– Аутизм – це занурювання у свiт власних переживань, пiд час якого хворий втрачає контакт iз реальнiстю i цiкавiсть до дiйсностi. У таких хворих зазвичай немає потреби в спiлкуваннi з людьми, а почуття не мають емоцiйного забарвлення.
– Однак, вибачте, пане лiкарю, наскiльки я знаю, – це вроджена хвороба i проявляється ще в дитинствi. До того ж її лiкують. Здається, на неї страждав Дастiн Хофман... А вона – доросла дiвчинка... Крiм цього, я б не хотiв, щоб ви зробили її пiддослiдним кроликом. Вам таких не бракує. Як на мене, тут потрiбне незначне терапевтичне втручання. Iнколи я гадаю, що вона просто хитрує. Тому й звернувся до вас. Це може бути затяжною кризою, причому – творчою, але ж до чого тут аутизм?
– Ви мене перебили, – зауважив лiкар. – Я б волiв окреслити загальну картину. Принаймнi ту, яку я можу спостерiгати зараз. Якби ви, пане Вiтольде, згодилися на мою пропозицiю, результати були б певнiшi....
– Про це не йдеться! – Вiдвiдувач кабiнету дiстав зi срiблястого портсигара коричневу сигарету «Black Captain», пiдсунув до себе важку мармурову попiльничку, вже добряче забиту недопалками. – Вона цiлком здорова. Я лише хочу розiбратися, у чому полягає хитрiсть...
– У цiй справi не можна поспiшати. Це цiкавий випадок... – головлiкар замислився, з повагою поглядаючи на масивний срiбний перстень свого вiзавi, – i на симуляцiю не схожий. Продовжимо розмову?
Той, кого вiн назвав паном Вiтольдом, покiрно кивнув, затягуючись i випускаючи з рота темну цiвку духмяного диму.
– Отже, що ми спостерiгаємо? Є шiсть ознак прояву аутизму. Пригадаємо їх. По-перше, зануренiсть у власнi переживання... – вiн запитально поглянув на чоловiка i той, спочатку знизавши плечима, знов кивнув. – По-друге, жодних задоволень вiд довколишнього свiту – отримання їх зсередини. Так? Добре. По-третє – власне це стосується дiтей – неможливiсть налагодити контакт iз ровесниками, по-четверте, невмiння роздiлити задоволення та успiх з iншими людьми, тобто вiдсутнiсть емоцiйного контакту.
– Це – останнi два роки... – зауважив вiдвiдувач, але лiкар, захоплений власною промовою, махнув рукою i продовжував:
– Наступне: затримка розвитку або мови. М-м-м... Тут – окремий випадок, можливо – передозування цього... I останнє: стереотипне та повторюване використання мовних зворотiв i регресивних рухiв...
– Ви вважаєте, що все це може вiдбуватися з дорослою людиною?
– Вiдверто кажучи, таких випадкiв я не знаю. Тому й пропоную залишити її тут.
– Ви не уявляєте, про що говорите, – сумно посмiхнувся спiврозмовник. – Ця жiнка... – вiн затнувся й замовк.
– Ця жiнка, – залюбки пiдхопив лiкар, – досить цiкава особа. Вам можна позаздрити. – Вiн побачив, як спiврозмовник пересмикнувся. – Але продовжимо. Отже, я не до кiнця впевнений, що це – класичний випадок аутизму. I не хотiв би вас лякати. Певнi ознаки цiєї хвороби були у великих мислителiв – Ньютона, Ейнштейна, Планка, Дарвiна, Менделєєва. Гадаю, на це страждав i Паскаль. Ньютон, до речi, взагалi говорив iз величезними труднощами. Власне, ознаки аутизму – це набiр випадковостей, котрi вiдображають особливостi розвитку мозку. Не всi, хто впритул наближається до межi аутизму й патологiї, мають iз того лише негатив. Iсторiя знає приклади, коли так званi дивнi люди досягали неабияких успiхiв у науцi. А про психологiю творчостi взагалi годi й казати! Про це написанi стоси дослiджень. Щодо нашого випадку... – лiкар замислився i знову прикипiв поглядом до блискучого персня свого вiзавi, – я б волiв знати про панi Хелену щось бiльше, щоб зробити адекватнi висновки.
– Невже не достатньо того, що знають усi iншi? – роздратовано промовив поважний пан.
– О, звичайно ж, ми всi, весь персонал, зачитуємося її книжками, завжди стежили за її авторськими програмами на телебаченнi. До речi, в нашiй бiблiотецi зiбранi всi тридцять два її романи i купа перекладiв iноземними мовами! Всi книжки – затертi до дiрок! Тож, все, що про неї писали в пресi, ми знаємо. Саме, як ви й сказали: все те, що знають iншi. Але, – вiн знову вп'явся очима в каблучку, котра, мабуть, заворожувала його своїм блиском, – менi цього замало.
Лiкар бачив, що на обличчi вiдвiдувача вiдбилася боротьба емоцiй.
– Анамнез. Я маю знати анамнез. Менi потрiбно знати все, – його очi зблиснули i вiн заговорив гаряче, наче слiдчий на допитi. – Вас непокоїть щось бiльше, нiж симптоми, про якi я казав, чи не так? Ким вам доводиться ця жiнка, адже я знаю, що вона незамiжня! Ви могли б бути їй батьком чи навiть дiдусем... З якої вона родини? Як ви познайомилися? Чим вона хворiла? Отже, давайте почнемо з самого початку.
– Цей початок вiдкине нас рокiв на двадцять назад, – зiтхнув вiдвiдувач. – Навряд чи в нас буде стiльки часу. До того ж, я б не хотiв, щоб вона раптом увiйшла сюди. Ми давно не бачимось. Вона не повинна знати, що я пiклуюся про неї.
– Ми замкнемо дверi, – вiдповiв лiкар. – А щодо часу... Часу в мене вдосталь, я не поспiшаю...
Пан Вiтольд знову протяжно зiтхнув:
– Дивiться, аби нам не довелося тут ночувати... – зауважив вiн. I лiкар професiйним жестом непомiтно увiмкнув диктофон.
– Двадцять рокiв тому, влiтку менi виповнилося тридцять. Сподiваюся, про себе менi не обов'язково розповiдати? Можу сказати одне: тодi я жив сам, мав, як на той час, добрий заробiток, непогане помешкання, що вiкнами виходило на рiчку, бiля якої розмiщувалася середня школа. Пiсля довгих i досить крутих сходинок до, як тепер кажуть, кар'єри – студентської бiдностi, штудiювань рiзних наук, пошукiв роботи, невдалих шлюбiв – я нарештi насолоджувався спокоєм, статками, знаннями, набутими в численних закордонних поїздках i рiзноманiтних спiлкуваннях.
Я завжди мав цiкавiсть до експериментiв. Особливо тих, що стосувалися людської психiки. Пам'ятаю, в юностi я шалено сперечався з однокурсниками, маючи непереконливу впевненiсть у тому, що з будь-якої людини можна виховати якщо не генiя, то, принаймнi, розвинути здiбностi до найвищої межi. Менi заперечували, мовляв – «кесарю кесареве», а «проли» (ми тодi всi захоплювалися Орвелом) залишаться на своєму рiвнi, навiть якщо вдягнуть золотi шати. Я ж доводив, що всiлякi мiстичнi навернення, чи (за Евелiн Андерхiлл) – пробудження трансцендентної свiдомостi, частiш за все вiдбуваються з людьми темними i менш за все вартими такого дарунку. Їхня свiдомiсть не затьмарена каламутними потоками рiзної iнформацiї, не обтяжена знаннями i вiдкрита для голосу природи.
Одне слово, звичайна юнацька маячня, балачки в стилi Кортасара. Потiм усе це вiдiйшло на другий чи навiть сто другий план.
I лише святкуючи свiй тридцятий рiк народження перед широко розчахнутим вiкном, за склянкою доброго бiлого вина, насолоджуючись самотою, я мiг спокiйно переглянути своє минуле, посмiхнутися йому – чи, швидше, самому собi – й помiркувати, чого менi ще бракує...
Був чудовий червневий ранок i перший день моєї вiдпустки.
Я сидiв i дивився за вiкно на шкiльне подвiр'я – там вiдпрацьовували «лiтню практику» школярi. Я теж колись займався тим самим i страшенно ненавидiв цю лiтню працю, вважаючи її безглуздям i марнуванням золотого часу. Нещаснi дiти – п'яти- чи шестикласники – розбрелися по шкiльнiй присадибнiй дiлянцi й порпалися на грядках, вириваючи бур'яни. Я подумки усмiхався, споглядаючи це дiйство. Хлопчики байдикували, обсипаючи один одного землею, дiвчатка посiдали близько одна бiля одної i були поглинутi балачками. Моє око виокремило одну з них – ту, що присiла з самого краю грядки, ближче до дороги, й усе-таки щось робила. Я впiзнав у нiй дiвчинку, що мешкала двома поверхами нижче. На нiй була синя сукенка в жовтогарячий горошок, така коротенька, що з-пiд неї виглядали зворушливi бiлi трусики. Добра пожива для якого-небудь педофiла, мимоволi подумав я. I як у воду дивився! Помiтив, як iз-за рогу будинку до подвiр'я наближається якийсь типчик у спортивних штанях. Вiн крутив головою i поглядав на зграйку дiвчаток. Нарештi помiтив ту, котра сидiла ближче до тротуару й трохи вiддалiк своїх подружок. Я iз цiкавiстю почав стежити, що буде далi, подумки жалiючи малу, до котрої пiдходив той покидьок. Такi телепнi загалом безпечнi, хоча, звiсно, здатнi добряче налякати цих бiдолашок у коротких спiдничках. Внутрiшньо я напружився, адже збирався проконтролювати цю неприємну ситуацiю: якщо й справдi щось не так, вирiшив я, зможу швидко вискочити, оббiгти будинок i за хвилину бути бiля «жертви», щоб вiдiгнати слимака.
Вiн пiдiйшов зовсiм близько i зупинився над дiвчинкою. На неї впала його тiнь. Вона його ще не помiчала. Але менi стало нiяково, здалося, що вiн бачить не тiльки її бiлi трусики, а й те, що просвiчується крiзь широку пройму рукавiв сукенки, коли дiвчинка тягнеться за новою стеблиною.
«От падлюка!» – подумки вилаявся я, але з мiсця не зрушив. У менi прокинувся споглядач та експериментатор.
Нарештi зауважив, що дiвчинка завмерла. Вочевидь, вiн їй щось сказав. Щось брутальне, бридке. Щось, що не дасть їй сьогоднi заснути. Щось, про що вона ще нiчого не знає. Дiвчинка напружилася, схилила голову. Якби вона була страусом, ця бiдолашна голова вже була б глибоко в пiску, подумав я. Однiєю рукою вона потягнула свою сукню донизу i вся зiщулилася, затислася, мов мушля. А вiн i далi стояв над нею i щось говорив... Я не витримав i вибiг за порiг.
Поки я оббiгав будинок, там, на подвiр'ї, мабуть, трапилося таке: дiвча схопилося i стрiмголов помчало додому. Одне слово, вона просто врiзалась у мене на розi – так швидко бiгла. Менi довелося обхопити її, щоб самому не впасти вiд її натиску. Це було схоже на зiткнення в повiтрi лiтака з пташкою. Дiвчинка дико закричала i за мить якось обм'якла, почала сповзати донизу, я ледь устиг пiдхопити її. Роззирнувся довкола: ще не вистачало, щоби за манiяка сприйняли мене! Але на подвiр'ї в буднiй лiтнiй день було порожньо. Я взяв її на руки, внiс до темного пiд'їзду, якось протиснувся до лiфту i натис кнопку свого поверху. А що було робити?! Номера її квартири я не знав, до того ж це було б дивно – принести непритомну дитину до батькiв. Або ще гiрше, ввалитися в чужу квартиру, адже я помiтив, що в малої на мотузцi, зав'язанiй на шиї, телiпається ключ. Тож, мабуть, нiкого немає вдома...
Так вiдбулася наша перша зустрiч...
* * *
Я поклав її на лiжко, побризкав на обличчя водою. I не на жарт перелякався: дiвчинка лежала, як мертва. Прислухався – дихає. Я заспокоївся i почав розглядати її. Проте, зауважу вiдразу, – я не Гумберт Гумберт! I збоченських нахилiв за собою не помiчав. Просто давно не бачив зблизька маленьких дiвчаток, не звертав на них уваги. Ця була справдi гарненька й сукня дiйсно була закороткою. Але, швидше за все, тому, що дiвчинка з неї виросла. Довга розпатлана коса пшеничного кольору, довгi рiвнi й засмаглi (чи просто – смаглявi?) нiжки в бiлих гольфах, стоптанi сандалi, котрi, як менi здалося, занадто дитячi для дiвчинки десяти чи одинадцяти рокiв, витончене худорляве личко з виразними вилицями. Я подумав, що згодом вона стане справжньою красунею. За пару хвилин помiтив, що її повiки здригнулися i пiд ними заворушилися зiниця, але очi лишалися заплющеними.
– Не бiйся! – поспiшив сказати я. – Все добре. Я твiй сусiд. Ти бiгла i знепритомнiла. Я не зроблю тобi нiчого поганого. Вже все минулось...
Я боявся, що вона отямиться й почне репетувати. Але цього не сталося. Я ще трохи постояв над нею. Був упевнений, що дiвча прийшло до тями але причаїлося, очiкуючи чогось страшного. Трохи дивна поведiнка, подумав я i знову почав заспокоювати її:
– Все позаду. Полеж трохи, якщо хочеш. А потiм можеш iти додому. Ти вiльна. З тобою все гаразд...
Жодної реакцiї! Та я був упевнений: вона мене чує! I навiть бачить крiзь свої пухнастi тремтячi вiї. Добре, вирiшив я, нехай хитрує й далi, якщо їй так подобається. Час у мене є. Нехай отямиться. I сiв за свiй стiл, повернувшись до неї спиною. Хоч не збирався сьогоднi працювати, та час усе одно було змарновано, тому розкрив теку з науковою працею свого колеги, яку мав вiдредагувати. Поволi захопився роботою i навiть злякався, коли в повнiй тишi пролунав голос:
– Ти прочитав усi цi книжки?
Озирнувся: вона сидiла на краю лiжка – ручки на колiнах – i роздивлялася мої книжковi полицi.
– Слава Богу! Я вже думав, що ти проспиш тут до вечора, – якомога привiтнiше сказав я.
– Я давно не сплю, – вiдповiло дiвча. – Я взагалi не люблю спати. I нiчого не боюся, – пiсля паузи раптом додала вона.
– Це добре, що ти така вiдважна.
– Я не вiдважна, – заперечила вона. – Просто у мене купа рiзних проблем...
Менi стало смiшно.
– Мабуть, iз хлопцями? – пожартував я.
– Зовсiм нi. Для дурнiв у мене є це!
I вона показала менi кулак – малий, зворушливий i жалюгiдний.
– А-а-а... Це – переконливий аргумент! – Я з iронiчним розумiнням захитав головою.
– А той дядько... – вона нервово ворухнула одним плечем i завагалася.
– Не згадуй про нього! – перебив я. – Про таке краще одразу забувати. На свiтi багато дурнiв i просто хворих людей. Ти неодноразово їх зустрiчатимеш. Тому не треба перейматися.
– Це важко, – зiтхнула вона.
Я згодився. Щоб перевести розмову на щось iнше, запитав, як її звати i почув у вiдповiдь трохи незвичне iм'я – Хелена.
– Так звали мою прабабцю, – пояснила дiвчинка. – Я її навiть пам'ятаю...
Вона замислилася i додала:
– Вона палила люльку i гадала на картах... I її за це сварили. А вона ховала карти i тютюн пiд церату в кухнi, а менi показувала ось так, – дiвчинка приклала палець до своїх уст. – I... i так цiкаво про все розповiдала.
Не переповiдатиму всiєї розмови, але я здивувався, коли помiтив, що сусiдка затрималася в мене майже на пiвдня.
Дещо про неї я змiг дiзнатися з її вiдповiдей на мої запитання, дещо домалював сам. Я здогадався, що її родина досить проста – батьки працюють на заводi. Вона не говорила прямо, але я добре уявив цю родину: пиятика у вихiднi, закручування огiркiв на зиму – по п'ятдесят слоїкiв, котрi потiм стоять пiд лiжками й на балконi (мене завжди дивував цей жiночий фанатизм щодо консервацiї, адже все можна купити в магазинi), ритуальнi сварки, як спосiб життя i мислення, «рупь до получки», картопля зi шкварками, гостi у свята, жовтi вiд цигаркового диму фiранки. Що в такому разi залишається дiтям? Бiгати вулицями, стукати в дверi, за якими в однокiмнатнiй квартирi «гуляють» дорослi, виманювати копiйки на морозиво у хмiльних гостей, цупити зi столу щось смачненьке, отримувати стусани. I... носити короткi сукенки, поки вони не полiзуть на носа.
Попри все, що намалювала моя уява (гадаю, я не помилявся), дiвчинка видавалася досить розвинутою. Я помiтив її потяг до книг i те, з якою цiкавiстю вона слухала мої вiдповiдi на свої запитання.
Коли вона прощалася (мовляв, їй ще треба зварити для батькiв картоплю), я запропонував приходити до мене в гостi. Сказав це цiлком щиро. I з її реакцiї зрозумiв, що ця наша зустрiч не остання – їй вочевидь бракувало дорослого спiлкування. Вона, як губка, всотувала в себе будь-яку iнформацiю. Вже стоячи на порозi, дiвчинка попросила у мене якусь книжку. Дитячих у мене не було, я замислився i дав їй «Думки» Блеза Паскаля з пiдступною впевненiстю, що вона цього не прочитає.
Увечерi, згадуючи вранiшнiй випадок, я подумав, що для сусiдської дiвчинки мимохiть виступив у ролi «доброго чарiвника», i що сьогоднi вона засне спокiйно...
* * *
– Перервемося! – раптом рiзко увiрвав свою розповiдь вiдвiдувач i вибив iз пачки нову цигарку.
У кабiнетi зависла довга пауза. За вiкном шумiв перший травневий дощ. Лiкар iз подивом, нiби бачив уперше, розглядав сивого iмпозантного чоловiка i не знав, що сказати. Пiдiйшов до вiкна, розчахнув кватирку. Рясний дощ безжально стинав трикутнi капелюхи бузку. Сутенiло.
– Вона прийшла? – нарештi промовив лiкар. Вираз його обличчя вже не був таким самовпевненим – на ньому засвiтилася звичайна людська цiкавiсть.
– Так, – утомлено вiдповiв пан Вiтольд.
– I про що ви розмовляли? Ви – доросла людина – i п'ятикласниця з неблагополучної родини?
– Ви змусили мене розворушити те, чого не варто зачiпати. Але якщо так сталося – я готовий продовжити розмову завтра. Не зупинятися ж на пiвшляху! – сказав вiн пiсля довгої затяжки.
– Добре. Я з нетерпiнням чекатиму в будь-який зручний для вас час, – швидко вiдповiв лiкар. Складалося таке враження, нiби у нього щойно вiдiбрали недочитану книгу. – Коли це може бути?
– Я людина зайнята. Зможу тiльки ввечерi, якщо це вас влаштовує.
– Часом я залишаюся ночувати у вiддiленнi, – сказав лiкар, – а заради вас робитиму це доти, доки буде потреба.
– О'кей!
Пан Вiтольд пiдвiвся.
– Скажiть, чи можу я непомiтно поглянути на неї? – раптом запитав вiн зовсiм iншим тоном. – Вона, певно, ще тут?
– Не знаю, – мовив лiкар. – Але це можна перевiрити. Я проведу вас до кабiнету. Сподiваюся, ви будете обережнi...
– Так, звичайно... – кивнув вiдвiдувач. – Я не хочу турбувати її. Тiльки погляну.
Вони вийшли, пройшли довгим синiм коридором, повз зачиненi дверi палат iз вiчками посерединi, спустилися на два поверхи нижче i знову йшли довгим коридором. Повз пост медсестри, повз палати...
Нарештi лiкар зупинився бiля останнiх, трохи прочинених дверей. Спершу зазирнув у шпарину сам, а потiм жестом запросив вiдвiдувача. Той припав щокою до грубо пофарбованої поверхнi й затамував дихання.
Ось вона, Хелена...
Жiнка стояла бiля вiкна й дивилася на дощ. На рясний залiзний дощ, який знищував бузок.
Доросла й чужа.
Результат його працi.
Чи це – лише зухвала вигадка?..
Пан Вiтольд знизав плечима, вiдсторонився:
– Не уявляю, як вона добирається додому, – прошепотiв лiкарю. – Вона ненавидить громадський транспорт...
Наступного вечора лiкар перебував у пiднесеному настрої, час вiд часу професiйним жестом вiн задоволено потирав руки i порiвнював свiй стан iз далеким дитячим спогадом про очiкування мультфiльмiв по першому в їхнiй сiм'ї кольоровому телевiзору. Ще б пак! Його вчорашнiй вiдвiдувач обiймав серйозну посаду, був впливовою людиною i спiлкування з таким чоловiком вже саме по собi можна було вважати успiхом. Лiкар був здивований i радий вже тодi, коли через якусь давню приятельку йому передали прохання цього високого посадовця взяти на роботу до свого закладу одну його знайому. Прохання видалося йому досить дивним. Але й цiкавим. Жiнку, про яку йшлося, вiн знав. Звичайно ж, не особисто, але знав. Тiльки не мiг уявити, що пов'язує її з такою впливовою людиною... Тепер усе виявилося ще цiкавiшим.
Вiн iз нетерпiнням чекав призначеної години й одразу схопився з мiсця, коли до кабiнету, як i вчора, впевненою ходою увiйшов пан Вiтольд. Лiкарю було приємно потиснути йому руку, нiби давньому знайомому.
– Каву? Чай? Можливо – коньяк?
Пан Вiтольд кивнув:
– Чай. Якщо є – краще зелений.
Поки секретарка вносила тацю, розставляла чашки та заварний чайник, обоє мовчали.
– Вiдверто кажучи, пiсля нашої вчорашньої розмови я вирiшив, що не прийду сьогоднi, – нарештi вимовив пан Вiтольд. – А потiм менi спало на думку, що... Що нiкому й нiколи в життi я не мiг i не мав бажання розповiдати те, що почули ви. Вчора, говорячи з вами, я нiби впорядковував свої думки. I це може пiти менi на користь. Все життя я любив експериментувати. Над iншими. Тiльки не над собою. Нехай моя вiдвертiсть буде цим першим експериментом над власною свiдомiстю. Я вперше вiдчуваю себе археологом на розкопках. Вчора я знiмав шари нанесеного часом мотлоху лопатою – вiдкидав смiття та камiння. Можливо, сьогоднi треба попрацювати пензлем...
Вiн замислився. Лiкар зрозумiв, що йому треба допомогти:
– Ви зупинилися на тому, що дали їй книжку Паскаля... – сказав вiн. – Не думаю, що це було доречно в такому ранньому вiцi. Вона її прочитала?
– Ви хочете запитати, як швидко ми зустрiлися знову? З вашого погляду я бачу, що ви не вiрите в нормальне спiлкування зрiлого чоловiка з маленькою дiвчинкою. Згоден, це справдi може здатися дивним. Андерсена та Льюїса Керола вже пiдозрюють у збоченому ставленнi до дiтей... Часом менi здається, що свiт перевернувся... – вiн закурив i пiсля паузи повiв далi. – Якщо тодi в менi й був якийсь потяг – то лише потяг до експериментiв. Книжка – його маленька часточка...
...Вона сама подзвонила в мої дверi за кiлька тижнiв. У руках тримала книжку, нiби вона слугувала перепусткою до моєї квартири чи якимось розпiзнавальним знаком, паролем. Її коси були так само розтрiпанi, як i завжди, коли я бачив її з вiкна. Вона увiйшла i простягнула менi книжку. Я усмiхнувся.
– Прочитала?
– Так... – мовила вона й почервонiла.
– I про що вона? –продовжував кепкувати я.
– Про... – вона напружилася, – мабуть, про... любов.
Iншого я й не чекав! Я взяв у неї книжку i помiтив, що деякi сторiнки були загнутi – як свiдчення того, що її читали. Вона зауважила мiй хитрий погляд i несподiвано для мене продовжила смiливiше:
– Всi книжки написанi про любов. Хiба це так складно зрозумiти?
Власне, подумав я, у цьому є сенс. I вiдкрив навмання одну iз загнутих сторiнок: «Тiло любить руку, й рука, якщо б у неї була воля, повинна любити себе так само, як її любить тiло: будь-яка iнша любов понад те неправедна...».
– Справдi про любов, – трохи iронiчно пiдтвердив я. – Але про любов до Бога.
– Вiн є?
Я вагався, чи варто розвивати цю тему. Дiвчинка навчається в школi i, мабуть, не чула навiть про iснування Бiблiї. Це було цiлком природно. Я схитрував:
– А що тобi про це казала твоя тезка-прабабуся?
– Казала, що є...
– Ну от, бачиш, прабабуся знала, що каже.
Вона замислилась. А потiм сказала несподiвану для мене рiч. Несподiвану тому, що я сам часто замислювався над нею.
– Якщо Паскаль вiрив у Бога, як вiн мiг творити науку?
Потiм вона взагалi заплутала мене своїми iнсинуацiями.
Зрештою, я посадив її за свiй стiл i почав розповiдати про Блеза Паскаля усе, що знав. Накреслив на паперi його так званий арифметичний трикутник, у якому будь-яке число дорiвнює сумi числа, що стоїть над ним iз числом, котре стоїть лiворуч вiд нього. Я був упевнений, що вона занудьгує. Та вона i далi ставила запитання. Я пояснив принцип дiї обчислювальної машини, яку Паскаль винайшов, коли йому було вiсiмнадцять рокiв. Говорив про iншi вiдкриття, аж нiяк не турбуючись про те, чи розумiє вона мене. Головне: вона слухала – в прямому сенсi – з роззявленим ротом. Потiм, (пiсля того, як вона пiшла), я збагнув, що давно не говорив нiчого подiбного. Мої коханки не потребували таких розмов, друзi чи колеги, як усi нормальнi люди, були зайнятi собою i навряд чи витримали б мої лекцiї. Дивовижно: я, як перезрiлий дурень, знайшов вдячного слухача в цьому сусiдському «бридкому каченятi» i не помiчав, яким смiшним був у цiй ситуацiї.
Переходячи до моїх улюблених сторiнок iз бiографiї великого вченого, я стояв до неї спиною, дивився у вiкно i говорив приблизно таке: «Займаючись наукою, Блез Паскаль дiйшов висновку, що людина належить безкiнечностi. Тобто – її дух та iнтелект здатен пережити тлiнне тiло. Життя Iсуса здавалося йому пiдтвердженням цiєї думки. I вiн хотiв перевiрити її на собi! Тодi йому виповнилося лише 24 роки... Але вiн уже встиг зробити багато великих вiдкриттiв i здоров'я його було пiдiрване. Блез не мiг їсти – вживав їжу тiльки в рiдкому пiдiгрiтому виглядi – майже по краплинi, а головний бiль вже не вiдпускав його анi на хвилину. Ось тодi вiн i подумав про муки Христа. Наука бiльше не цiкавила його. Вiн вирiшив поглибити свої страждання тим, що вiдмовився вiд найменших утiх, якi ще мiг вiдчувати. Скоротив спiлкування з людьми, якi стали йому зовсiм нецiкавi. А щоб уникнути надмiрностей у комфортi, познiмав навiть оббивку зi своїх меблiв та оксамитовi штори з вiкон, обходився без допомоги слуг i їв тiльки з грубого металевого посуду. У своїх духовних i фiлософських пошуках вiн також досяг неабияких вершин, вивiвши свою аксiому про iснування Бога. У спрощеному варiантi вона отримала назву «парi Паскаля». У легкiй формi, як було заведено тодi у салонному паризькому спiлкуваннi, Паскаль запропонував атеїстам вирiшити математичну задачу, користуючись популярною на той час теорiєю ймовiрностi: якщо Бога немає – навiть найзапеклiшi атеїсти нiчого не втратять, вiрячи в нього, а пiсля смертi так само, як й iншi, перетворяться на тлiн. Якщо ж Бог iснує – все живе отримає життя вiчне... То ж чому не зробити свiй вибiр на користь вiчностi?»
Я говорив нiби сам iз собою, а повернувшись, побачив, що вона слухає! I перейшов до найцiкавiшого. Розповiв про Меморiал або Амулет Паскаля...
Я так яскраво змалював нiч iз понедiлка на вiвторок 23 листопада 1654-го року в життi вченого, що помiтив, як вона тремтить. Так захопився розповiддю, що навiть знайшов у шафi свiй старий щоденник, у якому дослiвно за моїм старим викладачем математики записав той текст, який отримав назву «Амулет Паскаля». Коли я читав уголос незрозумiлi уривчастi слова, вона почала так дихати, що я злякався, аби вона знову не знепритомнiла...
Не знаю, навiщо я робив усе це. Менi подобалося, як вона слухає. У мене виникло повне вiдчуття, що я ллю воду на губку – i вона всотує її, всотує до безкiнечностi. Дивовижне вiдчуття... На завершення я сказав, що Паскаль записав цей текст на клаптику паперу й зашив у свiй камзол. Цей клаптик випадково знайшов слуга вже пiсля смертi господаря, оригiнал записки не зберiгся...
Я бачив, що вона вражена. Не тiльки iсторiєю. Вона була вражена майже так само, як я: вперше з нею говорили! Коли вона пiшла – знову ж таки пообiцявши прийти ще – я вiдчув якесь дивне полегшення.
Навiть не знаю, з чим його можна порiвняти... Я все свiдоме життя нiс на своїх плечах вантаж рiзних знань, думок, сумнiвiв i – так склалося – менi досi не було на кого скинути хоча б половину цього тягаря. Довкiлля було звичайним. Власне таким само обивательським, як i нинi. А ще (i це також вiрогiдно), я просто боявся бути смiшним – з iншими.
Тiєї ночi я довго не мiг заснути. Тодi й виник (спочатку на рiвнi пiдсвiдомостi й пiд маркою благодiйностi – це вже точно!) мiй план: спробувати пiдтвердити свою колишню думку про те, що за сприятливих умов можна розвинути талант та iнтелект будь-якої людини. Тим бiльше, якщо почати робити це з дитинства. Я думав про те, що цiй дiвчинцi добряче поталанило, адже в моїй особi вона зустрiла доброго чаклуна, мага, творця, скульптора. I що вiднинi я зможу круто змiнити її шлях. А мiсце продавщицi овочевої ятки, дружини алкоголiка, знервованої нестатками матусi, пергiдрольної блондинки, мiсцевої месалiни з брудом пiд нiгтями, язикатої дворової скандалiстки у квiтчастому халатi дiстанеться комусь iншому...
* * *
Вiн замовк.
– Дивно... – промовив лiкар, – все це досить дивно. Хоча, власне, й зрозумiло... Їй пощастило, що вона зустрiла вас. Книгу панi Хелени «Амулет Паскаля» я сам перечитав разiв зо п'ять. Цiкаво було почути, як усе починалося. Хто б мiг подумати... Ось вам i анамнез... Це ж треба... Що ж далi?
– А далi... Поволi я почав виконувати пункти свого плану. I, повiрте, це було приємно: ламати й вибудовувати щось нове. Я захопився цим будiвництвом. Мене це не обтяжувало. Крiм того, цей процес пiшов на користь i менi. Тодi я викладав в унiверситетi i всi новi лекцiї спочатку випробовував на нiй.
– I ви не боялися зiпсувати психiку дитини?
– О, я ж казав, вона була, немов губка. I що бiльше знань я давав – то бiльшою ставала площина цiєї губки. Маленька ненажера щораз приходила до мене з новими запитаннями. До кiнця школи я пiдготував її так, що вона могла б вступити до будь-якого навчального закладу.
– Тобто, ви «вели» її багато рокiв. Чи не було це дивним, скажiмо, для її батькiв, сусiдiв? Чи не зiпсували ви їй життя чутками? Адже, якщо дружбу дорослого з дитиною ще можна якось пояснити, то навряд чи можна пояснити духовне спiлкування шiстнадцятирiчної дiвчини з iще не старим чоловiком... Ви щось не договорюєте...
Пан Вiтольд поморщився, нiби в нього раптом заболiли зуби.
– Я вирiшив говорити тiльки так, як було насправдi. Не квапте мене. I, будь ласка, ви, здається, пропонували коньяк...
Лiкар охоче дiстав iз шафки нову (куплену сьогоднi спецiально для цiєї зустрiчi) пляшку, швидко нарiзав лимон, розлив напiй по череватих келишках. Пан Вiтольд покрутив свою чарчину в руцi. Лiкар iз хвилюванням простежив за тим, як прозорi коричневi краплi повiльно сповзають по стiнках келиха – отже, коньяк, дякувати Боговi, не був «палений», хоча й куплений у мiсцевому магазинчику. Обидва випили мовчки.
– Отже... – продовжував вiдвiдувач, – щодо батькiв... Вони були щасливi вiд такого безкоштовного репетиторства. Тiльки й того! А через два-три роки вони вже мали ще двох дiтей – близнюкiв i, звiсно, їм було не до старшої. Iз сусiдами я не спiлкувався взагалi. А щодо наших зустрiчей...
...Вона була для мене лише об'єктом – шматком глини на гончарному колi. I якщо я, висловлюючись метафорично, водив по ньому руками, як годиться вправному гончаревi, – у цьому не було анi натяку на тiлесну чуттєвiсть. Я мав коханок, хоч одружуватися ще раз не збирався. Не подумайте, що я був якимось нудним сухарем. Крiм наукових, я проводив безлiч iнших експериментiв, якi, безперечно, також iшли їй на користь. Вона дуже погано вдягалася – завжди доношувала щось материне або перешите з материного власноруч. Рятувало те, що тодi дiвчатка носили шкiльну форму, до якої можна було пришивати рiзнi комiрцi, – у формi в неї був пречудовий вигляд. Решта одягу – суцiльний несмак. Зачiска теж вимагала бiльшої уваги. До того ж менi треба було навчити її спiлкування i того, що називається «соцiальною поведiнкою». Це також було досить цiкаво.
Я iз задоволенням платив за сукню, яку вмовляв її помiряти в магазинi. Власне, я робив це не заради неї – це також було часткою моєї жаги до експериментiв. Я частенько витинав таке з iншими жiнками. Не знаю, як це краще пояснити... Це приємне вiдчуття, коли ти ненароком заводиш жiнку до крамницi, так само ненароком знiмаєш iз кронштейну якусь рiч i кажеш: «Тобi це має пасувати!». Жiнка шарiється й нiяковiє. Тим паче, якщо ви знайомi менше двох-трьох днiв. На її обличчi вiдбивається безлiч емоцiй – вони всi перед тобою, мов на долонi! Спершу вона сприймає цей жест за комплiмент (адже я завжди вибирав найкращу сукню), потiм напружується, подумки перераховуючи грошi в своєму гаманцi – чи вистачить на те, аби задовольнити моє бажання бачити її в цiй сукнi. Ця мить вагання для мене – найяскравiша й найнеприємнiша. Потiм вона вiдчайдушно заходить до вбиральнi... Будь-яка жiнка в такiй ситуацiї все одно заходить до вбиральнi. А коли виходить... Ось тут починається найприємнiше – бачить, що я прямую до каси... Вiдверто кажучи, я утинав усе це заради себе самого. Я й нинi iнколи можу утяти так само. Якщо ви мене не розумiєте – просто зробiть колись так i, присягаюся, тiєї митi ви вiдчуєте себе творцем свiту!
Одне слово, час вiд часу я купував їй одяг, переплачував циганам за польську косметику. У неї першої в класi з'явилися великi сонцезахиснi окуляри-хамелеони i джинси... Стригли тодi в перукарнях погано i я запропонував їй збирати густе волосся в охайний оберемок на потилицi. Ось так менi довелося стати ще й стилiстом...
Тепер, вiдповiдаючи на ваше друге запитання, варто пояснити найскладнiше...
* * *
Часом бувало, що я виставляв її за порiг – до мене приходили жiнки. Тодi вона оберталася на маленьку фурiю – вперто гамселила ногою у зачиненi дверi, дмухала у замкову шпарину або, на знак протесту, заклеювала вiчко жувальною гумкою. Ми сварилися.
– Навiщо тобi та руда? – вигукувала вона. – Тобi з нею цiкавiше, нiж зi мною?! Що ти з нею робиш?
– Це тебе не обходить, – сердився я. – Кожна людина повинна мати своє особисте життя.
– А я, я не можу бути твоїм особистим життям?!
Я смiявся:
– Не хвилюйся, ти – набагато бiльше, нiж це.
– Тодi чому ти мене проганяєш?
– Тому що на все – свiй час. Ця, як ти сказала, «руда» – жiнка, яку я кохаю. Це тобi зрозумiло? Я хочу бути з нею наодинцi. Час вiд часу це менi потрiбно.
– Навiщо?! Навiщо? – з вiдчаєм перепитувала вона. – Про що ти їй розповiдаєш? Тобi з нею цiкавiше?
Це були звичайнi дитячi ревнощi.
Через пару рокiв, перетворившись на досить гарненьку дiвчину, вона вже не питала, що я роблю з жiнками. Навпаки. Тут уже менi довелося стримувати її чуттєвiсть, адже, як будь-яка дiвчинка з неблагополучної родини, що мешкає в однокiмнатнiй квартирцi, вона була досить обiзнана у стосунках мiж статями. Я думаю, що вона замислювалась i над нашими зустрiчами, дошукуючись у них якогось пiдступу. Часом менi важко було повернути її думки в рiчище навчання. Вона могла сiсти на стiл, виклично закинувши ногу на ногу. I я починав побоюватися, що моя теорiя розiб'ється вщент, бо гени все-таки вiзьмуть своє. Тому намагався бути якомога суворiшим, холоднiшим, вiдсилав її до ванної – змити фарбу з губiв та очей. Вона сердилася, каверзувала, дошкуляла менi подробицями своїх стосункiв iз старшими хлопцями. Зупинити її могло тiльки те, що я, вдавано зiтхаючи, випроваджував її додому. Тодi вона знов перетворювалась на слухняну ученицю й покiрно сiдала за стiл. I, присягаюсь, я бачив, що це їй було цiкавiше за жiночi хитрощi, за допомогою яких вона намагалася манiпулювати мною. Ось так, разом, ми пережили перехiдний вiк, не уникнувши сварок i непорозумiнь. До останнього, випускного, класу їх було чимало. Вона почала нiби змагатися зi мною, випробовуючи моє терпiння i, я б сказав, дружбу чи щось бiльше, що склалося мiж нами за цi роки – якусь духовну близькiсть, майже спорiдненiсть.
– У класi я сказала декому, що маю старого коханця, – якось заявила вона.
– Ти – банальна маленька дурепа, – вiдповiв я. – Прикро, що твої золотi мiзки працюють на такi дурницi!
– А якщо менi нi з ким не цiкаво, крiм тебе?! – зарепетувала вона.
– То хiба обов'язково записувати мене в коханцi?! Ти задля цього надто мала i... I дурна! Якщо хочеш, аби мене запроторили до в'язницi, – то ж, прошу, поширюй цi плiтки по всьому мiсту!
Iншого разу вона сказала ще бiльшу нiсенiтницю:
– Якщо я не знайду кращого чоловiка, ти одружишся зi мною? Не зараз – потiм... колись?..
– Мабуть, я помилився, – зiтхнув я. – Гадав, що на свiтi є дiвчатка, з котрих виростають сильнi, незалежнi й розумнi жiнки. Виявляється, що помилився: всi вони мрiють одружитися, стати квочками...
Я знав, що казати й на що тиснути! Бiльше вона мене нiколи не провокувала i нашi заняття тривали без проблем. До того ж, настав час, коли треба було серйозно подумати про подальше навчання.
Вона робила неабиякi успiхи i я був дуже задоволений. Але її захоплення щороку мiнялися, вона не знала, на чому зосередитись. Спочатку це були точнi науки, потiм – лiтература й мови. Нарештi ми обрали факультет iноземних мов. Це був рацiональний вибiр, адже я планував, що вона не задовольниться однiєю освiтою, а знання мов нiколи не зайве.
Звiсно, вона вступила до унiверситету. I нашi розмови втратили свiй академiчний характер.
* * *
– Не розумiю... – промовив лiкар, – навiщо вам це було потрiбно?
– Тепер i я не можу знайти вiдповiдi на це запитання, – задумливо вiдповiв пан Вiтольд. – Менi подобалося бути богом. Тим бiльше, що менi це нiчого не коштувало – в нематерiальному сенсi. Я вже казав, що випробовував на нiй рiзнi свої думки та гiпотези. Час був нудний, довгий, як гума, та нецiкавий. Мiй предмет – один iз предметiв, якi я викладав в унiверситетi, – «Iсторiя християнства», мав популярнiсть лише серед студентiв, спiлкування було обмеженим. До того ж я терпiти не мiг невiгластва в тих речах, якi знав досконало. Хелена ж була чудовим тренажером для моїх невикористаних амбiцiй.
– Вона про це здогадувалася?
Спiврозмовник надовго замовк. Коли вiн заговорив знову, голос його втратив упевненiсть.
– Вона про це сказала, коли їй уже виповнилося двадцять рокiв. Тодi вона вперше вiдiйшла вiд мене. Не тiльки тому, що була завантажена навчанням (хоча це дiйсно було так), я вiдштовхнув її по-справжньому. А потiм уже нiчого не можна було повернути.
Але краще за хронологiєю...
...Я нiколи не дивився на неї, як на жiнку. Вона була й лишалася для мене дiвчам iз завжди розтрiпаною косою, в закороткiй сукнi в горошок, з подряпаними колiньми й розкритим ротом – часом дошкульною, часом зворушливою, а найчастiше – невситимою губкою, у яку я зливав iнформацiю. Так було, коли їй виповнилося шiстнадцять, i потiм, коли вона вже стала зовсiм дорослою. Увесь цей час у мене було доволi насичене особисте життя (одного разу я навiть майже серйозно розмiрковував про одруження).
У двадцять вона вже почала сперечатися зi мною, висловлювати свої iнколи досить слушнi думки. I це мене дратувало. Крiм того, я помiтив, що її мислення стало надто метафоричним i те, чого я доходив шляхом логiчних висновкiв – за допомогою цього суто чоловiчого розумового iнструменту, вона видавала за якихось пiвхвилини, застосовуючи власну уяву. Ми лiзли до книжок, перевiрити, хто з нас має рацiю, i дедалi частiше вона шалено плескала в долонi й крутилася на однiй нозi вiд задоволення, адже перемагала. Те, що мало би мене радувати, дратувало мене не на жарт! Я шукав будь-якого приводу зберегти позицiї, впадав у менторство. Пiдстави для цього були: вона почала писати. Я був категорично проти. Це заважало навчанню й могло добряче зiпсувати їй життя. Я намагався це довести. Казав, що майже всi письменники – нещаснi люди, отруєнi словом i алкоголем, що вона не має жодних перспектив бодай заробляти цим на хлiб, що її нiхто не сприйме i не почує, бо, як вiдомо, немає пророкiв на своїй землi. А особливо тут, у нас, де тебе цiнують лиш у двох випадках: пiсля смертi або визнання за кордоном.
– Що ж, – усмiхаючись казала вона, – доведеться писати англiйською!
– Там ти також непотрiбна. Ти не розумiєш, про що говориш. Краще займися чимось справдi корисним.
– Це ти не розумiєш, – заперечувала вона. – Слова падають на мене, мов снiг, злива чи камiння, – менi конче треба їх записати.
Спочатку це були вiршi. Якiсь дивнi. Я не мiг їх оцiнити. Був нажаханий тим, що вона почала бiгати до рiзних редакцiй, намагаючись їх надрукувати. Марно! Я тiшився з того. Не мiг уявити, що все так серйозно. Згодом вона перестала мучити мене своїми лiтературними вибриками i ця тема непомiтно перейшла до розряду табу.
Та все одно щось зламалося. Я бiльше не мiг бути для неї вчителем. Менi вiд цього ставало прикро, а вона, як на те, втiшалася з цього.
Iнколи, коли вона стояла пiд моїми дверима, я вдавав, що мене немає вдома й не вiдчиняв. Мучився вiд того, але – не вiдчиняв. У мене було виправдання: часи змiнювалися шалено швидко, менi стало цiкаво жити, кар'єра моя пiшла вгору. Я облишив викладання, зайнявся бiзнесом, згодом такою цiкавою цариною, як полiттехнологiї... Я бiльше не мав для неї часу. Гадав, що так само почувається й вона. Поки не настав той день, коли вона просто заночувала пiд моїми дверима. Це було iз суботи на недiлю. Увечерi вона довго не вiдходила вiд дверей, час вiд часу тиснучи на кнопку дзвiнка. А потiм, менi видалося, пiшла.
Тож я здивувався, й навiть злякався, коли вранцi не змiг вiдчинити дверi – щось заважало ззовнi. Виявляється, вона скоцюрбилась калачиком i спала пiд дверима, немов кицька чи собака. Спочатку я розлютився: терпiти не мiг таких перевiрок! Якщо котрась iз моїх коханок вдавалася до стеження чи ще якихось жiночих хитрощiв, – стосунки зводив нанiвець.
Вона вiдсунулася, встала i вигляд у неї був переляканий та хворобливий. Менi навiть штрикнуло серце – згадав той перший день нашого знайомства, коли бачив такi самi наполоханi очi. Бiдне дiвчисько! Я взяв її за плечi, мовчки завiв до квартири. Вона змерзла i тремтiла.
– Ти що, збожеволiла? – спитав я. – Невже просидiла так всю нiч? Навiщо? Негайно – в лiжко! Добре вкрийся, а я приготую тобi щось гаряче!
Але вона стояла нерухомо й мовчки дивилася на мене. Дивилася так, що я – чорт забирай! – просто не знав, що маю робити. Передi мною стояла моя маленька Галатея – неслухняний шматочок глини, який я вже не мiг просто так зiбгати. Вона сказала, що любить мене...
– Невже ви розраховували на iнше? – здивувався лiкар. – Ви стiльки рокiв були для неї iдолом, другом, учителем – i не здогадувалися, чим це все може обернутися для такої вразливої дiвчини? Ви мене дивуєте!
– Я вже казав, що мав своє життя... Присягаюся, я нiколи не сприймав її, як жiнку!
– Але ж вона направду досить гарна жiнка... – задумливо промовив лiкар. – Навiть зараз. Уявляю...
– «Уявляю, якою вона була у двадцять»? – з усмiшкою продовжив його думку пан Вiтольд. – Так. Саме тодi я пильнiше придивився до неї.
...Прискiпливим чоловiчим поглядом (вiд якого, вiдверто кажучи, тiєї митi менi самому стало незручно) я розглядав її струнку, витончену, я б сказав – видовжену, як на полотнах Модiльянi, постать, великi, якогось неприродно-блакитного кольору очi, чiткi вилицi. Шкiра на обличчi була така свiтла, немов пiдсвiчена зсередини. Я нарештi побачив, який у неї гарний стан, стрункi й пружнi ноги, тендiтнi руки з тонкими зап'ястями. Додайте сюди довге пшеничне волосся й палаючi щоки – i портрет вийде бездоганний. Ось така жiнка стояла передi мною й казала, що кохає мене...
I, знаєте, що я вiдчув тiєї митi? Я вiдчув... зловтiху. Зрозумiв, що мої позицiї щодо неї збереженi, що я був, є i лишаюся для неї непересiчним авторитетом, який навiть змiцнiв...
Лiкар сплеснув руками, пiдвiвся, пройшовся кабiнетом iз кутка в куток, знову сiв навпроти вiдвiдувача, увесь час здивовано хитаючи головою. Скидалося, що йому просто бракує слiв, щоб висловити подив, розпач, обурення i ще безлiч рiзних почуттiв, котрi ним опанували.
– I це – все? – нарештi видихнув вiн.
Пан Вiтольд невпевнено хитнув головою.
– А як могло бути iнакше? – запитав вiн. – Iсторiя набувала банального, навiть вульгарного вигляду! А я нiколи не був банальним! З'яcувалося, що я, як останнiй покидьок, виховав її для себе? Це – неможливо! Це – пiдступ, на який я не здатен. Вона нiби зрадила мене своїм учинком. Як вона могла? Що вона собi вигадала?!
Я так i сказав їй. Пригадую, вона заплакала. Вперше я бачив її сльози, адже вона була досить стриманою дiвчинкою – життя навчило її не плакати, не виказувати своїх емоцiй (власне цим вона менi й подобалася досi). Я скривився – терпiти не мiг, коли жiнки починали плакати при менi, особливо тодi, коли причиною їхнiх слiз був я сам.
– Отже, я була для тебе немов боксерська груша, котру гамселять, аби не втратити форму? – нарештi запитала вона.
– Приблизно так, – безжально вiдказав я.
Вона хитнулась, нiби вiд удару.
Потiм минуло ще кiлька жахливих, розтягнутих у часi хвилин. Нарештi вона промовила:
– Я бiльше не прийду.
– Це ж чому? – намагаючись взяти себе в руки, спитав я. – Ми завжди були й лишаємося друзями!
Вона подивилася майже презирливо i попрямувала до виходу.
– Прощавай, добрий чарiвник! – почув я вже з порогу. – Ти виконав свою справу на вiдмiнно!
Потiм дверi грюкнули i зачинилися...
* * *
Я почав багато мандрувати. Навiть рокiв зо п'ять працював за кордоном. Вона дотрималася своєї обiцянки – ми бiльше не бачились. Чудово знаючи мiй розклад, вона змiнила свiй i ми не перестрiвалися навiть у лiфтi.
Повернувшись, я купив квартиру в центрi мiста. Знав також, що вона виїхала вiд батькiв i жила невiдомо де. Безперечно, протягом цих рокiв я часто згадував її i нашу останню розмову. Пишався собою, тим, що змiг утриматися. Хоча часом, коли подорожував чи вирiшував щось важливе для себе, шкодував, що її немає поруч, що менi нема з ким порадитись. Дедалi частiше на мене накочувало спустошення, вiдчуття порожнечi, але я не пов'язував це з нашою розлукою.
Звiсно, менi було цiкаво, ким вона стала, як живе, де працює. Я був певен, що така яскрава особистiсть конче має виплисти на поверхню. Але – де?
I я не помилився.
Одного разу, ввiмкнувши телевiзор, побачив її на екранi. Впiзнав не вiдразу й не вiдразу второпав, про що йдеться. Просто не мiг повiрити! Це було її коротке iнтерв'ю на... Канському фестивалi. Вона стояла перед камерою в лискучiй вузесенькiй сукнi на тонких бретельках i про щось жваво говорила (звичайно ж, англiйською, адже це був iнформацiйний канал BBC). Я дослухався, все ще не вiрячи власним очам. Вона розповiдала про наше мiсто, в якому тепер буває нечасто, бо доводиться багато їздити, про свою нову книжку, за якою знято фiльм, про плани на майбутнє... Вiчко камери ковзало по її постатi, разом iз ним я жадiбно роздивлявся її босонiжки на високих пiдборах, зробленi з суцiльних тоненьких срiблястих джгутикiв, сумочку у виглядi перлини – також на срiблястому ланцюжку, декольте, що майже повнiстю вiдкривало груди, браслети на обох зап'ястях, високу зачiску а ля Одрi Хепберн i дiамантовi сережки. «Чи збираєтеся ви повернутись на батькiвщину? I, якщо так – пояснiть, навiщо? Адже тут маєте шалений успiх!» – запитали її.
Вона на мить замислилася.
– Ще в юностi один мiй друг сказав: у нашiй країнi можна мати визнання у двох випадках: пiсля смертi або успiху за кордоном, – вона зiтхнула й одразу посмiхнулася занадто бiлозубою посмiшкою. – Гадаю, настав час повертатися...
Камера довго стежила, як вона йде уздовж набережної, а голос за кадром повiдомляв деякi факти з її бiографiї – приїзд до Лос-Анджелеса iз чоловiком-американцем, рiзнi поневiряння, першi книжки про «екзотичну» батькiвщину, першi сценарiї i перший фiльм, французька премiя за кращу iноземну книгу, розлучення...
На екранi замиготiли iншi обличчя. А мене охопило неабияке збудження, я навiть заплескав у долонi: браво! Браво, Хелено! Дрiбне сопливе дiвча, легка здобич для педофiлiв, дитя алкоголiкiв, закошлане бридке каченя, генiальне пiдтвердження моєї теорiї! Але ж я не уявляв, що ти пiдеш так далеко. Браво, бравiсiмо!
Я витяг iз шафи коньяк i напився...
Власне я наближаюся до розв'язки.
Вона повернулась. I, як годиться, одразу ж потрапила в лещата «свiтського життя». Пригадуєте, рокiв зо два тому її свiтлини не сходили зi шпальт рiзноманiтних журналiв, у неї була своя передача на провiдному телевiзiйному каналi, книга «Амулет Паскаля» отримала чергову премiю, за її книжками зняли кiлька досить успiшних фiльмiв. Здається, їй навiть пропонували балотуватися в депутати...
Я мiг спостерiгати за нею зблизька. Перед тим, як розповiсти про нашу зустрiч – рокiв через п'ятнадцять пiсля останньої розмови, хочу дещо пояснити.
Хоча все це виглядає досить передбачувано...
* * *
– Здається, я здогадуюся... – промовив лiкар, скориставшись черговою затяжною паузою. Але побоявся закiнчити фразу.
– Так, ви маєте рацiю. Я закохався. Тепер це здавалося менi природним – адже я не бачив її десять рокiв, вiдвик, уже мiг сприймати її по-новому, вiдсторонено. Крiм того, жiнка, яку я бачив на екранi, мало нагадувала ту, що спала пiд моїми дверима. Вона стала для мене цiкавою, незвiданою, новою.
Спочатку я страшенно зрадiв цьому вiдчуттю! Я втомився бути сам. Крiм того, я дедалi частiш згадував нашi розмови, зустрiчi й розумiв, що єдина жiнка, яка мене не дратує i з якою я мiг би жити – це вона. Був певен, що Хелена – навiть зараз – вважає так само.
Я досить легко дiстав її адресу (не важко було здогадатися, що ми живемо в одному – найпрестижнiшому – районi мiста). Приїхав без попередження i хвилювання. Трiшки, щоправда, знiтився, коли почув кроки за дверима. А взагалi – нiчого, крiм радостi, я не вiдчував. Знав, що i вона зрадiє.
Вона справдi зрадiла. Одразу заметушилася, замовила в ресторанi вечерю, яку принесли хвилин за тридцять.
Поки вона перевдягалася (бо зустрiла мене в домашньому одязi – здається, в джинсах), я сидiв у просторiй вiтальнi й перетравлював своє враження вiд зустрiчi. Так, це була зовсiм iнша жiнка. Змiнився голос (став дещо нижчий), очi (в них залiг смуток), рухи набули впевненостi, а в усмiшцi вчувалась якась неприроднiсть, награнiсть, як у актрис, якi звикли бути на публiцi. Проте вона була вродлива, а головне вiд неї так i струменiли сила та енергiя.
– Ну, ось i я, – сказала вона, уриваючи мої думки. На нiй була чудова сукня вiд модельєра, якого я добре знав i сам часом одягався в нього. «Моя школа!» – iз задоволенням вiдзначив про себе я. – Тепер будемо розмовляти, все згадувати, їсти й пити! Хоча, власне, про що говорити – я ж усе про тебе знаю, а ти, мабуть, усе знаєш про мене! Вiд слави не втечеш!
Я усмiхнувся. Це була правда.
– Тодi розповiдай те, про що ти не говориш у своїх iнтерв'ю, – запропонував я.
– Ти маєш на увазi – про тебе? – засмiялася вона.
– Давай про мене! – махнув рукою я.
– Гаразд... – i її очi стали холоднi, мов у кiшки. – Ну ось, наприклад, можна почати так. Жив собi один чоловiк. Вiн був молодий, розумний i вродливий. Вiн нудьгував, бо не мав до чого прикласти свiй талант. Вiн так знудився, що пiдiбрав на вулицi кошеня, i знiчев'я почав виховувати з нього лева.
– Левицю... – пiдказав я.
– Так, левицю, адже кошеня, як на грiх, виявилося жiночої статi. I це дуже прикро... Далi?
– Нi, досить. А якщо обiйтися без алегорiй?
– Без алегорiй не цiкаво. Ти ж не знаєш, чим усе закiнчилося...
– Здогадуюсь: кошеня й справдi стало левицею!
– Нi! – знову розсмiялася вона. – Все набагато цiкавiше: то було не кошеня. Вiн помилився! То було тигреня, що заблукало в мiстi бiля смiтника! Вiн учив його стрибати крiзь вогняне коло, сидiти на тумбi, робити стiйку на заднiх лапах. Готував до великої арени. А воно мрiяло про прерiї та джунглi.
– Яке невдячне створiння! – пожартував я. Але менi раптом стало незатишно. Вона таки добряче змiнилася.
– Добре, – сказала вона серйозно, – давай без алегорiй. Навiщо ти мене розшукав?
Менi було несила сказати те, що я планував сказати. Але я звик говорити прямо. Я запропонував їй вийти за мене замiж.
– О, Господи! – сплеснула руками вона i в цьому жестi було стiльки театральностi, що я поморщився. Але за мить вона змiнила iнтонацiю i заговорила серйозно i спокiйно:
– Не смiши. Ти ж, пригадую, нiколи не любив бути банальним. А нинi саме складається класичний – i тому досить простий – сюжет. Власне, в життi, як i в лiтературi, iснує не бiльше п'яти пошарпаних сюжетiв. Можна позаздрити хiба що Шекспiру – вiн був майже першим у їх розробцi. А цей нагадує менi «Євгенiя Онєгiна»: вона любила його, вiн її не любив. А коли вiн таки полюбив її – вона вже була дружиною генерала...
– Але ж ти – не одружена з генералом.
– Так, я не маю для кого зберiгати вiрнiсть... – задумливо промовила вона. – Я надто сильно тебе кохала. А тепер усе зотлiло. У мене купа справ. Я бiльше не думаю про кохання. Ти можеш бути спокiйний: я не курка. Ти ж боявся, що я буду квочкою, пам'ятаєш?
– Отже, у мене зовсiм немає шансiв? – я намагався бути веселим, жартiвливим, але, дивлячись на неї, милуючись її силою, не мiг не впасти у вiдчай.
– У нас є всi шанси бути друзями! Це я тобi обiцяю. Тiльки тепер ти приходь до мене.
* * *
Лiкар не змiг утриматись вiд короткого смiшка. I пан Вiтольд невесело розсмiявся разом iз ним:
– Так, iсторiя повторилася, тiльки цього разу – навпаки. Бiльш того, я змирився. Зрештою заспокоївся i справдi став частим гостем в її помешканнi. Ми знов почали спiлкуватися, як давнi приятелi. Тiльки тепер у мене було набагато бiльше нiжностi, уваги, якогось трепету. Я знав, що часом вона не встигає нормально поїсти, i завжди приносив iз собою щось смачненьке, не ресторанне, а те, що готувала моя хатня робiтниця. Допомагав їй робити покупки, лагодив домашню технiку, разом ми святкували Новий рiк, Рiздво, iншi свята, якi вона не так уже й часто проводила насамотi. Я був перший читач i критик усього, що вона писала, i тепер ставився до цього набагато серйознiше. Щоб розсмiшити вас ще бiльше, скажу, що iнодi вона знайомила мене зi своїми приятелями, якi, пiдозрюю, були її коханцями або просто такими самими невдахами, як я.
– Не сумуй, – шепотiла вона менi в таких випадках. – Ти для мене – набагато бiльше! Ти ж знаєш, як це буває...
Що я мiг вiдповiсти? Все було зрозумiло без слiв.
Ну от, я майже все вам розповiв. Залишається останнє – те, через що вона тут...
...Рiк тому я прийшов до неї i не застав удома. Прийшов iще раз, i ще. Врештi-решт почав ходити зранку й увечерi – щоденно. Менi нiхто не вiдчиняв. Я перелякався, уявляв найстрашнiше: вона лежить там непритомна або мертва. Ламати дверi я не мав права, тому побiг до ЖЕКу. Новина, яку менi повiдомив начальник, була вражаюча: квартиру продано, з усiм начинням, а мешканка кудись переїхала. Тепер йому щодня набридають рiзнi люди, запитують, куди вона могла подiтися.
Дякувати Боговi, що я, мабуть, єдиний з усiх її знайомих, знав її батькiв. Але вiд них користi було мало: вони знали номер її телефону i то тiльки тому, що вiн зберiгся в пам'ятi автовiдповiдача. Судячи з цифр, то була якась околиця. Це страшенно дивувало й непокоїло мене. Я використав своє службове становище й дiстав адресу, яку вирахували за цим номером.
Поїхав туди. Це справдi було хтозна де, в районi п'ятиповерхових «хрущовок»...
Я довго кружеляв брудними вулицями, доки не вiдшукав потрiбний менi будинок. Подзвонив у дверi. Нiхто не вiдчинив. Але я не збирався так просто вiдступати. Передбачаючи таку ситуацiю, прихопив iз собою iнструменти й хвилин за п'ять змiг вiдiмкнути нескладний замок.
На мене чекала жахлива картина: вона лежала на пiдлозi посеред маленької темної кiмнати i, здається, зовсiм не дихала. Дивним було й те, що вона змiнила зовнiшнiсть – коротко пiдстриглась i пофарбувалася в чорний колiр, обличчя стало таке худе, що годi було її впiзнати.
Я вклав її на лiжко, розтер руки i ноги, метнувся на кухню в пошуках чогось їстiвного i з жахом виявив, що холодильник зовсiм порожнiй. Перед тим, як вискочити до найближчого магазину та аптеки, силомiць влив крiзь стиснутi вуста кiлька ложок теплої води. Викликав «швидку»...
Через кiлька годин вона трохи отямилась i я запропонував їй випити бульйон, який устиг зварити, поки вона спала пiсля медичних процедур.
Вона була абсолютно вiдсторонена i не вiдповiдала на жодне моє запитання.
Коли я давав їй воду, зуби цокотiли об край склянки.
– Навiщо, навiщо ти це зi мною зробив?! – раптом промовила вона.
– Що саме, сонечко? – запитав я, розумiючи, що вона не при собi. – Заспокойся, дiвчинко, все буде добре.
Вона притислася до моїх грудей, вчепилася в комiр.
– Це не могло бути моїм життям! – шепотiла вона. – Я втомилася. Я бiльше не можу... Я – нездара, я – нуль, я – нiщо! Менi бiльше немає що сказати... Я курка! Курка!
– Ти помиляєшся. Ти маєш усi умови, щоб жити далi. Навiщо ж усе руйнувати?
Вона подивилась на мене, i вiд її погляду менi стало сумно i моторошно.
– Затям, – промовила глухим голосом, – всi УМОВИ, якi виставляють ззовнi – не придатнi для життя! Я ненавиджу умови!
– Чого ж ти хочеш? – намагався я втямити.
– Я хочу... на безлюдний острiв. Ти можеш влаштувати це для мене? Нi? Тодi йди геть! Геть! Геть!!! – закричала вона.
– Ти справдi втомилась, – я намагався заспокоїти її, гладив по стриженiй головi, немов дитину. – Це звичайна криза. Так буває. Дозволь менi забрати тебе звiдси! Що ти надумала, навiщо тобi ця обiдрана хата?! Ти сильна й розумна. Ти не курка, ти моя левиця, моє кохане кошеня...
Але вона нiби не чула мене.
– Вiчна радiсть за один день працi на землi...
Це були останнi слова, якi я чув вiд неї. Потiм вона заснула.
Те, що вона сказала, було останнiм рядком iз Меморiалу Блеза Паскаля.
* * *
– Це все, – закiнчив свою розповiдь пан Вiтольд. – Решту ви знаєте.
Була вже друга година ночi. Але обидва спiврозмовники не помiтили, як минув час. Вони навiть не ввiмкнули свiтла – так i сидiли огорнутi затишною темрявою. Тiльки знизу, крiзь шпарину у дверях, проникав до кабiнету тонкий i гострий меч свiтла з лiкарняного коридору.
– Я вже зрозумiв, що ви людина неординарних рiшень, – сказав лiкар, – але чому ви вирiшили влаштувати її саме сюди? Чому просто не поклали на обстеження в кращу, можливо, закордонну клiнiку? Яких результатiв ви чекаєте?
Пан Вiтольд знизав плечима:
– Розумiєте... Вона завжди мала якусь незбагненну для мене цiкавiсть до рiзного роду вiдхилень вiд норми. Ми багато про це говорили. А коли вона так сильно змiнилась, я подумав, що їй потрiбнi новi враження. Такi, яких у неї ще не було. Але обрати щось iз цiєї царини здалося менi неможливим – вона не була хiба що на Мiсяцi. До того ж я збагнув, про що вона думає, адже знав її досить добре. Їй здавалося, що вона всi цi роки прожила не своє життя. У тому була дещиця правди, адже якби ми не зустрiлися... Хтозна... Часом це питання бентежило й мене. Тодi я й подумав про лiкарню. Тут вона могла би почати все спочатку, спробувати себе в новiй якостi i, зрештою, зрозумiти, де справжнє життя: перед камерою на Канському фестивалi чи в обiдраних стiнах притулку для хворих... Я мрiяв, щоб вона прийшла до тями.
Але остаточний задум був складнiший: я гадав, що незвичайна робота i спiлкування з людьми, що мають психiчнi розлади, якi завжди цiкавили її, виведуть її з творчої кризи, дадуть новi теми й вона знов почне писати.
– А вам не здається, що це ваш черговий експеримент? – раптом запитав лiкар, i пан Вiтольд сахнувся нiби вiд удару.
– О, Господи, – тихо промовив вiн. – Невже я приречений на такi вчинки щодо неї? Що буде, якщо вона про це дiзнається?!
Вiн уперше мав нещасний, безпомiчний вигляд.
– Не дiзнається. Вас тут бачила хiба що моя секретарка, – заспокоїв його лiкар. – Зараз ви поїдете звiдси, а в разi потреби, ми можемо зустрiтися в iншому мiсцi. Домовились?
– Так, – слухняно промовив пан Вiтольд i запитально подивився в темряву на силует свого спiврозмовника. – Але ж ви не зробили жодних висновкiв. Пiсля того, що ви почули, я хотiв би знати...
– Менi треба подумати... – замислено сказав лiкар. – Тепер я не певен, що йдеться про аутичний стан. I взагалi не певен, що йдеться про хворобу. А ще гадаю, що ви перебiльшуєте свою роль в її життi. Вона б усього досягла сама. Повiрте: кесарю – кесареве.