Сором почав душити мене скрiзь, хоч би де я була. Це таке дивовижне вiдчуття. Особливо тодi, коли знаєш, що ранiш – мiсяць чи два тому – ти весело й докладно, як iншi, вiдповiдала на запитання: «Як справи?» або «Що ви думаєте про новий роман Коельо?» Тодi ж, пiсля випадку в театрi, менi видавалося, що соромитися треба й того, що люди говорять будь iз ким про стан свого здоров'я, про те, що робили зранку i що робитимуть увечерi. Особливо мене нудило, коли говорили про роботу. Ранiше я теж захоплено могла переповiдати рiзнi робочi моменти, скаржитися на проблеми й хвалитися як я, розумниця, знайшла вихiд iз тiєї чи тiєї ситуацiї. У нинiшньому ж станi, коли пишу цi рядки, я вiдчула, що робота та службовi обов'язки – зовсiм не головне. Я зрозумiла: без мене не зупиниться жодне виробництво. Можливо, завмре на мить. А потiм колеса та колiщатка знов обертатимуться, як i досi...
Отже, згодом на запитання: «Як справи на роботi?» – я вiдповiдала останнiм рядком iз книжки, яку на той час читала (тодi я ще могла розрiзняти лiтери) i люди здивовано знизували плечима...
У мене ще буде час розповiсти про все це докладнiше...
Я знову повертаюся до тих днiв, коли почала трохи вивiльнятися вiд постiйного задушливого сорому. Як дивно, це сталося саме на цiй новiй роботi. Уперше в менi зародилась цiкавiсть. Просто цiкавiсть до того, що слухаю. Цiкавiсть, якої не було впродовж кiлькох рокiв.
– Ну, як вам працюється? – запитав мене головлiкар через кiлька днiв i простягнув менi журнал iз моїм оповiданням, щоби я пiдписала його для дружини.
– Добре, – вiдповiла я. Могла б, звичайно, сказати й щось бiльше.
– Я пiдiбрав для вас найцiкавiшi випадки, – продовжував лiкар, дивлячись, як я виводжу пустопорожнi слова на глянсовiй обкладинцi. Помiтила, що його погляд, зосереджений на тих словах, був сповнений захвату. Є такi люди, для яких чомусь дуже важливо мати автограф на друкованiй продукцiї. Доступ iншої особи до засобiв масової iнформацiї здається їм чимось на кшталт доторку до вiчностi. Я уявила, як мiй недбалий почерк та незграбний пiдпис демонструватиметься в колi приятелiв, аби було про що поговорити в найближчi п'ять хвилин.
Я промовчала.
– Якщо бажаєте, заходьте якось до мене – побалакаємо, – лiкар пiдморгнув менi й пiшов довгим коридором, час вiд часу зазираючи у вiконця, що були прорiзанi в дверях палат. Вiн задоволено потирав руки i скидався на директора зоопарку, що оглядає свої володiння.
По обiдi до мене привели ще одну жiнку.
– Це – складний випадок, – попередила медсестра. – Вона майже не розмовляє. Нi з ким. Увесь час спить... Чоловiк у неї добрий. Приносить їй усяке-рiзне, а вона його не впiзнає, бiдолашна...
Я подякувала за iнформацiю. Налаштувала касету. I ввiмкнула магнiтофон.
Жiнка мовчала, тiльки дивилася якось запитально. Потiм я зауважила, що її очi прикипiли до пачки сигарет, що лежала на столi.
Я запитала:
– Закурите?
Вона радiсно закивала головою. Взяла сигарету, припалила. Кiлька хвилин зосереджено насолоджувалася смаком. Потiм я почула її тихий голос:
«Поруч iз ними менi було дуже добре. Вони жили за рiденькою лiсосмугою. Я продиралася до їхнього невеличкого фургончика крiзь стовбури оголених чорних дерев, вгрузаючи ногами у в'язку сиру землю, що вiбрувала пiдi мною, наче драговина. З-пiд землi деiнде вибивалися жмутки торiшньої зеленкуватої трави, що якимось побитом вижила й утрималася на поверхнi. Небо тут завжди було сiрим, як в останнi днi лютого, i тiльки далеко на горизонтi рожевiло призахiдне сонце. Такий пейзаж був завжди, скiльки пам'ятаю: рiдкозубий тин чорних дерев, оберемки жовто-зеленої трави пiд ногами i дерев'яний фургончик без дверей наприкiнцi цiєї рiденької лiсосмуги.
Здавалося б, видовище похмуре. Насправдi – нiчого подiбного!
Менi було дуже добре поруч iз ними. Я заходила до фургона без стуку, i менi одразу ж кортiло покласти голову йому на плече. Що, власне, я й робила.
Я так втомлювалася, що не могла говорити. А з ними я могла мовчати або перекидатися буденними фразами.
Їх було двоє: парубок у тiльняшцi без рукавiв i дiвчина з довгим прямим волоссям. Вiн зазвичай сидiв на лавi в глибинi фургона i щось майстрував – стругав ножем дерев'яний обрубок або зачищав наждаком поверхню столу.
Анi те, анi iнше не заважало менi покласти голову йому на плече: його рухи були повiльнi, не енергiйнi, як в iнших майстрiв, захоплених своєю працею. Дiвчина сидiла на порозi бiля самого входу. Часом вона курила, дивлячись у далину на чорнi дерева, на небо. I менi здавалося, що вона бачить там щось дуже важливе.
Вони нiчим не виказували своїх емоцiй з приводу мого вiзиту, але я напевно знала, що їм так само добре i затишно зi мною. Вочевидь, ми подiбнi за групою кровi або за багатьма iншими ознаками. Тому нам не треба напружуватися й шукати тему для розмови.
Мене не обходило, ким вони доводяться одне одному, чи буде непокоїти дiвчину моя голова у нього на плечi. Менi просто був потрiбен вiдпочинок. I вони обоє це розумiли.
Кiлька годин, якi я була тут, – у тишi, у спогляданнi, у почуттi спокою, – минали непомiтно. Потiм я прощалася i йшла, сповнена нової енергiї, готова знову зануритися в метушню, що вирувала поза їхнiм напiвпрозорим гайком.
Як вони жили без мене? Мабуть, так само просто: дiвчина готувала їжу, юнак... Не знаю. Можливо, ходив на полювання? Щоправда, у мiських умовах, це виглядало б дивно...
Я цим не переймалася. Просто приходила до фургона, коли дуже втомлювалася, клала голову йому на плече, спостерiгала за дiвчиною i мовчала.
Помiж нами не було анi любовi, анi ревнощiв, анi двозначностi, анi розпитувань чи словесного пiкiрування. Та менi здавалося, що цi стосунки – щось значно бiльше, нiж дружба, бiльше, нiж любов чи iншi почуття, яких у моєму життi й без того було забагато...
– Якщо у тебе з'явилися новi друзi, – сказав чоловiк напередоднi мого дня народження, – чому б нам не запросити їх у гостi?
Це була чудова iдея! Я не раз розповiдала про фургончик, про тих двох, що мешкають у ньому, про їхнє спокiйне й помiрковане iснування.
Щоправда, я не могла зiзнатися, що кладу голову на плече хлопця в тiльняшцi. Адже тодi треба було б пояснювати чоловiковi, що це – зовсiм не те, про що вiн може вiдразу подумати. Однак якби я почала це пояснювати i виправдовуватися – вийшло б, що це саме ТЕ. Ось такий парадокс непотрiбних пояснень. Жiноча голiвка на чоловiчому плечi тут зовсiм iнше, нiж те саме – там. Там, у моїх друзiв, це лише символ спокою. Таким самим символом могло стати що завгодно: гра в преферанс, чаювання, викручування лампочки, готування борщу – не має значення. Просто тiєї митi, коли я усвiдомила, що менi добре, – схилила голову на плече господаря фургончика. I це закарбувалося на рiвнi рефлексу. Тiльки й всього...
Отже, я запросила їх у гостi. Вони обiцяли прийти.
Напередоднi я провела на кухнi кiлька годин – пекла, смажила, варила, рiзала овочi. Потiм накривала на стiл, до блиску полiрувала фужери та склянки. I так втомилася, що почала сприймати майбутню вечiрку, як абсурд, котрий звалився на мене, мов залiзобетонна стiна пiд час землетрусу.
Хоча я звикла жити так – мити, прати, прибирати, готувати їжу, тягати сумки. Щодня. Щороку. Так жили всi нашi знайомi. Так жила i я. Тепер, гадаю, ви зрозумiєте, чим для мене був той фургончик...
...Вони прийшли, коли всi вже зiбралися. Я всадовила її помiж Миколою Миколайовичем, моїм шефом, та практикантом Iванком, а його – ближче до Дарини, на кутi столу.
Вони поводилися скуто i скромно. I менi було трохи прикро. Я волiла, аби всi присутнi – цi гомiнкi, метушливi й велемовнi люди – побачили щось зовсiм протилежне. Тишу i простоту, сповненi почуття гiдностi.
Гостей було багато. Я ретельно пильнувала за тим, щоб одна страва вчасно змiнювала iншу, бокали й тарiлки не стояли порожнi, щоб лунала музика. За кiлька годин, коли вечiрка була в розпалi, я зауважила, що їх немає.
Вони пiшли по-англiйському...
– Де ж твої друзi? – запитав чоловiк, коли я вже з останнiх сил домивала тарiлки. – Чому вони не прийшли?
– Як це – не прийшли? – здивувалась я. – Невже ти їх не помiтив?
– Он як? – здивувався чоловiк, – здається, менi ще не повилазило! Крiм тих, кого я знаю, не було жодної душi!
– Не дратуй мене, будь ласка, – втомлено буркнула я. – Вони – були. Просто пiшли ранiше за iнших.
– Це ти мене не дратуй! – вигукнув чоловiк, котрий ще з юнацьких рокiв був завзятим i запальним сперечальником. – Повторюю: крiм тих, кого ми запрошували вдвох, бiльше нiкого не було!
– А хто ж, цiкаво, сидiв помiж Миколою Миколайовичем та Iванком? – почала заводитись я. – Хто сидiв поруч iз Даринкою?
Чоловiк окинув мене спантеличеним поглядом.
– Ти, мабуть, перевтомилася...
– Так, я втомилася, – згодилась я, – але в даному випадку це не має жодного значення. Вони були! I припинiмо цю безглузду суперечку.
– Добре, – спокiйно сказав чоловiк, – я зараз потелефоную Iвановi. Iнакше не зможу заснути.
Вiн вийшов у передпокiй i, незважаючи на пiзню годину, зателефонував практикантовi. Я не дослухалася. Усе це було просто смiшно.
– Ну от, – сказав чоловiк, повернувшись до кухнi й задоволено потираючи руки. – Я мав рацiю. Iван також нiкого не бачив. Поруч iз ним нiхто не сидiв. Отже, нема про що говорити.
Не зронивши анi пари з вуст, я метнулася до телефону. Менi було байдуже, що вже дуже пiзно. Проте Дарина «вiдбрила» мене за повною програмою i перед тим, як кинути слухавку, все ж таки зробила ласку i вiдповiла:
– Нiкого поруч мене не було! Ти просто поставила зайвий стiлець.
Я повернулася на кухню зовсiм розгублена. Чоловiк усе зрозумiв без пояснень. На його обличчi вималювалася задоволена посмiшка.
– Як я могла забути! – раптом зрадiла я. – Адже ми фотографувалися! Саме – за столом. Пам'ятаєш?
Я хотiла негайно бiгти до фотомайстернi, але вчасно схаменулася: було вже далеко за пiвнiч. Довелося терпiти до ранку...
Забрала плiвку й надрукованi свiтлини тiльки ввечерi наступного дня. Переглянула їх усi й потiм ретельно обстежила кожний кадр. Моїх гостей на них не було. А бiля Дарини й мiж Миколою Миколайовичем та Iванком зяяли порожнi мiсця.
Я нiчого не сказала чоловiковi. Але й не злякалася. Просто заборонила собi ставити зайвi запитання. Адже, як часто буває: ми зустрiчаємо на своєму шляху щось, що не пiддається нашому розумiнню – наприклад, велику любов або справжню й вiддану дружбу. Коли ж починаємо з недовiрою копирсатися в механiзмi цих явищ, вiн розсипається на дрiбненькi гвинтики. I щось ВЕЛИКЕ перетворюється на дрiбнi деталi, котрi неможливо знову зiбрати докупи, а якщо збереш – все одно втрачається вся цiннiсть i чарiвнiсть того, що ранiше було єдиним цiлим. Це я знала з власного досвiду.
Тому, як i досi, продовжувала ходити за чорний паркан маленького гаю, мiсила ногами вогку землю i заходила до фургона. Вони завжди були на мiсцi. Дiвчина сидiла бiля порога, хлопець майстрував. А я клала голову на його плече. Забувала про все, дивлячись, як з-пiд його рук виповзають золотавi змiйки, що пахнуть лiсом.
Iшла тiльки тодi, коли вiдчувала, що сили мої вiдновилися, що я знову готова мити-прати-прибирати, тягати сумки й керувати великим вiддiлом на своєму пiдприємствi...
...Стукiт пролунав, як грiм посеред ясної погоди. Точнiше, небо, як я вже казала, було зовсiм не ясним – а сiрим, як напередоднi весни.
Стукiт, дзвiн та поклик пролунали по той бiк гаю. «Стукiт, дзвiн та поклик» – власне, не зовсiм точнi назви для того звуку, котрий змусив мене вiдiрвати голову вiд його плеча. Цей звук був жахливим i... привабливим водночас. Я звелася. Ноги й руки миттєво занiмiли, зробилися ватянi. Але я все-таки зробила крок до порога. Менi не дуже хотiлося йти, але було в цьому поклику щось таке, що змусило пiти на нього, нiби щура, що йде на звук чарiвної сопiлки. Я не могла пручатися. Хлопець i дiвчина з тривогою поглянули на мене, перезирнулися. Вiн ледь чутно прошепотiв: «Не прокидайся...». «Не прокидайся, iнакше – застрягнеш!» – повторила дiвчина.
Я їх не зрозумiла. Повiльно переставляючи ноги, нiби космонавт у безповiтряному просторi, попрямувала до гаю. Грузька земля важко дихала пiдi мною. Луна наростала – в нiй звучали знайомi голоси.
Перетинаючи гай, я зрозумiла, що не хочу йти звiдси ось так – не з власної волi, як це було завжди. По той бiк гаю здiйнявся шалений вiтер, i входячи в цю повiтряну смугу, я, немов перед стрибком у воду, заплющила очi...
...а коли знову вiдкрила їх, передi мною постало дивовижне видиво: бiла пустеля. Я сидiла посеред неї зовсiм сама. Пейзаж iз гаєм та фургоном, що лишилися позад мене, i обриси мiста, що бовванiло попереду, – все зникло. Стихло й вiдлуння.
Тиша висiла над пiсками непроникним склепiнням.
...Так я застрягла на межi сну та пробудження.
Те, що це справдi так, здогадалася не одразу. Спочатку треба було все обмiркувати, проаналiзувати. А з логiчним мисленням у мене все було гаразд. Крiм того, у мене з'явився час подумати – я бiльше нiкуди не спiшила. Я стала, як ВОНИ – тi, кого розбудили зненацька. Можна було лише здогадуватися, скiльки нас таких було! Можливо, тисячi або навiть мiльйони – i в кожного був свiй власний простiр. Тепер я напевно знала, що в цiй смузi не треба мити посуд, готувати їжу або полювати.
Я сидiла посеред бiлого м'якого простору, нiби всерединi теплого кокона, i навiть не думала вибиратися назовнi. А навiщо? Я сама перетворилася на ПЛЕЧЕ, вiд якого поширювався спокiй та впевненiсть. Часом я згадувала хлопця в тiльняшцi й дiвчину з довгим волоссям – як вони там, без мене? Але водночас я розумiла, що саме тепер стала набагато ближчою до них, нiж ранiше, адже приєдналася до їхнього свiту. Краще зрозумiла iстину: спокiй – це те, що може бути кращим за любов, важливiшим за буденнiсть, а можливо, й – за життя... А цей стан – досить дивний! – можливий лише на межi пробудження, яке триває кiлька секунд. У дитинствi цi секунди спокою, сповненi радiсним передчуттям чогось нового, смачними запахами з кухнi, де бабуся пече млинцi. Коли ти розумiєш, що на тебе чекають, i вiдтягуєш задоволення: ВЖЕ не спиш, але ЩЕ не прокинувся...
Та якщо я приходила до когось, певно, i до мене хтось може завiтати? Але хто i яким чином? I чому я приходила саме до них? Хто ВОНИ?
Згодом зрозумiла: можливо, знала їх ранiш. Знала й забула. Чоловiк у тiльняшцi мiг бути хлопчиком, з яким ми разом ходили до дитячого садка. Вiн чомусь запам'ятав мене. Мабуть, i сам не мiг би пояснити – чому? Дiвчина... Вона теж могла бути ким завгодно – продавчинею у магазинi, медсестрою, контролером у тролейбусi, однiєю з моїх сусiдок. Певної митi вони подумали саме про мене. Це був випадковий вибiр. Парадокс пам'ятi. Нiби хтось пiдкинув угору пригорщу камiнцiв, i два-три схожих впали поруч...
Зрозумiвши це, я вирiшила чекати. Адже повинен хоч хтось завiтати й до мене...
...Я сидiла в затишному маленькому будинку, який зробила з пiску. Тiєї митi, коли на горизонтi з'явилася постать, я чистила рибу. Звiдки вона взялася – невiдомо! Вчора був моток ниток, сьогоднi – риба... Маленька срiбляста плотва виблискувала в емальованому вiдрi. Подорожнiй пiдiйшов ближче. Я впiзнала його. Це був чоловiк. Тiльки вигляд мав такий, як у першi мiсяцi нашого знайомства...
Вiн мовчки сiв поруч, взяв нiж i витягнув iз вiдра найменшу рибинку. Я усмiхнулася. Тепер я розумiла, що це заняття, таке буденне, стане для нього символом вiдпочинку i спокою. Вчора ми могли б разом змотувати нитки...
Ми сидiли посеред бiлої пустелi пiд прозоро-блакитним небом, часом поглядали одне на одного, смiялися, якщо якась неслухняна рибка вистрибувала на розпечений пiсок, одночасно схилялися над нею, зiштовхувалися лобами, знову смiялися. Я вже забула, що нам може бути так добре. Я хотiла, щоб це тривало вiчно.
I тому сказала тiльки одне слово: «Прокинься!..».
– Вiн прокинувся i лишився з вами? – запитала я, з подивом вiдчуваючи, що менi не огидно чути власний голос.
Жiнка кивнула. Вона бiльше не хотiла говорити.
– Ми ще зустрiнемось, – сказала я.
Вона всерозумiюче всмiхнулася iронiчною посмiшкою. Вони всi так усмiхалися. Всi тi, кого лiкар назвав «цiкавими екземплярами». Менi подобалися їхнi посмiшки.
Я взагалi не люблю занадто серйозних i завзятих людей. Часом я не розумiю, навiщо вони метушаться, для чого живуть?
Вiдтодi, як зi мною трапилася ця халепа, я почала помiчати безлiч дивних речей – не навмисно. Вони самi стрибали в мою голову.
Наприклад сьогоднi, коли я їхала додому...
...У тролейбус зайшов чоловiк у плащi. I я його одразу впiзнала. Чоловiк сiв бiля запiтнiлого вiкна й щедрим рухом протер його вiд краю до краю. Це був Чоловiк, Котрий Протирає Запiтнiлi Вiкна. Є люди, що продмухують собi крихiтне вiчко у вiконцi й дивляться в нього, як у замкову шпаринку. А цей – розумник! – одним широким змахом руки вiдкрив нам усiм цiлу панораму мiста, що пропливало за вiкном. Поява цього чоловiка змусила мене звернути увагу й на iнших попутникiв. Як же я здивувалася, коли побачила стiльки знайомих облич! Поруч iз Чоловiком, Котрий Протирає Запiтнiлi Вiкна сидiв Чоловiк Незадоволений Життям i Дуже Задоволений Собою. Вiн був неперевершено лисий. Щойно його сусiда протер скло, яскраве сонце слiпуче засяяло на дзеркальнiй лисинi Дуже Задоволеного Собою, пускаючи по всьому салону райдужних зайчикiв. Чоловiк Незадоволений Життям одразу ж надiв кашкет. Вiн був дуже незадоволений такою ранньою весною: нещодавно вiн придбав собi нове пальто (котрим, певно, був незадоволений через його високу цiну) i йому кортiло ще трохи поносити його. З iншого боку, вiн був незадоволений надто слизькою та снiжною зимою через брак пристойних чобiт. Насправдi ж, понад усе вiн був незадоволений власною дружиною... Щоправда, черевце його стирчало досить красномовно, в ньому перетравлювалися чудовий м'ясний пирiг i два бокали смачного виноградного вина. I собою вiн був цiлком задоволений.
Поруч, майже спираючись на цього пасажира, стояли двi дiвчини.
Одна з них була Тiєю, Що Занадто Голосно Розмовляє. Вона розмовляла голосно. I всi довкола довiдалися, що за два тижнi вона одружується – пiд вiнець стане в бiлiй сукнi, розшитiй стразами «пiд Сваровскi».
Бiля входу сидiла Лiтня Жiнка, Котра Лається в Людних Мiсцях. Вона тiльки роздмухувала щоки, але я одразу все зрозумiла, i поквапилася вийти, хоча до мого будинку було ще двi зупинки. Лiтня Жiнка ледь устигла сказати менi навздогiн: «Ич, як вирядилася! От у нашi часи...» Однак я не встигла дiзнатися, що було в її часи. Я не хотiла про це знати.
Вдома я почала згадувати всiх людей, якi часто траплялися на моєму шляху. Вони спливали в моїй пам'ятi i я з подивом розумiла, що тепер знаю їх не за iменами, а якось... зсередини. Нiби передi мною вiдкрилася їх тонка сутнiсть. Я згадала своїх колишнiх спiвробiтникiв. Неподалiк мене сидiла Жiнка, Що Була Готова Принести Себе в Жертву. Щоправда, вона цього ще нiколи не робила, але кожен її порух свiдчив про цю готовнiсть номер один. Навiть хода в неї була така, нiби з кожним кроком вона пiдiймалася на гiльйотину часiв Французької революцiї. А коли вона здiймала руку, щоб дiстати теку з верхньої полицi – нагадувала напiвоголену Свободу з картини Делакруа. I дуже кортiло випустити в неї кулю. Хоча колеги випускали в неї замiсть цього лише жарти i кпини. Кулi – це атрибути iншого антуражу. Але вона була готова i до того, й до iншого.
Через два столи вiд неї сидiла Жiнка, Якiй Постiйно Телефонував Чоловiк. Йому конче необхiдно було дiзнатися, чи пообiдала вона? А якщо вiн чув позитивну вiдповiдь – одразу ж передзвонював, з'ясовуючи, чи випила вона фiлiжанку кави з круасаном. Очi цiєї жiнки завжди хворобливо палали – вона боялася, що коханий чоловiк зателефонує в ту хвилину, коли вона вийде з кабiнету помити чашку. I тодi його життя втратить сенс. Можливо, назавжди...
Трохи далi розмiстився Юнак, Котрий Захоплювався Буддизмом. Це була його таємниця. Його обличчя завжди прикрашала вiдсторонена посмiшка. З ним можна було робити все, що заманеться: занурити обличчям у вершковий торт, пiдкласти на стiлець кнопки, вкинути за комiр павука чи навiть слизьку жабу... Вiн усмiхався. I всi довкола думали, що вiн – пiдлабузник, кар'єрист i «тиха сапа». «Цей далеко пiде!» – казали про нього в курилцi. Але якщо вiн i мiг пiти далеко – то тiльки вглиб власного «я», де завжди цвiли полуничнi лани.
I цього не могла зрозумiти Дiвчина, Приречена Ходити у Секретарках. Хоча вона давно вже обiймала посаду завiдувачки вiддiлом i постiйно ганяла Юнака, Котрий Захоплювався Буддизмом, за ванiльними булочками до кондитерської. Вона регулярно ходила до фiтнес-центру на перлиновi ванни, щоранку викликала до себе вiзажиста, голосно скаржилася на обтяжливi поїздки на Формулу-1 та обридлi Мальдiви. Проте навiть якби завтра до неї посватався один iз синiв принца Чарльза, вона не перестала б вiдставляти мiзинець, пiдносячи до рота фiлiжанку з кавою, i прискiпливо випитувати в офiцiанта про склад фондю «франш-конте».
Хоч би кого я згадала – для всiх пiдбиралася своя, досить влучна характеристика.
Чоловiк, Котрий Ретельно Приховує Пристрасть до Казино, Хлопчик-Паж, Жiнка з Поведiнкою Дiвчинки, Тiтонька-Брунька, Що Так i Не Розквiтла, Дiвчина Не Вiд Свiту Цього, Чоловiк-Шматочок-Сиру, Незбагненна Красуня, Дiдусь-Генерал, Жiнка-Зiрка... Всi вони не здогадувалися, що приреченi грати в життi одну, наперед визначену роль. Одну й ту саму, не зважаючи на обставини...
Але яку роль у такому разi вiдведено менi?
Кiлька рокiв тому я б упевнено могла вiдповiсти на це запитання. Нинi ж мусила це з'ясувати.
Вранцi наступного дня для розмови я обрала чоловiка.
Вiн мав довге волосся, комiр його лiкарняного халата був пiднятий i пiдв'язаний чорною оксамитовою стрiчкою. Сiвши навпроти – рухи його були рiзкими та елегантними водночас – вiн заклав ногу на ногу, вiдкинув з чола рудувате пасмо прямого волосся й картинно обхопив колiно тонкими нервовими пальцями. I одразу заговорив. Заговорив швидко, досить гарною мовою, дивлячись кудись вгору, нiби зчитуючи оповiдання, що було надруковане на стiнi позад мене...
«Я вийшов на берег Гондвани ввечерi 12 листопада. Паром не дiяв уже кiлька рокiв, а можливо, кiлька десяткiв рокiв. Тому довелося найняти човняра, котрий затримав моє прибуття на острiв на два днi, повiльно ремонтуючи свою яхту.
Я ступив на розгаслу, порослу мохом землю, зав'яз у нiй майже по колiна i ледь устиг вихопити валiзу з яхти, котра рiзко розвернулася. До того ж, клятий човняр здiйняв довкола такий водограй, що я одразу змок iз голови до нiг. Крижаний вiтер зiрвав iз мене капелюха й за мить втопив його у хвилях. Дерева на березi вiдчайдушно схрещували гiлки, гнулися, вчiплялися одне одному в закошланi верхiвки, оберемки вирваного листя утворювали жовтогарячi повiтрянi буревiї, нiби тут iшла вiйна. Я розгублено озирнувся на воду: може, встигну повернути старого. Але яхта вже зникла в туманi.
Я роздивлявся довкола, чи не побачу за деревами вогнища або рибальських неводiв, якi сушаться на березi, чи бодай якихось ознак людської присутностi. Зайвий клопiт! Навiщо я приїхав сюди? Та ще й з валiзою, в якiй охайно складенi кiлька бiлих сорочок, шкарпетки, пара краваток, новi чоботи й збiрка мого улюбленого Превера!
Мене ж попереджали, що тут мешкають осiбно три-чотири родини. Але це не означає, що на цiлому островi немає жодного готелю, кнайпи чи поштового вiддiлення, мiркував я. Та, ймовiрно, помилявся. Адже довкола точилася безупинна вiйна дерев, шумiло море, вiтер здiймав листя й пiсок. I – жодної душi!
Вiдверто кажучи, я злякався. Ще раз кинув тоскний погляд на горизонт: можливо, човняр пожартував i скоро повернеться? Та раптово на морi здiйнялися такi хвилi, що стало зрозумiло: навiть корабель не ризикне рушити в таку небезпечну путь, не те що маленька рибальська яхта!
Нiчого не лишалося, як пiти вперед, углиб острова з надiєю, що мiй переляк безпiдставний, що скоро вийду на широкий сухий шлях, побачу вогнi, будинки, яскравi написи на вiтринах магазинiв.
Iти довелося довго. Скаженi дерева намагалися обплутати мене своїм слизьким мокрим вiттям, пiсок набрався в чоботи, обличчя довелося замотати нашийною хусткою.
За годину цiєї божевiльної дороги я все-таки помiтив за пагорбом дещо схоже на будинок i наддав ходи у бiк слабкого вогника, що пульсував усерединi.
– Грошей ми не беремо! – сказав старий у довгiй бiлiй сорочцi, щойно я вимовив своє прохання про чашку гарячого чаю i нiчлiг за будь-яку цiну.
– Ми зневажаємо грошi! – пiдтвердила стара в такiй самiй одежi. – Ми вже забули, що то є...
Та я вiдчував гостру потребу вiдпочинку перед тим, як знову ступити за порiг, туди, де завивав вiтер i шумiла злива. Я вiдкрив перед ними свою валiзу.
– I речей нам не треба! – вiдрубав старий.
– Навiщо нам речi? Куди їх одягати? – пiдтримала його стара. – Ми маємо все необхiдне.
Старий пiшов на мене, намагаючись випровадити за дверi.
– Та чого ж ви хочете? – вигукнув я. – Невже ви нiколи не допомагали ближнiм?
Ця думка злякала мене самого. Якщо вона була тут – така маленька i слабка – її теж могли так само виставити за порiг.
Старий перезирнувся зi старою.
– Допомога ближньому не входить у нашi звичаї... – сказав старий. – Проте виняток, як на те, був... Одного разу...
Я затамував подих. Можливо, зараз я щось дiзнаюся про неї? Але старий говорив зовсiм про iнше:
– Ну, гаразд. Ви можете залишитись. Якщо розкажете нам щось цiкавеньке. Нiч занадто довга, а в нас – безсоння...
Я полегшено кивнув i почав стягувати мокрi чоботи.
Стара, не приховуючи невдоволення, почала накривати на стiл: поставила каструлю з вареною картоплею, поклала кiлька дрiбних рибок i безформний кавалок житнього хлiба. Старий пiдклав до камiну дров. Я намагався їсти повiльно, щоб розтягнути час, зiбратися з думками. А ще я розмiрковував про те, чим її привабив цей острiв? Назвою? Жагою до пригод? Можливiстю вiдпочити вiд повсякденної маячнi? Хвилювався i розмiрковував, як розпочати пошуки, як заговорити про те, заради чого рушив у цю жахливу подорож.
Я ледве встиг допити останню краплю чаю, як старий зi старою всiлися навпроти та, нiби за командою, пiдперли жилавими кулаками свої зморщенi обличчя. Вони не жартували. Вони приготувалися слухати. Клятий острiв!
Я глибоко вдихнув i видихнув... Про що їм розповiсти?
За вiкном тривала вiйна дерев, гiлки настирливо намагалися вибити скло.
Я почав говорити. Розповiв про те, де i ким працюю, хто мої батьки, якi книжки люблю читати та якi передачi йдуть нинi по телебаченню. Це їх не надихнуло. Старi засовалися на стiльцях i незадоволено перезирнулися. Я поквапився продовжити. Повiдомив про результати останнього футбольного матчу, пояснив теорiю Дарвiна про походження людини i дещо iз законiв фiзики. Я вiдчайдушно сподiвався, що господарi нарештi заснуть. Але вони сидiли, тупо i злостиво втупившись у мене. Вiд їхнiх поглядiв менi лопалися очнi судини...
– ТА говорила складнiше, – пробурмотiв старий.
– Хто? – не втримався я.
– Нiхто. Продовжуйте. Або забирайтеся геть! – втрутилася стара.
Довелося змиритися i продовжувати. Тож я безтямно почав переказувати вiршi Превера. Вийшло ще гiрше, нiж закон Ньютона. Однак, на щастя, дивнi господарi нарештi почали клювати носами. Я поглянув за вiкно – там уже сiрiв вранiшнiй серпанок.
У мене з'явилася змога роздивитися довкола. Кiмната була простора, у нiй приємно пахло деревиною та зiллям, тихо потрiскували дрова в камiнi. Два лiжка бiля стiни, крiсло, широкий стiл, стiльцi – все було виготовлене з добротного дерева. Нiчого зайвого. Тiльки один iз куткiв був завiшаний легкою тканиною, за якою тьмяно блимав вогник. Я обережно пiдвiвся зi стiльця. Цiкаво, яким богам моляться цi вiдлюдники?
Тихо вiдсунув завiсу. Над свiчкою на великому цвяху висiла блакитна стрiчка...
Я впiзнав би її серед тисячi iнших! Я навiть здогадувався, як вона може пахнути – лавандою, а точнiше – лавандовим шампунем...
Холодна та цупка стареча рука вчепилася в моє плече. Я з огидою вiдкинув її, нiби це був павук або гусiнь.
– Забирайтеся геть! – очi старого випромiнювали лють.
– Що це? – запитав я, вказуючи на стрiчку.
– Геть! – вiн старанно розправив тканину i блакитна стрiчка згасла...
– Але куди менi йти? Здайте менi куток на пару тижнiв. У мене тут є справи...
– Ви поганий оповiдач, – стишив голос старий. – Iдiть до сестер. Це за кiлометр звiдси на захiд. А нам квартиранти не потрiбнi!
Добре, хоч мої чоботи просушилися! Я взувся, пiдхопив валiзу...
Принаймнi я знав: ВОНА була тут.
Можливо, на цьому островi вiдшукаю когось бiльш приязного до мене. Я вийшов i занурився в молочний туман. Дерева припинили свою бiйку. Повiтря було просякнуте духмяним запахом вирваної з корiнням трави. Чомусь у мить смертi рослини пахнуть особливо гостро...
Я несподiвано подумав про те, що мало знаю. I це видалося менi дивним...
Перед тим, як постукати в дверi наступної будiвлi (це був охайний котедж iз веселенькими фiранками), я вмився бiля джерела, сяк-так повозив бритвою по щоках. Безсонна й безтямна нiч далася взнаки: я ледь пересував ватянi ноги. Було вже зрозумiло, що готелю тут нiколи не було. Будинки стояли далеко один вiд одного i люди були розрiзненi не лише через брак будь-яких ознак цивiлiзацiї – телефонного зв'язку, радiо, телебачення, – а й самою природою. Аби потрапити до котеджу я здолав кiлька великих пагорбiв i двi лiсосмуги.
Отже, я поголився, зняв краватку (у цiй глушинi вона виглядала досить смiшно) й постукав у дверi до тих, кого старi назвали «сестрами».
...Вони справдi були схожi. Двi жiнки непевного вiку, в однакових чорних сукнях iз бiлими комiрцями, накрохмаленими так старанно, що на пiдборiддях обох дам позначилися червонi рубцi.
Доiсторичнi викопнi вiкторiанської епохи не вiдводили поглядiв вiд носакiв моїх чобiт. I так само, як i попереднi аборигени, категорично вiдмовилися вiд грошей, а пiсля невеличкої паузи i вiд можливостi проявити милосердя до втомленого подорожнього.
– Ви ж чоловiк! – сказала одна, не пiднiмаючи очей.
– Ми вiдвикли вiд чоловiкiв! Ми вас боїмося! – додала iнша.
– Але ж я змiг би щось зробити корисне... Принести води... Або ще щось... – почав умовляти я, пригадуючи умови старих.
– Ми все робимо самi, – заперечила одна.
– Але, – пiдхопила iнша, – ми любимо спiвати. А пiсень не знаємо. От якби ви поспiвали нам щось...
Цього ще бракувало – спiвати церковнi псалми, спересердя подумав я, та це острiв якихось божевiльних!
Та мiй погляд уже проник до кiмнати – в куток, до свiчки (такої самої, як у старих!), до предмету, котрий вимальовувався над тьмяним вогником. Тривога охопила мене й змусила покiрно кивнути головою.
...У будинку сестер я перебував майже добу. Зранку я просто влiгся, не знiмаючи одягу, на тапчан у передпокої i прикинувся, що одразу заснув: не викинуть же вони на вулицю втомлену сонну людину! Прокинувся аж наступного ранку вiд неприємного вiдчуття, нiби на мене хтось дивиться. Жiнки в чорному справдi стояли надi мною ледь я поворухнувся, вони поквапилися опустити очi додолу.
– Можете поїсти, – сказала одна. – Там на столi молоко й сир.
Усе повторилося. Я повiльно їв, розумiючи, що спiвати менi однаково доведеться – було очевидно, що жiнки очiкують на концерт. А я розмiрковував про одне: яким побитом зазирнути за завiсу. А пiсля того, як доїв останнi крихти, нервово засовався: що ж вони хочуть вiд мене почути?
– Тепер спiвайте! – наказали вони.
Я ледь пригадав слова гiмну моєї країни.
– Не те... – пробурмотiла одна.
– Не те... – луною вiдгукнулася друга. – Таких пiсень ми не любимо. ТА спiвала iнакше...
– Та про кого ви всi говорите, чорт забирай! – не втримався. – Кого ховаєте на вашому клятому островi?!
Отут обидвi здiйнялися надi мною, немов чорнi акули. Гострi леза краваток зблиснули, сестри загрозливо вишкiрилися:
– Геть звiдси!
Але я вже не мiг стриматися. Тож схопився й кинувся до кутка, вiдсмикнув завiсу iмпровiзованого алькову й приголомшено завмер: над свiчкою, на такому самому, як i в старих, гачку висiли... ЇЇ босонiжки.
Старенькi, з потертими тоненькими ремiнцями. Я не мiг помилитися! Босонiжки – не стрiчка. Я чiтко пам'ятав кожну впадинку на тонесеньких кiсточках її нiг i цi рожевi ремiнцi, що охоплювали їх! Я рiзко повернувся, жадаючи пояснень i... наштовхнувся на дуло рушницi, спрямованої менi в потилицю...
...Бiг, не розбираючи дороги, стрибав вiд куща до куща, а навздогiн чулися пострiли. Валiза, цигарки, чоботи – все залишилося у клятому котеджi. Бiг довго. Кiлька разiв падав у болото, пiдводився i знову бiг, доки звуки пострiлiв стали ледь чутнi. Знесилений, ткнувся спиною у якийсь паркан, повiльно сповз по ньому на землю i заплющив очi...
...Я завжди був улюбленцем долi. Друзi вважали мене душею компанiї, а жiнки нiколи не залишали першими. Усе вирiшував сам.
I раптом ця життєва програма загальмувала, все пiшло шкереберть. Три роки тривав мiй розпач, я напружено розмiрковував, чому вона залишила мене. А потiм поїхав сюди: вона завжди мрiяла про дику безлюдну землю...
Незчувся, як заснув – ось так, у багнюцi, пiд чужим парканом. Тепер у мене не було анi грошей, анi чистої бiлизни. Прокинувся вiд неприємного звуку. Зазирнув у щiлину паркану: на подвiр'ї двоє чоловiкiв пиляли дрова. Одному було рокiв шiстдесят, другому – сорок. Ймовiрно, це були батько та син. Вигляд мали досить нормальний. Я вiдчинив хвiртку й нерiшуче завмер. Обидва, кинувши роботу, пiшли менi назустрiч. Про всяк випадок я кинув погляд на гостро заточений кiлок, що лежав неподалiк.
Старший чоловiк заговорив привiтно, пригостив самокруткою, в яку насипав якесь невiдоме менi зiлля. Нарештi я змiг поговорити нормально, поставити запитання. I, почавши здалеку, дiзнався, що на островi з давнiх давен мешкають чотири родини – тi, що залишилися вiд переселенцiв, якi прибули сюди у пошуках спокою. Я згадав позавчорашнiй буревiй, холод, мокру землю, що вiбрувала пiд ногами, мереживо павутиння, напнуте помiж стовбурами...
– Вам, мабуть, доводиться тяжко?..
– Нам байдуже, – вiдповiв батько. – У цьому i полягає сенс Спокою. Ви цього не зрозумiєте... I нiхто не зрозумiє. Тому ми i не приймаємо чужих.
– Нiкого з них?
– Нiкого...
– Отже, я перший?
Син трохи закашлявся, батько постукав його по спинi.
Ми помовчали. Я – розмiрковуючи про те, як повести розмову далi, вони... Менi здалося, що вони думають про те саме.
– Тобто, ваша мета – спокiй? – спробував сформулювати свою цiкавiсть я. – Але ж повинна бути ще якась життєва фiлософiя, котра змушує вас жити ось так – ховатися вiд цивiлiзацiї, прогресу, нових знань...
– У нас усе своє. Ми не пiдпорядковуємося чужим законам, – вiдповiв батько. I перейшов до розлогих мiркувань про мораль Гондвани. Промова його була задовгою й не зовсiм зрозумiлою, наче древнi письмена. Я спробував проникнути в її суть, виокремити головне. Раптом воно саме чiтко постало в моїй уявi, нiби звiд певних правил. Ось вони:
а) добро тiльки тодi залишається добром, коли ти шкодуєш, що втратив його; б) втративши його випадково чи свiдомо, ти сподiваєшся все повернути i страждаєш вiд того, що воно десь поруч i належить комусь iншому; в) тому його варто власноруч покласти на жертовне вогнище; г) тодi вiра в нього залишається незмiною, у чистому виглядi; д) адже ти будеш певен: ТАКОГО бiльше нi в кого немає i нiхто не скористається ним. Воно – всерединi тебе. Назавжди.
– Нiчого собi! – усмiхнувся я. – Це означає, що побачивши гарну квiтку i збагнувши її безкорисну чарiвнiсть, її треба... з'їсти, знищити, розтоптати?
– Так, – напрочуд серйозно вiдповiв батько.
– Звичайно, – пiдтвердив син.
Я закляк, усмiшка сповзла з мого обличчя, а чоло вкрилося холодним потом. Те, що спало менi на думку цiєї короткої митi, не вкладалося в жоднi слова – тiльки в нудотний жах i тремтiння в кiнцiвках, як перед операцiєю...
Намагаючись нiчим не виказати свого стану, я попросив води й на тремтячих ногах увiйшов за господарями в будинок. Роздивився. Вогник у кутку за завiсою... Розмитий обрис за нею...
Я вiдсторонив простягнуту руку з кухлем, зробив крок назустрiч тьмяному палахкотiнню, вiдгорнув тканину. На двох цвяхах, нiби розiп'ятий метелик, висiла шифонова хустка. Мiй подарунок – iз рожевою (пiд колiр босонiжок) облямiвкою...
– Що це? – захриплим голосом запитав я.
– Даремно ви так... – насупився батько. – Ви спаплюжили частину нашої моралi. Нiхто не має права бачити релiквiї. Якщо хочете вцiлiти – негайно тiкайте звiдси! Поки ще є час до Великої Ради...
Але мене не треба було просити про це двiчi. Я вискочив за порiг. I знову бiг. I – не брешу! – краще б менi услiд стрiляли! Цього разу я не намагався б ухилитися... Призахiдне сонце опускалося на острiв важким червоним щитом, тиснуло на мозок. Я бiг, охопивши голову руками. Менi хотiлося рити землю бiля кожного пагорба, пiд кожним деревом. Жах змiнився люттю: я переверну цю багнисту землю, просiю її всю крiзь пальцi, але знайду... Що? Що я хотiв вiдшукати?!!
Щось боляче вдарило мене у скроню. Непритомнiючи, ще встиг подумати, що чиясь куля все-таки влучила в мене...
...Але помилився. Це був звичайний удар об дерево, котрий вибив мене з колiї аж до ранку. Прийшовши до тями вiд холоду й розплющивши очi, побачив хлопчика. Вiн стояв надi мною нерухомо, немов пам'ятник.
Йому було рокiв сiм. Побачивши, що я живий, вiн iз пересторогою вiдступив у тiнь. Тамуючи бiль, я пiдвiвся i сiв. Вигляд у мене був як у справжнього клошара, та менi було байдуже. «Байдуже!». Ось воно, це вiдчуття, що спустошує i несе спокiй. Я тоскно поглянув на хлопчика: вочевидь, це був нащадок четвертої родини, яка жила на островi, останнiй могiканин цiєї дивної мiсцевостi, остання жертва моралi. Я гукнув до нього. Дiти не брешуть, i я мав надiю саме зараз почути правду. Всю правду, хоч би якою гiркою вона була. Але хлопчик вичавив зi свого горла якийсь незрозумiлий звук, показуючи на свої вуха i рот. Вiн виявився глухонiмим...
Я махнув йому рукою, вiн боязко наблизився, сiв поруч i допитливо подивився менi в очi. Я понишпорив у нагруднiй кишенi й вийняв зiбгану свiтлину, розправив її на колiнi й показав хлопчику. Вiн низько схилився над нею, виразу його обличчя я не бачив.
Потiм швидко пiдвiвся. «Зараз втече», – вирiшив я. Вiн справдi вiдскочив вiд мене на кiлька метрiв i раптом... О, це була справжня вистава! Вiн став дивно рухатися, зображаючи чиюсь ходу, – погойдувався, трохи кульгаючи, злегка скособочивши стопу, тягнув носок, як невправний танцюрист. Все це виглядало смiшно й навiть грацiйно. Потiм вiн завмер i з питальною розгубленiстю поглянув на мене. «Що?» – кивком голови запитав я.
Тодi хлопчик зробив ще дивнiший жест: нiби розчiсує довге волосся, хоча сам був майже лисим. Вочевидь, таким чином вiн хотiв розважити мене. «Досить! Молодець!» – жестом похвалив його я, все ще кривлячись вiд болю.
Але вiн не вгавав. Нервово помахав у повiтрi своїми худими рученятами, нiби витираючи попереднi картини. А потiм зробив ще дивнiший рух: вiдкинув з обличчя уявне пасмо й провiв п'ятiрнею по головi спереду назад, нiби вiдкидаючи невидиму гриву волосся собi на спину. Я закляк. Я побачив ЇЇ. Так чiтко, що в мене затерпло серце. Як я мiг забути цi жести?! Хлопчик копiював їх так точно, нiби був природженим актором...
Я схилився над фотокарткою i вперше за все життя запiзнав, що таке сльози.
Хлопчик сiв поруч i тицьнувся в моє плече. Я вiдчув, що сорочка в тому мiсцi одразу промокла...
Скiльки ми так просидiли, – не знаю. Добре, що вiн не мiг говорити. Власне, я бiльше нiчого не хотiв знати! Я думав про добро, котре колись належало менi. Про те, що нiчого не знаю про життя, нiкому нiколи не допомiг, знав i вмiв так мало, що менi нiчого було вiддати iншим. I тому мiг би жити вiчно – порожньо й байдуже. Мiг би стати достойним мешканцем Гондвани.
Коли сонце увiйшло в зенiт, хлопчик захвилювався, пiдхопився. Я злякався, не хотiв втрачати його й не хотiв iти за ним. Мабуть, його батьки нiчим не вiдрiзнялися вiд тих, iз ким я вже встиг познайомитися. Помiтивши мою тривогу, хлопчик зробив заспокiйливий жест i помчав кудись у лiс. Я лишився сам. Я не мiг збагнути, що робити далi. У менi зародилася надiя: а раптом зараз вiн повернеться, ведучи її за руку!
I все змiниться. Я полюблю цю землю, яка так налякала мене, згадаю дивовижнi iсторiї й гарнi пiснi – адже знав їх у дитинствi! Навчуся радiти простим проявам життя та природи. Побудую дiм. Вирощу сад.
Я стрепенувся, зачувши кроки, зiр напружився так, що я навiть на мить заслiп.
...Хлопчик iшов сам. Рука його була стиснута в кулак. Сiвши бiля мене, вiн розкрив долоню – на нiй лежало намисто та... iржавий цвях.
Обличчя його було серйозне i зосереджене. Я зрозумiв: вiн здiйснив злочин. Заради мене i того, про що я мiг тiльки здогадуватися. Йому не було вороття. Я мiцно стис його руку. I зрозумiв, що бiльше нiкого не зраджу. Можливо, заради цього простого жесту – взяти за руку того, хто цього потребує, – я i приїхав сюди? Можливо, ВОНА знала, що я ще здатен на це?
...Я повiв хлопчика до берега. Море було спокiйне. Я швидко розiклав вогнище, зробивши його якомога вищим. Хлопчик допомагав збирати хмиз, пiдтягувати дрова. Усе треба було робити швидко, поки його не почали шукати. Потiм ми завмерли, з хвилюванням поглядаючи на горизонт. Тiльки б старигань- човняр помiтив наш умовний знак!
Яхта прийшла, коли сонце вже розчинилося в темнiй водi. Як i минулого разу, старигань квапився, здiйняв бризки вiялом i не наближався впритул до берега. Ми кинулись у воду. Я ледь устиг закинути малого на борт першим та залiзти сам. Яхта рiзко розвернулася.
Обiйнявшись, ми дивилися в бiк острова, що вiддалявся. За якусь мить його поглинув туман, нiби вiн пiшов пiд воду. З його мораллю, релiквiями та божеством, яке я так легко випустив iз рук кiлька рокiв тому.
Я мiцнiше стис долоню хлопчика. I нарештi змiг усмiхнутися...».
...У кiмнатi запала тиша. Я навiть не хотiла питати, де зараз цей хлопчик. I чи був вiн взагалi? Чоловiк устав, чемно вклонився: «Я можу бути вiльним?».
– Ви вiльнi, – вiдповiла я.
– Авжеж! – усмiхнувся вiн. – Ви – також.
Було зрозумiло, що ми говоримо про однi й тi самi речi.
Дверi за ним зачинилися. Я лишилася сидiти в тишi. Зазирнула медсестра.
– Красунчик, чи не так?
Вона вже хотiла налагодити зi мною контакти, аби мати можливiсть забiгати до цього кабiнету випити кави, покурити чи пiдтягнути колготки. А ще їй, мабуть, щось повiдомили про мене i її байдужий погляд набув зацiкавлення.
Що я мала вiдповiсти? Про що можуть говорити двi симпатичнi молодi жiнки, котрi працюють в одному мiсцi? Бр-р-р...
Я пересмикнула плечима й задивилася у вiкно. Навiть не помiтила, як вона вийшла.
У вiкнi був сад. Голий i босий, хоч вiдчувалося, що невдовзi всi дерева зазеленiють. Вони стояли напруженi й зосередженi на своїх внутрiшнiх процесах, у них рухалися соки. Але треба було дочекатися тепла.
Я уявила незнайому жiнку в напiвтемрявi кав'ярнi на околицi якогось iноземного мiста – Праги, Парижа, Вiдня, Варшави. О, краще – Варшави! (У мене величезний сентимент до Польщi, в якiй не була). Кав'ярня маленька – на сiм столикiв. Маленька й порожня. За скляними дверима барабанить весняний дощ. Дерев'янi столи, стiльцi, вiдполiрована тисячами лiктiв стiйка шинквасу, запах кави й тиша. Звiдкiлясь лине музика. На жiнцi синя плетена кофта й пурпурова спiдниця – двi яскравих плями, вона тiльки-но закiнчила прибирати, зачинила дверi. Вона нiкого не чекає, її дiм – далеко. Вона починає танцювати. Вона танцює. Повiльно рухається серед перевернутих стiльцiв, примруживши очi. Вона щаслива. На свiтi є тiльки сизий дощ, музика, цей маленький простiр i вона. Це – правда, реальнiсть. Решта – не має жодного значення... За вiкном i справдi розпочався дощ – перший дощ пiсля довгої зими.
– Наступного, чи пiдете додому? – знову зазирнула у дверi медсестра. На її обличчi вималювалася повага. Я помiтила: якщо з людьми не розмовляти, не посмiхатися їм i вдавати зверхнiсть – вони ставляться до тебе з бiльшою повагою, нiж тодi, коли ти намагаєшся їм усiляко догодити.
До кiнця так званого робочого дня лишалося кiлька годин. Але менi вже не терпiлося скорiше познайомитися з усiма своїми «пiдлеглими» i я вирiшила запросити когось iз жiночої палати.
– Це – наша «фiнка», – сказала медсестра. – Вважає, що мешкає у Фiнляндiї. Зараз насмiєтеся...
Невисока пухкенька жiнка з гострим носиком мала вигляд грайливого дiвчиська. Вона сiла передi мною й одразу замахала ногами у вовняних шкарпетках.
Мабуть, на моєму обличчi щось вiдобразилося, адже жiнка одразу защебетала:
– У мене немає пiдстав скаржитися на долю! Немає, немає жодних пiдстав. Жодних!
Як завжди, я обережно натисла кнопку магнiтофона. Пiсля останнього вiдвiдувача на плiвцi ще лишилося мiсце.
Увечерi я переслухала запис:
«...У мене немає пiдстав скаржитися на долю.
Пiсля закiнчення роботи я рушаю вечеряти до «Сааги». Це неподалiк музею-бiблiотеки. Якщо погода гарна, обходжуся без велосипеда. Просто йду, дихаю свiжим повiтрям. Точнiше, не «дихаю», а просто їм його: подумки розрiзаю на шматочки, нiби прозоре лимонне желе, i вкидаю до рота. А якщо це осiнь i з боку Пiспали (це найпрестижнiший район у Тампере – на березi озера, де мешкають письменники й актори) лине запах прiлих соснових голок, грибiв та синьої-синьої води (вiд цього яскравого кольору навiть зводить зуби) – такий повiтряний коктейль замiнює менi цiлу упаковку вiтамiнiв.
Отже, я йду в «Саагу». Пiсля повiтряного коктейлю в мене виникає шалений апетит. Зазвичай я обираю двi страви, хоча вистачило б i однiєї, адже порцiї тут – велетенськi. На перше – суп iз бiлих грибiв, зварений на вершках, на друге – стейк-фiле з лосося, загорнутий в бекон, до нього – картопля з ароматом дягелю, овочева запiканка по-карельському i соус iз ягiд ялiвцю. У «Харольдi» я випиваю чарочку (не бiльше 30 грамiв) фiрмового морошкового шнапсу. I почуваюся безкiнечно щасливою.
У мене немає пiдстав скаржитися на долю...
На роботi я часто чую: «Туве, на тебе приємно подивитися! Ти така, така...». I слiв не знайдуть. Ще б пак! Я ж колишня стюардеса мiжнародних авiалiнiй. А туди аби що не беруть – тiльки довгоногих, струнких, ловких. Якщо б не небо – сидiла б я в селi пiд Немировим i плела б рукавички на продаж, як це робить моя сестра. I, зрозумiло, нiколи не дiзналася б що таке «тартар iз бiлої курiпки»... А це дуже-дуже смачно, по-фiнському – «херкуллiста».
З Арто Ваатаном я познайомилася в лiтаку. Чоловiк, котрий сидiв на мiсцi «17С», замовив вiскi ранiш вiд належного термiну. Я могла б i вiдмовити, але у нього в руках була книжка про Мумi Тролiв. Такий солiдний пан, трохи схожий на пiкiнеса – короткий нiс, великi, широко посадженi очi, – i дитяча книжка! Я принесла вiскi й попросила подивитися малюнки. Так розпочалося знайомство. Потiм вiн брав квиток на мiй рейс iз Гельсiнкi до Києва й назад. Лiтав часто. Виглядав серйозним бiзнесменом. Як з'ясувалося пiзнiше, бiзнес у нього ма-а-а-аленький (щось пов'язане з постачанням консервованої морошки). Проте мав свiй будинок iз сауною на околицi Тампере, двiйко дорослих дiтей, котрi жили окремо, i свободу вибору. I вiн обрав мене.
А через пiвтора року пiсля весiлля, з'ясувалося, що Арто Ваатан – романтик. Я таких самих зустрiчала й у себе на батькiвщинi у великiй кiлькостi. Чоловiк спочатку добряче випивав, потiм кинув бiзнес i подався до батькiв у Лапландiю, пояснивши свiй вчинок давнiм фiнським прислiв'ям: «Хочеш бути багатим – працюй у мiстi, хочеш бути щасливим i вiльним – стань оленярем!» Вiн обрав друге. Бiльше я його не бачила. Та хай би й так, проте будинок вiн заповiв дiтям...
Однак менi було байдуже. Адже одружувалася я не з великого кохання. Просто в той час, коли наштовхнулася на нього на мiсцi «17С», саме ширилися плiтки, що мене спишуть на землю. I я шалено нервувала. Не знаю, чим я так насолила командi! Мабуть бортiнженер вирiшив взяти на моє мiсце свою приятельку. Але ж небо для мене – все! Дехто боїться лiтати, а я могла б вiдкинути люк i легко пробiгтися по небесах. Упевнена: нiколи б не впала! Одного разу я намагалася це зробити. Ось пiсля цього випадку, коли милий Арто допомагав моїй напарницi вiдпоювати мене водою, i почалися репресiї, чутки, балачки. Уявляю, як шипiли мої заздрiсники, коли Арто забрав мене до себе!
А вже згодом був цей музей...
– Не знаю, просто не знаю, що й робити... – чула, як говорить директор роува Саатаннен. – Який тут може бути вихiд?..
Вона не знала, що перегородка мiж її кабiнетом та пiдсобним примiщенням тоненька, мов картон. Чи, радше, це в мене тонкий слух. Адже якщо людина має тонкий смак, мабуть, i решта в нiй – тонке, делiкатне...
– Який може бути вихiд? – продовжує роува Саатаннен, розмовляючи з адмiнiстратором роува Пайве. – Що з нею робити? От яка нещаслива доля! Зовсiм сама, в чужiй країнi... Скiльки ж її тут тримати? На це мiсце давно претендує Ярмо. У нього чудова наукова монографiя з дитячої лiтератури.
– Та вона, корова, усiм тут впоперек горла! – говорить роува Пайве i навiть зубами клацає (вона недобра, ця адмiнiстраторка!) – Невже сама не розумiє? Навiщо ви її пiдiбрали?!
– Ви занадто суворi, – уриває її директорка.
– Це ви занадто м'якi, роува! – не вгаває адмiнiстраторка. – Її мiсце – у притулку для самотнiх.
Роува Саатаннен щось вiдповiдає своїм тихим голосом, а мене поглинають фантазiї. Я уявляю бiдолашну тлусту та самотню корову, котра бiгає снiговою пустелею в пошуках трави...
Я добряче вмиваюся у вбиральнi музею. Тут так гарно! Всюди пластик, скло, рiзнобарвнi кахлi й дуже добре пахне (коли я лiтала, завжди пильнувала, щоб у вбиральнi нашого лiтака постiйно був освiжувач повiтря з полуничним запахом). Одягаю чудову сукню – я зшила її сама ще коли жила з Арто. Вона чорна, з мереживом i рюшами, талiя – низька, на грудях – великий оксамитовий бант, знизу – широка оборка. Вiї та губи я завжди ретельно пiдкреслюю – лишилася звичка вiд попередньої професiї. Менi ж працювати на людях!
Збираюся я швидко. I виходжу до холу. Сiдаю на краєчок стiльця за стiйкою, де панує роува Пайве, i складаю руки на колiнах.
Невдовзi прийдуть першi вiдвiдувачi. Я так чекаю на них, що не можу всидiти на мiсцi. Хвилююся, чи не зiм'ялися бант чи оборка, поглядаю на себе в люстерко, поправляю зачiску. Вiд хвилювання у мене пересихають губи.
Я працюю екскурсоводом в музеї Мумi Тролiв. Ось i не вiр пiсля цього в долю! Через цю книжку я й познайомилася з Арто. Потiм я перечитала всi дев'ять книжок. I зрозумiла, що вони написанi про мене. Точнiше, написанi так, як могла написати їх я. Коли до музею приходять дiти i я воджу їх вiд стенда до стенда, вiд експозицiї до експозицiї, я розповiдаю їм новi казки – продовження iсторiй про родину кумедних лiсових iстот. Я розповiдаю їх дуже тихо, щоби – не доведи Боже! – не почула роува Пайве!
Тiльки одного разу якийсь хлопчак став сперечатися зi мною. Вiн був вже досить дорослий i нахабний. «Ви ж не Туве Янсон!» – сказав вiн.
З того часу моє iм'я – Туве. Туве Янсон. I вiдтодi я боюся й не люблю дiтей. Вони занадто прискiпливi. У них спiтнiлi долоньки та вологi носи. Вони увесь час жують гумки й видувають iз них великi рiзнобарвнi кульки саме тодi, коли я розповiдаю їм дивовижнi iсторiї. Про те, як я оселилася на островi разом зi своєю подругою-маляркою i ми цiлодобово створювали живi iлюстрацiї до моїх казок iз дерева, каменю, скла, пап'є-маше та iнших пiдручних засобiв. Завивав вiтер, здiймалася хурделиця... Ми розпалювали камiн i виклеювали фiгурки Мумi Тролiв та їхнiх друзiв.
Зазвичай дiти надувають кульки, хихотять. А я клацаю вимикачем – експозицiйну залу поглинає темрява. Тiльки таємничо мерехтять великi склянi куби з казковими персонажами. У темрявi вони оживають, їхнi склянi очиська виблискують, носи морщаться, вони починають рухатися i смiятися... Менi подобається спостерiгати, як лякається дiтлашня. Як вони завмирають i перестають жувати. Я розповiдаю про те, як жахливi маленькi iстоти iз цупкими лапками нападають зненацька, приклеюються долоньками до тiла бешкетника й заносять його далеко-далеко вiд дому. Можуть вкинути в море. Або кудись далi... Я розповiдаю про ненажерливе свято – Рiздво, для котрого люди готують гори салатiв, пирогiв, убивають цiле стадо корiв i зграї iндичок...
Краєм ока я стежу за коридором i, коли помiчаю директорку або роува Пайве, швидко вмикаю свiтло...
– Ось яка чудова письменниця жила в нашiй країнi! Ось якi гарнi казки вона писала для вас, любi дiти! – бадьоро закiнчую екскурсiю.
...О, я знаю: коли вони повернуться до своїх домiвок i ляжуть у теплi лiжечка, їм насняться Цупкi Лапки. I вони, тi, хто кидає в мене камiнцi влiтку й гострi крижинки взимку, довго крутитимуться i схлипуватимуть увi снi.
А я ночую в музеї. Замикаю його за роува Саатаннен, котра йде останньою, i залишаюся сама зi своїми маленькими друзями. Нехай роува Пайве та роува Саатаннен вважають, що я сплю у своєму кутку. А дзуськи!
Я йду до зали, де блакитним свiтлом зблискують склянi куби з експозицiями. У них – моя родина.
– Туве, тобi тепло? Тобi весело? – питає Мумi-мама.
– Туве, сьогоднi прохолодно. Ти одягла теплi шкарпетки? – питає Мумi-тато.
Я плачу. Я розповiдаю їм про небо, про своє мiсто, яке нiколи не побачу, i про те, що менi немає кому приготувати iндичку на Рiздво.
I тодi всi вони виходять зi своїх прозорих кубiв – родина Мумi Тролiв, фрекен Снорк, Снiфф, Снусмумрик, – оточують мене веселим колом, спiвають i танцюють. I я спiваю i танцюю разом iз ними. Вони ведуть мене до лялькової хатинки, в котрiй стiльки гарних кiмнат, просякнутих запахом зiлля, мережанi фiранки на вiкнах, теплi ковдри, м'якi подушки i навiть крихiтнi свiчечки на лакованому чорному роялi.
Мумi-мама вкладає мене в лiжко, завiшане рожевою завiсою, лагiдно загортає ноги своєю вовняною хусткою...
– Спи, моя рiднесенька, – каже Мумi-мама. – Завтра настане новий день. Я тебе нiкому не вiддам. Ти завжди будеш iз нами...
Я засинаю щасливою.
У мене немає пiдстав скаржитися на долю...».
...Я пишу швидко i недбало. Намагаюся устигнути записати все, нiчого не пояснюючи. Кваплюся, поки чорна дiра не затягла мене у свою пащу, щоб почуття сорому i безвиходi не поглинуло мене. Поки що менi це погано вдається, хоча тримаюся я досить добре. I потiм – iм'я... Велика магiя iнерцiї.
Я чесно вiддаю касети головлiкарю. Але перед тим прослуховую їх i – з промiжками у кiлька хвилин – натискаю на кнопку «record», тодi на них виходить якесь незрозумiле жаб'яче кумкання.
– Розумiєте, – пояснює менi головлiкар (вiн гадає, що менi це цiкаво, що я тiльки тому тут, аби написати величезний епос про його срану лiкарню), – частiше за все симптоматичнi психози вiдбуваються на тлi картинної депресiї, депресивно-маревного, галюцинарно-параноїдного станiв, апатичного ступора, манiакальних розладiв, конфабульозу, псевдопаралiтичного i транзиторного корсакiвського синдромiв.
У його мовi немає нiяких пiдозрiлих вкраплень. Навiть якби я записала усе це на касету, – вона чiтка й манiакальна. Вiн навiть ухопив мене за ґудзик джинсової куртки i нервово намагається вiдкрутити його:
– Депресивнi стани в одному випадку супроводжуються iдеаторною й моторною загальмованiстю та скидаються на фазу манiакально-депресивного психозу. Вiдмiннiсть лише у перманентнiй астенiї, яка посилюється ввечерi. В iнших випадках картина депресiї дуже нагадує симптоми iнволюцiйної меланхолiї: хворi збудженi, збентеженi, увесь час повторюють однi й тi самi фрази...
У мене немає пiдстав скаржитися на долю....
У мене немає пiдстав скаржитися на долю...
У мене...
...Тепер у мене точно їх немає!
– Може, кави? – каже нарештi лiкар. У нього густа чорна борода, в якiй застрягли крихти хлiба – мабуть, щойно з'їв бутерброд. Його рука все ще крутить мiй ґудзик i пiтнiє просто на очах, долоня червона, як дупа павiана.
Часом я думаю, що на тiлi людини є бiльш соромiцькi мiсця, нiж тi, якi вона звикла ховати пiд одягом. Наприклад, внутрiшнiй бiк долонi або – стопа, або мочка вуха. Вухо – це взагалi... Мабуть, Ван-Гог вiдчув цей сором перший.
Вдома я вiдшукую на полицях монографiю професора Б. А. Целiбеєва з iсторiєю хвороби Ван Гога:
«Вночi вiн кiлька разiв прокидався, пiдходив до лiжка Гогена й уважно дивився на нього...
Коли той прокидався i перелякано питав, у чому справа, Вiнцент мовчки вiдходив i лягав у своє лiжко...
Наступного ранку в кав'ярнi Вiнцент зненацька запустив склянкою з абсентом у голову побратима...
Пiсля чого Гоген допомiг йому встати зi стiльця, вiдвiв додому й поклав на лiжко...
Увечерi Ван Гог накинувся на нього з лезом...
Гоген: «Я вже майже перетнув майдан Вiктора Гюго, коли почув позад себе добре менi знайомi кроки та уривчасте дихання. Я озирнувся тiєї митi, коли Вiнцент кинувся до мене з лезом у руцi. Погляд мiй тодi, мабуть, був досить потужний, адже вiн завмер i, схиливши голову, побiг додому...».
Того ж вечора Ван Гог вiдтяв собi вухо, довго зупиняв кровотечу...
Потiм ретельно вiдмив вухо у водi, та, загорнувши його в серветку, вiднiс до будинку розпусти, до якого часто навiдувався...
Там вiддав серветку першiй-лiпшiй повiї зi словами: «Ось. Сувенiр. Вiд мене».
Повернувшись додому, Вiнцент мiцно заснув...
Наступного ранку до нього постукала полiцiя зi звинуваченням у нападi на Гогена...
Вiнцента забрали до лiкарнi, де вiн якийсь час перебував у збудженому станi...
Перiодично вiн замовкав i заклякав в однiй позi...
Потiм зробив кiлька малюнкiв iз зображенням натовпу зi свiчками на капелюхах...» i пiдписав його:
«Людство – це збiжжя, яке належить зжати...».
...Я торкаюся свого вуха. Воно рожеве i не м'ясисте. Його важко ненавидiти, адже на перший погляд воно – беззахисне i довiрливе. У нього можна вколоти сережку, нашiптувати брутальнi слова, зливати «дезу», влити отруту, ним можна милуватися й описувати в любовному романi, його можна смикати, коли брешеш, скручувати в зворушливу рурочку, воно тримає сонцезахиснi окуляри i часом живе своїм вiдокремленим життям. Вухо чує лише те, що бажає чути. I тому воно – пiдступне. Вiд того, яку iнформацiю воно доводить до всього органiзму, залежить життя цього органiзму.
Iнколи я вже нiчого не розумiю. Моє вухо зiв'яло i звисає на плече, як торiшнiй листок...
Вранцi я з нетерпiнням чекала наступної зустрiчi. Це була дiвчина з розкiшним рудим волоссям i блiдим пласким обличчям, халат виглядав на нiй, як середньовiчна накидка. Здавалося, варто їй поворушити плечима i вона спаде, як жаб'яча шкiра, а пiд нею з'явиться щось незвичайне – срiбна русалчина луска, фосфоруюче видовжене тiло iншопланетянки або – зовсiм нiчого...
– Сирота... – прошепотiла до мене медсестра, – вважає себе Жанною Д'арк.
Вона багатозначно гмикнула i зачинила за собою дверi.
Дiвчина мовчала, опустивши очi долi.
– Жанно, – промовила я дуже тихо, – Жанно, не бiйся... Я тобi вiрю...
Вона швидко пiдвела голову, поглянула синiми-синiми очима. Менi навiть здалося, що вони вiдкинули два вiдблиски на бiлi лiкарнянi стiни мого кабiнету. Я жадала послухати її iсторiю...
«Багато разiв менi кортiло виголосити цю фразу: «Той, хто вiрить у мене – за мною!». У дитинствi я любила сидiти бiля вiкна, вiдчувати на щоках i пальцях тремтливий дотик сонячних зайчикiв i вишивати їх шовковими нитками, зашифровуючи слова у вiзерунок, на якому переплiталися стебла пурпурової троянди, бiлих лiлей та латаття.
«Той, хто вiрить у мене...».
Але менi не вiрили. I не любили. Анi в Обителi Немовлят, анi тут, у Притулку. Пам'ятаю, коли менi було п'ять рокiв, я вiдчайдушно намагалася влитися в гомiнкий дитячий колектив, стати його часткою, цеглиною в монолiтi, щоб на випадок небезпеки мати можливiсть сховатися серед подiбних собi або загинути – разом з усiма.
Але я чомусь нiяк не могла вбудуватися в цей монолiт!
Ось перший спогад про це почуття своєї «трикутностi».
...Дiвчатка-однолiтки про щось жваво розмовляли. Я напружено дослухалась, намагаючись уловити сенс їхньої розмови за уривчастими фразами.
– Воно таке чорне-чорне, – казала одна, – чорне-чорне-чорнюще! Таке, що аж свiтиться чорнотою!
– I на ньому – зiрки! – iз захопленням пiдхопила iнша. – Такi золотi-золотi, аж срiбнi!
У мене навiть перехопило подих вiд краси їхнiх слiв. Я обережно наблизилася i вимовила якнайголоснiше:
– А в мене є така сукня!
Дiвчатка замовкли на мить, запитально поглянувши одна на одну, нiби цю реплiку виголосила одна з них. А потiм знову загомонiли помiж себе. От i все.
Так само було й з рештою. I потiм, коли минули роки. Мене не помiчали. Про мене не говорили. Навiть нянечки та вчителi не дивилися на мене прямо. Зазвичай їхнi погляди ковзали надi мною або зупинялися на носаках моїх дерев'яних чобiткiв. Через це я й боялася пiдвести очi. Соромилась i завжди, скiльки себе пам'ятаю, дивилася вниз, на пiдлогу. Вiд цього очi постiйно втомлювалися.
Якось я випадково почула, як Верховна Настоятелька давала вказiвки сестрi-хазяйцi:
– Цю (тобто мене) вiдселiть до окремої кiмнати. I... I ось що... – знiмiть люстро. Воно їй нi до чого.
Вiдтодi я жила окремо вiд iнших у вузенькiй незатишнiй кiмнатцi з видовженим та глибоким вiкном. Таким глибоким, що воно нагадувало фортечну бiйницю. Саме бiля нього я просиджувала довгi лiтнi вечори i вишивала троянду, лiлеї та латаття.
...Голоси я почала чути давно. Можливо, через них мене так не любили?
Але я не хотiла, щоб цi голоси зникли, пiшли вiд мене. Тому, що вони розповiдали менi безлiч цiкавих речей. Наприклад, про далекi країни i безкраї моря, про лицарiв у срiбних обладунках, про квiти, в яких мешкають маленькi крилатi люди...
Часом я ставила запитання (досить голосно, їх, певно, могли чути iншi) й голоси вiдповiдали. Але вiдповiдали лише для мене. Це було прикро! Адже ровесники тодi сахалися мене, а вчителi роздратовано покашлювали та перезиралися з ними. Я намагалася розповiсти про те, що почула, але завжди лишалася на самотi – у суцiльнiй тишi, не помiчаючи, що розмовляю сама iз собою. О, якi ж вони нерозумнi, думала я, переказуючи iсторiю Вiйни Червоної та Бiлої Троянди.
– Чому вони втiкають? – запитувала я, розмазуючи по щоках солону воду, що текла з-пiд моїх вiй.
«Тому що мало знають, – вiдповiдали голоси, – багато їдять, багато сплять... Тому що вони – круглi та гладкi...».
– А я? Яка я? – запитувала в них (у мене ж не було люстерка).
«Ти – рiзна...».
– А я можу стати круглою та гладкою? – з надiєю питала знову.
«Можеш, – чула у вiдповiдь. – Звичайно, можеш. Але тодi ми пiдемо...».
А я ж так боялася лишитися без їхнiх iсторiй! Хоча бавитися з iншими дiтьми менi також дуже кортiло! Суперечностi терзали мене. Я мрiяла бути такою, як iншi. Щоб не опускати очей, щоб брати участь у загальних розмовах, бути рiвною серед рiвних. Водночас менi потрiбно було знати вiдповiдi на тисячi запитань. А їх могли дати тiльки голоси, котрi чомусь обрали своїм мешканням мою бiдну, завжди похилену голову. Через них я вiдчувала себе вигнанкою.
Але не тiльки через них! Було, швидше за все, iще щось, чого я не могла збагнути своїм дитячим розумом.
– Ти мусиш соромитися! – часто чула я вiд учителiв та вихователiв. I намагалася якнайшвидше сховатися у свою кiмнатку, сiсти бiля вiкна та взятися до вишивання зашифрованої фрази. «Той, хто вiрить у мене...».
Я вишивала й думала, думала. Бачила свої руки, моторнi пальцi з голкою – вони здавалися менi занадто тонкими. Можливо, через них я мушу соромитися?
Розглядала свої ноги до колiн i перекидала косу на плече – вона була дивовижного кольору... Можливо, це пiдстава для сорому?
А коли вуха мої вже палали, а з-пiд вiй знову текли солонi джерела, я чула колискову:
Дiн-дон!
Буде сон...
Трень-брень!
Буде день...
Тiк-так!
Буде знак...
Тонь-тiнь!
Буде кiнь...
Бом-бiм!
Буде дiм...
Я засинала, багато разiв повторюючи магiчнi слова: «Сон-день-знак-кiнь-дiм». I розумiла їх так: я засну, а коли прокинусь, отримаю якийсь знак. I тодi сяду на коня та поїду туди, де менi вiрять. Поїду додому...
Спливали роки. Я навчилася багатьох речей. У Притулку працювала в саду, пряла й ткала, носила воду з криницi. Коли менi виповнилося шiстнадцять, за традицiєю менi подарували пирiг iз шiстнадцятьма свiчками. Але поставили його не в загальнiй залi, як це робилося для iнших, а просто занесли менi до кiмнати, щоб я з'їла його сама. Я спробувала покликати до себе тих, з ким прожила тут усi цi роки. Але голос мiй був занадто тихим i тремтiв, я, як завжди, не пiдводила очей – мене нiхто не почув. А якщо й почули, то вдали, що не почули...
Пирiг був кислий i солоний. Я кидала крихти за вiкно й їх не клювали навiть пташки. Я дивилася на високий кам'яний мур Притулку, на п'ятачок подвiр'я з жовтою травою, куди нiколи не сягали сонячнi променi. I сама вiдчувала себе травою – зiв'ялою i скошеною.
Життя в Притулку тривало за усталеним розкладом: вранцi – молитва i снiданок у великiй залi за довгими дерев'яними столами, вдень – уроки, праця, потiм – обiд i пiвгодинний сон. Потiм – вивчення нових молитов i вечiрня служба в кам'янiй каплицi.
Тiльки раз на рiк брама вiдчинялася й лунала музика. Це означало, що всi, кому виповнилося шiстнадцять, вирушають у Велике Життя.
Але для того, щоб ось так залишити притулок, необхiдно мати на себе попит, тобто – письмове пiдтвердження про те, що там-то й там-то потрiбнi робочi руки. З яким нетерпiнням я чекала цiєї митi! Але... На мене попиту не було, не було й заявки. I я знов чула:
– Ти маєш соромитися! Бачиш, ти нiкому не потрiбна!
I це була правда.
Тiльки одного разу на кiлька хвилин я вiдчула цей дивний стан потрiбностi комусь. Але мене це лише злякало...
...Зазвичай на вечiрню молитву ходили тiльки старшi вихованцi, меншi молилися в класах пiд наглядом вихователiв. Щоправда, я завжди молилася окремо – у своїй кiмнатi. I хоча слова молитви висiли у мене на стiнi в великiй залiзнiй рамцi, зiзнаюся, я грiшила й нiколи не поглядала на неї – адже за мною нiхто не спостерiгав. Я пiдводила очi, дивилася на верхнiй вiтраж свого вiконця й щораз промовляла щось своє або те, що пiдказували голоси.
Так було, доки я не подорослiшала. А вже тодi почала ходити в каплицю разом з усiма. Ми йшли довгою чередою, завжди босi (навiть у лютий мороз!) i несли свiчки. Овальна паща каплицi по черзi ковтала вогники. Я завжди пасла заднiх i не квапилася: дуже не хотiлося вiддавати свiчку голодному чорному проваллю.
У каплицi стояли вузькi кам'янi лави. Ми сiдали, щiльно притискаючись одне до одного й тремтiли вiд холоду. Вихователi накривали нашi змерзлi колiна облiзлими ковдрами, якi пахли воском. Це було дуже милосердно з їхнього боку.
Свiчки, котрi ми прилiплювали до стiн, тьмяно поблискували. Як завжди, до кафедри виходив Кращий Вихованець i виголошував слова нашої притулкової молитви. Решта тiльки повторювала закiнчення фраз. Ось тодi я нарештi дiзналася, що написано на жовтому паперi у залiзнiй рамцi.
– Ми хочемо, щоб завжди було багато води i мила! – промовляв вiдмiнник. – Ми хочемо м'яса, хлiба та теплого одягу! Ми хочемо багато працювати, щоб заслужити ситiсть i повагу в суспiльствi! Мила й води! Мила й води! Мила й води!
Я повторювала закiнчення речень тихiше вiд усiх, ледь чутно. Цi слова були набагато гiршi за тi, котрi вигадувала я. Чи менi це тiльки здавалося?
Розмiрковуючи на цю тему, я раптом вiдчула, що ковдра, пiд якою скупим теплом зiгрiвалися мої змерзлi колiна, нiби заворушилася, посунулася i трохи пiднялася, утворивши над колiнами прохолодну повiтряну подушку. Тiєї ж митi щось вологе, тремтяче й тепле повiльно поповзло по нозi, пiднiмаючись дедалi вище i вище... Слизький жар зупинився на рiвнi колiна. Здавалося, що менi в пелену поклали теплу гнилу рибу, яка зараз розтечеться по ногах, розповсюджуючи огидний ядучий сморiд.
До мене ще нiхто не доторкався – у Притулку це вважалося поганою ознакою. (Часом крiзь щит опущених вiй до мене долинали iсторiї, котрi траплялися помiж моїми однолiтками. Вони зiштовхувалися, розбивалися на пари, плескали один одного по плечах, скублися...
Вiд подiбних манiпуляцiй з найдальшого кутка Притулку часом долинав дитячий плач, а ранком приїздила карета з гербом Обител Немовлят i Верховна Настоятелька вносила в неї щось маленьке, загорнуте в сiре простирадло...).
...Слизька риба перетворилася на рака, котрий боляче уп'явся в мої колiна. Я боялася поворухнутися, не знала, що робити. I голоси причаїлися. Я зрозумiла: хтось, хто сидiв поруч, зацiкавився мною. Отже, я була потрiбна? Отже, так ЦЕ починається? Ковдра на моїх колiнах здиблювалася, нiби море в бурхливу погоду. Я мрiяла про закiнчення молитви.
– Хочемо! Хочемо! Хочемо! – одностайно прокричали всi. I вихователi почали скидати ковдри з наших нiг.
Я поглянула на свої колiна та литки – на них лишилися синцi.
Повернувшись до своєї кiмнати, я забарикадувала дверi стiльцем i впала на колiна перед вiкном. У ньому висiла самотня зiрка...
Вночi менi наснився жахливий сон. Менi навiть здалося, що все вiдбулося наяву:
...дверi нечутно вiдчиняються... У них входять двоє – Верховна Настоятелька i вихователь. У руках у Верховної – тонка довга голка, вихователь несе в руках скляний лiкарський лоток iз шматком протухлого м'яса.
– Зараз... зараз... – шепоче Верховна й заганяє кiнчик голки в посинiлий шматок.
– Давай... давай... – шепоче Верховна i вихователь сiдає на мої ноги, Настоятелька навалюється на груди (я не можу навiть поворухнутися!) i наближає голку до моєї скронi. Я вiдчуваю заштрик...
– От i все, – задоволено каже вона, – вживлення вiдбулося. За кiлька днiв вона почне гнисти з голови. Скажемо, що це – бубонна чума...
Вони вiдпускають мене. Я лежу нерухома й розпластана, розумiючи, що у мене немає виходу.