Михайло Відейко
У степах України упродовж цих століть кочували різні племена і народи: булгари, авари, алани, мадяри. За цей час тут виникли одна за одною кілька держав — Аварський каганат, Велика Булгарія хана Кубрата, Хозарія, країна Етелькоз. Спосіб життя цих народів певною мірою різнився, а у деяких рисах був досить подібним. Власне, головний тренд степової економіки — кочове скотарство, запроваджене тут у глибинах минулих тисячоліть, ніколи нікому само по собі так і не забезпечило стабільності і процвітання — що окремим громадам, що державам. Тому важливою в усі часі (і ці не стали винятком) лишалась «диверсифікація» та залучення «зовнішніх ресурсів» у формі випробуваної ще у скіфські часи військово-грабужницької економіки. Найбільш яскравим прикладом подібної економічної стратегії, до того ж найкраще дослідженим, є Хозарія. Тому далі мова піде насамперед про організацію економіки та повсякденного життя у цій державі, з якою довелося мати справу не лише мешканцям степів, а й давнім слов’янам, які не встигли з різних причин знайти собі кращої долі десь у Центральній чи Південній Європі. Навіть городяни та хлібороби Таврики виявилися учасниками цієї нової-старої економічної моделі.
Поселення Хозарії
Археологам вдалося знайти і розкопати залишки самих різних населених пунктів того часу. Найважче, виявилося, знайти степові. Від степових сезонних кочовищ булгар та інших племен збереглося не так багато слідів — вогнища, кістки тварин, трохи битого посуду. Стоянки ці розташовані на берегах невеликих річок або біля моря. Є об’єкти, які археологи назвали «заселеною смугою». Це коли на ділянці узбережжя протяжністю у 20–30 км. трапляються знахідки фрагментів кераміки і кісток тварин. Вивчення фауни показало, що це були сезонні кочовища, власники яких розводили овець та коней.
Більш солідними видаються салтовські селища, які належали хліборобам. Розташовані вони на межі Степу та Лісостепу, а також заходять у межі останнього. У 50-ті рр. ХХ ст. було досліджено залишки невеликого селища поблизу села Жовтневе у Харківській області. Копати не довелося дуже глибоко — більшість знахідок було зроблено на глибині не більше 40 см. На значно глибину, часом понад метр, було тут впущено ями і котловани від житла. Для цього селища типовою виявилася садибна забудова, коли житла, господарчі і навіть ремісничі споруди були розміщені певними групами.
Житла мало досить скромні розміри: від трьох-чотирьох метрів у довжину і ширину. Під стінами подекуди знайшли сліди вкопаних колись вертикально плах, що являли собою стіни житла. Це дерево, ймовірно, колись обмазували глиною — інакше щілини у стінах закрити неможливо. Така конструкція, опущена в землю, добре захищала від вітру і зберігала тепло.
Печі мешканці споруд складали з місцевого вапняку і розташовували в кутку, зазвичай, північно-східному, топкою на південь. Ці споруди розміром у середньому 1 х 1 м нагадують печі-кам’янки празької культури. Часом печі споруджували на останці, вирізаному з глини, — тоді вони підносилися над земляною долівкою на 30–40 см.
У заповненні котлованів споруд і довкола них було знайдено тисячі фрагментів кераміки, переважно зробленої на гончарному крузі. Цікавими є клейма-обереги, виконані на денцях горщиків — круг із хрестом, прямокутник, інші знаки. Частина горщиків прикрашена хвилястими лініями, прокресленими у верхній частині судин. Вони зовні нагадують нечисленну зроблену на крузі слов’янську кераміку VIII–IX століть, яка слідувала салтовським зразкам.
Гончарі працювали безпосередньо на поселенні. Знайдено групи споруд, серед яких розкопана і відповідну майстерня, причому з двох’ярусним гончарним горном. Ще тут жили і працювали ковалі, які забезпечували сусідів всім необхідним інвентарем, — сапами, серпами, сокирами, не кажучи про дрібні вироби — ножі або цвяхи.
Мешканці подібних селищ не кочували, а обробляли землю, розводили худобу на навколишніх пасовищах, а у Лісостепу земельних угідь тоді вистачало. Знахідки залізних окуттів рал та мотик відомі не лише з розкопок могильників, а й зі знахідок на поселеннях. Зерна було багато, його зберігали у ямах і мололи на жорнах, знайдених серед решток жител. Кожне селище забезпечувало себе всім необхідним, а те, що не могли виробити на місці (бронзове литво, прикраси) вимінювали у містах. Життя було досить заможним, коли місцеві мешканці дозволяли собі купувати амфор із привезеним за багато сотень кілометрів вином.
Поселення не мало укріплень, отже, покладалося на певний захист, наявність неподалік надійного та безпечного сховища. Але період життя поселення припадає на VIII–IX ст., часи посилення позицій каганату в цьому регіоні. Слов’яни — поляни і мешканці півночі не влаштовували нищівних набігів, а справно платили хазарам дань.
Канцирка, або Давній гончарний цех у балці
Ще під час будівництва Дніпрельстану археологи розкопали у балці Канцирка залишки 10 гончарних горнів. Потім виявилося, що знайшли далеко не всі — у середині 50-х рр. ХХ ст. було вирішено провести нові дослідження, які тривали понад десятиліття. Нижню частину балки на той час уже було затоплено, але ще лишалося достатньо місця для розкопок. Нові горни знайшли у трьох кілометрах від знайдених 1929–1931 рр.
Загальне число розкопаних горнів становило майже три десятки. Це були великі, двох’ярусні споруди, вирізані в глині на схилі балки. Вони складалися з топкової камери і череня з продухами, над яким в давнину був влаштований масивний купол. Діаметр горнів був понад 1,5 м.
Поруч лежали гори відходів, фрагменти розбитого посуду найрізноманітніших типів. Тут були уламки великих глеків із високою шийкою і трьома ручками (заввишки до 75 см), а також глеки, що нагадували кулю, з широкою горловиною і однією ручкою. Тут виготовляли і великі судини — піфоси для зберігання запасів, прикрашені валиками і прокресленими лініями. Деякі посудини мали на дні «клейма» у вигляді круга з хрестом у центрі.
Весь посуд було виготовлено на швидкому гончарному крузі, з добре підготовленої глини. У ній була помітна домішка органіки і дрібного піску. Імовірно, сировину видобували десь поблизу гончарних печей, тут же розташовувалися і самі майстерні.
Подібний посуд широко відомий завдяки археологічним розкопкам на Північному Кавказі і в Прикубанні. Там його датують переважно VIII ст. і знаходять на аланських поселеннях.
Виникає питання: заради чого аланські гончарі помандрували так далеко на Дніпро, аби тут виробляти у величезній кількості горщики, глеки і навіть піфоси? Навряд чи робили вони їх тут «на експорт». Адже транспортувати на якусь більш-менш пристойну відстань такі великі і водночас відносно крихкі предмети досить складно. Можливо, поблизу розташовувалося велике поселення, скажімо, десь на березі Дніпра?
Його мешканцям, якщо вони займалися сільським господарствам, цілком могли б знадобитися піфоси. Глеки з трьома ручками зручні для води, менші глеки потрібні у будь-якому господарстві, необхідні вони також як поховальні дари. Керамічні вироби з Канцирки могли б знадобитися не лише мешканцям такого поселення, а й кочовикам, які регулярно навідувалися до цих місць влітку.
Адже розташований цей виробничий центр у північних районах Степу. До речі, схожа знахідка була зроблена і на лівому березі Дніпра, на території Полтавської області — поблизу с. Мачухи. Там знайшли горн із такими самими посудинами, як у Канцирці. Так-от, на північ стада могли переганяти в літню пору, коли на півдні, у степах ставало надто спекотно. Тут кочовики могли вимінювати у сезон необхідний їм посуд. До речі, майстерні працювали теж сезонно — і теж у теплу пору року.
На зиму і майстри, і покупці, могли вирушати на південь, до теплого моря. А гончарні центри залишали (може, під наглядом сусідів-хліборобів) до наступного сезону.
Міста північно-західної Хозарії
Серцем економічної системи Хозарії були міста. Тут не лише зосереджувалася данина, зібрані із певної околиці, але й розквітало ремесло. Найбільшим серед досліджених в Україні є Салтовське городище поблизу Харкова. Воно розташоване на високому (місцями до 20 м) березі Сіверського Донця. Загальна його площа становить 120 га, що до порівняння з розмірами Києва другої половини Х — початку ХІ ст., на той час — уже столиці Русі.
Городище було обнесене земляним валом з півночі, заходу і півдня, а зі східного боку і без того круті схили підрізували під кутом в 45°. Його площа була поділена ровом на південну і східну частини. У південній частині розташовувалася відносно невелика цитадель — загалом 100 х 140 м. Вона мала муровані з білого каменю стіни та башти. Збереглися фундаменти стін, викладені з плит, внутрішній простір між якими забутовували щебінкою і дрібними каменями на глиняному розчині. Товщина мурів цитаделі місцями досягала 4 м. Плити, слід зазначити, частково обтесали (з лицьового боку) і мали вони досить великі розміри. Вважають, що висота стін могла досягати 10–12 м.
Забудова Салтовського городища свідчить про те, що тут мешкали представники різних племен — алани, булгари. З останніми пов’язують виявлені при розкопках сліди основ юрт. Вони поглиблені в ґрунт на 20–50 см і округлі в плані, діаметром 3–4 м. По краю котловану деколи знаходять ямки від жердин каркаса, які встромляли в землю. Вірогідно, що ці споруди стояли на одному місці досить довгий час.
Окрім юрт, місто прикрашали споруди з каркасною конструкцією стенів, від яких залишаються стовпові ямки по периметру. Вважають, що стіни цих будівель робили з в’язок очерету, обмазуючи усередині і зовні глиною. До речі, такий спосіб спорудження стенів чи не востаннє був зафіксований етнографами на Київщині ще у ХІХ ст. Були серед будов і так звані «напівземлянки», поширені і на поселеннях сільського типу.
Дослідники намагалися знайти у давніх документах назву цього величезного, як на ті часи, міста. Адже, окрім укріпленої частини площею у 120 га, воно мало ще і «передмістя», сліди яких знаходять впродовж 3 км навколо. Поруч були два грандіозні могильники: аланський, з катакомбами (їх згідно з деякими розрахунками налічувалося до 45 тисяч) і булгарський, з ямними похованнями (вірогідно — до 15 тисяч могил). У цих похованнях знайдено предмети, привезені з глибин Азії, Північної Африки, Центральної Європи, не кажучи про Кавказ і Поволжя. Це означає, що місто поблизу Верхнього Салтова відвідували купці, навіть арабські, зазвичай, охочі до опису своїх далеких мандрів.
Було б дивно, якби таке велике місто не залишило по собі пам’яті у творах сучасників. Серед міст Хозарії арабськими мандрівниками (а їх мандри датують IX–X ст.) серед інших згадано населений пункт під назвою Сарада, трапляється також назва Савгар. Тюркською мовою, вважають, ці назви могли б звучати, як «Салрада» і «Савгалрт». Деякі фахівці навіть вважають ці назви співзвучними найменуванню селища, розташованого у цій місцевості, — Салтов.
У степовій зоні виявлені також городища менших розмірів, укріплені земляними валами. Їх площа сягає 25–30 га. Є також фортеці, які деколи іменують замками, що займають високі миси. Кам’яні стіни деяких досягають у товщину 4–5 м. Кладка влаштована з двох рядів великих каменів, простір між яким забутовано. Зазвичай стіни утворюють трикутник, що розширюється у бік поля.
Уся ця складна система — кочовища, селища, виробничі центри, фортеці-замки, нарешті міста, виникла не відразу, а була наслідком цілеспрямованих зусиль, склалася через певні історичні події упродовж понад сотні років.
Держава і економіка
У володіннях хозар було встановлено певний порядок військової служби і збору податків. Головними завданнями мешканців «салтовських» городищ і фортець були охорона кордонів і збір данини з навколишніх племен. За порядком від імені кагана стежили намісники. Їх іменували тудунами. Особливо часто у історичних хроніках згадується такий намісник, що діяв у Тавриці, по сусідству з візантійськими володіннями.
Під час розкопок могильників і навіть поселень на землях України археологи знаходять чимало карбованих у Арабському Халіфаті монет — срібних диргемів. Знаходять їх і у скарбах. Трапляються такі монети також далеко на півночі, навіть у Скандинавії. Цікаво уявити собі подорож, яку зробило це срібло, прикрашене незрозумілими пересічним мешканцям Півночі арабськими письменами. Місцеве населення охоче використовувало такі монети як прикраси — деякі мають по два, а то й по три отвори. Після часів римських денаріїв саме диргеми із земель халіфату забезпечили сріблом Європу.
Однак який товар могла запропонувати розорена війною з арабами Хозарія на багатолюдних ринках Дамаску і Багдаду, цих казкових базарах доби «Тисячі й однієї ночі»? На ринках, завалених товарами місцевого виробництва або звезеними туди зі всього світу відважними і заповзятливими Синдбадами-мореплавцями? Мабуть, лише хутра, сильних рабів і красивих рабинь із сусідніх країн. Товар ходовий і прибутковий, навіть надприбутковий — ще з часів непереможних скіфів.
Поляни і сіверяни, що так і не здужали об’єднатися навіть перед наступом ворога, поступаючись державній потузі каганату, років сто з лишком платили дань «по білці з диму». Причому білками справа навряд чи обмежувалася. Торгівля хутром у Багдаді, звичайно, річ вигідна. Але є не менш ходовий, живий товар. Будуть раби і рабині з Півночі йти на ринки Багдаду і Дамаску в обмін на дзвінке срібло. Воно осідатиме у скарбниці каганів Хозарії, їм платитимуть воїнам і ремісникам за послуги і товари. До цього бізнесу долучилися у ІХ ст. і руси, поява яких на хозарському невільничому ринку з «живим товаром» — полоненими у слов’янських землях красунями-дівчатами, так яскраво описана мандрівником Ібн-Фадланом.
У арабських та персидських писемних джерелах того часу можна знайти такі терміни, як «саклаб» і «сакаліба». Одні дослідники вважають, що йдеться про рабів, приведених десь із півночі взагалі, інші — що давні автори мали на увазі саме слов’ян. При цьому доводять, що термін був запозичений з грецької мови. Адже араби мали можливість познайомитися із слов’янами ще у Малій Азії, де певна їхня кількість була розселена у VII ст. серед грецького населення — для охорони кордонів Візантії. Там слов’яни свого часу навіть перейшли на бік арабських завойовників — у відплату за насильницьке переселення імперською адміністрацією з Балкан. Сталося це якраз напередодні появи арабів у цьому регіоні.
Утім важливо знати контекст, у якому використано слово «сакаліба», оскільки йтися може про раба або ж представника певного етносу (або території). Однак подібна тенденція у словотворенні сповна змальовує ситуацію. Проте варто відзначити, що невільничі ринки, судячи з усього, містилися за межами північно-західної Хозарії, на Волзі та у частково контрольованій хозарською владою Тавриці. Що і описали всюдисущі і допитливі арабські купці.
На Сіверському Дінці і на Доні відбувалася зовсім інша торгівля. Тут продавали і купували продукти хліборобства і тваринництва, вино, вироблене у Тавриці, нехитрі ремісничі вироби. Можна сказати, що були відновлені торговельні шляхи доби розквіту Боспорського царства. Монет тут знайдено відносно небагато, більшість — у складі прикрас, тому переважав, мабуть, традиційний натуральний обмін товарами.
Хозари і Київ
Того року, коли на берегах Дніпра урочисто відзначали 1500-річний ювілей Києва, було опубліковано переклад документа, який дослідники іменують «Київським письмом». Його виявили серед рукописів іще років ще за сто до того (а саме 1896 р.) серед давніх паперів та пергаменів, привезених до Британії з Каїра. Автори публікації вважали, що їм до рук потрапив найдавніший документ, написаний у стінах славного граду Кия. На початку цього послання були такі слова: «Ми сповіщаємо вас, громада Києва, про справу, що турбує нас», а на самому листі нібито стояла «віза» хозарського посадовця, зроблена рунами!
Фахівцями, які готували до видання і вивчали цей лист, було зроблено надзвичайно цікавий висновок: хозари управляли Києвом задовго до появи русів, збирали данину з полян, отож саме їм і належить честь заснування міста десь між 800 і 850 рр. Адже відомо, що поляни платили хазарам дань ще у другій половині IX ст.
Археологи та історики одностайно розкритикували ці, а також ще інші супутні висновки. По-перше, заявили вони, матеріальні сліди «присутності хазар» у Києві мінімальні. Насправді, якщо мати на увазі знахідки предметів салтовської культури, то виявлено їх і справді небагато. Є знахідки типових для салтовської культури намист, і навіть кераміки.
Наприклад, салтовська посудина була знайдена у похованні, розкопаному на мисі, розташованому напроти Володимирської гірки. Вона стояла біля голови свого господаря, якого співвітчизники поклали до звичайної ями. А на черепі похованого, за визначенням авторів розкопок, було помітно слід від удару шаблею. Щоправда, не це поранення звело до могили володаря салтовського глека. Ким він був? Булгарським (обряд поховання схожий) або ж аланським купцем, який проживав у Києві, або ж торговцем із Подолу, який ризикував вести справи на Сході?
Однак, чи правомірно пов’язувати предмети саме салтовської культури із слідами перебування у Києві хозарських чиновників, а також хозаро-юдейської громади, представниками якої були відправники «Київського листа»? Адже утворення салтовської культури археологи зв’язують насамперед з аланським і булгарським (протоболгарським) населенням східних областей України. Культура правлячої еліти могутнього каганату, хозар, взагалі-то мала дещо інший вигляд. Те саме можна сказати і стосовно представників юдейської громади. Переконливі сліди перебування в місті тих і інших не було виявлено взагалі.
Прискіпливіше вивчення «Київського листа» показало, що висновки стосовно хозарів-засновників передчасні. Найсерйозніший аргумент «проти» — це зміст листа загалом. У листі місцева громада просить єдиновірців допомогти бідному купцеві Мари Яакову бен Ханнуки зібрати 40 монет, аби він міг розрахуватися з боргами, знову прийдуть люди від місцевого правителя і закують його у залізні кайдани. Сорок монет — сума на перший погляд чимала — 945 р. у Константинополі 10 монет давали за молодого раба.
Відтак зрозуміло, що громада купців, які займаються подібним бізнесом (а про цю спеціалізацію відомо з візантійських джерел) повинна була б мати у своєму розпорядженні чималі ресурси. Нагадаємо, лист знайдено в Каїрі. Саме туди занесло бідного Мар Яакова у пошуках 40 монет!
Вважають, що таке відношення до неплатоспроможного боржника найімовірніше могло бути можливим в часи домінування у Києві русів, аніж хозар. Вони ж, руси, могли перекрити дороги на Схід. Ось тоді і склалася ситуація, коли до Каїра з Києва було потрапити куди легше (і безпечніше), аніж до столиці каганату — міста Атіль, розташованої набагато ближче, на берегах Волги. Так, утвердившись в Києві та на інших слов’янських землях руси «поламали» усталену століттями економічну модель Хозарії, а у наступному Х ст. завдали їй смертельних ударів.