18

 

Очі у мене були заплющені, але я могла уявити, як усе відбувалось. Як у нього, мабуть, спочатку звузились, а потім розширились зіниці, розкриті та вразливі, чекаючи на наказ.

Лаямів мозок був сповнений розмитих барв і світла. Ось я стою біля білявого хлопчика в комбінезончику, котрий стискає жіночу руку. За мить я намагаюся втримати рівновагу на передньому бампері старої автівки, коли чоловік з добрим обличчям і міцними руками показує на двигун. Я бачила, як різко відхилилась назад голова хлопчини, коли я вдарила його в ніс, почувши схвальне ревіння хлопчачого натовпу, що оточив нас колом. Я пильно дивилася на довгі Чабсові ноги, що звисають із верхньої полиці двоповерхового ліжка, а потім я, стоячи коло Чорної Бетті, спостерігала, як Зу, слабка та голодна, залазить на заднє сидіння.

А потім я побачила себе.

Я бачила, як сонце відбивається від мого темного волосся, як я сміюся, відкинувши свою пустопорожню голову на спинку пасажирського сидіння. Я й гадки не мала, що в мене буває такий вигляд.

Ні.

Ні.

Ні! Не хочу цього бачити…

Я вдарила його по обличчю. Ляпас луною розійшовся гіллям дерев. Руку пройняв біль, швидко здіймаючись по руці до грудей. Я також почула водночас щось інше — ляскіт, так ніби хтось розламав курячу кісточку. Я позадкувала, немовби він вдарив мене. І майже пожалкувала, що не вдарив, бо тоді біль відвернув би мою увагу від запаморочливої дезорієнтації, що охопила мене опісля.

Я запанікувала. За власним неабияким термондським досвідом, я знала, що зв’язок легше всього розривати поволі, обережно. Розплести одна за одною невидимі нитки, що пов’язують нас. Хіба не це саме трапилось із Сем? Один неправильний дотик — і я вирвалась з її розуму настільки сильно і стрімко, що вирвала з коренем кожен мій слід.

Хіба ні?

Хіба ні?

Біль ущухав, що більше я відштовхувала себе від нього.

— Рубі?

Чому мені завжди доводиться так чинити? Хіба не можна хоч раз все поєднати?

Лаям витріщився на мене. На мене, а не крізь мене. Мав зосереджений, ба навіть доволі спантеличений вигляд. Мені в очі впала червона смужка, що почала проступати на його щоці.

Чи я правильно розчула? Моє ім’я?

— Що до дідькової мами трапилось? — І він якось дивно розсміявся. — Таке відчуття, ніби мене щойно збив лайнбекер.

— Я послизнулась. — А що мені ще зоставалося казати? Правда крутилась у мене на язиці, похитувалася на ньому, але якби він знав, якби він дізнався, що я щойно з ним зробила…

— А я тут як тут, вдаю із себе героя, демонструю добрі манери, не давши тобі упасти. — Він посміхнувся, спираючись на найближче дерево, щоб звестися. — Я засвоїв урок! Наступного разу ти таки впадеш, бо, от чорт, маєш важку руку…

— Пробач, — прошепотіла я. — Мені страшенно прикро.

Лаям перестав сміятися.

— Зелена, ти ж розумієш, що я жартую, чи не так? Справді, щоби не дати тобі впасти, потрібен міцненький хлопець. Якщо не зважати на те, що довелось згадати декілька принизливих випадків під час моїх шкільних занять спортом, я в нормі, чесно — що таке?

Чи ти пригадуєш, про що ми розмовляли?

— О Боже, — мовив він, раптом помітивши, що я досі на землі. — З тобою все гаразд? Не віриться, що я навіть не спитав, чи ти не забилася.

Я не схопила руку, яку він мені простягнув. Ще зарано.

— Усе добре, — відповіла я. — Мабуть, нам слід уже повертатися. Ти не вимкнув двигуна у Бетті.

Голос мій лунав спокійно, але всередині запанувала якась порожнеча. Надія, що було пробилася там, течучи щоразу бурхливішим і ширшим струмком, за мить висохла до краплі. Я прослизнула, але він не помітив. Люди ніколи цього не помічають.

Таке більше не трапиться — цього разу мені поталанило; він досі мене пам’ятає, хоча не пригадує, що я зробила, але нема гарантій, що таке везіння не покине мене надалі.

Більше жодних дотиків. Більше не торкатися пальцями до руки, не притискатися плечем до плеча. Більше не брати його за руку, хай би якою теплою і міцною вона не була.

Тільки через це варто знайти Невловимого Хлопця. Благати його мені допомогти.

— Так… так, — кивнув Лаям, але я помітила, як насупилися його брови, коли він знову глянув на мене, і як болісно захрипіло в грудях, коли він проминув мене, навіть не намагаючись взяти мою руку у свою.

Я йшла на п’ять кроків попереду нього, коли ми, обходячи зону відпочинку, проминали фонтани з водою, сріблясті лавки зі столиками під парасольками. Я йшла швидше, практично бігла, коли завернула за ріг. Я майже сподівалась побачити Чабса та Зу біля торговельних автоматів у надії видобути з них хоч якусь їжу, що могла ще там залишитися. Але це був не Чабс, і тим паче не Зу.

Темне волосся, ще темніші очі. Чоловіку було, ймовірно, не більше двадцяти п’яти, на обличчі рубець, що починався біля правого ока та тягнувся до лінії росту волосся, де через яскраво-рожеву блискучу пляму волосся більше не відростає. Одну за одною до болю повільно мій мозок аналізував його риси. Я побачила, як він скривився, огидливо крутячи вузьким носом.

Лаям, запанікувавши, гукнув мене, підошви його черевиків загриміли, коли він побіг по бетону. Втікай, — хотіла я закричати до нього. — Що ти робиш? Втікай! Я розвернулась обличчям до чоловіка у синій зібганій вітровці — розшуковець — саме вчасно, щоби помітити, як приклад його гвинтівки летить мені в обличчя, вибиваючи з голови геть усі думки.

Мене засліпив біль, мерехкочучи білим під повіками. Я впала, але не знепритомніла. Коли чоловік намагався підняти мене, схопивши спереду за сорочку, я вдарила його ногою, перед тим встигнувши схопити за щиколотки. Він зі стогоном гепнув униз, і тільки гвинтівка заторохтіла об бруківку. Я хвицалася, поки не намацала щось тверде. Я знала, що цього замало.

Я спробувала зіп’ястися на ноги, але світ несамовито крутився піді мною, довкола все розпливалось. У голові пульсував біль, а з мого правого ока стікало щось гаряче та вологе — кров. Я відчувала її так само добре, як і те, як зрушилося повітря, коли Лаям підняв цього чоловіка над землею. Він жбурнув розшуковця, як ганчіряну ляльку, на гострі краї столиків для пікніків, вибивши з нього дух одним ударом.

Зу, Чабс, Зу, Чабс, лише це шалено крутилося в моїх мізках. Я помацала чоло, де приклад гвинтівки залишив на шкірі рваний кривий слід.

Я не знаю, що трапилось потім. Здавалося, що мій мозок не зауважив секунд, коли ми йшли до машини. У певний момент, здається, Лаям спробував підняти мене, але я відштовхнула його незграбними та повільними руками.

— Тікай, — намагалась застерегти я. — Вшивайся звідси.

— Рубі — Рубі. — Лаям намагався привернути мою увагу, бо не бачив, що відбувається попереду.

Зу із Чабсом сиділи на землі, біля Бетті. Руки за їхніми спинами були в наручниках, а ноги зв’язані яскраво-жовтим шнурком. А поряд, нахилившись, стояла не хтось там, а сама Леді Джейн.

Сьогодні я вперше побачила її зблизька — принаймні настільки близько, щоби роздивитися родимку на щоці та запалі очі за чорною оправою окулярів. Її темне волосся спадало до плечей і через вологість завивалось, але шкіра досі мала такий вигляд, ніби її щойно туго напнули на її гострокутне обличчя. Чорна сорочка була акуратно заправлена у джинси, а те й інше втримував на місці чорний десантний пояс. Я впізнала багатенько пристроїв, що висіли там. Помаранчевий ідентифікатор, електрошокер, наручники…

— Привіт, Лаяме Стюарте! — привіталася жінка. І голос її був холодним і шовковистим.

Лаям, сидячи поряд зі мною, підібгав ноги та здійняв угору руки, мабуть, намірившись кинути її на спину. Жінка тільки шикнула, кивнувши головою на випростану ліву руку. Я знизу простежила за її поглядом — аж до пістолета, приставленого до голови Зу.

— Лі… — Чабсів голос здався неприродно високим, але саме вираз очей Зу змусив мене залишатися на місці.

— Підійди, — наказала жінка. — Поволі, руки за головою, і негайно, Лаяме, бо я не можу бути впевнена, що в мене не здригнеться палець. — Вона схилила голову набік.

Тривога, — міркувала я, — тривожна кнопка, де вона? Мій заплічник був запханий десь під переднім пасажирським сидінням. Якби я могла до нього дістатися, якби я тільки могла дотягнутися до дверей…

— Невже? — прошипів Лаям. — І які зараз розцінки? Наскільки вони впали, коли тобі знадобилось три тижні, щоби нарешті наздогнати нас?

Вона ще ширше усміхнулась, вишкіривши значно більше зубів, ніж раніше.

— Ти й досі вартуєш добрих двісті п’ятдесят тисяч доларів, любчику. Маєш цим пишатися. За тебе першого разу заледве дали десять тисяч.

Лаям аж трусився від люті, яка надто його душила, щоби він міг розмовляти. Я чула, як у його горлі застрягав подих. А тоді я збагнула, звідки він про неї стільки знав: саме ця жінка впіймала його першого разу.

— Ти навіть не уявляєш мого здивування, коли твоє ім’я знову вигулькнуло в моїй базі даних здобичі — та ще й за винагороду. Здається, з часу нашої попередньої зустрічі ти ще більшого клопоту завдав.

— Еге ж, — відповів Лаям грубо. — Я старався.

— Але ж, голубе, як же тобі стало розуму утнути таку дурницю: повернутися знов у те саме місце? Чи ти гадав, що я тебе тут не шукатиму? — Жінка нахилила голову в інший бік. — Твої друзяки в обмін на те, щоби я їх відпустила, охоче розповіли мені, куди ти прямуєш і з якою метою. Озеро Принц, га?

Мій біль знову заступив страх. Якщо вона знайде Іст-Рівер, тоді… Я навіть не можу уявити наслідків.

А Лаям, висновуючи з його вигляду, міг. Його пальці аж побіліли від тих зусиль, з якими він тримався своїми руками за волосся.

— Якщо я можу виторгувати стільки за тебе, уяви, скільки матиму за цілий табір таких дітлахів, — сказала вона. — Вдосталь, щоби викупити собі повернення додому, тому, гадаю, маю тобі за це подякувати. Ти гадки не маєш, скільки треба грошенят, щоби змусити якогось чиновника заплющити очі та випустити людину із охопленої епідемією країни.

Подальша німотна мить була оглушливою, тому що я точно знала, що він відповість.

— Якщо відпустиш їх, забереш мене, — відповів він, досі тримаючи руки за головою. — Я буду чемним.

— Ні! — закричав Чабс. — Не…

Жінка не розмірковувала навіть миті.

— Ти з дурної голови вирішив, що я робитиму тобі ласку? Ні, Лаяме Стюарте, я заберу вас усіх, навіть ту дівку — мабуть, тобі варто зважити на її стан, перш ніж починати торгуватися.

Він перевів погляд у мій бік, помічаючи нарешті, як по моєму обличчю струменіє кров. Я намагалась дивитися вперед, коли зробила дрібнесенький крок назустріч.

— Гадки не маю, звідки ти взялася, мала, але запевняю, що місце, куди ми поїдемо, не надто приємне.

Я не повернуся.

І ніхто з нас. Якби я могла хоч щось вдіяти!

— Підійди, — мовила вона, не зводячи з мене очей, але досі тримаючи на прицілі Лаяма. — Спочатку ти, мала. Я по-особливому про тебе подбаю.

Я наближалась крок за кроком, не звертаючи уваги на часте дихання Лаяма і шум у моїх вухах. Я перевела погляд із Чабса на Зу, потім на жінку з самовдоволеним обличчям. Всі дивилися на мене.

Усі знатимуть.

І ніхто потім не захоче мати зі мною справи.

— Обертайся, — гаркнула жінка.

Вона мигцем глянула в той бік, де побіля столів для пікніків усе ще валявся її напарник. Побачивши, що вона трішки послабила хват на руків’ї пістолета, оскільки відвернула свою увагу, я скористалась нагодою.

Моє коліно стрімко злетіло угору, поціливши їй точно під груди. Пістолет випав і забрязкотів по підлозі, і я почула, як Лаям за два кроки наблизився до мене, проте якимось дивом я виявилася швидшою. Кров юшила та стікала по моєму обличчі, скрапуючи з підборіддя. Жінка вирячила очі, коли моя рука почала стискати її незахищене горло, а тоді почала падати на задні двері Бетті. Коли ж наші погляди перестрілися, я вже знала, що вона — моя. Мене про це сповістив біль, що вибухнув десь у голові.

Прослизнути в її розум було так само легко, як зітхнути. Коли я побачила, що її зіниці звузилися, за мить знов повернувшись до нормальних розмірів, то почувалася так, ніби хтось обгородив мій мозок колючим дротом, стягуючи його з кожною секундою.

Краєм ока я зауважила обличчя Чабса з виряченими очима. Коли він намагався підвестися, я ногою знову збила його на землю.

Ні. Ще небезпечно. Ще зарано.

Жінка роззирнулась безтямним поглядом широко розплющених очей. І тоді в моїй голові запульсував біль. Та-та-та-та-та-та… Я не могла збагнути, чи то моє серце, чи її.

— Віддай йому гвинтівку, — наказала я, схиливши голову в той бік, де, як я знала, стоїть Лаям. Коли вона не поворухнулась, я проштовхнула крізь оксамитно-чорні обриси її мозку образ того, як вона виконує мій наказ. Я не змогла змусити себе поглянути на реакцію Лаяма, коли вона вклала чорну гвинтівку в його витягнуту руку.

— Послухай мене дуже уважно, — сказала я, відчуваючи у роті гіркий смак крові. — Ти розвернешся і підеш через трасу. Ти… підеш он у той ліс і йтимеш цілу годину… потім сядеш посеред лісу і не ворушитимешся. Не їстимеш… і не спатимеш… не питимеш води, байдуже, хоч як би сильно хотіла цього. Ти не поворухнешся.

Уявити всі ці дії, а тоді проштовхнути в її голову послання, щоби вона їх виконала достеменно, як сказано, стало важче. Не тому, що ослабла моя рука, а тому, що ослабла моя свідомість.

Ти можеш, — запевняла я себе. Байдуже, що мене ніхто ніколи не вчив цього чи що я ніколи не практикувалась. Зрештою, це все тільки інстинкт. Те, що закладено в мені.

Я заплющила очі та взялася до справи, відсортовуючи потьмянілі спогади, що миготіли за її очима. Ось я їду трасою, тримаючи одну руку на кермі, а іншою показуючи на парковку попереду. Припаркувавши заднім ходом автівку, майже заховавши її за деревами, я пішла в напрямку чорного фургончика на стоянці. Я вхопилась за цей спогад, вдихаючи аромат дощу і трави, відчуваючи легкий вітерець, поки її напарник дійшов до машини, тримаючи готову для стрільби гвинтівку.

Я виштовхнула цей спогад з її голови, уявивши тільки повітря на тому місці, де стояла Бетті. Відстеживши спогади аж до допиту хлопчиків у Волмарті, до таємниці, яку вони розповіли про Іст-Рівер. Образи вислизнули, наче мазки світла, наче дощові краплі, що стікають по вікнах автомобіля.

— І тепер ти… ти не згадаєш ні того, що трапилося тут, ані жодного з нас.

— Я не запам’ятаю нічого з того, що трапилось, — повторила вона, так ніби ця думка щойно спала їй на гадку.

Я відпустила її шию, але мій біль не минув. Її очі знов трохи зосередились. Біль не минав. Різко розвернувшись на підборах, вона покрокувала на безлюдну трасу.

Біль не вщухав.

Ні, він лише посилився. Струминка поту потекла з моєї скроні вздовж хребта. Я була мокра як хлющ. Волосся прилипло до обличчя. Сорочка стала другою шкірою. Я почала опускатися на землю. Якщо знепритомнію, то краще бути ближче до землі.

Боже, я не хочу непритомніти. Не непритомній. Не. Непритомній…

Я почула, що щось каже Лаям. Краєм ока побачила його ногу, і відключилася.

— Не… — почала я, — не торкайся мене. Не зараз.

Дивина, але останнім, що я бачила, заплющуючи очі, був не ветхий асфальт, і не небо, і не моє відображення у Бетті. Це був мій власний миготливий спогад. Кількаденної давнини, коли Лаям кермував, наспівуючи «Лейлу» Дерека та Домінуса, але наспівуючи так недоладно, що навіть Чабс реготав. А Зу сиділа просто за ним, похитуючись у такт музиці так, що все її тіло наче гойдалося під плач електрогітари. І це було настільки чудово — сміятися і вдавати, хай на мить, що у нас все буде добре. Що моє місце — з ними.

Бо вони не знали — ніхто з них не знав, а зараз знають усе, і всьому кінець. Усе щойно закінчилось, і я вже ніколи не поверну тієї миті.

Краще б я натиснула тривожну кнопку. Краще би приїхала Кейт і забрала мене від них до тих єдиних людей, які завжди приймуть такого монстра, як ото я.