27

 

Одну-єдину мить ніхто навіть не поворухнувся.

Тепер, коли я побачила освітлену ліхтарями та прожекторами територію, то зрозуміла, де ми знаходимось. Я колись нагледіла її на моніторі у Кленсі. Саме тут кілька днів тому намагались продертися крізь дротяну загорожу табору мисливці за головами, про яких подбав Гаєс. Ймовірно, так само він налаштований подбати про нас зараз.

Хлопці попереду стояли саме там, де стежка доходила до срібного дроту, який позначав межі території Іст-Рівера. Кленсі стояв посередині, і вигляд у нього був значно войовничіший, аніж кілька годин тому.

— Здається, нам є про що поговорити, — вдоволеним тоном сказав Кленсі. — Здається, ось-ось трапиться якась халепа.

— Ми забираємося звідси, — сказав Лаям із ледве стримуваною люттю в голосі. — І ми не хочемо проблем.

— Ви не можете просто отак піти, — озвався Гаєс, вийшовши наперед і тепер височіючи поруч із Кленсі, як гармата, що чекає на те, щоби її націлили. — У нас тут своя система, а ви ще не відробили своє утримання.

Щойно він промовив ці слова, як до нас долинули кроки та голоси, що проривались крізь висохлі чагарники навколо іншої, ширшої стежки. Спочатку вигулькнула Олівія, вслід за нею — Майк і четверо інших хлопців, з якими останній місяць спільно вартував Лаям. Вони відреагували достоту, як ми — спочатку затулились від світла, а потім, приголомшені, зупинились наче вкопані.

— Що коїться? — вимогливо запитала Олівія, обминаючи ряд завмерлих хлопців у чорних уніформах, допоки не зупинилася просто перед Кленсі. — Чому ти не викликав мене по рації?

— Ми з Гаєсом все контролюємо. — Кленсі склав руки на грудях. — Повертайся на свій пост.

— Не повернусь, допоки не скажеш, що коїться. — Вона різко розвернулась обличчям до нас і зауважила сумки у наших руках. — Ви йдете від нас?

— Лі, — озвався Майк, водномить усе зрозумівши, — що ти робиш?

— Здається, Лаям Стюарт організовує ще одну втечу, — пояснив Кленсі, — чи принаймні намагався організувати. Але скидається на те, що вона буде не надто успішною і останньою.

— Йди до біса, — встряла я, хапаючи Лаяма за руку, поки він не накинувся на Кленсі. Він трусився від люті, але ми були у меншості, хіба він цього не бачить?

— Рубі, — тихо промовив Кленсі з фамільярністю людини, яка, як я гадала, була мені за друга. — Ну ж бо, хіба ми не можемо все обговорити?

Можемо, — знову почувся голос, що нашіптував у вухо. — Хіба це не на краще?

Клубок гніву у моїх грудях почав розмотуватись — спочатку поволі, потім із дивовижною холодною стрімкістю. Мої пальці відпустили Лаямову руку.

Нараз здалось, що це дійсно найкращий варіант — єдиний варіант. Раніше я була такою сердитою та зляканою, але це ж — Кленсі.

Це був Кленсі.

Я зробила до нього крок, до тієї його усмішки. Я могла… могла пробачити йому, хіба ні? Це ж неважко. Все, що стосувалось Кленсі, було легким. Ноги самі несли мене, знаючи точно, куди мені потрібно йти. Куди я мала йти.

Але Лаям мене не пустив, і Чабс також не збирався відпускати. Я відчула, як руки останнього схопили мене за заплічник. Коли Лаям підійшов, Кленсі зник з поля мого зору, і я вже не могла згадати, чому це так було важливо піти до нього, чому він має провести мене назад у табір.

— Припини! — закричав Лаям. — Хай що ти з нею робиш, припини!

— Він не… — заговорив Майк, і його очі перебігали із друга до Олівії. Я побачила її за плечима Лаяма, на обличчі — сумна маска. А за ними — решта дітей з Лаямової варти, розбурхані, бо не знали, кого їм слухати.

— Я нічого не роблю, — мовив Кленсі крижаним тоном. — Це ти ревнував через стосунки, які є у нас з нею.

Хлопці навколо нього згідливо закивали головами, але їхні обличчя були наче маски.

— Це ти намагаєшся тут правила порушувати, — провадив він далі. — Адже це правило, хіба не так, Лів? Якщо хочеш піти з табору, повинен запитати мене, адже так?

Вагаючись, вона таки кивнула.

Переді мною повільно опустилася Лаямова рука. Він звів брови докупи, і, здається, навіть нахилив у бік Кленсі голову, немов дослухаючись до чогось, чого решта розчути не могла. Я радше відчула, аніж побачила, як розслаблюються його плечі. Він відступив крок назад, потім ще один — від мене, здіймаючи до чола руку.

— Вибач… я просто… Я не хотів…

— Ти ж щасливий тут, хіба ні? — задоволено запитав Кленсі. — Нема жодних причин, щоби відмовлятися від цього. Тут існують правила. Тепер ти їх знаєш і більше їх не порушуватимеш, адже так?

— Не порушуватиму, — хрипко відповів Лаям.

Він дивився на мене, але очі в нього зробилися якимось молочними, і це я помітила відразу. І, мабуть, Чабс також, тому що його очі звузились, націлюючись на Кленсі зі щирою, гострою, наче бритва, люттю.

— Дай-но я скажу тобі, що думаю про твої чортові правила, — проминаючи Лаяма, промовив він сповненим отрути голосом. — Ти сидиш у кімнаті та вдаєш, ніби хочеш щастя для всіх, але сам навіть за холодну воду не візьмешся. Гадки не маю, чи то ти просто розпещений гівнюк, чи то ти боїшся закаляти свої білі рученята, але ти паскудник, ти просто неймовірно гидотний паскудник, і ти, глядь, точно мене не обдуриш. — Уся потуга холодного погляду Кленсі обвалилась на Чабса, але він безстрашно продовжував: — Ти кажеш, ніби ми всі однакові, ніби ми одна щаслива, мирна сім’я, але ж це довбана маячня, в яку ти і сам ніколи не вірив, хіба ні? Ти не дозволяєш нікому зв’язатися з батьками, і тобі начхати на дітей, котрі досі сидять у таборах, зведених твоїм батьком. Ти б навіть не прислухався, якби вартові розповіли про свій план. Тож я хочу знати: чому ми не можемо піти? — Він зробив ще один крок уперед, не даючи Кленсі промовити навіть слова. — Який сенс у цьому місці, крім того, щоби ти міг вихвалятися, який ти чудовий, а ще забавлятися дітьми та їхніми почуттями? Я знаю, що ти зробив із Рубі.

Усі решта стояли поруч мовчки, але що довше Чабс говорив, то яснішали їхні очі; Майк, наприклад, позбавився впливу Кленсі з таким виглядом, ніби ось-ось зблює. Очі решти знервованих і вже ні в чому не впевнених дітей поблискували, роззираючись.

Кленсі стояв ідеально спокійно впродовж усієї промови, з якою Чабс накинувся на нього, але коли той договорив, Кленсі нахилився ближче, немов збирався прошепотіти йому якийсь секрет. Коли ж він заговорив, то достатнього голосно, аби ми всі його почули.

— Я погрався не лише з її почуттями. — Його очі ввіп’ялися в обличчя Лаяма. — Хіба не так, Стюарте?

З того, як він умить — від горла до обличчя — взявся червінню, я зрозуміла, який саме образ Кленсі вкинув йому в голову.

— Не треба! — закричала я, але було запізно.

Те, що трапилось потім, трапилося так стрімко, що чи не половина із присутніх, мабуть, нічого не помітила. Лаям спробував замахнутися кулаком, щоби зацідити у самовпевнену морду Кленсі, але зміг підняти руку лише на рівень плеча. Кожна його частка — кожен м’яз, кожен суглоб, кожна жилка — напнулась, наче струна, наче його щойно вдарило електричним струмом. Він завмер, а буквально через один подих — Лаям уже лежав на підлозі, а Гаєс гамселив кулаками його по обличчю.

— Припиніть! — благала я, вириваючись із рук Чабса. Я знала, що зробив з ним Кленсі, чому він навіть руки здійняти не зміг, щоби захистити обличчя. Я побачила, як у бруд бризнула кров, але цього я вже не могла стерпіти.

— Кленсі, — почула я голос Олівії, — досить. Ти вже своє сказав. Гаєсе, ти уб’єш його!

Знову, знову і знову, куди попало, Гаєс гамселив кулаками Лаяма, немовби за щось мстився. Удари сипались доти, поки Кленсі не поклав руку йому на плече, але навіть тоді Гаєс для певності завдав останнього удару в обличчя. Піднявши Лаяма за сорочку, за помахом Кленсі, Гаєс жбурнув його знову спиною об землю, а потім підвівся, залишивши, безживного і потовченого, лежати долілиць.

Коли ж вони обоє зникли з очей, ми з Чабсом кинулись уперед, продираючись крізь дітей, котрі обступили його колом. Ми спромоглися зробити лише зо два кроки, коли шлях нам заступив Майк.

— Не треба, — сказав він, — буде тільки гірше.

— Що вони з ним зроблять? — запитав Чабс.

— Повертайтеся до хатини, — сказав він. — Ми подбаємо про нього.

— Ні, — мовила я, — без нього ми не підемо.

Майк нагримав на мене.

— Знати не знаю, що ти йому сказала чи змусила замислитися, але Лі тут був щасливий. Він потребував саме цього, а ти задурила йому голову…

— Не смій, — гаркнув Чабс, — не смій звинувачувати її в цьому. У тебе голова настільки забита Невловимим, що ти не можеш бачити, що коїться навколо тебе!

Майк вишкірився.

— Ми всі мирилися з твоїм існуванням у Каледонії, бо нас просив Лаям, але тут я цього робити не мушу.

— Як хочеш, — відповів Чабс. — Ти гадаєш, що мені до того є діло? Єдине, що мене турбує, — що трапиться з Лі, пригадуєш того хлопця, котрий поставив усе на карту задля того, щоби витягнути звідти нас усіх? — Його слова справили враження. У темряві Майк зблід. — Можеш забирати собі свого Невловимого, але не сподівайся, що ми залишимо з тобою Лі.

І ми знову кинулись уперед, пробиваючи собі дорогу, щоби дістатись до нього. Хтось схопив мене за груди, хтось — за ноги, і байдуже, як заголосно ми кричали, діти все одно відтягували нас від нього.

 

Ми із Чабсом сиділи на ліжку Лаяма, мовчки і непорушно, а зайняті були лише одним — спогляданням. Крізь вікно ми бачили обличчя цікавих — що роззяви, що охоронці, всі намагались дізнатись, що ж трапилось. Світло то вмикали, то вимикали, але навряд чи хтось із нас міг заснути. Судячи із пари темних постатей, що пильнувала просто біля наших дверей, нас ніхто не випустить. Не після нашої невдалої втечі і точно не після того, як Чабс обсипав градом слів Кленсі.

— І де ти навчився так говорити? — нарешті запитала я, але він тільки знизав плечима.

— Я намагався уявити, що би на моєму місці сказав Лі, а далі вже пішло як по маслу. — Чабс почухав голову. — Я справді сказав, що у нього біленькі рученята?

Я придушено засміялась.

— І не тільки це.

Секунди спливали вдвічі швидше від моїх думок.

— Чому ж на тебе не подіяло? — дивувалась я вголос. — Він же й на тобі пробував, хіба ні?

— Він намагався, і я, звісно, відчув це. Але звідки ж йому було знати… — Чабс постукав себе по лобі. — Сталева пастка. Ніщо не вивільниться, і ніщо не втрапить.

У мене промайнула думка, що це цілком може бути правдою, і, ймовірно, цим навіть пояснюється те, що я не змогла проникнути у його голову. Раптом від стежки почулися чиїсь кроки, і все решта вмить вилетіло з моєї голови.

Спотикаючись, у кімнату увійшли Олівія та ще один хлопець, ведучи попід руки Лаяма. Голова у нього була опущена, і я бачила, де його волосся забризкало болотом. Десь за годину по тому, як його там покинули, пішов дощ.

— Лі, — сказав Чабс, намагаючись повернути його до тями, — Лі, чуєш мене?

Ми допомогли їм покласти його на диван. У кімнаті було темно, тому я не могла роздивитися, наскільки сильно його побили, допоки Олівія не увімкнула ліхтарик, поставивши його на підлозі поруч із Лаямом.

— Боже мій, — мовила я.

Лаям повернув голову в мій бік, і тільки тоді я зрозуміла, що він притомний, але під його очима понабрякали синці, і вони вже почали запливати. Я підняла його руку, що звисала з дивана, і поклала її на груди. Дихав він уривчасто і зі свистом. Навколо носа, рота, навіть на підборідді запеклася в’язка засохла кров. Решта синців буде видно при денному світлі.

— Йому потрібен антисептик, — сказав Чабс, — бинти абощо…

— Якщо ви вдвох підете зі мною, — запропонувала Олівія, — то я проведу вас на склад медичних засобів. Там нас ніхто не потурбує.

— Я не залишу Лаяма, — сказала я, досі стоячи біля нього навколішках.

— Гаразд. — Я заледве відчула, як Чабс легенько провів рукою по моєму плечі.

Ширмові двері, розчинившись, зі скрипом зачинилися за ними; я дочекалася, поки почується шелест кроків ще одного хлопця, котрий пішов услід, а потім знову поглянула на Лаямове обличчя. Легко і ніжно, наче пір’їнкою, я провела долонею по його обличчі. А коли дісталась до його носа, він аж зашипів, але не відхилився, поки я не торкнулась його набряклої, розбитої губи.

Гадки не маю, чи я колись так плакала, як упродовж останнього місяця. Я ніколи не була такою, як решта дівчат у боксі в Термонді, які плакали щоночі, а потім знову вранці, коли починали розуміти, що їхнє жахіття — це реальність. Я і малою не була рюмсою. Проте зараз я не могла стримати сліз.

— Я… виглядаю так само прекрасно, як і почуваюся? — Здавалося, що це говорить п’яний. Я намагалася вмовити його розтулити рота, щоби переконатись, чи всі зуби на місці, але глянувши на його щелепу, я подумала, що це може бути надто боляче, і не стала чіпати її. Я нахилилась, щоби торкнутися губами там, де щойно були мої руки.

— Не треба, — мовив він, ледве розтуливши око. — Не треба, якщо сама не хочеш.

— Не треба було на нього кидатися.

— Треба, — зміг промовити він.

— Я вб’ю його, — сказала я з люттю, що нараз спалахнула в мені. — Я вб’ю його.

Лаям знов тихо засміявся.

— Ах… впізнаю. Ось вона — Рубі.

— Я витягну тебе звідси, — пообіцяла я. — Тебе і Чабса. Я побалакаю з Кленсі, я…

— Ні, — промовив він. — Зупинись, це тільки погіршить справу.

— Хіба справи можуть бути гіршими? — запитала я. — Я тобі все зіпсувала. Я знищила все.

— Боже! — Він захитав головою, скрививши рот у якійсь подобі усмішки. — Ти знала… що завдяки тобі я такий щасливий, що інколи навіть забуваю дихати? Гляну на тебе — і в грудях так защемить… і, мабуть, єдина думка у моїй голові — про те, як я хочу дотягнутись і поцілувати тебе. — Він тремтяче видихнув. — Тому не обіцяй мене витягнути, бо я нікуди не піду, принаймні допоки ти не станеш частиною групи також.

— Я не можу піти з тобою, — мовила я. — Я на таку небезпеку тебе не наражатиму.

— Маячня, — сказав він. — Нічого гіршого за розлуку бути не може.

— Ти не розумієш…

— То переконай мене, — відповів Лаям. — Рубі, назви хоч одну причину, чому ми не можемо бути разом, а я назву тобі сотню — чому можемо. Ми поїдемо, куди забажаєш. Я — не твої батьки. Я не покину тебе і нікуди не відішлю, ніколи.

— Вони мене не покидали. У тому, що трапилось, моя вина. — Ця таємниця вилетіла з мене, як надовго затамований подих, і я навіть не знаю, хто з нас більше здивувався такому зізнанню.

Лаям замовк, чекаючи на продовження розповіді. І я збагнула, що час настав. Що зараз справді та мить, коли я втрачу його. І в моїй голові закружляла єдина думка: про те, як мені хочеться востаннє поцілувати його, перш ніж він почне боятися мене через те, що я таке страшидло.

Я притулилася головою до його подушки. Пошепки, бо мені бракувало відваги озвучити це на весь голос, я розповіла йому, як лягала спати напередодні десятого дня народження, як прокинулась, сподіваючись традиційних млинців на день народження. Про те, як вони замкнули мене у гаражі, наче якесь дике звірятко. А коли ця історія закінчилася, я зізналася йому і про Сем. Про те, як я була для неї Чабсом, допоки не перестала ним бути, допоки не перетворилась на ніщо.

У мене перехоплювало подих, коли я договорила. Лаям повернувся обличчям до мене. Відстань між нами була меншою за подих.

— Ніколи, — якийсь час помовчавши, промовив він. — Ніколи, ніколи, ніколи. Я ніколи тебе не забуду.

— Ти не матимеш вибору, — промовила я. — Кленсі сказав, що я ніколи не зможу цього контролювати.

— Гадаю, він меле дурниці, — сказав Лаям. — Послухай, те, що я бачив у лісі, коли ти…

— Коли я поцілувала тебе.

— Так. Це… справді сталося, так? Те… те, що цей падлюка… зробив. Справді з тобою сталося. Він знерухомив тебе так само, як і мене.

І так, і ні. Бо якась мізерна моя частка мене прагнула, щоби він так вчинив. Чи він змусив мене себе захотіти, одним єдиним дотиком зігравши на моїх емоціях? Я кивнула, хоч мене від огиди досі вивертало, особливо, коли згадувала, як його шкіра торкається моєї.

— Ходи до мене, — промовив ласкаво Лаям. Я відчула, як легенькі дотики його пальців, що м’яко, наче пелюстки, злетіли з моєї голови, щоби приголубити щоку. Коли я підвела голову, він на півдорозі перехопив мій погляд і поцілував мене. Я пильнувала, щоби не торкнутися його обличчя, а тільки плеча та руки. Коли він відхилився назад, я просто потягнулася за ним, мої губи шукали його губів.

— Ти ж хочеш бути зі мною, хіба ні? — прошепотів. — То будь зі мною. Ми все владнаємо. Між іншим, я вірю тобі. Можеш хоч у голову мені зазирнути — побачиш там тільки це. — Його тепле дихання відбилося на моїй щоці, як ще один поцілунок. — Майк над цим працював. Він спробує знайти спосіб вислизнути звідси — тобі, мені та Чабсу. Ми накиваємо п’ятами. Знайдемо батька Джека, знайдемо, як зв’язатися з батьками Чабса, а потім побалакаємо про нас із тобою.

Нахилившись, я поцілувала його у чоло.

— Ти справді мене не ненавидиш? — видихнула я. — І зовсім-зовсім не боїшся, навіть трішки?

Його побите обличчя скривилось у гримасі, яка, як мені здалось, була усмішкою.

— Я до смерті тебе боюся, але з цілковито іншої причини.

— Я монстр, ти ж знаєш. Я одна із небезпечних страховиськ.

— Ні, ти не монстр, — запевнив він. — Ти — одна із нас.