось у чім: усі вони їх мали, Рубі. Я певен. Люди ж не можуть бути як острови.

— І ти вшився звідти.

Він кивнув.

— Мусив утекти під час тренувальної симуляції просто неба. Я саме намагався повернутись до Гаррі та мами, коли ССПівці схопили мене. — І він нарешті повернувся так, щоби мене бачити. — Я зараз не можу до них повернутися, поки не заслуговуватиму на це. Поки не зроблю все, як слід.

— Ти про що?

— Перебуваючи у Лізі, я усвідомив, що єдині, хто може нам допомогти, — це ми самі. Тож коли я придумав, як вирватися з Каледонії… — Голос Лаяма на мить затихнув. — Страхіття. То було страхіття. Я підвів їх абсолютно, всіх підвів, навіть коли пообіцяв, що згодом усе буде добре. Отже, чому… — Він затнувся. — Ти ж чула, що казали у новинах. Тільки кілька з нас втекло, а вони відловлюють нас, наче кроликів у мисливський сезон. То чому я хочу зробити це знову? Чому не можу цього позбавитись? Я тільки хочу допомогти більшій кількості дітей втекти з Каледонії, з Термонда — з кожнісінького табору, один за одним.

Ох, — мислила я собі, відчуваючи якесь стуманіння. Ох! А я хотіла знайти Невловимого Хлопця, щоби тільки собі допомогти, щоби навчитись керувати власними здібностями. А він увесь цей час хотів знайти Невловимого, позаяк був певен, що зможе допомогти іншим. Гадав, що вони разом знайдуть спосіб врятувати дітей, яких ми всі мусили залишити там.

— Так несправедливо, знаєш? Увесь ранок я міркував про те, як несправедливо, що я тут, так близько до того, щоби знайти Іст-Рівер, а тих інших уже нема. — Він приклав затилля долонь до очей. — Від самої думки про це мене верне. Я не можу вибавитися від цього. Не можу. Діти, про яких вони розповідали по радіо… я впевнений, що вони з Каледонії. А я просто… — Він якось хапливо вдихнув повітря. — Гадаєш… гадаєш, вони жалкують, що пішли за мною?

— Ані секунди, — відповіла я. — Послухай-но. Ти ж не змушував їх іти за тобою. Ти тільки дав їм те, чого ССПівці та табірні наглядачі позбавили їх, — вибір. Ти не можеш жити в одному із таких таборів і не розуміти, якими можуть бути наслідки. Якщо ті діти пішли за тобою, вони пішли тому, що зробили такий вибір. Вони повірили, коли ти сказав, що ми всі колись повернемось додому.

— Але вони, переважно, не повернулись. — Лаям захитав головою. — Якоюсь мірою для них було би безпечніше залишатись у тих таборах, адже так? Їх би не вбили. Вони би не зазнали того страху і продовжували би вірити, що для них отут є місце.

— А чи не краще, щоб вони самотужки обирали? — запитала я.

— Хіба?

Голова моя розколювалася, плечі боліли. Коли ж я нарешті надумала щось сказати, Лаям уже підводився.

— Ти ще й досі тут? — запитав він. Не засмучений і не злий. Уже ні.

— Дивлюсь на твою спину.

Із сумною посмішкою він похитав головою.

— У тебе є про що турбуватись.

— Мені справді прикро. — Слова вирвалися з мене так стрімко, що аж перехопило подих. — Я не повинна була відкривати того листа. То не моя справа. Я не подумала.

— Ні, ні. Це мені прикро. Я не хотів на тобі зриватись. Боже, то ніби тато від мого імені говорив. Мені дуже шкода.

Лаям опустив очі долу, а коли знову на мене глянув, то його губи були міцно стиснуті. Я гадала, що він зараз заплаче чи закричить, а тоді мене наче щось хитнуло вперед, саме в ту мить, коли він зробив мені назустріч ще один небезпечний крок. Від його прямого погляду я відчула себе геть безвольною, але потребувала бачити його справжнього, навіть попри страх, що сила його погляду спалить мене.

— Ну, давай повертатися. — Він похитав головою. — Зі мною все гаразд. Не треба було тих двох самих залишати.

— Мабуть, тобі потрібно ще трохи часу, — сказала я. — І, гадаю, тобі слід цим скористатись, бо коли ти повернешся у машину, там будуть люди, які залежать від тебе.

Він спробував узяти мене за руку, але я відступила назад.

— Я не знаю, що ти… — почав було він. Боже, як я хотіла схопити його за руку, коли він простягнув її. Мої так заклякли, що здавалося, хтось у них втикає голки.

— Тут, — я махнула рукою між нами, — тобі не треба обманювати. Я серйозно казала те, що казала, але я не можу тобі допомогти, якщо не знатиму, що насправді твориться у твоїй голові. Якщо хочеш поговорити, чи глибоко подихати, чи закричати, то зроби це для мене. Не треба більше просто розвертатися й іти — як ти завжди ідеш. Я знаю, що тобі здається, що ти нас захищаєш, але ж, Лі, а якщо одного такого дня ти підеш і не повернешся?

Він наблизився до мене на крок, і його очі чомусь потемніли. Я ніколи не звертала уваги на те, який він високий, але тепер мені здалось, що він височіє наді мною, а тоді нахиляється, щоби наші обличчя були на одному рівні. Я розуміла, як би я вчинила, якби обставини склалися інакше. Якби я вміла контролювати себе. Я бачила, чого він хоче.

Чого хочу я.

Я послизнулась на камінці, машинально зробила крок назад і, вдарившись спиною об стіну, завмерла в душній запамороці. Я із захопленням і насолодою відчувала, наскільки він близько. Може, його злість здиміла, але що б він зараз не почував, це почування було сильніше, ніж раніше, сильніше за біль, чи відчай, чи лють. Слова «Відійди» та «Не треба» застрягли в моїх грудях, стиснутих поміж жахом і бажанням. Лаямові губи вимовили моє ім’я, але я не чула нічого, крім гулу крові у вухах.

Я востаннє спробувала вивернутися, але коліна зрадили мене, підігнувшись. Відтак плями всіх кольорів веселки вигулькнули та вибухнули перед моїми очима. І в цю мить він підхопив мене, але не для того, щоб пригорнути до себе, а щоби не дати впасти. Та Бог із ним! У ту мить, коли руки Лаяма обійняли мене за стан, його не стало.