Михайло Відейко
Період між ІІІ ст. до н. е. — IV ст. у Північно-Західному Причорномор’ї та Тавриці заповнений низкою воєнних конфліктів, які, зрештою, мали катастрофічні наслідки і для полісів, і для Боспроського царства. Останнє постійно намагалося розширити кордони за кошт сусідів, для початку підпорядкувавши еллінів, а потім і варварів. З іншого боку, регіоном «зацікавилися» більш потужні держави, такі, як Понтійське царство і Рим, які теж потребували ресурсів та союзників. Нарешті, з глибин Європи та Азії у благодатні багаті краї періодично сунули варвари — від кельтів до готів і гуннів, намагаючись урвати щось і для себе.
Цей історичний екскурс у загальних рисах мав на меті показати, наскільки актуальним було для відносно нечисленних еллінів підтримувати у належному стані свою оборонну потугу, щоб виживати за таких складних умов. І це їм більш-менш вдавалося упродовж понад восьми сотень років, поки ті великі та малі острівці, що залишилися на той час від еллінського світу на північному узбережжі Понту взяла під своє крило імперія ромеїв — Візантія.
У цій драматичній історії ми зупинимося на кількох періодах: від ІІІ ст. до н. е. до Мітрідатових війн І ст. н. е., власне Мітрідатових війнах, а також на періоді, що настав після них і тривав до навал варварів у ІІІ–V cт.
Військова справа у ІІІ–ІІ ст. до н. е.
Поліси у цей час переживали не кращі часи. Основою їх збройних сил, як і раніше, лишалося ополчення. Його склад майже не змінювався, однак власні загони почали формувати заможні громадяни. У озброєнні з’являються новинки, запозичені у «варварів»: насамперед, це стосується луків та довгих мечів. Зростає питома вага кінноти. Ольвіополітам, спираючись на побудовані укріплення, хоча і вдавалося стримувати наступ кочовиків, довелося приймати протекторат спочатку скіфських, а потім і сарматських володарів. Херсонес знайшов підтримку в Мітрідата Євпатора, володаря Понту, який для початку надіслав невеликий загін. Однак подальші події показали, що цього недостатньо для успішного протистояння скіфам.
Ополчення Херсонеса навіть за підтримки понтійського контингенту виявилося неспроможним утримати прикордонні укріплення, уступивши їх скіфам, які саме заснували своє царство у Тавриці. Спроби знайти союзників серед сарматів мали тимчасовий успіх: хоча завдяки рейду, очоленому царицею Амагою, скіфи були відкинуті, згодом інше сарматське плем’я — роксолани, виступили союзниками скіфів. Зрештою останнім вдалося зайняти землі херсонеситів у Північно-Західній частині півострова та відбудували поруйновані під час воєн укріплення. Сил міського ополчення було явно недостатньо для відвоювання втраченого, і тоді керівництво Херсонеса звернулося по допомогу до царя Понту Мітрідата Євпатора.
Військо, що виступило проти скіфів, включало надісланих Мітрідатом на військових кораблях 6000 найманців на чолі з полководцем Діофантом та контингенти херсонеситів. Цього було достатньо, аби розпочати визволення низки укріплень, а коли скіфи виступили військом, щоб припинити наступ союзників, відбулася битва. Декрет на честь Діофанта повідомляє: «Діофант зробив розумну диспозицію, сталася для царя Мітрідата Євпатора перемога славна і достопам’ятна на всі часи: бо з піхоти майже ніхто не врятувався, а з вершників вислизнули не всі». Сумна доля скіфської кінноти вірогідно пов’язана з невдалою спробою атакувати в лоб понтійсько-херсонеську фалангу, шикування якої розірвати так і не вдалося. Лише за таких обставин могло статися так, що «з вершників вислизнули не всі». Переможці дійшли до стін Неаполя Скіфського і захопили його. Військо Діофанта чудово проявило себе при захопленні укріплень, перемогло у битві, але не мало жодної можливості переслідувати кочовиків у степах. Тож наступними скіфи продовжували воювати в Тавриці проти еллінів, використовуючи конфлікт між боспорянами та понтійцями.
Який вигляд мали тогочасні піхотинці Боспору? Завдяки зображенням на надгробках та графіті на стінах ми маємо досить наочну відповідь на це питання. Боспорські гопліти тих часів зберігали традицію воювати з двома списами. А от форма щитів починаючи з ІІІ ст. до н. е. помітно змінилася. Набуває поширення овальний або восьмикутний щит, укріплений умбоном та смугою заліза по вертикалі. Це щит так званого типу тюреос. Його форма та окремі деталі свідчать про походження цього виду захисного спорядження від кельтських зразків.
Висота щита нового зразка сягає метра і більше. Це відкривало можливість прикрити торпус від підборіддя до середини гомілки. Голову вояків прикривали бронзові або залізні шоломи з нащічниками. Маючи подібний щит можна було обійтися без панцира і кнемід. Щоправда, на теракотових статуетках із Боспору вояки, які прикриті такими щитами, захищені і класичними «анатомічними» кірасами. На тих-таки статуетках щити пофарбовані у малиновий колір, а от емблем на них вже нема. Вірогідно, для розрізнення підрозділів боспорського війська було достатньо відповідних кольорів.
Великий щит значно краще захищав від стріл, дротиків та списів, аніж стародавній гоплон. Відтак шикування важкоозброєної піхоти ставало більш стійким для обстрілу з луків — основної проблеми у протистоянні кінним стрілкам. Власне, починаючи з тих часів подібні великі щити перебували на озброєнні кращих армій цієї частини світу — включно до римських легіонів.
На Боспорі набувають поширення довгі мечі, популярні серед кельтів та сарматів. Саме з ними пов’язані знахідки та зображення цієї клинкової зброї з еллінських пам’яток регіону. У кочовиків запозичують лук — його зображення з’являється навіть на боспорських монетах того часу. Цей лук був асиметричним — його відносять до так званих луків гуннського типу, які набули поширення серед сарматів у І–ІІ ст. Це була зброя значно потужніша і далекобійніша за традиційний скіфський лук, який перед тим здобув популярність серед еллінів.
У боспорському війську служили найманці з різних країв. Серед них було багато еллінів — аргосці, пафлагонці, аркадяни, кіпріоти, хіосці, мешканці Сіракуз, так само як і «варварів» — кельтів (особливо з племені галатів), фракійців. Наявність контингентів з сарматів, скіфів, меотів, синдів дало змогу укомплектувати кінні підрозділи. Однак кістяком боспорської кінноти були формування з місцевої аристократії, про що яскраво свідчать знахідки відповідної зброї та спорядження у багатих похованнях.
Бійці Мітрідатових війн
У І ст. до н. е. серед спадкоємців імперії Александра Македонського все ще були такі правителі, які вважали не безнадійним вступити у протистояння з військовою машиною Риму. При тому їх плани та віра в перемогу спиралася на цілком конкретні можливості набору та формування війська. Воно складалося на той час із кількох компонентів. У полісах, які потрапили під владу могутнього царя Понту, все ще зберігалося самоврядування, а відтак — ополчення з громадян. Однак традиція воювати за допомогою найманців уже прижилася на Боспорі, отож великої різниці між організацією військової машини Мітрідата не було.
Відмінність полягала в тому, що на якийсь час Таврика з поля битви перетворилася на глибокий тил царства, на який ліг увесь тягар забезпечення антиримського фронту. Боспор попервах надавав хліб (до 180 тисяч медимнів щороки) і гроші — 200 талантів срібла. Потім дійшло до квартирування найманих підрозділів — один з їхніх таборів виявлено і досліджено поблизу Феодосії. Досліджено рештки сторожової вежі, спорудженої з дерева. Про тимчасовий характер будівель у цьому місці свідчить та обставина, що більшість із них споруджена із деревини (знайдено велику кількість бронзових цвяхів) — а це не типово для Таврики. Так само, як і застосування у будівництві бронзових цвяхів, призначених для кораблебудування. Можливо, на спорудження казарм використали рештки старих кораблів? Тут-таки виявлено свинцеві снаряди до пращі вагою близько 58–60 г, найважчі — до 96 г. Інші знахідки свідчать про налагоджений побут (зернотерки, посуд для приготування та споживання їжі) та непогане постачання (кістки тварин, амфори для вина та олії).
Знахідки монет дозволяють дійти висновку, що табір міг виникнути ще у другій половині ІІ ст. до н. е., однак «розквітнув» у часи Мітрідата Євпатора. Набір мідних монет (а вони, нагадаємо, мали обіг переважно у місцях карбування) свідчать, що серед мешканців табору перебували люди, які походили або встигли побувати у таких містах, як Сінопа, Амістрія, Газіура, Фанагорія, Фарнакія. Наявність тут срібних монет Римської республіки свідчить про те, що вояки з табору встигли повоювати та розжитися певними трофеями. На відміну від сінопських та інших мідяків, римське срібло цілком можна було використати для купівлі товарів і на Боспорі. Цікавою є знахідка екзотичних для Таврики монет Каппадокії. Вона нагадує (і заразом засвідчує) відому з писемних джерел подію — захоплення Мітрідатом Євпатором казни однойменного царства. Срібло, як бачимо, і справді пішло на утримання найманого царського війська, частина якого була розквартирована у Тавриці.
Розташування табору понтійських військ за межами Феодосії вирішувало одразу кілька актуальних проблем: вояки не могли бути зненацька захоплені повстанням у великому місті і чудово наглядали за порядком, перебуваючи поряд. Водночас розташування контингенту військ у регіоні було гарним убезпеченням від скіфського набігу.
Коли справи у Мітрідата Євпатора пішли кепсько, йому довелося полишити Малу Азію та відступити на Боспор, який тут-таки разом із Таврикою почала блокувати римська ескадра. Царський син Махар, призначений раніше сюди намісником, намагався скинути батька з престолу. В цьому його підтримав контингент із військового табору. Однак у царя Понту було достатньо відданих військ, аби покласти край заколоту і у Феодосії, і у таборі найманців, який було знищено.
У містах Боспору цар розмістив гарнізони, знов-таки з найманців. Оплату їх послуг було покладено на населення самих міст. Один із таких гарнізонів було розквартировано і у місті Фанагорії, що на Тамані. Фанагорійці у 88–87 рр. до н. е., щоб заощадити на виплатах, зробили хитрий хід та надали понтійському гарнізону права громадянства. Це відкривало для військових певні перспективи у веденні бізнесу в місті та його околицях, а також кровно зацікавлювало у його безпеці.
За правління Мітрідата Євпатора значну увагу приділяли укріпленням. Споруджувалися фортеці, укріплені садиби і навіть окремі будівлі перетворювали на фортеці. Йдеться про будинки-башти, які нагадували споруди, характерні для Малої Азії — території Понтійського царства. Вони були прямокутні або квадратні у плані, розмірами 10 х 15, 15 х 20 м тощо. Нараховували на одному поверсі від 2 до 5 приміщень і мали укріплений вхід та товсті зовнішні стіни. Нові фортифікації споруджували переважно на напрямках можливих нападів сусідів-«варварів» , з якими не вдалося знайти порозуміння.
Однак здебільшого царю Мітрідату вдавалося не просто дійти порозуміння, а втягнути «варварів» у війни проти Риму. Дипломатія виявилася настільки успішною, що у царя Понту виникли плани грандіозного походу по суходолу на Рим за участі коаліції європейських «варварів» — від скіфів, сарматів та меотів до кельтів і фракійців. Із цими планами деякі дослідники пов’язують поширення у степах бронзових шоломів типу Монтефортіно, виявлених зокрема у сарматських похованнях.
Після відступу царя з військом на Боспор та придушення заколоту почалася підготовка по продовженню війни, яка спричинилася до загострення протиріч у Тавриці. Набір мешканців міст у військо — в планах було формування з них 60 загонів по 600 вояків (еквівалент римської когорти) у кожному — не сприяв зростанню тут популярності правителя Понту. Навіть випробувані війська почали сумніватися у адекватності правителя, який почав підготовку походу на Рим суходолом через пів Європи із залученням по дорозі кельтів та фракійців!
Визрів наступний заколот, у якому керівну ролі відіграв ще один царський син — Фарнак, якого активно підтримали римські перебіжчики. Останнім ідея повернутися в Рим у обозі Мітрідатова війська теж не припала до смаку. Справа просувалася у напрямку видачі скинутого царя римлянам, і тоді Мітрідат Євпатор після невдалої спроби самогубства прийняв смерть від руки командира охоронців — кельта Бітоїта. Так завершилася і історія Мітрідатових війн, і запланована епопея з походом на Рим зі степів Таврики.
І досі на землях колишнього Боспорського царства знаходять поховання ветеранів Мітрідатових війн. Кіннотників вирядили у потойбічний світ з усією повагою — зі зброєї (чудові бронзові шоломи із нащічниками з розкішними прикрасами), обладунками, мечами, кинджалами та царськими нагородами за вірну службу — срібними фаларами — накладками, які прикрашали кінську збрую.
Епоха друзів Риму
Голова заколоту — Фарнак отримав від римлян владу, але тепер його володіння були обмежені Боспором. Йому довелося майже заново створювати військо, призначаючи вірних командирів, які очолили міські гарнізони та окремі підрозділи. Серед цих посадових осіб у давніх написах згадані пресбевт Танаїса (міста у гирлі Дону), намісник Феодосії, начальник аспургіан (військові поселенці або представники племені «варварів» ), нарешті таємничий «начальник острова». Зміцнивши положення на Боспорі та зібравши військо, Фарнак спробував повернути батьківську спадщину. Йому вдалося розпочати війну на протилежному березі Понту, але згодом справи пішли зовсім кепсько.
Широко відомий вислів Цезаря — «veni, vidi, vici», тобто «прийшов, побачив, переміг» стосується, до речі, подій, що напряму пов’язані з військовими контингентами, які виставив проти нього Фарнак. У цьому невдалому поході його супроводжували вершники з понтійських степів, яких страшенно обурив наказ забити коней під час втечі від римлян — для перевезення тварин на Боспор кораблів не було.
Для поповнення війська у цей період здійснювався набір чоловіків у містах. Багато боспорян встигли послужити у війську Фарнака та його наступників, які вели багато війн, але тепер уже на території Таврики. Офіційно ставши «друзями Риму» вони дбали тепер про оборону власних володінь у Тавриці, щоправда, ресурси царства весь час скорочувалися. До того ж Рим жорстко контролював усе, що тут відбувалося, не без причини чекаючи на черговий заколот.
Основу війська, як і раніше, становила піхота. Від тих часів дійшли зображення військових у кольорі — це розписи на стінах склепів. На них ми бачимо воїнів у кольорових туніках, з двома списами, прикритих великими овальними щитами.
Городян вербували не лише у піхоту. Заможні люди йшли на службу у кінноту. Яскравим прикладом є життєвий шлях Стратоніка, сина Зенона, який жив у І ст. н. е. Його відображено на кам’яному надгробку. Тут зображено вершника, озброєного луком «гуннського типу» та сарматським кинджалом із кільцевим навершям. Напис повідомляє, що Стратонів, «зберігаючи і мудрість, і чудову вдачу загинув, залишивши сльози згорьованому батькові. ...і хай прийдешні століття дізнаються з книг про твою пречудову мудрість». Річ у тім, що на іншому рельєфі на тому самому надгробку Стратонік зображений у цивільному зі сувієм у руках. Тобто цей вершник-стрілок у мирному житті міг бути філософом або письменником чи істориком. Поряд із зображенням легкої кінноти (до неї належав мудрий Стратонік) зустрічаються і зображення катафрактаріїв — важкоозброєних вершників. Головною зброєю їх були довгі піка та меч. Такий воїн вирізьблений на надгробку Матіана, сина Зандара.
У ті часи Боспор міг виставити, за різними підрахунками, до 15 тисяч до 16 тисяч вояків. Цього було достатньо, аби захистити, спираючись на систему укріплень, царські володіння, але замало, аби зазіхати на зверхність Риму. Останній натомість завжди мав можливість залучити при потребі на допомогу боспорські контингенти. Спроби нащадків Євпатора здобути незалежність безжально придушувалися. Однак у ІІІ ст. чисельність «варварів» , які атакували боспорські володіння, зросла настільки, що їм вдалося не лише пройти вогнем і мечем сільськогосподарськими околицями, але й здобути міста, включно зі столицею. Рим не прийшов на допомогу, послаблений двірцевими переворотами і також втягнутий у багаторічні «скіфські війни» та походи проти Парфії та Ірану. Навпаки, він виводить свої гарнізони, зокрема з Ольвії і Таврики — війська були потрібні для порятунку римських провінцій. Наслідки подібної політики ледь не виявилися фатальними для Риму: захопивши 258 р. флот на Боспорі, готи та їхні союзники вирушили у морський похід уздовж західного узбережжя Понту, який завершився захопленням та грабунком прибережних міст та висадкою десантів на територію римських провінцій. Обтяжені здобиччю готи успішно повернулися у Таврику та на північні береги Понту та Меотіди. Тепер, за винятком Херсонеса, всі володіння еллінів по той бік моря стали здобиччю та власністю «варварів» .