„Роман – не сповідь автора,
а дослідження того, що є
людське життя в пастці,
на яку перетворився світ”
„У всесвіті існує планета,
де люди народжуються
вдруге. При цьому вони
повністю усвідомлюють своє
життя, проведене на Землі,
й увесь досвід, котрий набули на ній”
Мілан Кундера
„Нестерпна легкість буття”
Я виходжу в iмлистий морозний ранок – немов пiрнаю в огидну каламутну й холодну воду. Вмикаю автопiлот. I просто намагаюся досить чiтко переставляти ноги. Аби йти. Повз будинок. Алеєю вимерзлих дерев. До зупинки. Я вставляю у вуха навушники й одягаю на носа сонцезахиснi окуляри, хоча сонця немає вже тижнiв зо два. Просто менi не хочеться дивитися на свiт. Сподiваюсь, я йому також небайдужа. I тому вiн часом перевертається й виливає на мене весь свiй бруд.
Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лiзе якась потвора в шубi з дохлих котiв. «Куди прешся, падлюко?» – подумки лаюсь я. (Хоча загалом я досить ввiчлива i люб'язна. I часом навiть дiтей називаю на «ви»). Далi погляд вихоплює з натовпу якусь бабцю. «А тебе куди несе у час пiк? Сидiла б удома бiля батареї, якщо вона ще грiє...». Потiм усе зло свiту концентрується на молодиковi з iнфантильним виразом обличчя. Цiкаво, скiльки невинних дiвочих життiв вiн зiпсує, перш нiж заляже на диванi в очiкуваннi смаженої курки пiд соусом «Тартар»?
Цього ранку (власне, це трапляється досить часто) я не люблю свiт. I йому на мене наплювати. Вiн знає, що занадто малий. Вiн менi затiсний. У ньому смердить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем.
I немає мiсця для сорокової симфонiї Моцарта або для «Лакрiмози». У ньому немає мiсця (й часу) для слiз. Власне, я не плачу ось уже кiлька рокiв – мабуть, зо п'ять чи навiть десять. Такий собi робот на автопiлотi... Треба ж було прожити таку кiлькiсть рокiв, аби зрозумiти, що сенсу в життi немає. I твоя удача залежить лише вiд того, чи скинув якийсь янгол пiр'їну, пролiтаючи над твоєю колискою. Добре тим щасливчикам, кого торкнувся вiн САМ. Але таких небагато. Мабуть, над моїм дитячим лiжком почистив своє кудлате пiр'я хтось iнший, найменший з божої свити горобець.
Iнодi на мене накочується потужна хвиля благочинностi. Тодi я розмiрковую про те, аби зiбрати з вулиць безпритульних собак чи пiти працювати в сиротинець. Пропозицiя (вiд однiєї знайомої) попрацювати у Будинку скорботи заскочила мене зненацька саме у такий час.
«У тебе буде свiй кабiнет, – казала знайома. – Робота спокiйна. Викликатимеш до себе пацiєнтiв. Годинку-двi порозмовляєш – i вiльна! Все одно їх вилiкувати неможливо! А одиниця така в лiкарнi є. Нехай це будеш ти». Я звикла бути одиницею i тому одразу погодилася.
I ось їду в маршрутцi, начепивши навушники й окуляри. Напад благочинностi минув, а трудова книжка вже лежить у сейфi головлiкаря. Треба вiдбути хоча б пару тижнiв.
Я їду. Дивлюсь у вiкно. Намагаюся не помiчати, що на моє плече сперся той самий молодик iз рожевим обличчям гумового пупса. У вухах менi звучить «Лакрiмоза». З нею я пiрнаю у вiчнiсть. I такi слова, як «лайно» або «сука» поволi випаровуються з моєї лексики. Тiтка у котячiй шубi менi майже подобається, старенька мадам викликає жалiсть... Моцарт робить свою справу.
Хтось може подумати, що я – нещасна людина. Адже благополучнi мають лиш один запис у трудовiй книжцi, родину, можливо, дачну дiлянку. А я можу прожити сiм п'ятниць на тиждень. I кiлька життiв на додачу, доки їду в маршрутцi. Тому, думаю я, можливо, нинi знайшла своє мiсце? У Жовтому будинку. В затишному кабiнетi з кушеткою та напiвкруглим столом. Добре, коли б так. Побачимо...
Насправдi я не те що не люблю цей свiт. Я просто волiю його переробити. Пiд себе. Для цього потрiбна неабияка хитрiсть. Адже постiйно доводиться вдавати, що сама пристосовуєшся пiд нього. Щоб не вирiзнятися з-помiж iнших.
Якась дiвчина навпроти занадто пильно придивляється до мене. Її погляд позбавлений випадкової цiкавостi. Це я знаю напевно. Глянувши один раз, вона буквально пропiкає мене очима. Лiпше сказати – поїдає. Я навiть вiдчуваю, як моє обличчя тане, наче морозиво пiд сонцем.
– Вибачте, – нарештi нерiшуче шепоче вона. – Це про вас стаття в «Подiумi»?
«Подiум» – це iлюстрований модний журнал.
– Нi, – кажу я. – Ви мене з кимось сплутали.
Дiвчина, сумнiваючись, хитає головою:
– Та нi... Ви були ось у цьому перснi...
Каблучки – моя слабкiсть. I якщо у свiтi повно схожих облич, то поєднання знайомої каблучки зi знайомим обличчям – це вже речовий доказ. Цiна моєї слави – ось такi захопливi погляди юних кобiт, котрi мрiють потрапити до глянсового журналу.
– Нi-нi, – повторюю я i вiдвертаюся до вiкна. Роблю музику в плеєрi голоснiше. Я хочу перегорнути цю сторiнку. Вона занадто блищить...
Власне, я нiчого ще не зробила, щоб привертати увагу. А все, чого досягла – залишилось в минулому життi, про яке не хочеться згадувати. Я давно вже нiчого не пишу, але i зараз чую це прискiпливе запитання: «У який спосiб ви вишукуєте такi сюжети?».
Для мене це дуже складне запитання. Важко пояснити нормальним людям...
От зараз я дивлюся на жiнку в котячiй шубi. I мене поволi починає нудити. Бувають шуби з такого хутра, що й не здогадаєшся, що воно таке – хвости чи спинки. Здається, що це просто м'яка пухнаста тканина фабричного ґатунку, що аж нiяк не пов'язана з убивством, зi смертю... Але ким треба бути, щоб придбати саме таку – шкурки, явно здертi зi звичайних дворових нявок – сiрих у тоненьку смужку, зшитi так, що майже видно їхнi розiп'ятi тiльця. Пiд пахвою сiрi смужки уриваються двома бiлими плямками. Нещасна тварина мала «особливi прикмети». Мабуть, за ними її й розшукувала хазяйка, обходячи смiтники та притулки для тварин: «Ви не бачили?.. У неї ще двi такi плями... бiлi... на спинцi...». Ось вони, цi плямки, просто надi мною, пiд високо пiднятою рукою тiтки, що вчепилася у поруччя.
Мене нудить. Сподiваюся, вас також...
I ось ця тiтка в шубi виходить iз маршрутки (вона, звiсно ще їде, тримаючи над моєю головою свою руку з цими плямками, але моя уява вже виштовхує її назовнi...), кудись iде (куди – для нас не має значення) i наштовхується на невтiшну хазяйку певної частини свого верхнього вбрання. Тiєї, що пiд пахвою. Вони можуть спочатку мило погомонiти про погоду, про дiтей або чоловiкiв... Поки хазяйка мурки не помiтить розiп'ятий силует iз двома бiлими плямами.
Далi з цiєї ситуацiї можна викручувати все, що заманеться. Комедiю, драму, трилер. Розвивати у рiзних напрямах, роздмухувати сторiнок на чотириста, додаючи туди купу героїв – теж досить рiзних. Вiд слюсаря Васi до олiгарха N.
Справа не в них. Справа в... маленькому гребiнцi, на якому грає мелодiю герой фiльму Кисльовського «Три кольори. Бiлий» – спочатку на пiдлозi паризького метро, потiм – у новому власному офiсi у Варшавi. Тобто, справа у напрямку думки, зрештою – в деталях. Ось у цiй шубi з домашнiх тварин, у бiлих плямках пiд пахвою, через якi може спалахнути справжня шекспiрiвська драма.
Цю iсторiю я нiколи не напишу. Вона виникла випадково i пiшла в небуття. Власне, їх довкола мене – безлiч. На них я й заробляла купу грошей, надсилаючи колись свої першi опуси в рiзнi журнали. Загалом, це – перегорнутi сторiнки мого життя. Я змiнила iм'я, пiдстриглася й пофарбувалася, колишнi знайомi мене не впiзнають. Лишилися ось такi божевiльнi прихильницi, як це дiвча. Та й тi реагують на мене не тому, що читали, а тому, що моє обличчя ранiше часто з'являлося на телеекранi та сторiнках преси, зокрема – модної, глянсової. Тобто тiєї, яку вони читають, сподiваючись вдало вийти замiж чи професiйно вимальовувати на своєму обличчi риси якоїсь Кайлi Мiноуг. Часом я отримувала вiд них листи. Вони сприймали мої iсторiї цiлком серйозно. Так само, як я сприймала романи своїх улюблених письменникiв.
Та коли я зрозумiла, ЯК усе робиться – менi набридло читати.
Незбагненним для мене лишився тiльки Шекспiр. Технологiю iнших речей я поволi збагнула. I коли це сталося, вирiшила – настав час змiнити вдачу.
Участь у загальнiй профанацiї – не мiй шлях.
– Ось ви яка... – каже головний лiкар i я жахаюся: невже вiн прихильник модних журналiв. – Моя дружина, коли почула, що ви будете у нас працювати, дуже зрадiла. Наказала неодмiнно взяти у вас автограф. Завтра я принесу журнал. Вона їх збирає.
Я мовчки ввiчливо усмiхаюся. Всерединi нудить, пiдсмоктує, як вiд голоду.
– Ну от, – каже головлiкар. – А тепер подивимося ваш кабiнет.
Вiн розповiдає про мої обов'язки, розклад роботи, про лiкарню та персонал.
Для мене головним є те, що я сидiтиму в окремiй кiмнатi й, можливо, полегшуватиму долю якихось нещасних своїм спiлкуванням iз ними.
– Я призначив вам третю i сьому палати, – каже головлiкар. – Люди там тихi, спокiйнi. Єдине, чого їм бракує, – спiлкування. Власне, ця посада, на яку ми беремо вас – моє «ноу-хау».
Вiн вдається до розлогих пояснень – чому i як виникла iдея «психоспiкера» (так вiн назвав цю посаду). Але менi й так усе зрозумiло.
– Чудова iдея! – кажу я.
Лiкар i далi натхненно розводиться. Мабуть, йому також не вистачає особистого психоспiкера. Всiм хочеться говорити. I всiм здається, що подiї його життя – найважливiшi. Зрештою, так воно i є...
Лiкар веде мене до кабiнету, який має стати моїм. Вiн затишний, з фiгурними ґратами на вiкнi. У ньому є крiсло, стiл зi стiльцем, невеличка шафа i торшер – для вiдтворення iлюзiї хатнього затишку. Стiни – бiлi. Завитi пластиковими квiтами. Невдовзi познiмаю їх, мiркую я, замiню на кiлька справжнiх вазонiв.
– Ну от, – каже головлiкар. – Розташовуйтесь. Можете одразу почати зi знайомства з вашими пiдопiчними. У вашому розпорядженнi – сестра-хазяйка. Вона принесе все необхiдне. У коридорi сидить чергова – вона вам усе покаже та розкаже. Виникатимуть питання – я завжди до ваших послуг.
Вiн прямує до дверей i я розумiю, що мишка потрапила в пастку... – I ще одне... – повертається до мене головлiкар, уже стоячи за порогом. – Зовсiм забув: усi розмови мають бути записанi на магнiтофон! Це необхiдно для лiкування. Трапляються цiкавi екземпляри...
Вiн зачиняє за собою дверi, до останньої митi спостерiгаючи за мною. Останнiм у щiлинi зникає довгий м'ясистий нiс. Я зберiгаю привiтну посмiшку. Мабуть, я теж цiкавий екземпляр?..
Згодом сестра-хазяйка, – огрядна тiтонька в синьому халатi, – заносить у кiмнату електричний чайник та магнiтофон зi стосиком касет.
Ще за пару хвилин у дверi стукає чергова медсестра, що сидить «на коридорi».
– Зараз у нас снiданок, – каже вона. – А пiсля дванадцятої я приведу до вас першого. Ось його картка. Поки що ознайомтеся.
Вона не виявляє до мене жодного зацiкавлення. Для неї я – нова спiвробiтниця.
Я вiдчуваю, що мишка вже вгрузає у щось м'яке та вологе по самiсiнькi вушка.
– Авжеж! – кажу я, сiдаю за стiл i розгортаю картку. Iз розумним виглядом занурююсь у читання. Медсестра так само зачиняє дверi, спостерiгаючи за моїми рухами. Мабуть, тут так заведено. Так само вони зачиняють дверi палат. Добре, що на моїх немає вiконечка, вирiзаного посерединi.
Я розплутую рiзнокалiбернi лiкарськi почерки. Нiчого не розумiючи у специфiчних термiнах, перегорнувши кiльканадцять сторiнок, вiдкладаю картку. Зрештою, я не лiкар – я «психоспiкер», менi треба просто побалакати.
Близько дванадцятої мене починає пiдсмикувати. Двiчi за пiвгодини я потайки пробираюся до службового туалету (для цього треба просити ключi у «коридорної» – i це дуже неприємно), потiм вставляю касету в магнiтофон, перевiряю, чи все правильно, сiдаю за стiл i дивлюся на дверi. Нарештi у них стукають. Дверi несмiливо прочиняються.
– Можна?
Ось вiн, перший. Я дивлюся на картку й читаю iм'я та прiзвище.
– Будь ласка, смiливiше, – привiтно кажу я, натискаючи пiд столом кнопку запису.
– Сiдайте. Давайте знайомитися.
Я називаю себе й запитально дивлюся в очi людини без вiку. У нього сиве волосся, охайна трикутна борiдка (вiн менi нагадує Рерiха) i свiтлi, майже прозорi очi. Менi трохи нiяково дивитися на його халат та картатi капцi. Йому пасував би твiдовий пiджак iз краваткою-метеликом...
– Мого iменi iсторiя не зберегла, – промовляє пацiєнт. – Я – технолог. Можете називати мене так.
– Добре. А якого виробництва? – намагаюся з'ясувати я.
Вiн морщиться i пересмикує плечима.
– Мого iменi iсторiя не зберегла, – повторює вiн i продовжує: – Абiотичнi фактори – тi, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий склад повiтря, температуру, вологiсть чи сухiсть, присмаки... Але не в тiм справа. Вона в альбедо, тобто бiлизнІ, тобто в здатностi поверхнi вiдбивати струмiнь випромiнювання. Зокрема у вiдображеннi планетами струменю свiтла, що падає на їхню поверхню... Власне, я не марнославний. Рiч не в тiм.
Я тупо дивлюся на його борiдку. Очi пацiєнта випромiнюють незбагненну мудрiсть. У магнiтофонi марно прокручується плiвка, записуючи повну абракадабру. Я не знаю, як перервати цей потiк:
– Iсторiя не зберегла мого iменi не тiльки тому, що я свiдомо вiдiйшов у тiнь. Усе набагато простiше: було б дивно вписувати себе у свою iсторiю – в рамки, побудованi власноруч для iнших. У сукупностi еволюцiйних процесiв у популяцiї виникають новi види. Мiкроеволюцiя призводить до мутацiй, часом до мутуалiзму – такої форми мiжвидових стосункiв, коли взаємодiя двох видiв вигiдна кожному з них...
– Це дуже, дуже цiкаво, – кажу я, розумiючи, що тут – безнадiйний випадок, назву якого може пояснити тiльки головлiкар.
Я вже не намагаюся зрозумiти. Моя справа – вислухати. Принаймнi вдавати, що слухаю... Дивлюсь, як рухаються його губи й смикається бiлий трикутник борiдки. Цiкаво, хто так охайно пiдстригає її щоранку? Невже – сам? Мабуть нi, адже пацiєнтам заборонено мати ножицi... Поступово ловлю себе на тому, що менi неважливо, про що вiн говорить. Головне – iнтонацiя. А вона – заколисує. Я навiть здригаюся, коли вiн перестає говорити:
– Я зробив усе, що мiг. I я вмиваю руки...
Вiн додає ще кiлька фраз i зчiплює пальцi в замок. Зараз вiн скидається на цiлком нормального. Такий собi чоловiк, захоплений невiдомою менi наукою.
Власне, можливо в його монолозi є якийсь сенс?
– Гаразд, я вам дуже вдячна, – чемно кажу я, вимикаючи магнiтофон. – Але наступного разу менi б хотiлося, щоби ви вiдповiли на кiлька моїх запитань. Домовилися?
Вiн слухняно киває головою. У його поглядi на мить спалахує щось на кшталт iронiї. Ясна рiч: йому немає про що говорити з таким невiгласом, як я.
Викликаю коридорну. Вона виводить пацiєнта. Вiн покiрно йде, озираючись на мене.
– До зустрiчi, – кажу я.
Поглянувши на годинник, розумiю, що на наступного «клiєнта» у мене не вистачить анi часу, анi сил. Враховуючи те, що додому менi добиратися не менш, нiж пiвтори години, починаю збиратися. Я ще не впевнена, що повернуся сюди завтра. «Ти цього хотiла? – промовляю про себе. – Ти це отримала. Тихе мiсце, необтяжливу, хоч i мало оплачувану роботу i безлiч спiлкування з можливiстю вiдмовчуватись». Я кидаю в сумку касету. Не знаю, навiщо, але кидаю. Можливо, цей жест – механiчний?
– Ну як вам? – запитує чергова медсестра i в її усмiшцi проступає знущальний вираз.
Уявляю, що вона думає про мене.
– Цiкаво, – кажу я.
– Завтра буде ще цiкавiше, – безбарвним голосом промовляє жiнка.
Я хочу уникнути спiлкування i швидко виходжу на сходи. Здається вихiд має бути десь лiворуч. Я йду вниз, повз бiлi стiни царства тiней, проходжу крiзь склянi дверi вахти й потрапляю на подвiр'я. Щоб дiстатися зупинки, треба перейти фруктовий сад, потiм – будинок ще однiєї варти. На вулицi холодно, тому нiхто не гуляє. Озираючись на будинок, бачу у вiкнi третього поверху розмитий силует. Чомусь менi здається, що це вiн – той, хто назвав себе «технологом». Вiд погляду згори в мене протягом усього шляху до зупинки свербить потилиця...
У маршрутцi я заснула i ледь не проїхала повз будинок, у якому два мiсяцi тому винайняла квартиру. Мабуть, ще не звикла до нового мiсця. Пiдступна думка про джакузi та склянку коктейлю «Малiбу» майнула в головi й мене одразу знудило. Цю думку я пояснила тим, що занадто втомилася сьогоднi. Ще б пак! Шiсть годин поспiль монологу за межею здорового глузду!
Вдома я випила склянку теплого молока, зробила собi бутерброд iз ковбасою та гiрчицею й пiрнула в лiжко. Я люблю їсти в лiжку, немов хвора. Але я не хвора. Просто це здається менi затишним. На тумбочцi поряд з моїм диваном – купа цукерок i порожнiх обгорток, трохи зiв'ялi апельсини, кiлька склянок з-пiд молока та соку. Коли б моя воля, я взагалi не пiднiмалася б з дивана. Десь я читала про таку людину, котра потрапила до Книги рекордiв Гiннеса: двадцять рокiв у лiжку. Зауважу, чоловiк був цiлком здоровий.
Телевiзора у мене немає, тому засинати досить важко. Я вставила у магнiтофон сьогоднiшню касету. Можливо, голос знову заколисає мене?
Зручно вмостилася на подушках. Якщо засну – магнiтофон вимкнеться автоматично.
...Почула знайомий спокiйний голос, навiть уявила тихi свiтлi очi й трикутну борiдку. Але не заснула. Щось у тiй нiсенiтницi привернуло мою увагу. Я не могла сформулювати, що саме змусило мене прислухатися. Монолог скидався на... На строкату ковдру, зшиту з окремих клаптiв. Усi вони були рiзного розмiру, рiзноманiтнi за вiзерунком. Що поєднує таку ковдру, мiркувала я, дослухаючись до голосу. Основа! Рiзнобарвнi клаптi зазвичай нашиваються на єдину основу! У гарної кравчинi цю основу зовсiм непомiтно – тiльки картатий вiзерунок. Я зiскочила з лiжка. Сну як не було!
Взявши папiр i ручку, почала записувати незв'язний монолог.
Вiд моменту мого повернення додому минуло вже сiм годин. Коли довкола мене лежала купа списаних аркушiв, у вiкнi вже танув мiсяць, нiч повертала на ранок. Що далi? Я стiльки разiв перечитувала написане, що менi заболiли очi. Я вiдчувала, що у цiй нiсенiтницi усе ж таки має бути якийсь сенс.
А якщо вiдокремити бiльш-менш свiдомi та простi формулювання вiд потоку наукових термiнiв? Я взяла маркер i почала пiдкреслювати зрозумiлi менi фрази.
«Мого iменi iсторiя не зберегла. Абiотичнi фактори – тi, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий склад повiтря, температуру, вологiсть чи сухiсть, присмаки... Але не в тiм справа. Вона в альбедо, тобто бiлизнІ, тобто в здатностi поверхнi вiдбивати струмiнь випромiнювання. Зокрема у вiдображеннi планетами струменю свiтла, що падає на їхню поверхню. Власне, я не марнославний. Рiч не в тiм.
Iсторiя не зберегла мого iменi не тiльки тому, що я свiдомо вiдiйшов у тiнь.
Усе набагато простiше: було б дивно вписувати себе в рамки власної iсторiї. У сукупностi еволюцiйних процесiв у популяцiї виникають новi види. Я мав перебувати поза ними. Мiкроеволюцiя призводить до мутацiй, часом до мутуалiзму – такої форми мiжвидових стосункiв, коли взаємодiя двох видiв вигiдна кожному з них. Адже iнакше не мiг би спостерiгати за усiєю картиною в цiлому...».
Стосик аркушiв налiчував iз тридцять–сорок сторiнок. Серед них траплялися й зовсiм чистi – без жодних пiдкреслень. Робота була досить копiткою. Коли я перегорнула останню сторiнку, вирiшила пiти на ще один подвиг: переписати зрозумiлi фрази на окремi аркушi. Коли закiнчила цю писанину, до ранку лишалося пiвтори години. Пронумерувавши сторiнки, взялася читати...
«Мого iменi iсторiя не зберегла. Власне, я не марнославний. Рiч не в тiм.
Було б дивно вписувати себе в рамки власної iсторiї. Я мав перебувати поза ними. Адже iнакше не мiг би спостерiгати за усiєю картиною в цiлому, був би лише її деталлю – ОДНIЄЮ з деталей. Пiщинкою у пригорщi пiску. А так – я сам тримав цей пiсок у своїй долонi та просiював його крiзь пальцi. Швидко чи повiльно. Швидко чи повiльно...
Тiльки одного разу я пошкодував, що ПОЗА ГРОЮ, що моє життя триває не так, як в iнших, що приречений на тривалу самотнiсть замiсть митi солодкого падiння в безвiсть.
...Це було дуже давно. У вашiй уявi це «дуже» обмежується п'ятьма, десятьма, двадцятьма роками власного життя. Або ж – двома-трьома сторiччями, але тодi ви не надаєте значення цьому «дуже», перегортаючи сторiнки пiдручника з iсторiї. Усе ж таки, «дуже давно» – це перебувати у межах власного життя. Адже iншого для вас не iснує! «До» та «пiсля» вражає уяву тiльки тодi, коли цей промiжок часу вiдбивається на власному обличчi.
Решта – дим...
У мене ж усе iнакше.
Мiй план виявився генiальним. Я йшов до нього повiльно. Я мав можливiсть розмiрковувати над ним дуже довго. Сам не знаю, як спромiгся на правильне рiшення. Найiмовiрнiше, це трапилося випадково, iнтуїтивно. Зрештою, як i все генiальне. Я спробую так само просто розповiсти про нього. Набагато простiше, нiж це робив досi. Адже те, що ви вже знаєте, – лиш узагальнення, ПРОГРАМА. Зазвичай за такими серйозними вiдкриттями криються iншi – майже абсурднi, курйознi. Усi великi вiдкриття починалися з ванни Архiмеда, яблука Ньютона чи снiв Менделєєва.
...Щоранку я зустрiчав її бiля джерела. Її вiдправляли по воду, заледве вона досягла семирiчного вiку. Йти було далеко – спочатку жовтою рiвниною, потiм – угору, пiд променями спекотного сонця. Крiм того, карафа була занадто важка для її худесеньких, обмурзаних попелом та козячим кизяком рученят.
Я бачив чимало такої малечi. Тодi й тепер. Усi вони в сiм рокiв мрiють бути принцесами, у чотирнадцять – воюють iз прищами, у двадцять помирають вiд кохання, а в тридцять – вiд нудьги та роботи. Є, звiсно, «варiацiї на тему». Але не для тих, хто семирiчними доглядає кiз. Їхня доля здебiльшого не має варiацiй...
Отже, я бачив її бiля джерела. Перед тим, як пiдставити шийку карафи пiд струмiнь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, вiдмивала долонi. А надто мене зворушувало те, як вона миє ступнi – вперто тре їх камiнцем, уважно розглядає i знову тре, аж поки вони не стають нiжними та жовтувато-рожевими, як пергамент, що свiтиться на сонцi. Потiм рiвна цiвка iз дзвоном лилася в карафу. Лилася так довго, що дiвчинка встигала трохи поспати на великому круглому каменi. Крiзь дрiмоту вона дослухалася до звуку й прокидалася саме тiєї митi, коли вода наливалася по вiнця. О, забув сказати, вона казала водi: «Доброго дня!» – коли приходила, та: «Дякую!» – коли карафа наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дiвчисько...
Я бачив усе її життя так чiтко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що рокiв у тридцять, народивши купу дiтлахiв, вона зiв'яне, носитиме чорну тунiку та хустку, ховаючи пiд нею порiдiле волосся та спалене сонцем згрубле обличчя. I так само приходитиме до джерела, тiльки вже не казатиме водi анi добридень, анi дякую... Вона вже зараз виглядала втомленою.
Одного разу я не витримав i, поки вона дрiмала, вилив половину води з карафи, даючи їй можливiсть поспати довше. Робив так кiлька разiв. Коли проробив це вчетверте, дiвчинка миттєво пiдхопилася – мабуть, дослухаючись до власного ритму, вона не могла спати так довго.
– Ти де? – дзвiнко скрикнула вона.
Щоб не налякати її, я змушений був вiдгукнутися i сказав, що я тут, поруч, але такий старий та потворний, що краще їй мене не бачити.
Вона й не наполягала на моїй появi. «Можливо, ти й потворний, але ти – добрий, – сказала вона. – Я знала, що ти є. Я тебе ВIДЧУВАЛА!». Ось яке це було дiвча...
Вiдтодi ми почали розмовляти. Вона приходила й завжди запитувала одне й те саме: «Ти – тут?». Спочатку я вагався: чи варто вiдгукуватися? Але її оченята так прискiпливо ковзали по чагарниках та камiнних брилах, у них було стiльки очiкування, що я не мiг не вiдповiсти.
Поступово я дiзнався, що мешкає вона в бiднiй родинi свого дядька, що у нього купа дiтей i вона має доглядати не тiльки кiз, а й своїх молодших братiв та сестер. Звичайна iсторiя! Я знав таких безлiч. Але щось було у цiй малiй. Я запитував її про якiсь дорослi дивнi речi, розважаючи себе та бентежачи її дитячу уяву. Але вона завжди знаходила на них навдивовижу мудрi та простi вiдповiдi. Дiти бувають доволi мудрi. Не знаючи свiту за межами свого селища, вона розповiдала менi про зорi, що здатнi бачити все у свiтi, й переконувала, що там, за горами i морем, теж живуть люди. I їхнє життя дуже подiбне до цього, що в селищi. А якщо це так, то вони також мають дiтей, готують їжу, розводять кiз. «Але ж це нудно, – заперечував я, намагаючись збити її з пантелику. – Одне й те саме щодня! Чим же вони, у такому випадку, вiдрiзняються вiд камiння, води, тварин?» – «Вони – мрiють!» – впевнено вiдповiдало дiвча. Якби ж вона могла бачити мою усмiшку! «Про що?» – намагаючись бути серйозним, запитував я. Вона уважно оглядала камiння та рослини бiля джерела, сподiваючись вiдшукати мої очi. I, не знаходячи їх, упевнено вiдповiдала: «Про те, щоб завжди була вода. Сонце. I звiрi. Щоби дiти не хворiли. Щоб... щоб усiм людям на долоню вистачило метеликiв! I нiхто не помирав».
Ось яка це була дiвчинка...
...Ще вчора вона терла свої нiжнi п'яти ребристим камiнцем, i вони свiтилися, мов пергамент. Але час минав швидко. Я навiть не помiтив, як нашi розмови ускладнились, а замiсть однiєї карафи вона вже несла двi, таких великих, що хода її обважнiла. Проте поверх коричневої тунiки вона накидала яскраву бiрюзову хустину iз золотою смугою – дарунок сусiда-теслi, й очi її також ставали бiрюзовими i такими виразними, нiби були намальованi ультрамарином. Вона, як i досi, ретельно вмивалася перед тим, як набрати води, i зазвичай кликала мене.
Я ж цiлковито розслабився, зовсiм утратив обережнiсть. Адже я також був самотнiй, i цiй самотностi належало стати ще глибшою. Тепер менi було прикро за її долю, яку я бачив достеменно i яка стала для мене зрозумiлою, щойно вона зодягла цю бiрюзову хустку iз золотою смужкою... Я не витримав. «Пам'ятаєш, ти казала, що хочеш, аби всiм людям на долоню вистачило метеликiв? – спитав я. – Але це, зрозумiй, неможливо! Там, за твоїм селищем, люди вбивають одне одного. Вони недобрi й марнославнi. У них є вода i сонце, але вони потребують бiльшого. Набагато бiльшого, нiж потрiбно тобi!». Я бачив у її очах смуток i тому продовжував мучити її: «Що би ти могла зробити, аби змiнити все на краще?».
Вiдверто кажучи, я й сам мiзкував над цим. Моя провина в тому, що я бентежив цими думками її, звалюючи усi проблеми на цю юну душу i... чекав на вiдповiдь. Хiба я мав на це право?! Що вона, тринадцятирiчна селянка, могла запропонувати? Бiрюзову хустку? Свою ганчiр'яну ляльку? Карафу? Новонароджене козеня?
Вона задумливо обводила поглядом мiсцевiсть. «Я? А що в мене є, крiм життя?..» – зверталася до порожнечi. I я захлинався цiєю вiдповiддю. «Але ж, вiддавши життя, ти не вiдчуєш глибини цiєї офiри, – продовжував допитуватися в неї. – Вiддати життя – це одна мить, пiсля якої вiдступає все – бiль, страх, реальнiсть. Це занадто просто». Вона напружено морщила лоба, смикала краї хустки, кумедно дмухала на волосся, що спадало на чоло. «Я б могла вiддати найдорожче... Те, що належало б тiльки менi й що було б прикро вiддавати...» – «Що саме?!» – не вгавав я. I вона вдавалася до iстинно дитячих хитрощiв, вiдповiдаючи запитанням на запитання: «А що станеться з iншими?».
Тут ми не розумiли одне одного! Я змушений був розкривати перед нею дивнi речi. Вона слухала, затамувавши подих. Навiть завмирала срiбна цiвка води, що лилася в карафу. Дуже обережно я розповiдав їй про Леонардо да Вiнчi, Паскаля, Коперника та Бруно. (Зрозумiло, я не називав жодного конкретного iменi – боявся зурочити! Головним у моїх iсторiях було те, що вiдбудеться далi, якщо свiт стане цiлiснiшим, довершенiшим, пiдпорядкованим однiй загальнiй ПРОГРАМI). Я говорив про крила й закон всесвiтнього тяжiння, про теорiю ймовiрностi та класичну механiку.
Звiсно, все це було ретельно запаковане в яскраву казкову обгортку, аби вона не злякалася. «Так, так, – у захватi говорила вона пiсля кожної такої казки, – це чудово! Але... що станеться з iншими?».
I я був змушений вдаватися до ще трагiчнiших речей, без яких неможливий прогрес. Я розповiдав про Жанну д'Арк i Євдокiмоса Дiокесiса, про Симона Болiвара та Шамiля, про Ференца Ракоцi. В її очах палахкотiло синє вогнище, вiд нього палали щоки та чоло, сплетенi пальцi нервово стискалися. «Так-так, – шепотiла вона. – А що станеться з iншими?!». Я був готовий провалитися крiзь землю. Хитрунка! По одному слову вона витягла з мене майже все! Не розумiючи, що вона має на увазi, я змушений був цитувати Олександра Македонського та Маккiавеллi, говорити про Дракулу, Гiтлера та Сталiна, Чаушеску та Пiночета! Голова моя йшла обертом. Уперта, нерозумна селянка! Своїми «iншими» вона збивала мене з пантелику, доводила до необачностi та абсурду.
Вона й сама не знала про свiй рiдкiсний дар – вiдчувати людей та їхнiй настрiй. Тому й шепотiла: «Ну, не сердься, заспокойся. Якби щось залежало вiд мене, я б зголосилася вiддати найдорожче. Ти повинен менi вiрити!».
Я вiрив. Але розумiв, що у неї нiчого немає. Крiм бiрюзової хустки iз золотою смужкою.
...Сонце немилосердним гострим плугом вгризалося в цю кам'янисту землю, вiд того лущилися найтвердiшi скелi. Вона не приходила до джерела кiлька тижнiв. Порядок був порушений. А я не люблю безладу.
Нарештi вона з'явилася. Цього разу її голова була щiльно обмотана тiєю самою хусткою, а зверху одягнена коричнева довга накидка, котру утримував на головi дерев'яний обруч. Я все зрозумiв: її вiддали замiж.
Мила маленька дiвчинко, подумав я, тебе не врятували твої проникливi синi очi та густе каштанове волосся, ти не стала принцесою. Або, на крайнiй випадок, дружиною збирача податкiв, торговця мiддю чи молодого мiського мешканця. Вони обходили селище десятою дорогою, презирливо затуляючи носа. Тепер менi залишиться тiльки спостерiгати, як у тобi згасне свiт. Твiй маленький, скоцюрблений свiт – iз його козами, карафами, чавунцями, стуленими повiками, покривалом, яке щiльно облягає голову, протертим манним супом, хмiльним белькотiнням, виском пилки i стукотом молотка, iз заскорузлими старечими пальцями праведника-теслi та його потаємної заздростi до твоєї юностi.
...Вона пiдiйшла до джерела поважною ходою, нiби доросла. Вона копiювала старших i намагалася виглядати серйознiшою.
Вона мовчала. Я знав, що вона соромилася заговорити до мене так, як ранiше. I не могла зрозумiти, чому. Але я знав: за кiлька рокiв наших «таємних побачень» вона стала iншою. Точнiш, не стала – вона й була iншою. Просто я допомiг їй вiдчути це. I ось тепер їй було соромно, що вона не виправдала моїх сподiвань.
«Родина розрослася, – нарештi тихо сказала вона, сiдаючи на камiнь. – Вони бiльше не можуть годувати мене. Та й дiти повиростали. Тепер є кому доглядати кiз...». Я мовчав. «Мiй чоловiк дуже старий, – продовжувала говорити вона. – Вiн дуже добрий до мене. Вiн завжди був добрим чоловiком. Вiн пригощав мене патокою...». Я мовчав. «У нього своя хата. Вiкно виходить у сад...». Я мовчав. «Я боюся тiльки одного: у нас не буде дiтей. А це було б для мене найдорожчим, найважливiшим...». Я мовчав. Але цього разу моє мовчання набуло сенсу. Я мовчав, поки вона вмивалася, набирала воду, поправляла волосся, що вибилося з-пiд хустки. Почекавши ще хвилину, вона повiльно пiшла вгору, несучи на плечах важкi карафи...
Усе збулося. Усе нарештi вибудувалося! Не вистачало лише цiєї маленької ланки. Я радiв. Я вже знав, яким чином вкласти все в чiтку та струнку систему: iнiцiатива має йти не вiд мене. Хто б менi повiрив? Я створив ТЕОРIЮ, але нiяк не мiг ввести її до практики. Адже потрiбно було iще щось – те, чого в нiй бракувало, – ось ця дiвчинка з маленького, брудного, бiдного селища. Маленьке НIЩО, яке мрiє, аби «всiм на долоню вистачило метеликiв». I тiльки я мiг перетворити це нiкчемне НIЩО, це крихiтне тимчасове життя на величезний подвиг. Адже вона була готова вiддати «найдорожче».
Потiм з'явилася динамiка. Як кажуть нинi – позитивна. Я зрушив iз мiсця, на якому так довго товкся...
Я знову заговорив до неї. I говорив так вiдверто, що через деякий час вона прибiгла до джерела, сяючи вiд щастя: використовуючи зiлля, суворий режим та ще тьму-тьмущу лiкарських премудрощiв, вона зумiла спонукати свого старого чоловiка до продовження роду.
...Мабуть, розповiдати далi зайве – що було потiм, ви добре знаєте.
Але якби моє серце не було таким великим i мiстким, воно б розiрвалося вiд однiєї згадки про те, як вона вiддавала це «найдорожче» до тисячi чужих рук.
Тiльки одного разу вона прийшла до джерела, тiльки одного разу рвала на собi волосся. I вже не була схожа на ту маленьку дiвчинку, що казала водi: «доброго дня». Я спробував нагадати їй про нашу угоду. А потiм замовк, дивлячись, як вона лежить бiля води й тонка цiвка б'є в її голову. У майже сиву, срiбну голову. Таку ж срiбну, як ця вiчно юна цiвка води...
Я завжди знав, що свiт має бути гармонiйним. Але цю гармонiю треба створювати власноруч. Природа – лише пiдказка, полотно ж маляра – справа рук. Мiркуючи таким чином, я вдався тiльки до однiєї, але дуже важливої хитростi.
Тiєї ночi, коли вона лежала бiля джерела, а її замордований син – у печерi, вхiд до якої закривала величезна брила, я зрозумiв, що саме тепер треба зробити «диво»! Потiм буде пiзно. Пiсля її сина з'явиться хтось iнший, потiм – третiй, четвертий... Час не жде. Iдея гармонiї, системи, ПРОГРАМИ вiдсунеться. А я не мiг чекати довше.
Я пiшов до печери, вичекав на момент (не вдаватимусь у подробицi, як, перетворившись на доброго старця, напоїв вартових i жiнок, що голосили неподалiк, сонним зiллям) та, вiдваливши брилу, винiс тiло...
Я знав: уранцi теорiю буде пiдкрiплено фактом. Вiднинi я мiг спати спокiйно...
...Дуже багато часу у вашiй уявi – це або вiчнiсть, або п'ять, десять, двадцять рокiв власного життя. Дiвчинцi бiля джерела я подарував перше. Тепер я згадую її дедалi частiше. I з жахом розумiю сенс її наполегливого запитання: «А що буде з iншими?».
Не вчених та героїв мала вона на увазi. Вона знала, вiдчувала, що їхня мiсiя – невiдворотна, природна. Так само природна, як... народження козенятка з бiлою ознакою в сiрiй отарi. Це було їй зрозумiло. IНШI. Ось за кого хвилювалася вона. Вченi та герої заслуговують на будь-яку офiру, але їх так мало порiвняно з iншими!..
Страшнi часи були тодi. Кров та пiсок! Кров, що змiшалася з пiском, тепер лежала пiд ногами у виглядi теракотових кульок, «корисних копалин», жирних червоноземiв. За що я змусив її страждати?
Я – технолог. Я можу вигадати все, що завгодно. Моє життя таке довге, що зараз у ньому бiльше прагматизму, нiж милосердя. Пiдкоряючись власному азарту, я робив слабких багатими – i вони ставали сильними. Я розробляв хитромудрi й часом жорстокi стратегiї, аби пробудити iнших до спротиву, до кохання, до думки. Але вони корилися силi. Я навантажував їх тiльки тiєю ношею, яку вони могли витримати, але вони ламалися i зраджували одне одного. Я дарував їм шанс, а вони лякалися та байдикували.
Потiм менi набридло експериментувати. Я зробив усе, що мiг. Я бiльше не можу вигадати нiчого нового. I я вмиваю руки...
У мене є лише одне виправдання: я подарував дiвчинцi бiля джерела та її Сину вiчнiсть.
Мого iменi iсторiя не зберегла...».
Мої сумнiви розвiялись. Я зрозумiла, що не покину роботи. Навiть спати перехотiлося. Я зiбрала цi «розшифрованi» сторiнки й заховала в теку. У мене навiть не виникло думки показати їх головлiкарю. Вистачить iз нього й касети. Навряд чи вiн займатиметься такою марудною роботою, яку провела я. I нiхто, впевнена, цього не робитиме...
Власне, те, що я зробила, – звичайна професiйна навичка. Вона залишилася по тому, як у мене зникло бажання читати. А воно зникло останнiм з-помiж багатьох iнших – наприклад, ходити в театр, їсти солодке, мати мобiльний телефон, спiлкуватися в лiфтi з сусiдами, купувати продукти, заводити коханцiв, брати участь в презентацiях i вечiрках, лiкуватися, плавати в басейнi, крутити педалi велотренажера, носити бюстгальтер, фарбувати губи, дивитися телевiзор, слухати радiо, чистити взуття, стежити за модою, писати листи, варити каву, пiдмiтати пiдлогу, виносити смiття, думати, нюхати квiти, чистити рибу, малювати, грати на музичних iнструментах, отримувати грошi, робити будь-який вибiр, спати, їздити, мити кахлi, пити вiтамiни, вiтатися, виголошувати тости, смажити м'ясо, крутити голубцi, вiдкривати дверi, застеляти лiжко, витирати порох, говорити, плакати, смiятись...
Бажання вiдпадали одне по одному поступово i довго. Це був цiкавий процес. Почався вiн з iншого вiдчуття, коли я ще активно функцiонувала у суспiльному життi. Отже, це сталося в театрi. Зовсiм несподiвано мене почав душити сором, настiльки, що я заплющила очi i не могла дивитися на сцену, на якiй iшла вистава. Дорослi люди виголошували перед темною залою чужi слова. Спочатку вони їх вчили напам'ять, потiм наповнювали емоцiями й почуттями, потiм додавали до слiв рiзнi рухи. Сором, як змiй, оповив мою шию i почав повiльно її стискати. Натовп вишукано вбраного люду сидiв у темному проваллi й мовчки спостерiгав, як набагато менший гурт їхнiх одноплемiнникiв метушиться в колi свiтла навпроти. Вiд задухи я почала кашляти й водночас iз рiзних куткiв зали, немов на пароль, до мене озвалися такi самi нещаснi. Своїм кашлем я випустила джинiв, що давно шкрябалися в легенях iнших глядачiв. У залi виник локальний ефект масового психозу.
– Ти що, застудилася? – запитав чоловiк, що сидiв лiворуч вiд мене.
Я не вiдповiла. Менi закортiло далi перевiрити цей ефект i я занурила руки в театральну сумочку й почала обережно розгортати цукерку, уважно дослухаючись до зали. Хвилин п'ять зазомбованi мною однодумцi сидiли тихо, а потiм я почула такий самий шурхiт звiдусiль. Вiн був майже нечутний для iнших зазомбованих тим, що вiдбувається на сценi, але для мене вiн прозвучав, як шум океанських хвиль. Я зрозумiла, що не сама...
Власне, усе це я робила, щоб притлумити сором, який дедалi дужче стискав моє горло. Потiм я встала i почала пробиратися до виходу.
Поводилася я, звичайно, нечемно. I була цим дуже збентежена.
Далi все пiшло по висхiднiй... Удома я раптом вимкнула телевiзор, на тому моментi, коли у випуску новин демонстрували розмову двох президентiв. Вони сидiли один навпроти одного i говорили, нiбито не помiчаючи камер. Чомусь цей момент також здався менi вершиною сорому. В головi зринула фраза Елiзи Дулiтл: «На вулицi чудова погода, мiсiс Хiггiнс!».
Хвилюватися я почала лише тодi, коли сором почав душити мене всюди, хоча б де я була...
Зранку я вже сидiла на своєму мiсцi. Менi кортiло якомога швидше перейти до наступної iсторiї. Для головлiкаря це – iсторiя хвороби, не бiльше. Тому що пiвкасети я старанно стерла, перед тим, як її вiддати.
Я вже зрозумiла, що протягом дня можу спiлкуватися лише з одним пацiєнтом, i коли чергова медсестра запитала, кого привести: вчорашнього чоловiка чи нову пацiєнтку – вирiшила спочатку познайомитися з усiма i попросила привести жiнку...
Цього разу я вислухала досить зв'язну iсторiю. Я кваплюся переповiсти її, щоб не забути, тому – не звертайте уваги на почерк:
«Так сталося, що у свої двадцять рокiв я залишилася сама... Пам'ятаю, як колись мрiяла бути власницею великого будинку, блукати просторими кiмнатами, кидати речi в неналежних мiсцях, брати у холодильнику сирi сосиски i їсти їх iз гiрчицею, захлинаючись її пекучим смаком, валятися до пiвночi перед увiмкненим телевiзором i не мити рук пiсля прогулянки. I от тепер я все роблю саме так, але задихаюся не вiд пекучостi гiрчицi – а вiд справжньої гiркоти. I порожнеча квартири мене не тiшить. Це – жахлива, гнiтюча порожнеча. Хiба про це я мрiяла? Хоча минув уже рiк пiсля трагiчної загибелi моїх батькiв, вони назавжди тут – у цьому домi. Щоранку я згадую, як ТОГО дня вони по черзi цьомкали мене, сонну, в щоку, вдягалися в передпокої, брязкотiли ключами вiд машини. Пам'ятаю навiть, як загув на сходовому майданчику викликаний ними лiфт. I, звичайно, закарбувався вибух, що пролунав хвилиною пiзнiше у дворi. Я тодi ледве вiдiрвала голову вiд подушки. Подумаєш! Нинi таке трапляється скрiзь. А особливо в нашому престижному районi...
Те, що я залишилася сама, усвiдомила тижнiв за два, пiсля похорону, пiсля того, як iнспектор iз кримiнальних справ, який ходив до мене мало не щодня, сказав, що «справа зрушилась», злочинцiв знайдено й бiльше мене не турбуватимуть. По-дружньому порадив улаштуватися на роботу чи хоча б ретельно контролювати надходження на мiй рахунок грошей, якi заробляє концерн мого батька, – вiн був одним iз головних засновникiв i встиг укласти документ про спадщину, – i, звiсно, бути «розбiрливою у знайомствах i зв'язках».
Анi знайомств, анi зв'язкiв у мене не було. Тiльки тепер я могла невтiшно пiдсумувати: я не просто лишилася сама – у мене не було анi близьких друзiв (батьки ретельно оберiгали мене, залякуючи кiднепiнгом у дитинствi та претендентами, ласими до батькiвських грошей, коли я подорослiшала), анi знайомих, окрiм двох-трьох сусiдок – маминих приятельок. Вони зрiдка заходили до мене попервах, поки я не отямилась.
Отак я й стала господаркою великого будинку, що вже був не в радiсть. Мене цiлком би влаштувала маленька квартирка, у якiй я причаїлася б, мов миша в норi, й не виповзала б до самої старостi. Навiщо менi вся ця розкiш? П'ять величезних кiмнат, заставлених антикварними меблями, обвiшаних картинами-оригiналами (колекцiя батька), iз бiблiотекою, в якiй найдешевшою книжкою була «Тисяча й одна нiч» на рисовому паперi, у палiтурцi, орнаментованiй справжнiм золотом, – це iз захоплень матерi. Сама ж я була – нiхто. Улюблена дитина, яку оберiгали вiд усiляких згубних впливiв, а найперше – вiд роботи. Навiть диплом мистецтвознавця батько менi простiсiнько купив, подивившись, як важко менi прокидатися вранцi, збираючись до ненависного iнституту. Про що ж я думала ранiше? Вiдверто кажучи, я вважала, що багато хто так живе. Адже про життя я знала саме той мiнiмум, що необхiдний дитинi забезпечених i впливових батькiв.
Втративши їх, я вирiшила взятися за розум. Почала з того, що звiльнила покоївку, видавши їй значну компенсацiю та дiзнавшись вiд неї, де купуються тi чи тi продукти, як платити за квартиру, як користуватися пральною машиною, пилососом, як викликати слюсаря i куди звертатися щодо ремонту авто. День у день я самостiйно навчалася того, чого нiколи не знала й не робила. Бувало, надвечiр падала у лiжко зовсiм знесилена. Але квартиру тримала в порядку i з голоду не померла...
Я нiколи не мала друга. Пам'ятаю однокласника, якого одного разу запросила в гостi. Вiн менi дуже подобався, i я хотiла похвалитися перед ним тим, що маю. Але пiсля цього вiзиту навiть у нашiй елiтнiй школi набула репутацiї «бiлої ворони» i «буржуйки». Та й батьки заборонили приводити в дiм стороннiх. Бiльше в мене нiкого не було. Зараз – тим паче. Я ловила себе на думцi, що зовсiм не вмiю спiлкуватися з людьми, що знання мої – книжнi, а словеснi звороти – старомоднi, як у середньовiчних романах. Я поставила на собi жирний хрест. Менi не свiтило навiть узяти з дитбудинку гарненького хлопчика – не передавати ж батькiвське добро чужому по кровi! Словом, у бурхливому морi, що оточувало мене зусибiч, я почувалася загубленим острiвцем. Як довго це могло тривати, – я не уявляла.
А потiм сталося диво... Нi, краще – все по порядку. Того ранку я поїхала до супермаркету. Зазвичай я проводила в його нетрях по кiлька годин, розмiрковуючи, що ж менi треба для господарства, навантажуючи у вiзок безлiч непотрiбних речей та клянучи себе за безпораднiсть i недолугiсть. Хоча був ранок i бiля кас народу було не так уже й багато, навiть цi троє людей – я це вiдчувала шкiрою – дивилися на мене з неприхованим подивом: продуктiв i дрiбниць у вiзку набралося на кiлька сотень. Коли ж я нарештi вивезла вiзок на вулицю i попрямувала до свого автомобiля, до мене гукнули:
– I ви це все з'їсте? Чи у вас сiм'я з двадцяти осiб?
Я зазвичай не звертаю уваги на подiбнi жарти, а тим бiльше – вигуки в спину. Але приємний тембр голосу все-таки змусив мене озирнутися. На узбiччi стояв чоловiк i насмiшкувато дивився в мiй бiк.
Я не знаю, що казати в подiбних випадках. Може, варто було вiдповiсти рiзко? Чи радше докладно вiдповiсти на запитання? Я обрала друге й розповiла, що сiм'ї не маю i що такi покупки роблю раз на два мiсяцi, а потiм половина харчiв псується, а половину доводиться вiддавати сусiдкам. Вiн дивився на мене спочатку з подивом, потiм – зi спiвчуттям. I вiд цього погляду менi хотiлося заплакати. Я вибачилася i пiшла далi, але вiн наздогнав мене.
– Чи можу я чимось вам допомогти?
Я вiдповiла, що було б добре, якби вiн допомiг завантажити все це добро у багажник. Вiн iз задоволенням цим зайнявся. А я дивилася на його стрижену потилицю й уявляла, що це – мiй чоловiк, або батько, або брат, або дядько. I що ось зараз вiн сяде за кермо i скаже: «Дитинко, пристебни ремiнь!». I все стане на свої мiсця. Минуть самотнiсть, страх, невiдомiсть, неприкаянiсть, i життя потече знайомим рiчищем. Чоловiк розiгнув спину i раптом сказав:
– А хочете, я вас пiдвезу? Я вмiю кермувати.
Я хотiла. Вiн вiдчинив передi мною дверцята, а потiм сiв за кермо i сказав майже так, як я уявляла хвилини три тому: «Дитинко, пристебни ремiнь!». Може, це прозвучало трохи iнакше, але я почула саме так: «Дитинко...». I... заплакала. Забула сказати, що я не плакала нi на похоронi, нi пiзнiше. Просто не могла. А тут!..
Вiн допомiг менi донести до квартири весь мiй крам, я пригостила його кавою, а потiм приготувала яєчню, вiдкрила всi «смачнi» баночки, що прикупила у супермаркетi. Вiн був першим у цьому будинку, хто не витрiщив очi, побачивши картини, меблi, раритетнi килими й посуд початку минулого столiття.
Вiдтодi вiн часто приходив до мене. Спочатку я побоювалася – чи не мисливець це за батькiвським багатством, чи не злодiй, чи не ловелас?.. А вiн говорив, що в мене витонченi руки, чудовi очi. Вiн говорив, що я розумна i несправедливо самотня. Вiд нього завжди пахло гарним одеколоном. Дуже вишуканим, вiд Шанель – «Платиновий егоїст». Я не дуже знаюся на цих марках – батько, як людина старого гарту, визнавав тiльки вiтчизняну парфумерiю, тому менi був невiдомй такий спокусливий i запаморочливий аромат...
Я не знаю, що таке кохання. Я нiколи ранiше не кохала, а тим бiльше нi з ким щодо цього не радилася. Як я могла думати про такi великi й важливi речi? Я могла б запитати у нього. Але хiба про це запитують у того, кого кохають? Я не знала. А тому вирiшила все-таки спитати.
Вiн спохмурнiв i закурив свою коричневу ароматну цигарку:
– Ти мене випередила, люба. Але якби не це – я б нiколи не зважився... Чуєш, нiколи! Все це, – i вiн обвiв руками простiр, – не для мене. Я не смiю бути з тобою. Надто нерiвнi ваговi категорiї... Та й життя мене досить таки пошарпало. Менi страшно починати все спочатку.
Вiн говорив, як Рочестер iз «Джейн Ейр» чи як iнший, схожий герой – так гарно говорили тiльки на сторiнках моїх улюблених книг. Я зажадала пояснень.
– Згоден, але iсторiя мого життя печальна, – почула у вiдповiдь.
До сумного я звикла давно – це менi було зрозумiлiшим i ближчим, нiж тиша, в якiй я виховувалася. I вiн розповiв менi про себе. А я слухала, розумiючи, що знайшла те, чого менi бракувало, – таку ж самотню душу, яка пережила i втрати, i трагедiї. З'ясувалося, що вiн був одружений кiлька разiв. Двi першi дружини померли, у третьої жiнки, з якою вiн сподiвався зв'язати свою долю, пiсля двох рокiв безхмарного щастя – розвинулася психiчна хвороба, через яку вона перебуває в клiнiцi.
– Напевно, це доля, – говорив вiн. – Є люди, якi за своєю природою не можуть бути щасливими. Сумно усвiдомлювати, що я – один iз них... Тебе це не лякає?
Мене не лякало. Навпаки. Я зрозумiла, для чого менi варто жити.
– Я не помру, – сказала я, – i не збожеволiю. У мене мiцне здоров'я. Мене з дитинства пакували вiтамiнами!
Вiн засмiявся i пригорнув мене до себе.
Мене нiхто ще не обiймав...
Ми не хотiли бучних урочистостей, тому розписалися в невеликому ЗАГСi, не повiдомивши про це нiкому, крiм моїх сусiдок. Та й кому мали казати – ми були самотнi, створенi тiльки одне для одного.
Я вже нiчого не боялася. Чоловiк узяв на себе всi турботи й заборонив менi виїжджати до супермаркету, морочитися з миттям вiкон i пiдлоги, звiльнив мене вiд безлiчi iнших клопотiв. Я залишила за собою приємний обов'язок готувати йому вечерю. Цiлими днями читала, слухала музику, дивилась у вiкно i чекала його дзвiнкiв з роботи. Все повернулося на круги своя, з тiєю лише рiзницею, що я справдi стала господинею великого дому – дружиною, берегинею домашнього вогнища. Про це мрiяли мої батьки. Але, думаю, якби вони були живi, то знайшли б менi «гiдну партiю» i я була б позбавлена справжнього кохання – того, що вiдчувала тепер. А кохала я кожною клiтинкою свого тiла, могла б уся розчинитися у свiтловому потоцi цього почуття. А ще було гостре почуття жалостi. Якi дурнi тi, хто стверджує, що жалiсть принизлива! Нi, це приправа до справжнього кохання, замiшана на страховi втратити й бажаннi зберегти. Iнодi, коли дивилася на свого чоловiка, моє серце стискалося – вiн здавався менi хлопчиком. Як вiн мiг вижити в цьому свiтi без мене? Я вже знала, що пiсля смертi обох дружин вiн залишався буквально на вулицi. У нього все вiдбирали жадiбнi родичi, а його викидали, мов кошеня, мов використану рiч. Свiт був жорстокий, а вiн не вмiв пристосуватися до нього.
На рiчницю нашого спiльного життя вирiшила зробити йому подарунок. Зранку я подалася до адвоката, який колись вiв справи нашої сiм'ї.
Я не знала, як пiднести подарунок, не знала, як коханий вiдреагує на мою дарчу. Але менi хотiлося показати, що я вiддаю йому не тiльки саму себе – до решти, а й усе, що належить менi. Сказала йому про це за вечерею. I вперше побачила, як вiн умiє гнiватися.
– Навiщо ти це зробила? – спохмурнiв вiн. – Тобi не досить, що я – з тобою, що я люблю тебе? Менi не потрiбнi докази твого кохання! Менi взагалi нiчого не потрiбно, зрозумiй!
Iншого я й не чекала. Спробувала владнати непорозумiння, хотiла навiть розiрвати папери, але в останнiй момент таки сховала їх до шафи. I сказала, що хочу належати йому повнiстю i що це – мiй перший самостiйний вчинок, який здається менi правильним i приємним. I вiн змирився. Любий мiй хлопчик.
Вiн часто впадав у депресiї. Скаржився на роботу, на байдужiсть i нерозумiння оточення. Вiн був щасливий тiльки тут, зi мною – я це знала точно. I ще знала (встигла зрозумiти за цей рiк), що його легко можуть обдурити чи скривдити, а вiн готовий допомагати кожному, хто попросить про допомогу, - як тодi менi бiля магазину. Я так любила, коли його обличчя свiтлiшало, коли вiн смiявся...
Якось вiн прийшов додому веселий, з якимось паперовим згортком у руках.
– Що я тобi зараз розповiм! – радiсно почав вiн. – Я познайомився з надзвичайною людиною! З тих генiальних, що опинилися за бортом життя й у забiгайлiвках цитують Бодлера. Обожнюю таких людей i схиляюся перед ними. Але – все по порядку. Заходжу до кав'ярнi й бачу: сидить за столиком такий колоритний тип i щось малює... Пiдсiв до нього. Розговорилися. Вiн попросив купити йому чарку, а розплатився – ти тiльки подумай! – ось цим малюнком. Це – генiально! Сьогоднi ж замовлю велику рамку.
I вiн розгорнув передi мною рулон. Малюнок, виконаний олiвцем, справдi справляв враження. Я одразу не збагнула, що на ньому зображено. Це була абстракцiя, але яка! Одна лiнiя плавно перетiкала в iншу, закручувалась у спiраль, розгалужувалася на тисячi тонесеньких «вусикiв». Здавалося, вона затягує у свої глибини. Вiдiрвати погляд було неможливо. Я стояла, мов загiпнотизована, задихаючись вiд захоплення i якоїсь боязкостi, що не виплутаюся з цього лабiринту.
Того ж таки дня ми купили велику, дуже гарну рамку. Картину ми повiсили у нашiй спальнi. Засинаючи, я невiдривно дивилася в неї – саме «у неї», бо вона була дзеркалом, а точнiше – задзеркаллям, таємничим свiтом генiального художника.
Як звичайно, я проспала до дванадцятої. Чоловiк нiколи не будив мене, тiльки цiлував у щоку, коли йшов на роботу. Я розплющила й одразу ж знову заплющила очi – такий потужний потiк енергiї ринув на мене з картини. Менi хотiлося продовжити задоволення, i я iз заплющеними очима вiдновила в пам'ятi лiнiї малюнка. Так дiти вивчають вiзерунок на килимi або чудернацькi трiщини на стелi, вгадуючи в них табуни оленiв, дикi джунглi, загадковi письмена. Я подорожувала поглядом по картинi доти, доки не навчилася бачити її в цiлому. У якийсь момент менi здалося, що на нiй зображенi понiвеченi срiбною кулею нутрощi релiктової тварини, за хвилину я побачила в самому центрi око, погляд якого пронизував наскрiзь, пiзнiше я зрозумiла, що це зовсiм не око, а ембрiон, який затишно скрутився в чиємусь лонi, оповитий найтоншими переплетiннями судин. Картини, що я їх собi уявляла, змiнювалися з неймовiрною швидкiстю, вiдкриваючи новi й новi лiнiї, i кожна вела до свого сюжету. Найчастiше вiн був трагiчним. А що ще може малювати невизнаний генiй, який спився!
Чи варто говорити, що коли я вiдiрвалася вiд споглядання – i то завдяки телефонному дзвiнковi мого чоловiка! – стрiлки годинника наближалися до п'ятої вечора... I весь цей час я пролежала, роздивляючись картину!
Я схопилася на рiвнi так рiзко, що навiть потемнiшало в очах, почала швидко вдягатися. Порвала колготки... Сяк-так влiзла у джинси й уперше забула причесатися. Сьогоднi на вечерю я задумала приготувати особливу страву з телячого мозку пiд екзотичним соусом: рецепт я знайшла в кулiнарнiй книзi.
Перечитала рецепт. Почала мити мозок. I вiдчула, що вiд мертвої бiлої маси йдуть iмпульси. Здригнулася, порiзала палець, i кров закапала на бiлу щiльну масу. Нестямно жбурнула нiж у мийку, а мозок, порожевiлий вiд кровi, у вiдро для смiття. Воно перекинулося, зi столу злетiли чашки. Збираючи друзки, я ще раз порiзала руку. Все це страшенно розлютило мене, голова запаморочилася. Якось допленталася до спальнi й лягла, докоряючи собi: чого було лежати до опiвдня i вiддаватися безтямному спогляданню. Отже, почнемо все спочатку! Тiльки цього разу... Я швиденько накинула на рамку свiй пеньюар i прилягла. Уявiмо, що ранок починається заново. Раз... два... три... Гра налагодилася. Наспiвуючи, забинтувала пальцi, поставила в мiкрохвильову пiчку куряче фiле. I ледь устигла причепуритися, як прийшов чоловiк...
От, мабуть, у чому справа: менi набридло байдикувати. Треба було чимось займатися! Я купила цiлу купу жiночих журналiв i почала вивчати всiлякi статтi з цiкавими назвами – «Як перемогти депресiю?», «Справжня жiнка – хто вона?», «Створи своє тiло!», «Домашня кiшечка чи стерво?». Ранiше я й не уявляла, що цi запитання мучать мiльйони моїх спiввiтчизниць, а тим бiльше дивувало, що про це пишуть. Аж до суботи я вивчала глибини власного «я». Усе викликало в менi подив. Чому мама не навчила мене найважливiшого?! Особливо тяжке враження викликали статтi про зради, ревнощi. Свiт за вiкном, виявляється, був переповнений невдоволенням. Лише я була щаслива, i нiчого про це не знала. Пам'ятаючи, як пiвдня вилежувалась перед картиною, я тепер пiдхоплювалася з лiжка, майже не розплющуючи очей, – занадто великою була спокуса розiбратися в лiнiях! – i бiгла до ванної, вiдтiля – на кухню, а потiм просиджувала в кабiнетi батька.
У суботу мiй коханий знову притяг картину. Не можу сказати, що мене це порадувало. Але коли вiн розгортав рулон, я вiдчула дивну нетерплячiсть: що на нiй?
– Iз цим треба щось робити... – говорив чоловiк, розглядаючи полотно. – Це ж справдi чудово! Знову вимiняв на пляшку! Уявляєш?! А вiн же мiг би виставлятися за кордоном. Пропаща людина, так його шкода. Живе, мов пес. Наступного разу заплачу йому як слiд. Хоча вiн багато не бере – тiльки горiлкою...
Таким чином у нас на стiнi з'явилося п'ять картин. Той-таки простий олiвець, тi самi (i щораз – неповторнi!) переплетiння лiнiй... Я проводила перед ними цiлi години, i якби мене запитали, що я бачу, перелiчила би безлiч речей: нiж, годинник, очi, тiла, банi церков, риби, птахи, пророщенi зерна, грудки землi, мозок, нутрощi, овочi, зорi, рот, зуби, iкла, копита, вовна, дим, апокалiпсис...
Мене бiльше не тривожило те, що я не приготувала вечерю чи не зачесалася. Дедалi частiше я залишалася в халатi, накинутому на нiчну сорочку, до самого вечора...
...Промiнь мiсячного свiтла схожий на нiж. Вiн проникає крiзь завiси на вiкнi, немов розпорюючи їх, i менi так хочеться взяти його до рук. Вiдчути вагу. Ножем можна розпороти будь-яку тканину – вiн не завдасть болю. Треба тiльки непомiтно прокрастися на кухню, витягти його з дерев'яної пiдставки. Тихо... Очi можна не розплющувати – все одно видно. Долоня ковзає по стiнi, в iншiй – приємний сталевий тягар мiсячного променя. Ним можна наповнити себе. Подумати тiльки: один рух – i ти, вiдмикаючи себе, немов ключем, бачиш, що всерединi тебе – саме лиш свiтло...
Але чому вiд нього так боляче?
Хтось торсає мене за плечi, голова моя розколюється, я змушена розплющити очi...
– Люба, люба! Що з тобою?!
Я бачу його зляканi очi. Я бачу себе: у нiчнiй сорочцi(?) босу(?) в коридорi(?!), з ножем, намертво затиснутим у руцi!!! Що зi мною?
...Я занедужала. Мене палить. Може, вiрус – грип якийсь, епiдемiя. Я лежу в лiжку, на столику бiля мене стоїть усе необхiдне, щоб не вставати. Чоловiк намагається прийти ранiше, приготувати щось смачненьке. Менi не хочеться виповзати зi спальнi. Я тепер краще розумiю художника. Я ЗНАЮ, про що вiн говорить зi мною.
...Я ще не лiтала. Я прожила стiльки рокiв i жодного разу не злетiла, щоб побачити це переплетiння лiнiй ЗГОРИ. Тепер я знаю, звiдки їх можна побачити! Чому це не спало менi на думку ранiше? Треба встати. Треба конче змусити себе пiднятися, пiдiйти до вiкна. Але як це важко. I все ж я пiднiмаюся, наближаюся до вiкна. Воно втягує мене майже так само, як i картини. I якщо ступити за рамку неможливо, то за вiкно – заввиграшки. Я вiдчиняю вiкно. Менi не холодно. Менi весело. Зараз, зараз я зрозумiю, що там, у центрi завихрень i кiлець. Око? Ембрiон? Райський сад? Ще трохи. Пiвкроку.
...Рiзкий дзвiнок вириває мене з теплого тунелю. Лiнiї та вiзерунки змазуються, перетворюються на безглузду кашу. Треба вiдчинити дверi.
– Ти чого в такому виглядi? – запитує сусiдка. – Дзвоню вже пiвгодини! I що за холод у вас у квартирi?
Стара корова! Яке вона має право? Я морщуся, мов вiд зубного болю. Мене охоплює нове почуття, якого ранiш нiколи не було, назва йому – лють. Менi хочеться дряпатися й кусатися...
Сусiдка проходить у кiмнату i зачиняє вiкно. Теж менi, знайшлася вихователька!
– Щось ти менi не подобаєшся, дитинко! Ану лягай, я тобi малини принесла – зараз заварю.
У мене на столику є все – «Колдрекс», «Фармацитрон», «Флюколд»... Малина – це з дитинства. Вiд малини буде гаряче в грудях i в очах... Я плачу. Сусiдка обiймає мене. Сьогоднi менi не злетiти...
– Я їду у вiдрядження, – iз сумом промовив чоловiк. – Як я тебе таку залишу?..
Менi не хотiлося, аби вiн переживав, i я спробувала усмiхнутися. Нехай їде спокiйно, розвiється. Тим паче, що їхати доведеться до мiста, де минуло його дитинство. Менi вже трохи краще. Нi, справдi. Я встала i навiть спробувала зварити каву.
Вранцi вiн поїхав. А я знову лягла. Хiба до цiєї щасливої зустрiчi я не була тут сама-самiсiнька? Кiлька днiв нiчого не змiнять. Я ляжу й чекатиму на нього. Взагалi не вийду з кiмнати, адже тут так затишно i зi мною мої генiальнi друзi – картини.
Але ця нiч стала для мене справжнiм пеклом. Я майже не спала. Серце завмирало вiд жаху. Так було в дитинствi, коли менi здавалося, що чорна рука тягнеться до вимикача. Тодi головним було лежати тихо, перетерпiти. Проте зараз терпiти було важко. Я нiби вiдчувала, як м'якi щупальця з малюнку тягнуться до мене, як заповзають пiд ковдру змiї, i велике чудовисько розпростерло надi мною крила. Невже я чимось завинила, що вони так знущаються з мене? Адже я їх так люблю... А лiнiї тим часом обвивали, тягли додолу, до коренiв, до бiлих хробакiв i личинок. Хробаки i личинки – ось нова деталь, яку я розгледiла тiльки сьогоднi. Ще вранцi вони видавалися схожими на грона винограду, нiжних лялечок, прозорих метеликiв... Раптом менi здалося, що я вмираю, що серце б'ється дедалi повiльнiше й ось-ось зупиниться назавжди. Уявила собi, як вiн приїде i злякається! Я знаю, що треба зробити, щоб не вмерти вiд жаху й дочекатися ранку. Я швидко почала кидати на рами все, що потрапляло до рук, – як тодi, коли накрила картину пеньюаром...
Не знаю чому, але менi полегшало. Навiть з'явилися сили вийти на кухню i заварити чай. Захотiлося попоїсти. Я вiдкрила холодильник – анi крихти! Дивно, що вiн не залишив менi харчiв. Милий мiй хлопчик, я його зовсiм заганяла! Я дiстала недоїдене малинове варення i шматок хлiба, вкритий цвiллю. Помалу вiдчула, як до мене повертається життя. Чудово! Я зустрiну його зовсiм здоровою!
Коли розвиднiло, я увiйшла до спальнi. З лахами на стiнах вона виглядала трохи дивно, i менi захотiлося швидше навести лад. Я вже почала знiмати накинутi речi, аж раптом зрозумiла: треба продати цi картини або розiрвати на дрiбнi клаптi – все одно. Вiдтодi, як вони з'явилися, все пiшло шкереберть. Чому я не здогадалася ранiше? Я випила кави. Слабкiсть i апатiю – мов рукою зняло. Згадалось, як помирала вночi. Невже я могла стати третьою померлою дружиною мого коханого або ж – другою божевiльною в його життi? Чому в нього така доля? Я повинна врятувати його, просто зобов'язана. I тодi все буде добре, я впевнена. Ми забудемо жахливе минуле i зможемо бути щасливими.
Я почала телефонувати в ЖЕКи i ЗАГСи. Спiлкуватися менi було важко – давалося взнаки моє добровiльне домашнє ув'язнення. Але пiсля кiлькох годин – коли слухавка в моїх руках мало не розжарилася – я нарештi з'ясувала, де мешкали жiнки мого коханого. Ще годину довелося витратити, аби знайти медустанови, якi видали довiдки про смерть. Виявилося, що вони розмiщенi в рiзних районах мiста.
Я вийшла на вулицю i захлинулася весною. Дивно, менi здавалося, що на вулицi ще досi зима...
Оскiльки авто взяв чоловiк, довелося викликати таксi. Вже в машинi зметикувала, що за iнформацiю треба заплатити. I не помилилася – працiвниця реєстратури вiдразу ж радiсно зашурхотiла картками, а медсестра швидко повiдомила iм'я дiльничного лiкаря. Ну а лiкар байдуже промовив, що жiнка заподiяла собi смерть, перерiзавши вени кухонним ножем. Потiм я поїхала на квартиру i – знову-таки за допомогою «зелених» – швидко з'ясувала, що пiсля смертi жiнки її житло швидко продали.
Було близько шостої вечора, коли я, геть стомившись, дiсталася лiкарнi. Робочий день закiнчувався. Щоправда, чергова сестричка зателефонувала лiкарю додому й вигадала iсторiю iз загубленою карткою.
– Вiн дуже незадоволений, – прошепотiла вона, затуливши слухавку рукою.
Я витягнула ще одну десятку.
– Це була дуже нервова панi, – нарештi сказала медсестра. – Вона викинулася з вiкна.
Я сторопiла. Кiлька разiв просила її повторити почуте. Але змiсту це не змiнило. Жiнка викинулася з вiкна без очевидних на те причин – у неї був гарний чоловiк, перспективна робота й заможнi батьки у Францiї. Я змусила себе вiдвiдати її помешкання. Результат той самий: квартиру продали.
Приїхавши додому, я, не розбираючи лiжка, лягла на диванi у вiтальнi. Завтра буде важкий день – я твердо вирiшила, що поїду до психiатричної клiнiки. Добре хоч, що вона в мiстi одна. А iм'я жiнки я запам'ятала ще пiд час нашої першої розмови з моїм теперiшнiм чоловiком. Навiть не знаю чому...
Милий мiй хлопчику, вибач, подумки промовляла я, лежачи на диванi. Я роблю щось пiдле й огидне. Наче копирсаюся у твоїх речах. Але потiм, коли нам буде добре, я вимолю в тебе пробачення. Я знаю, ти менi вибачиш.
У клiнiцi я збрехала (вперше в життi!), що хочу навiдати сестру. Своєму спокою й рiшучостi навiть сама здивувалася. Мене повели до зали для вiдвiдувачiв (звiсно, й тут не обiйшлося без грошей).
Хвилин за п'ять до кiмнати увiйшла жiнка – виснажена бiлявка в сiрому лiкарняному халатi й повстяних капцях...
– Ти моя сестра? – запитала вона.
Я кивнула.
– Квiти поливаєш?..
Я знову кивнула, бо навiть не уявляла, що вiдповiдати.
– Я хочу додому... – раптом жалiсним тоненьким голоском проспiвала вона не зводячи з мене пронизливих очей.
– А де ви живете? – зважилася запитати я.
Очi жiнки загрозливо заблищали.
– Ти не моя сестра! Ти не моя сестра! – повторювала вона.
– Що з вами трапилося?
– Я знаю... – жiнка посварила мене пальцем. – Ти теж живеш у галереї... Я зрозумiла. Мене не обдуриш!
– У галереї? Де це? – розгублено запитала я.
– Тихо... Це там, – вона показала пальцем кудись униз. – Там тихо... Вони працюють дуже тихо... До них не доберешся, але в мене є ключ...
Я зрозумiла, що розмови не буде й лiпше пiти. Бiдна жiнка! Я вiддала їй пакет iз фруктами. Вона витягла апельсин i почала його жадiбно, немов яблуко, кусати.
– Прощавайте, – сказала я. – Вибачте, що потурбувала...
– Це ВОНИ тебе турбуватимуть! Ще й як! А ключ – ось вiн! Вiзьми, якщо не вiриш... – швидко, озираючись на дверi, жiнка зняла з шиї зачовганий шнурок iз двома ключами. – Гарний у мене талiсман? – запитала, посмiхаючись. – Пiди в галерею. Там тихо... Там – ВОНИ. Сховай – а то заберуть!
Я машинально взяла ключi:
– I де ж ця галерея?
Жiнка швидко назвала вулицю. Я ледь встигла покласти ключi до кишенi, як до зали увiйшла медсестра. Вже стоячи на порозi, я почула, як навздогiн жiнка крикнула менi, наче ми справдi – сестри:
– Не забудь полити квiти!
Їхати чи нi, ламала я голову. Моя нова знайома справила на мене гнiтюче враження. Напевно, колись вона була вродливою, навiть гарнiшою за мене. А тепер на що перетворилася? Чи був у її плутаних словах хоч якийсь сенс? Навряд. Мене здивувало тiльки одне слово – галерея. Потрiбно з'їздити, подивитися. На крайнiй випадок – полити квiти.
Будинок я розшукала у центрi мiста, у його старiй частинi, яку почали забудовувати елiтними багатоповерхiвками. Увiйшла до пiд'їзду. Було темно й вогко. Почала пiднiматися сходами, проте не уявляла, як вiдчинятиму чужi дверi. А раптом там хтось живе? Що скажу?
Про всяк випадок кiлька разiв натиснула на кнопку дзвiнка. Тиша. Я постукала. Нiхто не вiдповiв. Хоча менi здалося, що я почула шелест i брязкiт посуду. Я штовхнула дверi й... задихнулася...
«Платиновий егоїст»! Я його впiзнаю серед тисячi ароматiв... Милий мiй хлопчику... Але – чому? Звiдки? Невже запах може зберiгатися так довго? Я вiдчула укол ревнощiв. Проте, таким одеколоном користується безлiч чоловiкiв... Я пiшла до зачинених дверей, з-пiд яких мигтiло свiтло. Вiдчинивши їх, на якусь мить заплющила очi: кiмната була залита яскравим весняним сонцем. Коли ж очi звикли до свiтла, я побачила... Нi! Нi, цього не може бути!!! Усюди – на столi, диванi, крiслах – лежали шматки ватману, а на них... Я вже знала, що може трапитися навiть вiд єдиного погляду на малюнок!
Я стрiмголов вискочила з квартири. Ось вона – галерея! Нi, швидше – майстерня божевiльного й водночас генiального у своєму божевiллi художника. I запах. Мiй запах. НАШ запах. I ще – це я теж запам'ятала! – знайома краватка на стiльцi, стара картата сорочка, у якiй вiн був у перший день нашого знайомства, пiджак, абияк кинутий на диван...
Милий мiй хлопчику... Чому все не так?!
Збожеволiти? Кинутися в розпачi пiд колеса машини? Що? Господи, що? Але я ж сама казала, що здоров'я в мене мiцне, що не помру. Коли я це говорила? Кому?
Зупинилася на мить i вiдсапалася. Нi, я не збожеволiю i не кинуся пiд машину. Я знаю, що треба робити. Зараз же подзвоню своєму адвокатовi, поки я жива, поки можна анулювати заповiт. Але спочатку – найголовнiше.
Я поїхала додому. За двадцять два роки мого життя не пригадую в собi такої рiшучостi. Не роззувшись, зайшла до спальнi й почала скидати завiшанi ганчiрками рами. Потiм розбила скло i, намацавши шорстку поверхню ватману (руки i щоки мої палали, неначе я вихоплювала папiр iз багаття!), зiжмакала пружний картон i кинула його у ванну. Чиркнула сiрником. Згоряючи, ватман шарудiв, неначе невiдомi iстоти, що жили в ньому, передчували смерть. Останнiй раз глянула на клаптик, що стирчав iз вогню, – нiжна лiнiя немов манить за собою... Я пiднесла до нього сiрник i щiльно зачинила дверi – нехай горить насамотi. Iнакше... Iнакше я не впевнена, що не вихопила б малюнки з вогню.
...Вiн не повернувся. Але я й не чекала. Залишилася у своєму помешканнi, що належав батьковi. Зробила ремонт, переклеїла шпалери в спальнi. А потiм вирiшила жити – довго i щасливо. Тепер я – директор великого приватного видавництва, у яке вклала успадкований капiтал. Спочатку було важко спiлкуватися з людьми, вести переговори i... прокидатися о сьомiй ранку. Але поступово я звикла. I справи мої пiшли вгору.
А почалося все з книжки, що лише за рiк стала бестселером. Вона називалася «Галерея» – такий собi фолiант на чотириста сторiнок. Чого грiха таїти – лiтературна праця виявилася непосильною для мене, тому довелося запросити п'ятьох журналiстiв. Але я цього нiколи не приховувала! Тим бiльше, що тепер цi журналiсти – мої найперспективнiшi автори, яких я регулярно видаю. На них, вiдверто кажучи, i тримається мiй бiзнес».
Я боялася уривати її розповiдь запитаннями, але вони, звичайно ж, були для годиться, аби не мовчати.
– А що сталося з вашим чоловiком?
Жiнка сягнула в кишеню свого халату й дiстала звiдти зiм'ятий папiрець, простягла менi.
– Так усе закiнчилося... – сказала вона. В її очах промайнула посмiшка. Менi здалося, що вона смiється з мене. Я почала читати...
«Я стою в холодному льосi перехнябленого будинку на околицi Богом забутого мiстечка мого дитинства. У руцi – сокира... Я маю покласти цьому край. I негайно. «Ось так, милий мiй хлопчику, – вмовляю я себе. – Ось так!..».
...До столицi я нiзащо не повернуся. На другий день мого так званого «вiдрядження» я вiдчув – щось сталося. Зненацька пiдвищилася температура, кинуло в жар, серце то зупинялося, то калатало, мов божевiльне. Я ковтав пiгулки, пив корвалол, потiм – горiлку з перцем... Нарештi швидше iнтуїтивно зрозумiв: рiч не в менi! А коли через пiвгодини хвороба минула, переконався остаточно: я програв. Мої картини загинули. Я навiть знав як саме – у вогнi. Менi нiкуди повертатися.
...Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвiшала ними весь будинок. Але через кiлька рокiв будинок спорожнiв – батько загинув на полюваннi, а мама якось швидко згасла. Лiкарi констатували «загальне ослаблення органiзму» – погодьтеся, досить дивний дiагноз. В iнтернатi я покинув малювання i повернувся до нього лише на другому курсi полiтехнiчного. Дiвчина, з якою я зустрiчався, була в захватi вiд мого таланту. Я точно пам'ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками всюди, переконуючи, що вони – генiальнi i що менi необхiдно здобути професiйну освiту. Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула – випала з вiкна гуртожитку.
А далi... Розказати – не повiрять! Та менi й не вiрили! Просто захоплювалися моїми роботами, платили за них шаленi грошi. А потiм я дiзнавався, як мої шанувальники один по одному... гинули. I тодi я поїхав до столицi. Продавав квартири i коштовностi моїх заможних дружин. Зрозумiв, що у мене великий дар, яким не варто нехтувати. По-справжньому я жив тiльки тодi, коли працював. Може, я справдi – генiальний художник, хтозна...
Те, що я можу вiдчувати свої твори на вiдстанi, стало для мене вiдкриттям. Яких ще сюрпризiв очiкувати вiд долi? I як тепер вчинити? Почати все з нуля? Iз цього промерзлого будинку, цього богом забутого мiстечка? Я втомився i вже нiчого не хочу. Я мушу покласти цьому край. Зцiпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап'ястя правої руки...».