Глава VI
Історія лікаря

Як тільки лікар запалив свою люльку й добре її розкурив, він почав:

– Багато років тому, в ті часи, коли я придбав цей термометр, я був ще дуже молодим лікарем, сповненим надій початківцем у цій професії. Я вважав себе дуже гарним лікарем, але переконався, що решта світу, схоже, так не думає. Тож навіть через багато місяців, як я розпочав свою практику, в мене все ще не було жодного пацієнта. У мене не було нікого, на кому б я міг випробувати свій новий термометр. Я досить часто перевіряв його на собі. Проте я був таким жахливо здоровим, що в мене ніколи не бувало підвищеної температури. Я спробував застудитися. Насправді я не хотів застуджуватися, ви ж розумієте, але ж кортіло пересвідчитися, що мій новий градусник працює. Проте мені навіть підхопити застуду не поталанило. Я був страшно сумним, здоровим, але сумним.

Так от, десь у цей час я познайомився з іншим молодим лікарем, у якого була та ж біда, що й у мене, – відсутність пацієнтів. І він сказав мені: «Я знаю, що ми зробимо: відкриймо санаторій».

– А що таке санаторій? – запитав Чав-Чав.

– Санаторій, – став пояснювати Лікар, – це щось середнє між лікарнею і готелем, там живуть люди-інваліди… Ну, я й пристав на цю ідею. Тоді я і мій молодий друг, а звали його Фіппс, Доктор Корнеліус К. Фіппс, підібрали прекрасний будинок подалі в сільській місцевості й облаштували його кріслами на колесах, грілками з гарячою водою, слуховими трубками і всім, що люблять інваліди. І незабаром пацієнти повалили до нас сотнями, наш санаторій був битком набитий, а мій новий термометр мав купу роботи. Ясно, що ми заробляли чимало грошей, бо всі ці люди добре нам платили. І Фіппс був дуже щасливим.

Проте я не був щасливим. Я помітив дивну річ: жоден з інвалідів ніколи не одужував і не повертався додому. Урешті-решт я поговорив про це з Фіппсом.

– Любий Дуліттле, – відповів він, – вони не повертаються додому?.. звісно ж, що ні! Ми й не хочемо, щоб вони поверталися. Ми хочемо, щоб вони залишалися тут і продовжували нам платити.

– Фіппсе, – обурився я. – Думаю, що так нечесно. Я став лікарем, щоб лікувати людей, а не ублажати їх.

Одним словом, тут наші думки розійшлися й ми посварилися. Я був страшенно сердитий і заявив йому, що більше не буду його партнером, що я пакую речі і від’їжджаю наступного ж дня. Коли я залишав свою кімнату, все ще розлючений, то мав пройти повз одного інваліда у кріслі-каталці. Це був сер Тімоті Квісбі, наш найважливіший і найдорожчий пацієнт. Він попросив мене, як я проходив, поміряти йому температуру, бо йому здавалося, що в нього знову почалася пропасниця. Слід сказати, що мені ніколи не вдавалося встановити, на що ж все-таки хворіє сер Тімоті, тож я зрештою вирішив, що бути інвалідом – це для нього щось на зразок хобі. Отож, усе ще дуже злий, замість того, щоб поміряти йому температуру, я досить грубо відрізав: «Та йдіть ви до дідька!»

Сер Тімоті просто збісився. Він викликав доктора Фіппса й став вимагати, щоб я попросив пробачення. Я сказав, що не хочу. Тоді сер Тімоті заявив Фіппсові, що якщо я не перепрошу, то він оголосить інвалідський страйк. Фіппс страшенно перелякався й благав мене, щоб я вибачився перед цим таким важливим пацієнтом. Я все одно відмовився.

Це був сер Тімоті Квісбі, наш найдорожчий пацієнт

І тоді сталася дивна річ. Сер Тімоті, який завжди виглядав таким кволим, що не міг сам і ходити, устав з візка й, шалено розмахуючи своєю слуховою трубкою, почав гасати по всьому санаторію та виголошувати промови перед іншими інвалідами, розповідаючи, як ганебно з ним обійшлися, і закликаючи всіх приєднатися до страйку й боротися за свої права.

І вони розпочали страйк, можете навіть не сумніватися. Того дня на вечері вони відмовилися приймати свої ліки – ні до, ні після їжі. Доктор Фіппс сперечався з ними, умовляв їх, благав їх поводитися як і належить справжнім інвалідам і виконувати приписи свого лікаря. Та вони не хотіли його слухати. Вони стали їсти все, що їм було заборонено їсти, а після вечері всі, хто мав іти на прогулянку, залишилися вдома, а ті, кому було наказано зберігати спокій, повисипали надвір і бігали вгору і вниз по вулиці. Вони закінчили вечір, влаштувавши бої навіть не на подушках, а на грілках з гарячою водою, замість того, щоб лягти спати згідно з розпорядком. І це був кінець нашого санаторію.

Проте найнесподіванішим у всій цій історії було таке: пізніше я довідався, що ті пацієнти всі до одного одужали! Повстававши з крісел-каталок і вийшовши на страйк, вони відчули себе настільки добре, що взагалі перестали бути інвалідами. Лікаря санаторію, гадаю, з мене не вийшло, хоча я й не певен. Зате я певен, що вилікував набагато більше пацієнтів, вийшовши з санаторного бізнесу, ніж вилікував Фіппс, увійшовши в нього.

Глава VII
Історія Чав-Чава

Наступного вечора, коли вони після вечері знову сіли кружком на веранді, Лікар поцікавився: – Ну, хто розповідатиме нам свою історію сьогодні? Здається, Чав-Чав приберіг для нас одну?

– Ой, не давайте йому розповідати, Лікарю, – вигукнув Джип. – Вона в нього сто відсотків дурна!

– Він ще не досить дорослий, щоб розказати гарну історію, – додала Чап-Чап. – У нього ще немає ніякого досвіду.

– Єдиний його інтерес у житті – це їжа й більш нічого, – приєднався Пу-Гу. – Нехай хтось інший розповідає свою бувальщину.

– Ні, стривайте, – закричав Лікар. – Припиніть отак нападати на нього всі гуртом. Усі ми були колись молодими. Нехай розкаже нам оповідку. Можливо, саме він і виграє приз. Хтозна! Давай, Чав-Чаве. Розказуй свою історію. Яка в неї назва?

Чав-Чав почовгав ногами, почервонів по самі вуха, й нарешті промовив:

– Це досить божевільна історія. Але вона гарна. Це… е-е-е… Свиняча Казка. Й називається вона «Чарівний огірок».

– Чорт! – прогарчав Джип.

– Знову їжа! – пробурмотів Пу-Гу, – а я вам що казав?

– Пі-хі-хі! – хихотнув білий мишак.

– Сміливіше, Чав-Чаве, – підбадьорив його Лікар. – Не звертай на них уваги. Я тебе слухаю.

– Одного разу, – розпочав Чав-Чав, – маленька свинка пішла у ліс із своїм батьком копати трюфелі. Батько-кнур був надзвичайно вправним шукачем трюфелів. Просто понюхавши землю, він з великою точністю міг показати, де їх можна знайти. Так ось, того дня вони натрапили на одне місце під могутнім дубом й почали копати. Незабаром, після того, як батько-кнур вирив величезного трюфеля й вони обидва саме ним ласували, то на своє превелике здивування почули голоси, що долинали з ямки, з якої вони дістали трюфель.

Тато-кнур поспішив утекти разом зі своєю дитиною, бо не любив магії. Однак тієї ж ночі маленьке поросятко, коли вже мама й тато міцно заснули, вибралося з хліва й подалося прямо до лісу. Воно хотіло розгадати таємницю голосів, що долинали з-під землі.

Отож, знайшовши ямку, з якої його тато викопав трюфель, воно узялося саме рити далі. Йому не довелося дуже довго копати, як земля прямо під ним провалилася і воно відчуло, що падає, і падає, і падає. Нарешті порося впало сторч головою посередині якогось стола. На столі було все готово для обіду, і воно гепнулося в суп. Порося роззирнулося навколо й побачило, що навкруг стола сидить багато маленьких чоловічків, усі вони були вполовину менші за нього самого і всі були темно-зеленого кольору.

– Де це я? – спитало воно.

– Ти в супі, – відповіли маленькі чоловічки.

Маленька свинка спочатку страшенно перелякалася. Та коли побачила, наскільки маленькими були чоловічки навколо неї, її страх минув. Перед тим як вилізти із супниці на стіл, порося висьорбало весь суп. А потім поцікавилося в маленьких чоловічків, хто ж вони такі. А ті розповіли:

– Ми Гобліни-Кухарі. Ми живемо під землею і проводимо половину свого часу, вигадуючи нові страви, а другу половину часу ми ці страви їмо. Ті звуки, які долинали до тебе з ями, – це були гімни харчам, які ми співали. Ми завжди виспівуємо харчові гімни, коли готуємо особливо смачні страви.

– Чудово! – вигукнула свинка. – Це якраз те місце, що мені потрібно. Давайте продовжимо з обідом.

Однак саме коли вони збиралися перейти до риби (суп уже закінчився, ви ж знаєте), за дверима їдальні почувся страшний шум і всередину забігла ціла зграя нових чоловічків, усі яскраво-червоного кольору. Це були Ельфи-Мухоморники, давні вороги Гоблінів-Кухарів. Почалася страшна битва, одна сторона використовувала зубочистки як списи, а друга – горіходави як булави. Порося стало на бік своїх друзів Гоблінів-Кухарів, а оскільки воно було завбільшки як двоє ворогів, складених докупи, то дуже скоро Ельфи-Мухоморники мусили тікати він нього, аби врятувати своє життя.

Коли битва закінчилася і в їдальні навели лад, Гобліни-Кухарі були дуже вдячні поросяті за таку цінну допомогу. Вони назвали його героєм-переможцем й, увінчавши йому голову вінком із петрушки, запросили зайняти почесне місце за обіднім столом, після чого всі налягли на їжу.

Жодне порося ніколи в житті не куштувало таких вишуканих страв, як це. Воно побачило, що Гобліни-Кухарі не тільки винаходили нові фантастично смачні страви, але й вигадали багато чого нового в сервіруванні стола. Наприклад, поряд з рибою вони подавали подушечки для голок. Подушечки служили для того, щоб заштрикувати в них риб’ячі кістки, замість того, щоб вони валялися по всій тарілці. Пудингові віяла були ще однією гоблінською новинкою: віялами треба було вистуджувати пудинг, замість того, щоб дмухати на нього. Потім у них були білизняні сушилки для пінок какао – маленькі іграшкові сушилки, де на мотузках треба було акуратно розвішувати пінки з какао. (Ви ж знаєте, як це гидко виглядає, коли вони зависають на краях вашої чашки.) А коли надійшла черга фруктів, то всім роздали і тенісні ракетки. Якщо хтось на протилежному кінці стола попросив у вас подати йому яблуко, то замість того, щоб морочитися з передаванням туди важкої вази з фруктами, ти просто брав яблуко й подавав його, немов тенісний м’ячик, а інший ловив його на своєму краю стола на зубці своєї виделки.

Усі ці штуки робили трапези значно веселішими, а деякі винаходи були справді дуже розумними. Уявіть собі, у них був навіть говорильний тунельчик для речей, які не можна говорити за столом.

– Говорильний тунельчик? – перервав білий мишак. – А як ним користуватися? Я не розумію.

– Ну, ти ж і сам знаєш, – пояснив Чав-Чав, – як люди завжди тобі кажуть: «Про такі речі за столом не можна говорити!» Так от, Гобліни-Кухарі зробили собі в стіні говорильний тунельчик, який на тому кінці виходив назовні, на свіже повітря. І щоразу, як ти захочеш поговорити про яку-небудь річ, яка за столом заборонена, то встаєш з-за столу, ідеш і все промовляєш у говорильний тунельчик, а потім повертаєшся й сідаєш на своє місце. Це справді велике відкриття…. Так от, як я казав, поросяті там страшенно сподобалося. А коли обід закінчився, то він повідомив, що йому треба йти додому в свинарник, поки його мама й тато не прокинулися.

Гоблінам-Кухарям було дуже шкода відпускати його. На прощання з удячності за допомогу в боротьбі з ворогами вони дали йому в подарунок Чарівний Огірок. Так от, якщо від цього огірка відрізати навіть малесенький кавалочок і посадити його в землю, то від нього негайно на всьому полі виростуть будь-які фрукти чи овочі, які ви самі забажаєте. Усе, що вам треба зробити, це промовити назву овоча, який ви хочете отримати. Порося подякувало Гоблінам-Кухарям, розцілувало їх на прощання і побігло додому.

Мама й тато ще спали, коли воно повернулося. Отож, старанно заховавши свого Чарівного Огірка під підлогою корівника, порося пробралося в свинарник і швидко заснуло.

Сталося так, що через кілька днів сусідній король розпочав війну проти короля, якому належала країна, де мешкала свиняча родина. Справи в короля свиней ішли геть кепсько, тож, побачивши, що ворог уже зовсім перед носом, він віддав наказ, щоб усю худобу й усіх тварин і людей із ферм прихистили всередині фортеці. Свинячу родину теж перегнали на територію замку. Але перед тим як залишити дім, маленька свинка побігла й відкусила шматок від свого Чарівного Огірка, щоб узяти його з собою.

Незабаром ворожа армія зімкнулася навколо фортеці й спробувала взяти його штурмом. А потім нападники залишилися там на багато тижнів, знаючи, що рано чи пізно в короля й людей у замку закінчаться харчі й вони змушені будуть здатися.

І трапилося так, що королева побачила поросятко на галявинці замку, а оскільки вона була принцесою ірландської крові, то відразу ж полюбила його, пов’язала йому навколо шиї зелену стрічку й зробила своїм головним домашнім улюбленцем, хоча це й жахливо не сподобалося її чоловікові королю.

Так ось, на четвертий тиждень після приходу ворога припаси в замку повністю закінчилися, й король віддав наказ, що треба їсти свиней. Королева здійняла страшний галас і благала, щоб її улюбленця пожаліли. Але король залишався твердим.

– Мої солдати голодують, – відрубав він. – Вашого улюбленця, Мадам, необхідно пустити на ковбасу.

Вона зробила його своїм головним улюбленцем

Тоді маленька свинка збагнула, що прийшов час використати магічний подарунок Гоблінів. Кинувшись у замковий парк, вона викопала ямку й посадила свій шматок огірка прямо в центрі найкращої королівської клумби з трояндою.

– Пастернак! – пробурчало порося, засипавши ямку землею. – Нехай він проросте скрізь навкруги!

І можете не сумніватися, не встигло воно вимовити цих слів, як повсюди в королівському парку з землі полізли швидкі й дебелі пастернаки. Навіть гравієві доріжки були вкриті ними.

Отак у короля і його армії знову з’явилося скільки хочеш їжі, й, набравшись сили завдяки поживному пастернакові, вони вискочили з фортеці, вдарили по ворогу так, що аж пір’я полетіло, й змусили його до втечі.

А королеві було дозволено залишити при собі поросятко, що вельми звеселило її добре серце, адже в її жилах текла королівська ірландська кров. І воно стало великим героєм при дворі, і для нього встановили оздоблений коштовностями свинарник у центрі замкового парку – на тому самому місці, де воно посадило Чарівний Огірок. І відтоді всі вони жили щасливо. Ось і настав кінець Свинячій Казці.