Глава ХI
Історія Пу-Гу

Уже всі тварини розказали свої історії, окрім пугача Пу-Гу і тягништовхая. Тож наступного вечора, а це була п’ятниця, було домовлено, що вони кинуть монетку (Лікареве пенні з діркою посередині), щоб визначити, хто з них двох розповідатиме. Якщо випаде голова, то це буде тягништовхай, а якщо число – то тоді черга Пу-Гу.

Лікар підкинув своє пенні, і випало число.

– Гаразд, – промовив Пу-Гу. – Я так розумію, що черга моя. Тоді я розкажу історію про той випадок – про єдиний випадок у моєму житті, – коли мене прийняли за фею. Уявляєте мене феєю? – засміявся окатий пугач. – А ось як усе трапилося. Одного жовтневого дня надвечір я кружляв по лісу. У повітрі вже пахло зимою, і маленькі пухнасті звірята копошилися серед висхлого пожовклого листя, збираючи горіхи й зерно, поки ще не випав сніг. Я хотів упіймати собі землерийку – для мене на той час це була страшна смакота. А оскільки вони були зайняті збиранням припасів, уполювати їх було досить легко.

Блукаючи лісом, я почув дитячі голоси й гавкання собаки. Зазвичай я в подібних ситуаціях просто лечу собі в глиб лісу, подалі від таких звуків. Та в дні своєї молодості я усюди пхав дзьоба і через свою цікавість часто потрапляв у різні пригоди. Отож замість того, щоб тікати геть, я полетів на голоси, рухаючись обережно від одного дерева до іншого, так щоб я все бачив, а мене не було видно.

Лікар підкинув своє пенні

Незабаром я натрапив на дитячий пікнік – кілька хлопчиків і дівчаток вечеряли в дубовому гайку. Один парубійко, набагато більший, ніж усі решта, знущався з собаки. Двоє інших дітей, маленька дівчинка й маленький хлопчик, протестували проти його жорстокості й благали зупинитися. Шибайголова не зупинявся. Тоді маленькі хлопчик і дівчинка накинулися на нього з кулаками і ногами й задали йому гарного прочухана, що стало для нього великою несподіванкою. Собака втік додому, а маленькі хлопчик і дівчинка – пізніше я довідався, що вони братик і сестричка, – відділилися від решти пікнікувальників і пішли шукати гриби.

Я був уражений їхньою відважністю, з якою вони провчили набагато більшого за себе хлопця. Тож коли вони подалися самі вглиб лісу, я знову ж таки з цікавості вирішив за ними послідкувати. Треба визнати, зайшли вони далеченько, як на таку малечу. А незабаром уже й сонце почало сідати, й у ліс стала заповзати темрява.

Тоді діти вирішили знову приєднатися до своїх друзів і повернули назад. Та, оскільки лісовики з них були нікудишні, вирушили вони не в тому напрямкові. А надворі, звичайно ж, з плином часу смеркало дедалі більше, і вже дуже скоро малюки почали падати, спотикаючись об корені, яких не могли бачити. Вони явно були розгублені й дуже втомлені.

Увесь цей час я слідкував за ними, летячи таємно й безшумно в них над головами. Нарешті вони посідали на землю, й дівчинка сказала:

– Віллі, ми загубилися! І що нам тепер робити? Насувається ніч, а я так боюся темряви.

– І я також, – відповів хлопчик. – З того часу, як тітонька Емілі розповіла нам історію з привидами «Страшидло у серванті», я почав до смерті боятися мороку.

Я мало з гілки не гепнувся! Уявіть собі, я вперше в житті почув, що хтось боїться темряви. Можливо, для вас усіх це звучатиме трошки дивно, але мені, який завжди більше любив прохолодну спокійну тьму, а не блискуче, вульгарне денне світло, здавалося просто неймовірним, що хтось може перелякатися тільки через те, що сонце вклалося спати.

Іще одне: деякі люди вважають, що кажани, сови й пугачі можуть бачити вночі тому, що в них якісь особливі очі. Це не так. У нас особливі вуха, а не очі. А в темряві ми можемо бачити тому, що постійно практикуємося. Це все справа практики, так само, як і з піаніно чи будь-чим іншим. Ми прокидаємося, коли всі інші лягають спати, й лягаємо спати, коли інші встають, бо віддаємо перевагу морокові. І ви б здивувалися, наскільки морок приємніший, якби тільки звикли. Звісно, нас, пугачів, іще зовсім молоденькими наші мами й тати спеціально тренували, щоб ми стали бачити в особливо темні ночі. Так що нам усе це легше. Але навчитися цього може хто завгодно – до певної міри, – якщо тільки буде практикуватися.

Проте повернімося до дітей. Вони були геть розгубленими, стурбованими й переляканими, сиділи на землі, плакали й не знали, що їм робити далі. Потім я згадав про собаку й про те, як вони добре ставляться до тварин, і подумав, що треба було б спробувати їм допомогти. Тож я перелетів на дерево над їхніми головами й промовим найсердечнішим і найласкавішим голосом: «Бу-ху! По-гоо!» – що мовою пугачів означає «Яка гарна нічка! Привіт!»

Ви б тільки бачили, як ці бідолашні дітлахи підскочили!

Що це було?

– Ой! – скрикнула маленька дівчинка, кинувшись на шию свого брата. – Що це було? Привид?

– Не знаю, – відказав хлопець. – Чорт, як я перелякався! Яка темрява страшна!

Потім я зробив іще дві чи три спроби заспокоїти їх, звертаючись до них якнайніжніше пугачиною мовою. Проте вони тільки більше й більше жахалися. Спочатку вони подумали, що я привид, потім що лісовик, потім що велетень-людожер, і це про мене – таку симпатичну пухнасту особу! Хай йому грець, але ж ці людські істоти справді виховують своїх дітей страшними невігласами! Якби в лісі чи поряд із ним дійсно водилися привиди, чи лісовики, чи велетні-людожери, то я б, мабуть, хоч одного та побачив.

Потім я подумав, що, може, якщо полечу по лісу, пугукаючи й бухукаючи по дорозі, то вони підуть услід за мною, і я зможу вивести їх із лісу й показати дорогу додому. Отож я й спробував. Та вони не пішли за мною. Дурні малі пуцьвірінки подумали, що я відьма чи ще якась подібна нісенітниця. Усе, чого я досяг своїм пугуканням і бухуканням на всю околицю, – це розбудив іншого пугача неподалік, який подумав, що це я його кличу.

Оскільки я так і не зміг зробити дітям нічого гарного, то полетів порадитися з тим іншим пугачем, чи не підкаже він мені яку путню ідею. Я застав його, як він, сидячи на всохлому суку дуплистої берези, протирав очі після міцного сну.

– Добривечір! – привітався я. – Яка чудова ніч!

– Чудова, – відказав він, – тільки не досить темно. Ти чого це там допіру здійняв увесь цей галас? Підняв товариша з ліжка, коли ще й не смеркло як слід!

– Пробач, – перепросив я, – але отам у виярку двійко дітей, які заблукали. Малі дурні недоумки сидять на землі, рюмсають через те, що денне світло згасло, і не знають, що їм робити.

– Боже мій! – відповів він. – Яке цінне спостереження. То чому ти не виведеш їх із лісу? Вони скоріш за все мешкають неподалік в одній із тих ферм біля перехрестя шляхів.

– Я намагався, – пояснив я. – Але вони такі перелякані, що за мною не йдуть. Чи їм мій голос не подобається, чи ще що? Вони прийняли мене за злого людожера або яку іншу потвору.

– Ну що ж, – порадив він, – тоді тобі треба зімітувати якусь іншу істоту, таку, якої вони не бояться. Ти щось тямиш в імітуванні? Можеш загавкати, мов собака?

– Ні, – відповів я. – Але можу нявкати по-котячому. Я навчився цього від американської пташки-нявкуна, яка жила в клітці на стайні, де я провів минуле літо.

– Чудово, – сказав він. – Спробуй і подивися, що буде!

Отож я повернувся до дітей, вони плакали ще дужче, ніж раніше. Потім, старанно заховавшись у кущах на землі, я почав: «Няв! Ня-а-в!», справді дуже подібно до кота.

– Ой, Віллі, – гукнула дівчинка своєму братикові, – нас врятовано! («Врятовано!» – зверніть увагу, це при тому, що жодному з малюків нічогісінько не загрожувало!) Нас врятовано! – каже вона. – Тут Таффі, наша кицька прийшла по нас. Вона покаже нам дорогу додому. Коти завжди знають дорогу додому, правда ж, Віллі? Ходімо за нею!

Протягом кількох секунд округлі боки Пу-Гу трусилися від беззвучного реготу, коли він пригадав собі сцену, яку описував.

– Потім, – продовжив він, – я відлетів трохи далі, так само приділяючи велику увагу тому, щоб вони мене не помітили, і знову занявкав.

– Вона там, – вигукнула дівчинка. – Вона кличе нас. Ходімо, Віллі.

І ось у такий спосіб, тримаючись попереду них і безперестанку нявкаючи, як кіт, я врешті-решт вивів дітей із лісу. Вони часто спотикалися, а довге волосся дівчинки часто зачіпалося за кущі. Але я завжди чекав їх, коли вони відставали. Нарешті, коли ми досягли відкритих полів, то побачили на тлі обрію контури трьох будинків, середній із них був весь освітлений, і люди зі смолоскипами метушилися навколо нього й розбігалися в різні напрямки.

Коли я довів дітей прямо до цього будинку, їхні мати й батько влаштували несамовиту сцену, ридаючи над своїми дітьми так, наче вони порятувалися від якоїсь жахливої загрози. На мою думку, дорослі люди навіть дурніші, ніж їхній молодняк. З того, як себе поводили мати й батько, можна було подумати, що ці діти зазнали кораблетрощі на безлюдному острові чи щось таке, а не провели кілька годин у гостинному лісі.

– А як же ви знайшли дорогу, Віллі? – запитала мати, утираючи сльози й нарешті усміхнувшись.

– Таффі привела нас додому, – відповіла дівчинка. – Вона прийшла по нас і привела сюди, біжучи попереду й нявкаючи.

– Таффі? – сказала мама здивовано. – Але ж кицька спить у вітальні біля вогню, й вона там була цілий вечір.

– Ну, це був якийсь кіт, – зауважив хлопчик. – Він повинен бути десь тут поряд, бо довів нас майже до дверей.

Тоді батько починає водити навколо ліхтарем, шукаючи кота, й не встиг я відскочити, як промінь повнісю висвітив мене, як я собі сиджу на одному кущі.

– Ой, але ж це сова! – закричала дівчинка.

– Няв! – озвався я, просто щоб похизуватися. – Пу-гу! Бу-ху! Няв! Няв! – І, змахнувши на прощання крилами, зник у нічному небі над дахом хліва. Та коли я відлітав, то почув, як дівчинка каже матері у страшному захваті:

– Ой, мамо, це ж фея! Це фея привела нас додому. Вона, мабуть, замаскувалася під сову! Нарешті! Нарешті я побачила фею!

Ну от, це був перший і останній раз, коли мене прийняли за фею. Проте я дуже добре вивчив цих двох малюків. Вони були справді прекрасною парою дітлахів, навіть якщо дівчинка й продовжувала наполягати, що я був перевдягнутою феєю. Я став прилітати вечорами до їхнього хліва, полюючи на мишей і пацюків. І щоразу, як ті малюки помічали мене, то були готові йти за мною куди завгодно. Після того вечора, коли я привів їх цілими й здоровими до їхнього дому, я міг би повести їх хоч через пустелю Сахару, і вони б пішли слідом, бо були внутрішньо впевненими, що я найкраща з найдобріших фей і вбережу їх від будь-яких неприємностей. Діти стали приносити мені баранячі відбивні, і креветки, і всілякі ласі шматочки зі столу своїх батьків. Тож годували мене, немов бойового півня, – я став таким товстим і лінивим, що не ладен був би вполювати й мишу на милицях.

Вони назавжди припинили боятися темряви. Адже, погодьтеся, як я вже казав Лікареві одного дня, коли ми дискутували про таблицю множення та інші філософські речі, страх це зазвичай відсутність знання. А ці діти пізнали темряву, а потім зрозуміли, що вона така ж безпечна, як і день.

Я став водити їх на нічні прогулянки в ліс, а також на пагорби, і вони полюбили їх. Їм подобалися пригоди, розумієте? І, подумавши, що було б непогано, якби хоч якісь людські істоти були здатні подорожувати без денного світла, я навчив їх бачити в темряві. Вони швидко збагнули, що до чого, коли помітили, як я завжди затуляю очі від світла ліхтаря, аби вони не звикали до сильного світла. Так от, ці дітки швидко стали справжніми слідопитами – не такими гарними, як пугач чи кажан, звісно ж, але бачили вони в темряві досить добре, як для тих, кого не привчали до цього з самого народження.

І це їм стало в пригоді. Однієї весни їхній край залила повінь прямо посеред ночі, і ніде не було ні світла, ні сухого сірника, щоб його запалити. І тоді ці діти, які десятки разів обійшли зі мною всі околиці в темряві, врятували дуже багато життів. Вони працювали як поводирі і виводили людей у безпечні місця, бо знали, як використовувати свої очі, а всі решта – ні.

Пу-Гу позіхнув і сонно поглянув на ліхтар, що висів у нього над головою.

– Здатність бачити в темряві, – закінчив він, – це все справа практики, так само, як піаніно чи будь-що інше.