Сармати

Олександр Симоненко

Як будь-яке кочове суспільство, сарматське було, насамперед, воєнізованим. Сармати під час свого приходу до причорноморських степів являли собою так званий «народ-військо», де всі чоловіки були воїнами. Навряд чи на цій стадії суспільного розвитку у сарматів було якесь професійне військо. Радше, як у всіх номадів аж до Чингіз-хана, підрозділи сарматського війська відповідали родоплемінному устрою орди.

Тут слід підкреслити, що витоки войовничості кочовиків полягають зовсім не в «одвічній кровожерливості» степових варварів, як стверджували стародавні автори або деякі історики, що створили і обслуговували міф про перевагу «добрих прогресивних землеробів» перед «жорстокими відсталими скотарями». Усе значно матеріальніше та прозаїчніше — перегорніть кілька сторінок назад та прочитайте ще раз про зовнішню експлуатацію.

Важливу роль у консолідації кочового війська відігравала ідеологія та морально-вольові якості воїнів. У свідомості номадів як вищі духовні цінності культивувалися особиста хоробрість, бойова звитяга, нещадність до ворогів, зневага до смерті, а відносно товаришів по зброї — дружба та самопожертвування. У військовій моралі номада особливе місце займала філософія «героя-переможця», згідно з якою до переможених ворогів можна було не застосовувати загальнолюдських цінностей — пощади, жалості, чесності, шляхетності; вони взагалі не розглядалися як люди. Ці внутрішні домінанти закріплювалися традиціями суспільної і, що важливе, гендерної моралі (боягуза, невправного або безталанного воїна зневажали жінки, і він ризикував залишитися без продовження роду), релігійними віруваннями і героїчним епосом. Матеріальний аспект — участь усіх воїнів у частці здобичі згідно з принципами «військової демократії» — також піднімав бойовий дух воїнів-номадів. Усі ці чинники завжди забезпечували кочових ватажків численним, вправним та переможним військом.

Сарматське військо та його озброєння

Головним (якщо не єдиним) родом військ причорноморських сарматів була легка кіннота, озброєна луками, списами та клинковою зброєю — мечами й кинджалами. Якщо виходити з цілковитої відсутності в археологічному матеріалі обладунку, важкої кінноти не було. Проте Корнелій Тацит згадував, що у ватажків та всієї знаті сарматів, які напали 69 р. н. е. на Нижню Мезію, були панцири «із залізних пластин або дуже товстої шкіри». Отже, за загальним правилом, знать складала важку кінноту. Це цілком природно, враховуючи великі кошти, необхідні на обладунок та коней доброї породи.

Виходячи з археологічних знахідок, з ІІ ст. до н. е. по середину ІІІ ст. н. е. сармати України були озброєні луком та стрілами із залізними черешковими вістрями, списами та мечами й кинджалами. У ІІ — І ст. до н. е. це були короткі клинки із серпоподібною та кільцевою голівкою ручки, у І — середині ІІ ст. н. е. — довгі мечі з черешковим руків’ям та короткі з кільцевою голівкою, із середини ІІ по середину ІІІ ст. н. е. — довгі мечі з черешковим руків’ям.

Після інтеграції частини пізньосарматських племен («європейських аланів») до готської держави Ерманаріха в другій половині ІІІ ст. н. е. у сарматів передгір’їв Криму під впливом готів сформувався своєрідний гото-аланський комплекс озброєння. Йому властиві довгі широкі мечі, германські щити із залізними умбонами, списи та бойові сокири. Знахідки луків або вістер стріл невідомі. Проте сармати, навіть озброєні на кшталт готських піхотинців, залишалися вершниками — до гото-аланського комплексу входить сарматське кінське спорядження, доповнене готськими острогами.

Правда і міфи про сарматських катафрактаріїв

Одна з легенд наукового фольклору — точка зору про поширення у сарматів підрозділів важкої кінноти катафрактаріїв, які відзначалися специфічним озброєнням (обладунок вершника та коня, надзвичайно довгі списи) і тактикою (атака щільною лавою та удар списом з коня). Такі підрозділи дійсно існували в арміях Риму, Парфії, Персії та інших античних держав. У сарматів, як це випливає з даних археології та повідомлення Корнелія Тацита, обладунок носили «ватажки та вся знать», тобто, як і в решті кочових суспільств, аристократія. Але вона не могла складати цілі загони панцирної кінноти. Традиційно військові підрозділи кочовиків відповідали родоплемінному поділу, і до складу таких бойових одиниць входили нечисленні панцирні вершники. Катафрактарії, як окремий вид кінноти, могли існувати тільки в постійних арміях, що утримувалися за рахунок держави.

Точка зору про існування у сарматів катафрактарії як відмінної риси їх військової справи була сформульована В. Д. Блаватським. Він визначив катафрактаріїв як вид кінноти з такими специфічними відмінностями: 1) панцирний захист вершника й коня; 2) довгий спис як головна зброя; 3) особлива тактика атаки — кар’єром, щільною клиноподібною лавою. Але ніхто з археологів не помітив, що ці риси притаманні взагалі катафрактаріям як роду військ, не тільки сарматським.

Іноді цікава ідея, підкріплена авторитетними іменами, мандруючи з роботи у роботу, поступово стає науковим фольклором, що апріорі є поза критикою. Так вийшло й з сарматськими катафрактаріями, що поскакали по степах нищівним кар’єром зі сторінок наукових і науково-популярних робіт.

Проблема сарматів катафрактаріїв вирішувалася, головним чином, на підставі всього двох писемних свідоцтв (Тацита та Павсанія) та зображень панцирних вершників (невідомо — чиїх) на розписах боспорських склепів. Проте Павсаній просто описав сарматський панцир, жодним словом не згадавши катафрактаріїв. Тацит же уточнив, що у роксоланів панцирі носять «вожді і всі благородні», тобто їхню важку кінноту становила кочова знать. Прокуратор провінції Каппадокія Арріан в «Диспозиції проти аланів» прямо писав, що вони не мали кінського обладунку.

Таким чином, усі нечисленні джерела, на які звичайно посилаються на підтвердження існування у сарматів катафрактаріїв як особливої тактичної і бойової одиниці, говорять лише про наявність або відсутність панцирних вершників. Давні автори описували не сарматських, а парфянських, перських, вірменських катафрактаріїв. Не заперечуючи їхньої наявності у перелічених народів і не ставлячи під сумнів їхній опис, все ж таки запитаємо себе — чи є методично правильним переносити ці дані в повному обсязі на сарматів?

Археологічні матеріали також демонструють вельми дивну картину. На тисячі сарматських поховань лише в трьох могильниках на Кубані знайдені рештки сарматських панцирів. Усі могили пограбовані, і ми не можемо сказати, були то людські або кінські обладунки.

Не варто заперечувати те, що катафрактарії у стародавньому світі були, дійсно, спеціальним та непереможним видом кавалерії. Проте ані археологічні, ані інші джерела за об’єктивного підходу до них не демонструють, що ця специфіка була властива панцирній кінноті сарматів. Вона складалася із знатних і заможних кочовиків — майже всі обладунки знайдені у багатих могилах (те, що вони пограбовані, є зайвий тому доказ). У поєднанні з уточненням Тацита цей факт говорить про доступність засобів бойового захисту лише верхівці сарматського суспільства. Але чи зводилися панцирні вершники в окремі підрозділи? Як це здійснювалося на практиці, і хто ними командував?

Якщо римські або перські катафрактарії як рід військ і мали якісь специфічні відмінності в спорядженні й тактиці, то не варто це саме шукати у сарматів — це був інший народ. Амміан Марцеллін, Геліодор, Страбон, Плутарх та інші описували не сарматських, а парфянських, перських, вірменських катафрактаріїв. І справді, такого роду кіннота могла з’явитися тільки в арміях розвинутих держав із централізованою владою та іншими суспільними механізмами, що можуть забезпечити формування, постачання, навчання і застосування такої специфічної бойової одиниці. Не думаю, що у кочовиків-сарматів були в наявності всі ці умови. І ще одне — на території України та Молдови, де жили роксолани, не знайдено жодної могили з обладунком.

З іншого боку, легендарні сарматські обладунки можна побачити і сьогодні у центрі Рима. Якщо уважно роздивитися зображення на «колоні Траяна», яка увічнила звитягу легендарного імператора у дакійських війнах, то там є вершники у лускатих панцирах. Їх переслідують доблесні римляни. А серед зображення військових трофеїв бачимо і панцери, і шоломи, і сарматські щити та мечі. Тож у цій війні сарматські катафрактарії таки повоювали.

Вершники Сарматії і європейське лицарство

У 80-х рр. минулого століття італійський дослідник Франко Кардіні написав книжку під назвою «Витоки середньовічного лицарства». З цієї оригінальної та вельми цікавої праці ми дізнаємося, що першоджерелом того унікального цивілізаційного явища, яким було західноєвропейське лицарство, на думку Ф. Кардіні, були сармати. Але ж яким чином і коли кочовики родом із степів та напівпустель Західної Монголії та Синцзяну перетворилися на шляхетних донів, серів, кабальєро та сеньйорів?

Для початку слід визначитися, що ми розуміємо під словом «лицар». У соціальному виразі це — професійний воїн, представник панівної верстви (це важливо запам’ятати) населення християнської країни, інакше кажучи — дворянин, шляхтич. У духовному втіленні — воїн-християнин, захисник віри Христової від мусульман. У культурному плані — вихований, шляхетний чоловік, для якого головними моральними цінностями є лицарська честь, що дорожча за життя, вірність клятві або просто чесному слову, культ хоробрості у бою та вірності прекрасній дамі, воїнська вправність та відданість королю.

Усі ці чесноти (за винятком тих, що стосуються християнства), на думку Ф. Кардіні, були визнані та культивувалися у сарматському середовищі, а ширше — серед воїнів-вершників кочових азіатських народів. З азіатського Сходу, як вважає дослідник, з’явилася не тільки сила-силенна вмілих та хоробрих вершників, які наводили жах та змушували тремтіти мешканців Європи, але разом з ними був занесений як певний прекрасний соціальний та культурний ідеал образ вояка верхи на коні, захисника людей та переможця чудовиськ, який став напрочуд важливим для становлення лицарства.

А тепер послухаємо, як звучить звичне нам слово «лицар» мовами тих країн, де саме сформувалася ця каста. Німецькою — Ritter (стара форма сучасного Reiter); французькою — chevalier; іспанською — caballero; італійською — cavaliere. У буквальному перекладі всі ці слова означають одне й те саме: ВЕРШНИК********.

******** Тільки з англійським визначенням лицаря стався історичний казус. Англ. «лицар» — knight, від Knecht — «слуга» у германських (німецькій та скандинавських) мовах. Кнехтами у германомовних країнах Європи називали піших зброєносців при кінних лицарях. Імовірно, таким або схожим словом звалися давньою англосаксонською (також германською) мовою англійці — зброєносці лицарів-нормандців, які з 1066 р. майже три століття володіли Англією. Завойовники розмовляли нормандським діалектом французької мови і звали себе chevaliers. Після вигнання нормандців колишні кнехти стали лицарями, але назву knight змінювати не стали — вона вже увійшла до англійської мови, що сформувалася на той час як суміш англосаксонської та французької мов.

Отже, лицарі, насамперед, були вершниками. Чому ж саме вершники, а не, скажімо, моряки або піхотинці утворили панівну верству, чому вершники очолили суспільство і стали його володарями?

Відповідь дає віковічний партнер та бойовий друг вершника — кінь. Кінь — сильна й непокірна тварина. З усіх свійських тварин лише коня треба приборкувати щоразу, корови або вівці вже народжуються свійськими. Їзда верхи також вельми небезпечна справа — будь-якої миті людина може впасти з коня або з конем, скалічитися чи розбитися на смерть. Отже, робота з конем потребує сміливості, завзятості, фізичної сили, блискавичної реакції. Ці вимоги формують специфічний психологічний тип вершника — людини рішучої, моторної, швидкої у прийнятті рішень та у їхньому моментальному виконанні, ризикової та навіть трохи зухвалої. Усвідомлення постійної небезпеки при роботі з конем та свідомого ризику тільки підсилюють «пасіонарність» вершника, підносять його у власних очах над іншими, тими, хто цього не знає та не вміє. Специфічні навички кіннотника, що не кожному дані, та природний острах «непосвячених» перед конем та вершником формували у останніх своєрідний «комплекс надлюдини», яка, на відміну від усіх інших, знає Таїну — Таїну єднання з конем. Як казав мій покійний друг, майстер спорту з подолання перешкод: «Я на усіх дивлюся з висоти сідла». Точніше про ментальність вершника не скажеш, і стародавні держави, котрі падали перед кількома сотнями кінних воїнів, образи небесних вершників-аріїв, повелителів народів — кращий тому доказ. Саме кінь зробив людину Людиною.

То ж не дивно, що демобілізовані з римської армії сармати, які отримали земельні наділи у Галлії або Британії, згодом очолили сусідські общини та де силою, а де — грішми встановили своє панування над ними. Ланцюгова реакція «заможність — кінь — заможність» працювала на зміцнення соціального статусу: тільки заможний міг дозволити собі мати коня або кількох, а коні допомагали своїм хазяям збільшувати статки у воєнних походах або просто на гостинці — як колишні римські солдати, сармати знали латинську максиму «Non olet» — «Гроші не пахнуть». Отже, кінь не тільки формував ментальність майбутнього лицаря, він ще й робив його заможним, ніби віддячуючи за ті видатки, що добрий хазяїн не шкодував для коня.

Ще за часів існування імперії сармати служили у її війську поруч з іншими «солдатами фортуни» — германцями-готами та кельтами-галлами. Останні не зрадили своїх традицій пішого бою та майже нічого не запозичили з тактики та озброєння сарматських братів по зброї, а готам сподобався шлях вершника, і ще наприкінці ІІІ ст. н. е. вони почали активно сідати на коней, навчаючись у сарматів навичок їзди верхи, розведення та догляду за кіньми, тактики кінного бою тощо. Свого апогею цей процес набув за часів Аттіли, у війську якого пліч-о-пліч билися алани та готи, до того ж і проти своїх одноплемінників (див. вище). Так поступово германці — готи, гепіди, вандали, франки — також стали кінною нацією, багато чого запозичивши у своїх вчителів — сарматів (аланів).

У часи формування європейського лицарства (VI–VIII ст.) заможні нащадки аланів у Британії, Франції та Німеччині охоче родичалися з багатими франками або бриттами — життя є життя, і нащадкам знатних родів були потрібні заможні та шляхетні наречені. Так формувалася європейська знать, об’єднана багатством, вірою та служінням королю, так формувалося лицарство як прошарок населення.

Найважливішим чинником формування лицарства стала християнська віра. Власне, спочатку лицарі виступають як «воїнство Бога» у сформульованому ще Блаженним Августином (354–430 рр.) розподілі війн на праведні, «до слави Господньої», та неправедні. До речі, Августин був свідком завоювання Північної Африки вандалами та аланами, про яке йшлося вище, та активним учасником політичного та релігійного життя у цьому регіоні.

Догмат відданості сюзерену (королю, сеньйору) в лицарському кодексі також сходить до взаємин воїнів та вождів у варварських мілітаризованих суспільствах (зокрема й аланському). Міць варварських військових загонів, які часто більше нагадували банди, трималася на вірності бійців своєму командирові, що поступово породила культ вождя та чесноти, які витікають з нього — вірність клятві, особиста відданість, сила та ціна слова честі тощо. Отже, підґрунтя для формування лицарської моралі у Європі доби Великого переселення народів було вже готове.

Тактика сарматської війни

Принципи тактики та прийоми ведення бою у сарматів були зумовлені складом їхнього війська, де, як і в інших номадів, усе ж таки переважала легка кіннота. Одним з головних видів бойових дій були різноманітні за тривалістю, відстанню та складом учасників рейди. Вони мали на меті не стільки фізичне винищення супротивника, скільки захоплення здобичі й демонстрацію військової сили з метою подальшого встановлення данницьких відносин. Ідеологічним обґрунтуванням такого «права війни» були погляди кочовиків на збройне пограбування як на престижну та почесну справу. У бедуїнів, наприклад, вважалося ганьбою для молодого вояка уникати участі в наїзді без достатньо важливих підстав. Окрім захоплення здобичі, наїзди, таким чином, підвищували рівень військової підготовки кочовиків, були своєрідною школою для молодих воїнів.

Організація рейдів була різноманітною — від наїзду невеликої групи волонтерів на запрошення приватної особи до походів силами племені або кількох племен. Амміан Марцеллін підкреслював роль рейдів як засобу ведення війни сарматами: «Ці племена (сармати. — Авт.) більше вправні для ґвалту, ніж для відкритої війни». Майже протягом всього І ст. н. е. сармати шарпали дунайські кордони Римської імперії. Про спустошення «сусідньої землі» сарматами писав на початку І ст. н. е. засланий до Томі Овідій. У 58–70 рр. н. е. до Нижньої Мезії неодноразово вдиралися роксолани «для пограбування» (Йосиф Флавій).

Вирушаючи у похід, сармати, як і більш пізні кочовики, їхали двокінь, тобто мали запасні коні. В легенді про Амагу йдеться, як цариця «дала кожному по три коня у похід». Про одного, а іноді й двох запасних коней у сарматів повідомляють Амвросій та Амміан Марцеллін. Чергуючи коней, сармати могли швидко долати значні відстані.

Наприклад, вершники цариці Амаги під час рейду на Херсонес проскакали за добу 1200 стадій — близько 190 км. Реальність відстані не викликає сумніву — у 1200 стадіях від Херсонесу якраз розташовані присиваські степи, звідки й рухалася Амага. Використання запасних коней було звичайним для кочовиків прийомом, який значно підвищував їхню мобільність. «Вони долають величезні простори, коли переслідують ворога або тікають самі, сидячи на прудких та слухняних конях, ще й кожен веде у поводу запасного коня, а іноді й двох (виділення тексту моє. — Авт.), щоб, пересідаючи з одного на іншого, зберегти сили коней та, даючи їм відпочинок, відновити їхню бадьорість», — зазначає Амміан Марцеллін.