Михайло Відейко
Мистецтво степових народів IV–IX ст. — гуннів, булгар, аварів, мадяр, підданих хозарського каганату представлене майже винятково творами декоративно-прикладного мистецтва, з яких найбільше збереглося виробів із металу. Частина цих речей, переважно із золота та срібла, виявлена у складі скарбів. Деякі з них є комплексами з поховальних пам’яток. Такою є специфіка джерел для вивчення давнього мистецтва у цьому випадку: трохи писемних джерел і археологія. На наборі речей, які дійшли до наших днів, відбилася певним чином також і специфіка побуту та існування у степах.
Розглядаючи твори давнього декоративно-прикладного мистецтва варто пам’ятати, що закарбовані на них образи пов’язані з релігійними та світоглядними уявленнями, мали для їхніх власників магічне значення. При цьому часто значущими були не лише самі зображення, але їх кількість та контекст — і навіть кількість самих виробів, задіяних у тій чи іншій частині спорядження вершника, жіночого одягу тощо.
Інший бік питання — впливи мистецтва сусідніх народів та держав, особливо із власними розвинутими традиціями художнього ремесла, які могли (і були) упродовж століть законодавцями мод для своїх сусідів. Слід мати на увазі, що починаючи з кінця V ст. степове населення так чи інакше пов’язане з Тюркським каганатом, величезною державою, яка кілька століть певною мірою визначала історію у степах Євразії та їхніх найближчих околицях. При цьому географія походження речей, якими користувалися тюрки та пов’язані з ними кочові народи, охоплює величезну територію від Кореї, Китаю на Сході до Кавказу і Балкан та Центральної Європи на Заході, та Скандинавії на півночі. У степовому мистецтві відбилося знайомство та взаємодія із фінно-угорськими народами, слов’янським світом.
Поліхромний стиль гуннської доби
Зразки гуннського мистецтва, здобуті під час розкопок порівняно нечисленні, значно більше зразків мистецтва цієї епохи потрапило до приватних колекцій у другій половині ХІХ на початку ХХ ст., коли на півдні України йшло інтенсивне будівництво промисловості та залізниць. Саме тоді увагу вчених привернула величезна кількість виробів із золота так званого поліхромного стилю, з численними вставками із сердоліку та кольорового скла, переважно червоного. Датують ці вироби в межах кінця IV–V, початку VI ст.
Особливу увагу приділяли прикрасам зброї та кінського спорядження. Луки сідел оббивали золотими накладками, зокрема зі вставками. Розподільники, ремені виготовлено у цьому ж стилі. Руків’я мечів викладено золотом із кольоровими вставками.
У цей період набувають поширення діадеми у поліхромному стилі. Відзначимо, що декор мав переважно геометричний характер, хоча трапляються і сюжети, які будуть популярними і в подальші століття. Діадема з Керчі попереду увінчана стилізованим зображенням птаха, при цьому інкрустовані зеленими каменями круглі очі розміщено на крилах. Цікавою що на кожному крилі вміщено однакова кількість вставок — 9. Можливо, в цьому разі маємо справу з певним числовим кодом, який мав певне змістове навантаження. Платівки діадеми інкрустовано червоними вставками, розміщеними у чотири ряди.
Так, на іншій діадемі з Керчі бачимо зображення «дерева життя» з голівками птахів. Схожі композиції з птахами та деревом можна знайти і на колтах (жіночих прикрасах) того часу.
У поліхромному стилі виготовляли великий набір прикрас: сережки, височні кільця, лунниці, персні, фібули. Популярними були намиста з натурального каміння, в якому воно чергувалося із золотими намистинами.
Скарб Сент-Міклоша
Ми вже згадували на початку про ту обставину, що зразки мистецтва кочовиків, які відомі нам на території України для VI–IX ст. презентують декоративно-прикладне мистецтво тюркського світу та народів, на які це мистецтво справило великий вплив. Слід мати на увазі також, що історія степових народів та їхні художні традиції виявилися за століття настільки переплетені, що суперечки стосовно приналежності окремих виробів і комплексів тривають вже друге століття.
Яскравим прикладом цього є «скарб із Сент-Міклоща» на який вважають своєю культурною спадщиною мадяри, булгари, авари, кабіри та хозари. І хоча скарб цей знайдено на території, яка нині входить до складу Румунії, у давні часи тут встигли побувати всі степові народи, які перед тим кочували в степах України. Тому є велика вірогідність того, що саме звідти золоті вироби і були перевезені на захід від Карпат.
Знайдено скарб 1799 р. До нього входило 23 посудини загальною вагою близько 10 кг, виготовлені зі щирого золота. Шість із них являють собою яйцеподібні посудини з вузьким горлом, поверхня яких багато прикрашена різноманітними зображеннями. Крім того у скарбі є чаші, кубки, блюда, ритон. На кількох речах є написи, зокрема грецькими літерами та тюркськими рунами. Речі зі скарбу датовано VII–IХ ст. За цей час, зауважимо, територія, на якій виявлено золото, встигла кілька разів поміняти державну приналежність: спочатку вона була у межах Аварського каганату, а на початку IX ст. завойована булгарами хана Крума. Можливо, саме тоді й було заховано скарб. А може, це сталося пізніше, коли у слов’ян, які мешкали в цих місцях, почався конфлікт з булгарами.
Стосовно місця виготовлення речей зі скарбу та майстрів, які долучилися до цього, є низка теорій, одна з яких стверджує кримське походження золотого посуду. Щоправда, із цим висновком не вповні збігається переклад вибитого грецькими літерами напису, який повідомляє цю чашу виготовив «жупан Боїл» — «BOYHΛA.ZOAΠAN». Річ у тім, що «жупан» — титул, який уживано для керівників адміністративної одиниці — жупи — частини державного утворення у слов’ян, які розселилися у Центральній та Південно-Східній Європі. У Тавриці-Криму невідомо про існування слов’янських «жуп» та відповідно — «жупанів». Є у скарбі і речі візантійського походження.
Це один із небагатьох скарбів, які можна побачити образу в кількох музеях Європи: оригінал виставлено у Відні, в Природничому музеї, копії — у Будапешті, Софії та селі, де знайдено скарб (а влада Румунії сподівається на передачу його за місцем знаходження).
Сюжети, які зображено на посуді, мають відношення до міфології багатьох народів: є тут іранські елементи (зображення фантастичних птахів) та типові для тюрків (олені). Серед птахів ідентифіковано міфічного птаха Гаруду, який піднімає людську душу (або людину) у вищий світ. Чаші на ніжках, прикрашені об’ємними зображеннями голів биків, нагадують про жертовний посуд попередніх епох.
Однак найпопулярнішим виробом зі скарбу є посудина. В одному з медальйонів якої викарбувано степового воїна-вершника у повному обладунку зі списом у руці. Другою рукою він веде за волосся полоненого ворожого вояка. Обидва зображення є цінним іконографічним джерелом для реконструкції обладунків та озброєння та спорядження коней кочовиків VII–IX ст. на теренах Європи. У іншому медальйоні на цій посудині можна побачити грифона під час полювання.
Вершники, пояси і збруя
Поруч із доволі реалістичним зображенням вершника на посудині з Сент-Міклоша маємо багато виробів степових майстрів різного часу, де вершники зображені досить схематично, але дещо в іншому контексті.
У Хозарії упродовж VIII–IХст. були популярними амулети — схематичне зображення вершника, вписане у коло. Вершника різного ступеня реалістичності (іноді можна розрізнити деталі одягу і обладунку) зображували як при зброї (лук, спис, шабля, сокира), так і без неї. Подібні зображення, зокрема і не вписані в коло, були популярні і в іншого степового населення, а також їхніх північних сусідів — фінно-угорських народів. Дослідники вважають, що тут зображено епічного героя, богатиря-мисливця, який подорожує або відправився на полювання.
Життя героїчного Вершника було сповненим небезпек, для подолання яких легковажним було б покладатися лише на зброю та вдачу. Виживання — причому не лише фізичне, а й збереження Душі воїна вимагало звертання до вищих Сил і відповідних оберегів. У походах воїн був оперезаний поясом, а вірний кінь мав збрую. Ці дві речі давні розглядали як вмістилища душі того, хто ставав на стежку війни. Тому, до речі, їх не можна було нікому передавати — що чудово пояснює покладання цих речей у поховання. Одночасно і пояс, і збруя були символами війни.
Інколи реставраторам доводиться чимало попрацювати, відновлюючи вироби давніх майстрів, що пролежали понад тисячу років у землі. Наприклад, 1966 р. у похованні аварського воїна, що його виявили поблизу с. Роздольне у Криму були знайдені залишки пояса, прикрашеного розкішними накладками********. Щоправда, у момент знахідки вироби з металу мали далеко не кращий вигляд. Їхня поверхня була покрита досить щільним шаром іржі бурого кольору, з-під якого місцями було видимим золото і зелень, — мідь, що окислюється, а також вставки з кольорового скла.
******** Довжина зображень на колоні Траяна становить 190 м, а висота самої колони — 38 м. Загалом на ній зображено 2,5 тисячі людських фігур.
Спочатку була розроблена ціла програма досліджень — треба було встановити, що є шаром іржі, як він утворився — і лише тоді визначити, що можна зробити для реставрації рідкісної знахідки. Шар іржі з домішкою оксидів міді і кристалами срібла місцями досягав 3 мм. Він утворився через те, що вироби лежали в шарі насиченого шарами ґрунту (степовий Крим все-таки), в якому за наявності поблизу залізного предмета (і за наявності вологи) утворилася... гальванічна схема. Залізо як елемент із вищим електричним потенціалом перекочувало на поверхню пластин, що були виконані з використанням золота і срібла (з домішкою міді).
У подібних екстремальних умовах без особливих втрат змогли уціліти лише золото, кольорові камені і скло, та ще мастика, розроблена давніми умільцями для кріплення вставок. Її склад встановили за допомогою інфраспектроскопії. Виявилося, що це суміш із каоліну і оксиду кремнію, складена на основі якогось масла. Вставки були виконані їх лазуриту, малахіту і скла. Для того щоб скло виглядало красиво, під нього підкладали золоту фольгу.
Продукти корозії довелося видаляти механічним дорогою. Потім за допомогою сучасних хімікатів укріпили метал, що зберігся (срібло, кульки, що напаяли, — на 60–75 % — золото, останнє — домішка міді та срібла). Скляні та кам’яні вставки також почистили, а потім ті, які випали з гнізд, встановили на місце. Тепер ця цікава знахідка зберігається в Музеї історичних коштовностей України і свідчить про найважливіші події в історії Краю.
Важливим життєстверджуючим елементом декору металевих накладок поясів та збруї були рослинні мотиви. Рослина споконвіку символізувала життя і відродження. Символізмом наповнені і зображення представників тваринного світу, адже вони не лише зустрічалися на шляху, а також мали оберігати героя. Особливо показовими є зображення крилатих істот, які нагадують давніх грифонів. Серед них виділяють крилатих псів. Зображення вершника з птахом на руці пов’язують із використанням сокола під час полювання.
Відзначають поширення у символіці декоративного мистецтва степів зображень, які можна пов’язати із традиціями Китаю. Це не лише дракони або тигри і леви, але і риби та черепахи. У багатьох випадках вони перероблені згідно з племінною традицією, але витоки простежують.
Кількість прикрас-накладок кінської збруї теж могла мати символічне значення. Приміром, дуже популярним було число 62, пов’язане з 12-річним циклом літочислення, де символом року є певна тварина (також, вірогідно, давня китайська спадщина).
Прикраси зброї теж мали не лише утилітарне, а й виразне символічне значення. Різьблення деталей лука включало зооморфні мотиви (свійські тварини, дикі птахи, дракони тощо), які не просто прикрашали виріб, а й посилювали його бойові властивості. Дійшли рештки берестяних піхов меча із поховання воїна біля с. Яблуня на Миколаївщині. Їх прикрашають рослинні мотиви, характерні для мадярського мистецтва ІХ ст. У інших похованнях угрів виявлено золоті накладки для колчанів.
Слід зазначити, що деякі предмети матеріальної культури степового населення набули популярності у їхніх сусідів. Особливо це стосується воїнської культури. Традиція оздоблення поясів, часом до деталей, набуває особливої популярності у варяг, які у VIII ст. проникають у цю частину Європи. Вони копіюють і серцеподібну форму бляшок, спрощуючи при цьому декор, але рослинні мотиви лишаються, відтворюють у дещо переробленому вигляді форму пряжок. Особливої популярності зажили у їхньому середовищі сумки-ташки, прикрашені металевими накладками із характерною застібкою в центрі. Хозарського зразка кінська збруя, часто з інкрустацією золотом, поширюється у варягів — від псаліїв до стремен.
З іншого боку в мадярських похованнях, особливо на Закарпатті та далі на захід, бачимо не лише чимало речей варязького походження (мечі, стремена, вістря списів, сокири), а й суто степових артефактів, прикрашених типовою скандинавською «плетінкою». Це і металеві пластини для ташок, і навершя шапок. Взірцем синтезу традицій можна вважати легендарний «меч Аттіли» — стару угорську шаблю із піхвами та руків’ям, вкритими золотом із «плетінкою». Існує думка, що «меч Аттіли» взагалі походить із київської ювелірної майстерні і міг бути дипломатичним подарунком. Ці приклади показують, що у сусідів степових народів традиції їх декоративного мистецтва були популярні і вони включили їх до власного набутку. Про цьому розпочинається виробництво речей «степового зразка», в оздобленні якого використано мотиви, близькі майстрам Русі.
Мистецтво Хозарії
Особливістю розвитку мистецтва доби хозарського панування був не лише поліетнічний характер степового населення, а й поява досить потужних виробничих осередків, зокрема у містах, що належали до салтово-маяцької культури.
З цими містами пов’язана, нехай і на короткий час, поява традицій кам’яної архітектури там, де це було забезпечено місцевою сировиною. Це переважно пам’ятки оборонного зодчества. У південній частині Салтовського городища археологи виявили рештки збудованої з каменю цитаделі. Вона відносно невелика — всього 100 х 140 м. Це була споруда із складеними з каменю стінами і баштами. Збереглися фундаменти стін, викладені з плит, внутрішній простір між якими забутовували щебінкою і дрібними каменями на глиняному розчині. Товщина мурів цитаделі місцями досягала 4 м. Плити, слід зазначити, частково обтесали (з лицьового боку) і мали вони досить великі розміри. Вважають, що висота стін могла сягати 10–12 м. Від однієї розкопаної башти зберігся прямокутний фундамент розмірами майже 6 х 3 м. За параметрами описана вище цитадель могла б позмагатися з кращими візантійськими твердинями Таврики.
Є також фортеці, які дослідники іменують замками. Вони займали високі миси. Кам’яні стіни деяких досягають у товщину 4–5 м. Кладка влаштована з двох рядів великих каменів, простір між яким забутовано. Зазвичай, стіни утворюють трикутник, що розширюється у бік поля.
Поруч із власними традиціями, у мистецтві доби хозарського панування також відбилося чимало зовнішніх впливів. На початку своєї історії у степах Східної Європи хозари мали можливість познайомитися із традиціями мистецтва двох великих (в усіх відношеннях) держав — Візантії та Ірану. На початку вони виступили союзниками Візантії і сприяли її перемогам над вічним ворогом Константинополя. Свідченням тих буремних подій є предмети іранського мистецтва. Насамперед, це торевтика, яка представлена зразками у похованні еліти — скарбі Малої Перещепини. Це знамените блюдо із зображенням полювання шаха.
Підтримка та дипломатичні дари, так само, як і розвиток торгівлі з Візантією, забезпечила притік мистецьких виробів майстрів із Константинополя, які найкраще презентовані у таких «скарбах» (теж похованнях) як Глодоси та Вознесенка. Це золотий та срібний посуд, деталі портупей, а також коштовне оздоблення мечів та піхов до них, кінська збруя. Поряд з усіма цими речами іноземного походження можна побачити і вироби місцевих майстрів. Серед них привертає увагу набір золотих накладок для дерев’яної посудини з Перещепинського скарбу. Формою вона нагадує вироби іноземних майстрів, але рослинний декор зроблений в іншому стилі. Замість ручки зроблене кільце, призначене для підвішування посудини до пояса.
Тож стосовно рис декоративно-прикладного мистецтва степових народів варто згадати його всебічний синкретизм, зв’язок вербального і візуального мистецтва (втілення образів міфологічного та фольклорного походження), символізм, наявність «зооморфного» та «рослинного» кодів.