Глава ІІ
Мартини й кораблі

Коли ранкове сонце зазирнуло у вікно маяка, воно побачило, що Лікар і досі клопочеться біля доглядача, який лежить внизу біля гвинтових сходів.

– Він приходить до тями, – сказала Чап-Чап. – Погляньте, його очі починають кліпати.

– Принеси мені більше чистої води з кухні, – попросив Лікар, який обмивав здоровенну гулю на одному боці чоловікової голови.

І ось доглядач широко розплющив очі і втупився поглядом у Лікареве обличчя.

– Хто?.. Що? – пробурмотів він, нічого не розуміючи. – Світло!.. Я маю запалити світло!.. Я маю запалити світло! – він безуспішно спробував устати.

– Усе в порядку, – зупинив його Лікар. – Світло ми запалили. А зараз уже майже день. Ось, випийте оце. Вам стане краще.

І Лікар підніс до його губ якусь мікстуру, що її він дістав із свого маленького чорного саквояжа.

Невдовзі чоловік уже настільки зібрався із силами, що зміг підвестися. З допомогою Лікаря він спромігся дочвалати аж до кухні, де Джон Дуліттл і Чап-Чап зручно вмостили його на кріслі, запалили в пічці й приготували для нього сніданок.

Лікар і Чап-Чап приготували для нього сніданок

– Я вам невимовно вдячний, незнайомче, хай ким би ви були, – промовив чоловік. – Зазвичай нас тут двоє, я і мій партнер Фред. Але вчора вранці я відпустив Фреда і він поплив на кечі половити устриць. Ось чому я тут один. Я спускався по східцях десь близька полудня, після того, як заправив нового ґнота в лампу, і раптом моя нога підковзнулася і я полетів донизу. Головою я так грохнувся об стіну, що з мене геть вибило свідомість. Скільки я пролежав, доки ви мене не знайшли, і сам не знаю.

– Ну що ж, усе те добре, що добре закінчується, – промовив Лікар. – Візьміть оце, ви, мабуть, помираєте з голоду.

І він простягнув доглядачеві велику чашку паруючої кави.

Приблизно о десятій ранку партнер Фред повернувся у невеличкому вітрильнику зі своєї експедиції зі збору устриць. Він страшенно розхвилювався, коли почув про нещасний випадок, який стався, доки його не було на службі. Фред, як і перший доглядач, був лондонцем і моряком. Це був симпатичний дядько, і вони обидва – і він і його товариш (який уже майже повністю очуняв після травми) – були дуже раді Лікаревій компанії, яка розбавила втомливу нудьгу їхнього самотнього життя.

Вони провели Джона Дуліттла по всьому маяку, щоб той подивився, як він працює. А у дворі з великою гордістю показали свій маленький город з помідорами й настурціями, які посадили біля підніжжя вежі.

Вони мають відпустку тільки раз на рік, розповіли доглядачі Джонові Дуліттлові, коли урядовий корабель зупиняється біля мису Стівена й забирає їх додому в Англію на шеститижневий відпочинок, а замість них, поки їх не буде, залишає доглядати за світлом двох інших чоловіків

Вони розпитували Лікаря, чи є в нього якісь новини з їхнього улюбленого Лондона. Однак він змушений був признатися, що також уже давно не бував у цьому місті. Тимчасом, поки вони отак розмовляли, до кухні на маяку залетів Чипсайд, який шукав Лікаря. Міський горобець прийшов у захват, коли довідався, що доглядачі також говорять кокні. І він переповів їм, через Лікаря, усі останні плітки з Воппіну, Лаймхаузу та Ост-індійських доків, а також із верфей та Лондонського річкового судноплавства.

Обидва доглядачі думали, що Лікар явно божевільний, коли він розпочав розмову з Чипсайдом, цвірінькаючи, як горобець. Але з відповідей, які одержали на свої запитання, переконалися, що в новинах про місто, які розповідав горобець, не було обману.

Чипсайд сказав, що вираз облич цих двох моряків-кокнійців – це була найкраща сценка, яку він бачив, відколи прибув до Африки. І після цього першого візиту горобець у вільний час завжди літав на маяк навідати своїх нових друзів. Звісно, він не міг із ними розмовляти, бо вони обидва не знали гороб’ячої мови, навіть і гороб’ячого кокні не знали. Але Чипсайдові все одно подобалося бути в їхній компанії.

– Вони такі гарні, порядні, нормальні християни, – казав він. – І це такий приємний контраст у порівнянні з цими місцевими язичниками-ідолопоклонниками. І якби ви тільки чули, як Фред співає «Ти ж дивись, щоб могилка моя залишалась завжди зелененька».

Доглядачам маяка було шкода, що Лікар має від’їжджати, вони не хотіли його відпускати, поки він не пообіцяв, що приїде до них на обід наступної неділі.

Потім, коли вони завантажили в його каное ящик з рожевими помідорами і букет настурцій, Лікар з Чап-Чап і Чипсайдом відпливли до Фантіппо, а доглядачі махали їм з порогу маяка.

Джон Дуліттл ще не встиг відпливти дуже далеко на зворотному шляху до свого поштового відділення, як його перехопив мартин, котрий приніс був йому звістку про маяк.

– Тепер усе гаразд, Лікарю? – запитав він, описуючи граціозні кола навколо його каное.

– Так, – відповів Джон Дуліттл, жуючи помідор. – Чоловік жахливо вдарився головою при падінні. Але незабаром усе пройде. А от якби не канарка, яка сказала нам, де сірники… і якби ти також не затримав моряків, то ми б ніколи не врятували цього корабля.

Лікар викинув шкірку помідора з каное, і мартин вправно упіймав її в повітрі раніше, ніж вона впала у воду.

– Я дуже радий, що ми встигли вчасно.

– Скажи мені, – запитав Лікар, дивлячись замислено на птаха, який ширяв, і шугав, і кружляв навколо невеличкого човна, – що змусило тебе прилетіти до мене зі звісткою про світло? Мартини, як правило, не дуже-то турбуються за людей і не переймаються тим, що трапиться з кораблями?

– Ви помиляєтеся, Лікарю, – заперечив мартин, підхоплюючи наступну шкірку з убивчою точністю. – Кораблі й люди на них для нас вельми важливі, хоча тут на півдні й не так сильно. Але на півночі, якби не було кораблів, то взимку ми, мартини, часто мали б великі труднощі з тим, щоб знайти собі достатньо їжі. Бачте, після того, як стає холодно, риби й іншої морської поживи стає занадто мало. Інколи ми летимо вгору уздовж річок до міст і тримаємося поблизу штучних озер у парках, де утримують декоративну водоплавну птицю. Люди приходять у парки й кидають їм у воду печиво. Однак якщо ми десь поряд, то печиво не встигає торкнутися поверхні озера… От як зараз! – і мартин у блискавичному кидку схопив на льоту третю помідорну шкірку.

Мартин у блискавичному кидку схопив третю помідорну шкірку

– Але ти говорив про кораблі, – нагадав Лікар.

– Так, – продовжив мартин, досить нерозбірливо, бо його рот був набитий помідорними шкірками, – нам кораблі значно кращі для зимового харчування. Розумієте, це насправді не дуже чесно – йти й вихоплювати всі харчі з-під носа у паркових водоплавних. Тому ми цього й ніколи не робимо, якщо не припече. А зазвичай узимку ми пристаємо до кораблів. Так от, два роки тому я й мій кузен жили цілий рік з того, що супроводжували кораблі й підбирали недоїдки, які стюарди викидали в море. Чим гірша була погода, тим більше їжі ми отримували, бо тоді пасажири не дуже-то здатні їсти і більшість харчів просто викидається геть. Так, я й кузен пристали до «Трансатлантичного судноплавства», кораблі якого курсують на лінії від Глазго до Філадельфії, ми промандрували за ними туди й назад через весь океан десятки рейсів. Але потім переключилися на «Судноплавні лінії «Компас» – з Тілбері до Бостона.

– Чому? – поцікавився Лікар.

– А ми пересвідчилися, що вони краще годують своїх пасажирів. «Компас» викидав для нас тістечка вранці, чай опівдні і бутерброди протягом усього дня – а ще ж, само собою, щодня були регулярні сніданки, обіди й вечері. Словом, харчувалися ми, як бойові півні. Так ми самі мало не стали моряками назавжди. Це прекрасне життя: все, що тобі треба робити, – це їсти. Отож я б сказав, що мартини зацікавлені в людях і кораблях, Лікарю, дуже сильно зацікавлені. Я справді нізащо не хотів би, щоб якийсь корабель зазнав аварії, особливо пасажирський.

– Ось воно як! Дуже цікаво, – пробурмотів Лікар. – А багато ти бачив аварій, кораблів, що потрапили в біду?

– О, безліч разів, – відказав мартин, – шторми, нічні зіткнення, кораблі, що йдуть на дно в тумані, і все таке інше. О, так, я бачив дуже багато суден, з якими сталася біда на морі.

– Ох, – видихнув Лікар, відірвавшись від веслування. – Поглянь, я чую запах печінки й бекону, ці помідори пасуватимуть до них ідеально. Ти завітаєш і пообідаєш разом із нами? – запросив він мартина. – Я хотів би більше почути про твоє життя при кораблях. Ти подав мені одну гарну ідею.

– Дякую, – відповів мартин. – У мене й самого вже в пузі бурчить. Ви дуже ласкаві. Це буде перший раз, коли я їстиму флотську їжу всередині корабля.

Прив’язавши каное, вони піднялися на плавучу пошту й усілися обідати за столом на кухні.

– Ну то що, – сказав Лікар мартинові, щойно вони зайняли свої місця, – ось ти говорив про тумани. А що ви самі робите, коли стоїть така погода? Я маю на увазі, ви ж нічого не можете бачити в тумані так само, як і моряки. Чи можете?

– Ні, – підтвердив мартин, – бачити ми справді нічого не можемо. Але ж Боже мій! Якби ми були такими безпорадними в тумані, як моряки, ми б постійно збивалися б з путі. От що ми робимо, коли летимо в якесь конкретне місце і нариваємося на туман, ми просто летимо понад ним, там нагорі повітря чисте й прозоре. І тоді знаходимо дорогу, як і завжди.

– Розумію, – кивнув головою Лікар. – А як зі штормами: що ви робите, аби вберегтися під час шторму?

– Ну, звичайно, під час шторму, сильного шторму, навіть морські птахи не завжди можуть летіти куди хочуть. Ми, мартини, ніколи не намагаємося прорватися наперекір справжній бурі. Буревісники інколи ризикують, а ми ні. Це занадто виснажливо, і навіть якщо ти можеш час від часу спуститися на воду й пливти, то це все одно небезпечна гра. Ми ж летимо разом зі штормом, просто даємо йому нести нас, куди йому заманеться. А потім, коли вітер ущухає, повертаємося й продовжуємо свою подорож.

– Але ж це відбирає багато часу, чи не так? – уточнив Лікар.

– Ясно, що так, – погодився мартин, – трошки часу ти втрачаєш. Але, знаєте, ми дуже рідко дозволяємо штормові заскочити нас зненацька.

– Як це? Що ти маєш на увазі? – здивувався Джон Дуліттл.

– Ми наперед знаємо, де шторм, іще до того, як налетимо на нього. Тож просто обходимо його стороною. Жоден досвідчений морський птах ніколи вам не влетить стрімголов у сильний шторм.

– Але ж звідки ви знаєте, де знаходиться шторм? – запитав Лікар.

– Ну, – розпочав мартин, – я гадаю, що у нас, птахів, є дві великі переваги над моряками, для того щоб визначати, коли й де очікувати негоди, – це наш гострий зір і досвід. По-перше, ми завжди можемо піднятися високо в небо й оглянути поверхню моря на віддалі в п’ятдесят-шістдесят миль. І якщо помічаємо, що наближається буря, можемо розвернутися й втекти від неї. А ми здатні розвинути більшу швидкість, ніж будь-коли досягав і найшвидший ураган. А потім є ще одна річ – наш досвід значно багатший, ніж у моряків. Моряки, бідолашні йолопи, гадають, що вони знають море, бо вони проводять на ньому все життя. Проте це не так, повірте мені, зовсім не так! Половину часу вони проводять у каютах, іще частину – на березі, і дуже багато часу марнують уві сні. Але й коли вони на палубі, то зовсім не завжди дивляться на море. Вони возяться з канатами, і квачами для фарбування, і швабрами, і кошиками. Дуже рідко можна побачити моряка, який дивиться на море.

– Можу собі тільки уявити, як вони від цього втомлюються, бідні хлопці! – промурмотів Лікар.

– Можливо. Та зрештою, якщо ти хочеш бути гарним моряком, то море має значення, чи не так? Це та річ, за якою ти мусиш спостерігати – щоб учитися. Ну а ми, морські птахи, проводимо практично все своє життя – день і ніч, весну, літо, осінь і зиму, – дивлячись на море. А що в результаті? – запитав мартин, беручи свіжий бутерброд з таці, яку піднесла йому Чап-Чап. – А в результаті те, що ми таки знаємо море! Лікарю, якби ви посадили мене в невеликий ящик без віконець і вивезли на середину якого самі захочете океану, а потім би відкрили ящик і дали мені подивитися на море, навіть якби в полі зору не було й натяку на суходіл, – я б зміг сказати вам, який це океан і, з точністю мало не до милі, в якій його частині ми знаходимося.

– Чудово! – вигукнув Лікар. – А як ти про це дізнаєшся?

– З його кольору, з маленьких часточок, які плавають на його поверхні, з видів риб та морських істот, що мешкають у ньому, з того, як брижаться дрібні брижі і хвилюються великі хвилі, з його запаху, з його смаку й солоності і ще з добрих двох сотень інших ознак. Але, повірте, у більшості випадків, не завжди, а в більшості випадків, я зможу вам сказати, де ми знаходимося, навіть із заплющеними очима відразу ж, як вийду з ящика. Просто з того, як вітер обвіває моя пір’я.

– Святі небеса! – вигукнув Лікар. – Та що ти говориш!

– Це головна проблема моряків, Лікарю. Вони не знають вітрів так, як мусили б знати. Вони можуть відрізнити північно-східний вітер від західного вітру. І сильний від слабкого. І на цьому все. Проте якщо ти більшість свого життя провів так, як його проводимо ми, літаючи поміж вітрами, використовуючи їх, щоб піднятися вгору, спікірувати вниз, щоб ширяти на них, тоді ти розумієш, що вітер – це набагато більше, ніж його напрямок і сила. Як часто він дме вгору чи вниз, як часто він набирає снаги чи втрачає її – усе це ти знатимеш, якщо опануєш науку вітрів, у повному обсязі.