Оксана Гопкало
Сучасні палеосоціологи вважають за доцільне розділяти стародавнє германське суспільство на дві великі групи (мається на увазі гіпотеза стосовно одночасного існування двох паралельних соціальних структур: традиційного аграрного суспільства та військової дружини, яку висунув свого часу Х. Штойєр). Якщо прийняте це твердження за істинне для носїів культури Черняхів–Синтана-де-Муреш (далі — ЧСМ), то можна сказати, що досягнення обох частин суспільства поєднувалися у економіці. Та економіка поєднувала два аспекти: «мирний» та «військовий».
У її «мирному» аспекті можна виокремити певні галузі: сільське господарство (землеробство та тваринництво), ремісниче виробництво (обробка дерева, гончарське, кісткорізне, ювелірне, ковальство), торгівля.
Її «військовий» аспект — служба в римському війську як найманців, виконання союзницьких зобов’язань («федерати»). Цей аспект, разом зі здобиччю, захопленою під час походів, складали не менш вагому частку «ВВП», аніж «мирний».
Реалізація «мирного» аспекту задовольняла насамперед головні повсякденні людські потреби — у їжі, одязі, житлі; «військового» — надавала кошти для купівлі продуктів та предметів античного виробництва, зокрема престижних, статусних — для посилення соціальної «верхівки».
На теренах поширення ЧСМ відомі тисячі поселень. Серед них були як маленькі, площею менше гектара, так і цілі агломерації. Приміром, на Черкащині відомі місця, де поселення тягнуться уздовж балок на декілька кілометрів. При цьому селилися переважно на південних схилах балок біля потічків та на берегах невеликих річок. Основою господарства таких селищ були землеробство і тваринництво, хоча у їх межах часто знаходять і сліди ремісничої діяльності.
Хліборобство
Його розвиток землеробства підтверджують знахідки знарядь праці та палеоботанічні дані: відбитки зерновок злаків на глиняному посуді та обмазці, обвуглені зернівки, отримані при промивці ґрунту, а також за аналізом пилку та спор рослин у культурних шарах. Для оранки використовувалося рало, причому, ті самі типи залізних наральників, які у ранньоримський час, мали поширення в дунайських римських провінціях: Паннонії, Дакії та Далмації. Як робочих тварин залучали волів та коней.
Носії культури ЧСМ вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито, овес. У різних частинах культурного ареалу віддавали перевагу різним видам злаків. У лісостеповій зоні Центральної України та на Західній Україні основними культурними рослинами були просо, ячмінь, пшениця двозернянка, рідше жито, але кількісно переважало просо. У Дністро-Прутському межиріччі вирощували пшеницю двозернянку, просо, ячмінь. У Північному Причорномор’ї — ячмінь, пшеницю двозернянку, просо. Важливою відмінністю цього регіону є значне переважання ячменю в порівнянні з Середнього Подніпров’ям, де переважало просо. За складом бур’янів було з’ясовано, що частина культур були озимими, частина — ярими. Окрім зернових, у невеликій кількості вирощували бобові (горох, чину) та технічні (льон, коноплю) культури.
Збирали врожай злаків за допомогою серпів, принаймні один із типів яких також мав провінційно-римське походження; зберігали — в спеціально облаштованих зернових ямах. За підрахунками Е. А. Рікмана, в зернових ямах селища Будешть могли зберігати 129 ц пшениці, якої вистачило би, щоби прокормити впродовж року не менш як 64 особи. Надлишки зерна могли використовувати і для годівлі худоби, коней, свиней.
Поява залізних наконечників орних знарядь, селекція зернових культур, використання серпів, кіс, ручних млинів, спеціального посуду (зерновиків) та ям для зберігання зернових — все це свідчить про наявний прогрес у землеробстві. За багатьма ознаками, рівень землеробства культури ЧСМ і античних центрів Північного Причорномор’я був подібний.
Проблем із вільними землями не було, продуктивність праці — високою, тому виробництво зерна не лише задовольняло поточні потреби, але відкривало можливість відривати від господарства десятки тисяч чоловіків, які були задіяні у військових кампаніях, часом досить тривалих.
Для отримання борошна застосовували ручні млини римського типу. Жорна для них робили із місцевих порід каменю: вапняку, граніту, піщанику, вулканічного туфу. Нижнє жорно було стаціонарно закріплене, верхнє — мало заглиблення для зерна, отвір для вісі та ручку для обертання. Зауважимо, що це перший випадок використання жорен на теренах України поза античними містами. До того все борошно отримували на зернотерках, винайдених іще в часи трипільської культури.
Тваринництво
Серед свійських тварин та птахів зафіксовані: велика рогата худоба, дрібна рогата худоба, свиня, кінь, свійські птахи (гуска, качка, курка). Тваринництво було розвинене у кожному черняхівському селищі, а склад свійських тварин залежав від різних природно-кліматичних зон та від традиційних харчових переваг. Так, у Лісостепу приблизно половину стада становила велика рогата худоба, третина припадала на дрібну рогату худобу, решта — свиней. У степу, в Причорномор’ї, де носії культури ЧСМ зайняли нішу греко-варварського населення околиць північночорноморських міст Ольвії та Тіри, більша частка стада належала великій рогатій худобі та коню. Південна Бессарабія мала проміжне місце за складом стада між Лісостепом та Степом.
Серед великої рогатої худоби істотно переважали корови (80 %), 7 % становили бики, 14 % — воли, тобто можна говорити про розвиток молочної галузі тваринництва.
Тваринництво забезпечувало носіїв культури ЧСМ м’ясом, молоком, яйцями, надавало робочу худобу, овчину, шкіру, вовну, пух та перо.
Вважається, що у степовій зоні ареалу культури ЧСМ тваринництво було розвинене більше, ніж у Лісостепу. Існує навіть гіпотеза, що придунайські готи, тервінгі, продавали худобу та шкіри мешканцям дунайських римських провінцій.
Мисливство та рибальство
Диким тваринам належало від 3,5 % від загальної кількості тварин із поселень культури ЧСМ на Правобережжі Дніпра до 6,6 % у Молдові. Більше як 80 % здобутих на полюванні диких тварин складали копитні, насамперед олень та кабан, тобто полювали заради отримання м’яса. За видовим складом, серед диких тварин траплялися бобер, вовк, лисиця, заєць, тхір. Очевидно, метою полювання були й дикі птахи, але даних про це вкрай мало. Те саме стосується й риболовлі, надійним доказом про існування якої є знахідки рибальських гачків та риб’ячих кісток.
Металургія та металообробка
Із болотяної руди черняхівські металурги отримували сировину для виготовлення залізних виробів. Асортимент ковальської продукції був досить широкий: сільськогосподарський реманент (наральники, чересла, серпи, коси, мотики, ножиці для стрижки овець), теслярські знаряддя (сокири, скобелі, свердла, долота, зубила), пробійники, ножі, шила, зброя, цвяхи, вудила, замки, ключі, окуття скринь та скриньок, фібули, пряжки, підвіски. Для виготовлення цих предметів використовувалися різні технологічні схеми. Ретельність та індивідуальний характер обробки виробів із заліза та сталі свідчать про невисоку продуктивність праці майстрів-універсалів. Враховуючи високу майстерність ковалів, малоймовірно, що вони одночасно були й металургами. Найімовірніше, між металургами і ковалями існував поділ праці.
Обробка деревини
Носії культури ЧСМ займалися обробкою деревини. Деревину використовували для спорудження жител, господарських споруд, огорож, для виготовлення возів, човнів, щитів для воїнів тощо, а також у поховальному обряді (поховання в ямах «із заплічками» перекривали поперечно покладеними плахами, у поховальних камерах інколи робили дерев’яний настил, а у поодиноких випадках стіни поховальної камери обшивали деревиною).
Вичинка шкір
На черняхівських селищах відомі об’єкти та знаряддя праці, які інтерпретуються як чинбарські. Велика кількість шкіри йшла на виготовлення взуття, кінської упряжі, військового спорядження. Самі виготовлені зі шкіри речі не збереглися, але знайдено величезну кількість металевої фурнітури — пряжок, накладок, закінчення ременів.
Пошиття одягу
Пошиття одягу було кінцевим результатом довготривалого і багатоетапного процесу отримання сировини для тканин. Він починався зі стрижки овець, яку проводили наприкінці весни або на початку літа. Потім шерсть вичісували, для чого використовували металеві гребені, та фарбували. Прядінням займалися жінки, судячи за знахідками веретен майже виключно в жіночих похованнях. Воно належало до домашніх виробництв.
А ось ткацтво — наступний етап текстильного виробництва — могло бути общинним і сезонним: інколи дослідники реконструюють вертикальний ткацький верстат за скупченнями глиняних важків у спеціальних приміщеннях без опалювальних пристроїв. Нарешті, пошиття одягу для членів родини, очевидно, було одним з обов’язків жінки — матері родини. За історичними джерелами відомо, що у Швеції в XVIII ст. виготовлення одягу для усієї родини тривало біля восьми місяців і це при застосуванні горизонтального ткацького верстату та механічної прядки, що значно прискорювало процес. Отже, «берегиня вогнища» з носіїв культури ЧСМ мала б витратити на цю справу значно більше часу.
Ремесла
Деякі виробництва за усталеними технологіями, масовістю та стандартизацією продукції можна вважати ремісничими. До таких належали: гончарство, обробка рогу та ювелірне виробництво.
Гончарство
Високорозвинене гончарство вирізняє культуру ЧСМ з-поміж інших археологічних культур східноєвропейського Барбарікуму. Кружальний посуд є «візитною карткою» цієї культури: він наявний майже на кожному поселенні, величезну кількість його виявлено і у похованнях. Черняхівські гончарі використовували «високі» технології, а саме гончарний круг і двоярусні горна для випалу продукції. Цілком ймовірно, що, принаймні на ранньому етапі культури ЧСМ, кружальний посуд виробляли провінційно-римські — дакійські (?) — майстри.
Для виготовлення кружального посуду використовувалася місцева сировина. Глиняна маса різнилася, залежно, від призначення посуду. Для виготовлення столового та сакрального посуду йшла очищена однорідна глина з невеликою кількістю органічних домішок. Для виробництва посуду для приготування їжі та зберігання продуктів до глини додавали зерна піску та дресви.
Формування кружального посуду здійснювалося наліпленням глиняного джгута, починаючи з днища або, навпаки, з корпусу, коли посудина стояла догори дриґом. Унаслідок спірального формування зсередини посудини лишалися спіральні валики та жолобки.
Перед випалом глиняні вироби довгий час висушували, посуд столового призначення додатково оброблявся до отримання гладенької поверхні.
Випал здійснювали у двоярусних гончарних горнах без доступу кисню, завдяки чому керамічні вироби набували сірого кольору. Горни розрізнялися за типами, розмірами та продуктивністю: одночасно в них могли обпалити від 13 до 150 посудин.
Черняхівські гончарі завдяки засвоєній технології демонстрували високу продуктивність. Гончарство цілком задовольняло потреби місцевого населення (за деякими підрахунками, радіус поширення продукції гончарів становив приблизно 7 км). Високоякісний кружальний посуд був предметом обміну з носіями сусідньої київської культури.
Обробка рогу
У ареалі ЧСМ досліджено дві майстерні з обробки оленячого рогу. Одна з них виявлена на півдні західної Молдови, друга — у Середньому Подніпров’ї, на Київщині. У них виробляли популярні у носіїв культури ЧСМ багаточастинні гребені та прикраси пірамідальної форми. Кісткорізи так само, як і гончарі, задовольняли потреби місцевого населення у цих виробах. Масовість та стандартизація продукції кісткорізного виробництва не залишає жодних сумнівів у тому, що воно було ремісничим. Надійних доказів про те, що черняхівські рогові гребені виготовлялися на експорт, немає, але, за знахідками черняхівських гребенів у ареалі суміжних культур, вони могли бути предметом обміну.
Ювелірна справа
Ювелірні вироби: застібки, поясні та взуттєві пряжки, накладки, підвіски, виконані із кольорових металів та заліза, належать до надійних показників культури ЧСМ. Причому, якщо на ранньому етапі ще траплялися застібки та поясні пряжки, які приносили із собою мігранти, з часом місцеві ремісники майже повністю задовольняли попит населення. Вони створили асортимент та модифікації ювелірних виробів, характерні для всього культурного ареалу, які виготовлялися за усталеною технологією, тобто тиражувалися. Отже, можна говорити про масовість та стандартизацію ювелірної продукції в межах культурного ареалу.
Тож завдяки місцевим виробництвам різного рівня: домашньому, общинному та ремісничому носії культури ЧСМ забезпечували себе всім необхідним.
Торгівля
З римських провінцій на терени культури ЧСМ доставляли продукти (вино та оливкову олію) в амфорах, червонолаковий та скляний посуд, прикраси зі скла та напівкоштовних каменів, мушлі морських молюсків тощо.
Обсяг імпортованих товарів добре ілюструють такі цифри. У найновішому дослідженні античного керамічного імпорту, що походить із черняхівського ареалу на території України, С. В. Діденком опрацьовано 93 цілих та 5 тисяч фрагментів амфор зі 130 пам’яток. За моїми відомостями, цілі посудини та фрагменти амфор трапилися у 110 похованнях культури ЧСМ, що становить приблизно 2 % від їх загальної кількості; скляні келихи супроводжували у середньому 9 % поховань. У ареалі культури виявлено близько 20 тисяч екземплярів прикрас зі скла та напівкоштовних каменів.
Кулінарні уподобання, а саме — вживання в їжу оливкової олії, а також долучання до давньої розвиненої античної культури споживання вина (винопиття) вирізняє готів — носіїв культури ЧСМ — з-поміж інших осілих народів європейського Барбарікуму.
За угодою з римлянами 332 року, умови якого точно не відомі, готам надавалося щорічне утримання «натурою», тобто зерном і вином. Його завозили на кораблях дунайського флоту. До цього додавали грошові виплати (стипендії) та цінні подарунки готським ватажкам (прикраси, зброя, посуд). Продовольство, яке доставлялося варварам, ставало необхідним для їх існування. Готи зі свого боку зобов’язувалися надавати римлянам за вимогою військову допомогу. З цього часу контакти Римської імперії з «варварами» були регулярними. Вони мали мирний, в основному торговий, характер й тривали безперервно аж до 367 р. — до початку каральної експедиції імператора Валента********. За мирною угодою, підписаною після її завершення, торгівля з «варварами» обмежувалася двома містами на Дунаї. Внаслідок чого, як повідомляють писемні джерела, готи перестали отримувати найнеобхідніше та навіть опинилися на межі голоду.
******** Її метою було покарати готів за підтримку узурпатора Прокопія, який захопив владу в Константинополі 365–366 рр. Експедиція тривала декілька років.
З середини IV ст. склад римських імпортів для східної та західної частини культури ЧСМ розрізняється: до західних готів (тервінгів) починають потрапляти вино та інші продукти виробництва дунайських римських провінцій. Це, зокрема, яскраво ілюструє склад амфорної тари.
Римське завоювання нових земель супроводжувалося налагодженням тогочасної «інфраструктури», насамперед будівництвом доріг. Якісні дороги надавали можливість швидкого та зручного пересування римських легіонів та супроводжуючих їх торговців, ремісників (після відходу римлян ставали у пригоді місцевому населенню). Розвинена мережа доріг існувала в найближчих до ареалу культури ЧСМ римських провінціях: Дакії, Паннонії, Норіку, Мезії. Можна припустити, що якісь шляхи існували в той час і на території Барбарікуму. Але жодних даних про це немає. На жаль, достеменно не відомо, яким чином потрапляли в найвіддаленіші куточки ареалу культури ЧСМ предмети провінційно-римського виробництва. Можна припускати кілька можливих варіантів. Їх могли доставляти «мандрівні» торговці, які пересувалися вздовж великих річок: влітку — по суші або вплав, на човнах; узимку — по льоду, на санчатах.