Михайло Відейко
У степових народів, як-от гунни, авари, булгари, хозари, мадяри, кожен чоловік був воїном, і не просто воїном, а кінним стрілком з лука. Основу війська становила кіннота, яка на полі бою здатна була завдати нищівної поразки не лише племінному ополченню, а й регулярному війську. По мірі просування у прилеглі регіони Європи, підконтрольні державам та насичені фортецями і укріпленими містами поширюється застосування піхотних підрозділів (з підкорених народів найчастіше таку роль виконували загони слов’ян) та облогових машин.
Варто згадати також, що гунни, авари, хозари на початку своєї історії мали справу із найпотужнішими і найрозвиненішими державами того часу на Сході — а саме Китаєм епохи Південних та Північних династій. Багато із того, що прийшло у Європу з глибин Азії, з цими хвилями войовничих номадів — озброєння (захисні обладунки, мечі, вістря стріл), організація і тактика війська — походить саме звідти. Європейці зуміли належним не лише оцінити ці винаходи та здобутки Сходу, але і знайти їм протидію і перейняти те, що знайшли корисним. Особливо це стосувалося європейських «наддержав» — обох Римських імперій, але осторонь цього процесу не лишилися і їхні сусіди-варвари.
Гунни
Основу війська гуннів становили кінні стрілки з лука. Наявність сідел та стремен надавала можливості прицільного обстрілу супротивника, який розладнував будь-яке шикування. Після цього можливою була атака із застосуванням списів та мечів.
Лук у гуннів, як і у скіфів, був предметом особливо шанованим. Відомі знахідки такої зброї, зроблені повністю із золота. Подібні вироби слугували, ясна річ, не для воєнних дій, а були символом влади. Лук складної конструкції був зібраний з окремих деталей, зокрема кістяних. Подібні деталі виявлено під час археологічних розкопок. Від скіфського лука гуннський відрізнявся більшими розмірами, тому мав більшу потужність, а відтак — і далекобійність.
Стріли були споряджені виключно тригранними залізними вістрями. Подібний «боєприпас» міг із пристойної відстані пробити майже всі види захисних обладунків, що були на озброєнні у ті неспокійні часи. Навіть непереможна до того римська піхота мало що могла протиставити потужному обстрілу з боку невловимих кінних стрільців. Коні у гуннів були меншими за римських, адже годувалися травою. Однак під час походів у степах полководці гуннів могли особливо не перейматися тим, як прогодувати цих витривалих і невибагливих тварин. Один із сучасників пришестя гуннів до Європи, писав про те, що римлян розгромили люди, які навіть не могли, як слід, ходити пішки і взагалі вважали, що помруть у тому випадку, коли злізуть із коня на землю.
З часом до гуннського війська були включені контингенти підкорених народів, серед яких були кочовики (насамперед сарматські племена, переважно алани) та хлібороби. Останні традиційно виставляли піше військо, яке володарі гуннів використовували під час облоги міст та фортець, а також у битвах із ворогом, який мав чисельну піхоту. Так було у битві проти військ Західної Римської імперії на Каталаунських полях, коли більшу частину гуннського війська становила піхота.
Авари
Основу військової потуги каганату складала панцерна кіннота, підтримана кінними ж стрілками. Обладунки аварського вершника та коня, відомі за археологічними знахідками, зокрема і у Тавриці, дивним чином нагадують важку кінноту держави Когурьо у далекій Кореї, яка в тогочасних польових битвах досить успішно протистояла незліченному війську Піднебесної.
Наявність залізних стремен надавала важкоозброєним вершникам масу переваг. Можна було досить точно стріляти з потужного лука — на дистанцію понад 200 м. При цьому тригранний залізний наконечник без особливих зусиль пронизував не лише шкіряний, а навіть металевий обладунок супротивника. Головною ударною зброєю кінноти був спис.
Довгий, прямий однолезовий меч (легший за римську спату) тоді став стандартом для степової (і не лише степової) кавалерії від кордонів Піднебесної та Ірану до понтійських степів. Цей «предок» середньовічної шаблі міг мати досить довге руків’я, яке можна було перехопити при потребі двома руками. Адже прорубати досить потужну «броню» із залізних, нашитих на шкіру платівок навіть сталевим клинком було не так то просто. Зате проти не захищеної обладунками слов’янської піхоти такий меч діяв безвідмовно.
Традиційною кочівницькою зброєю лишалася бойова сокира на довгих держаках, досить довгому, аби завдавати ударів, сидячи у сідлі. Перед такою зброєю не могли встояти ані найміцніший панцир, ані шолом.
Тактика бойових дій була традиційною: обстріл супротивника із далекобійних луків (відомо, що аварські лучники були здатні випустити до 20 стріл за хвилину), потім атака панцирної кінноти, що розриває ворожі шикування і змушує до панічної втечі. Після чого залишалося лише переслідувати і рубати довгими мечами ворогів, що біжать світ за очі. Подібні дії були однаково ефективні і проти візантійської армії, і проти слов’янської піхоти.
Під прикриттям шквального (і прицільного) обстрілу цілком можна було штурмувати стіни і башти будь-якого із слов’янських градів. Знахідки подібних виробів на городищі у Зимному є наочною ілюстрацією літописного повідомлення про те, що авари зробили успішний похід проти дулібів. Шар зі слідами пожежі на цьому поселенні демонструє наслідки такого рейду. Але ж це була хоча одна з нечисленних (і не найслабкіша) з числа слов’янських фортець у цьому регіоні.
Для облоги візантійських фортець було потрібно привести не лише піхоту, а й зробити потужніші облогові знаряддя. Ці проблеми авари успішно вирішили, змусивши слугувати собі слов’янські племена, а серед підданих імператора завжди були військові фахівці, ладні за відповідну плату забезпечити облоговими машинами будь-кого.
Нині у столиці Сербії, Белграді, у Військовому музеї можна побачити вітрину із зразками озброєння і спорядження часів спільних бойових операцій. Там виставлено реконструкцію далекобійного лука, стріл, деталі поясних наборів, стремена.
Константинопольська епопея
Одним із наймасштабніших воєнних заходів, організованих аварами, стала спроба захоплення Константинополя 626 р. Були часи, коли про цю подію писали не інакше, як про «похід русів у VII ст. на Царгород». Щоправда, того року в самому Константинополі ні про яких нічого не чули. Запис про ці події з’явився у хроніках через дві з гаком сотні років, коли руси і насправді стали досить частими гостями.
На європейському березі до стін міста 29 липня 626 р. підійшла різноплемінна 80-тисячна армія під головуванням аварського кагана. На той момент, коли до стін міста підступило військо на чолі з аварським каганом, на азіатському березі Босфору, у Халкідіці, ставили шатра вояки з армії великого шахіншаха Ерана і Анерана Хосрова II Абарвеза. Це військо очолив один з його кращих полководців, Фаррухан Шахрвараз, «Вепр держави»********. Саме тоді військо на чолі з імператором Іраклієм перебувало чи то на території Вірменії, чи то на берегах Понту. Імператор Іраклій зруйнував плани ворога і не поспішав на виручку столиці. Справами у столиці керував досвідчений як у духовних, так і у мирських справах патріарх Сергій. На морі панував Візантійський флот.
******** Саме він керував штурмом Дамаска 613 р. та захопленням Єрусалима наступного року, коли до рук вояків шахіншах потрапила чи не найголовніша християнська святиня, Істинний Хрест.
Перша битва за місто відбулася 31 липня 626 р. Зберігся опис шикування звістка про порядок шикування слов’янських воїнів: у перших рядах були поставлені легкоозброєні воїни, важкоозброєні становили другу лінію. Їх ватажки діяли так, немов були добре ознайомлені з трактатами візантійців про військову справу. Запекла битва тривала упродовж декількох годин. Наступного дня каган висунув до стін міста облогові машини.
Черговий штурм мав відбутися на суші і на морі: авари мали атакувати з суші, слов’яни — з моря. Ромеям вдалося виманити однодеревки і плоти у бухту Золотий Ріг. Атака з моря мала розпочатися лише за сигналом, після захоплення аварами однієї з міських башт. У цьому випадку вогонь на її вершині мали запалити переможці. Захисники Константинополя, які дізналися про цей план, подали сигнал самі. Слов’янська флотилія вийшла у Золотий Ріг, де була несподівано атакована дієрами і трієрами імператорського флоту. Однак спочатку слов’янам вдалося відбитися, здолати затоку і навіть прорватися до берега.
Шторм, який налетів саме цієї миті, розкидав однодеревки і незграбні плоти. Водночас хвилі не могли суттєво зашкодити важким візантійським кораблям. Наслідки для слов’янської флотилії були жахливі. «Уся ця затока заповнилася мертвими тілами і порожніми моноксилами, які носилися по волі хвиль. Уся затока стала суходолом через мертві тіла ті порожні моноксили і по ньому текла кров», — так описав це поле битви Феодор Снкел. Візантійські хроністи не забули записали, що справа не обійшлася без втручання і заступництва самої Богородиці: «…лише Та, Яка Народила без зачаття, натягувала луки і ударяла в щити, перевертала і топила човни, роблячи притулком для усіх морську безодню».
Не краще пішли справи у авар і під стінами міста — їм не вдалося здолати стін Константинополя. Втрати були великі, військо впало духом, облогу було програно. Каган, який оголосив відповідальними за поразку звитяжного штурму слов’ян. Було наказано вбити на місці тих, хто брав участь у невдалому десанті. Союзники стали смертельними ворогами, слов’янські загони, які ще лишалися на суходолі, пішли з-під стін міста. За ними змушені були забиратися геть і авари. Іранська армія так і залишилася на азіатському березі Босфору.
Мадяри у бою
Археологічні дослідження давніх поховань дають деякі можливості скласти уявлення про озброєння мадярських воїнів. Їм були відомі захисні обладунки — переважно повстяні, однак знайдено частини ламелярних, набрані із залізних платівок. У невеликій кількості виявлені кольчуги та шоломи. До наших днів дійшли частини як звичайних, так парадних шоломів, які належали військовій еліті. Однак число знахідок, на думку дослідників, радше відображає наявність на озброєнні певного типу обладунків, ніж їхнє реальне поширення у війську в давні часи.
Ранг воїна відображав його пас — ця традиція була у мадярів спільною з іншими кочовиками євразійських степів тієї доби — аварами, аланами, булгарами. Ширина шкіряного паса могла досягати 3,5 см і на ньому кріпилися бляшки, виготовлені з бронзи, срібла або золота. Їх прикрашав переважно рослинний декор, однак трапляються вироби із зображеннями тварин, птахів або фантастичних істот.
Головна зброя — потужний лук, від цієї зброї збереглися кістяні деталі. Багаті воїни прикрашали сагайдаки, які убезпечували зброю від вологи та випадкового пошкодження, накладними платівками зі срібла і золота — як у славні скіфські часи. Решта задовольнялася виготовленими з берести. Розміри луків могли досягати 110–115 см.
Стріли з древками довжиною 60–70 см мали досить масивні и залізні вістря різної форми — одні, призначені для пробивання ворожих кольчуг, інші — для нанесення страшних різаних ран. Кожен воїн мав окремий футляр для стріл, зроблений здебільшого з берести і з виготовленим з дерева дном. Його могли теж декорувати різними накладками — у похованнях знайдено подібні вироби з кістки.
Вважають, що мадяри-вершники могли достатньо ефективно вражати стрілами ворогів на дистанції 200–250 м, однак дистанція прицільної стрільби не перевищувала 60–70 м. Ефективності стрільби сприяли використання сідел та стремена. Однак бойова тактика не полягала у снайперському враженні супротивника, а його знесиленні інтенсивним обстрілом.
Потужний лук давав змогу вражати супротивника з великої дистанції, пробивати кольчуги. Не випадково, напевне, була складена молитва, яка більш як тисячу років тому була записана у давніх європейських хроніках: «…від стріл угорських врятуй нас, Господи».
Візантійський імператор Лев VI описав битву, під час якої загони кочовиків чисельністю до тисячі вершників упродовж певного часу по черзі обстрілювали шикування імперської армії, поки не визнали за потрібне атакувати знесилене подібним обстрілом військо головними силами. У ближньому бою кіннота угрів застосовувала списи та шаблі. Залізні вістря списів мали досить довге, від 20 до 40 см листоподібне перо. Цю зброю для заможних воїнів прикрашали золотом або сріблом.
Кожен воїн мав шаблю, оформлену відповідно до його статусу. Вожді та вищі воєначальники мали зброю із прикрашеним золотом руків’ям, родова еліта — срібні ефеси. Хтось не переймався зайвими прикрасами — як власник шаблі з-під Берегова, а комусь довелося задовольнятися руків’ям з кістяними накладками. Піхви щедро прикрашали золотими або срібними накладками.
Упродовж Х ст., вже на новій батьківщині, мадяри були змушені розпочати переозброєння своєї кінноти із шабель на мечі. Сталося це тому, що віднині їх головним супротивником стали західні лицарі, проти яких більш ефективною зброєю виявився двосічний меч. Тоді ж у похованнях з’явилися бойові сокири, також досить ефективні проти важкоозброєного супротивника.
Потуга Хозарії
На східних рубежах каганату, на теренах України, проживали алани і булгари. Вони могли виставити чимало кінних і піших воїнів в повному озброєнні, захищених обладунками, з луками, списами, мечами і бойовими сокирами. За розрахунками дослідників загальна чисельність такого ополчення могла сягати десяти-двадцяти тисяч. Замало для війни проти армій халіфату, але достатньо, щоб обороняти фортеці і вести війну на комунікаціях.
На озброєнні був складний лук із кістяними накладками, який вів свій родовід ще від гуннського. Стріли традиційні — трилопатеві залізні (спадщина сарматських часів), із часом трохи збільшуються у розмірах. Вражає різноманіття (і кількість знахідок) бойових сокир. Поруч із списами з’являються піки, що забезпечували боротьбу із супротивниками, захищеними не лише кольчугою, а й ламелярним обладунком.
Саме підданим Хозарії ця частина Європи має завдячувати поширенню такої зброї, як шабля. Вона відображає подальший розвиток палашів аварського часу в напрямку вигину леза, а заразом — появи та збільшення розмірів характерної гарди. Навіть руси, визнані у Європі майстри військової справи, які у ІХ ст. познайомилися з арсеналами Хозарії, віддали належне місцевому зброярству, запозичивши деяке озброєння, зокрема шаблі, бойові сокири та шоломи у своїх степових сусідів.
Основу війська складає кіннота. Відомі поховання вершника з конем. Воїни-вершники носили пояси, прикрашені металевими накладками. Подібні пояси типові для кочових народів, які мешкали в степах України починаючи із сарматських часів. Це була не просто складова одягу та спорядження. Оздоблення поясів, кількість бляшок на ньому, матеріал, з якого їх виготовлено так само вказувало на ранг власника, як погони у сучасному війську. Рядові воїни мали пояси без рангових бляшок; командири «первинних» підрозділів (10 або 40 кіннотників) — куркапи — срібне оздоблення, 1–4 бляшки; родова знать, «тархани» (від 20 до сотні вояків під командою) — золоті деталі поясів, прикрашені зерню. Найбагатші, оздоблені золотом пояси носили беги, тудуни, а справжніми шедеврами ювелірного мистецтва були пояси шада і кагана (приміром, знахідки з Перещепинського та Вознесенського скарбів). Ну а «чорнний народ» пояси взагалі не мав прав носити.
Археологічні дослідження дають змогу встановити військову спеціалізацію булгар і алан. Перші мали на озброєнні переважно лук зі стрілами та бойові сокири. Отже, такі підрозділи могли виконувати роль легкої кінноти. У аланських похованнях частіше знаходять шаблі, вістря списів і також бойові сокири. Були серед аланів і лучники. Таким чином, вимальовується їхня спеціалізація у якості краще озброєної, можливо, важкої кінноти. Частина алан становила піхотні підрозділи — гарнізони фортець.
З перелічених у розділі саме Хозарія демонструє державний рівень підходу до організації, комплектації, спорядження та використання військових контингентів. Саме це дозволило їй не лише проіснувати «на перехресті», яким традиційно був регіон між Волгою та Дунаєм досить довгий час (з VII по другу половину Х ст., тобто понад чотириста років), обкласти даниною слов’ян та інших сусідів, але і стати активним гравцем на міжнародній арені, вести війни з небезпечними і потужними супротивниками. Яскравим свідченням цього є тривалі війни з Арабським Халіфатом. У цьому відношенні спротив каганату на Кавказькому напрямку зрештою відіграв ту саму роль для історії середньовічної Європи, що і спротив королівства франків арабським набігам із Піренейського півострова, апогеєм якого була битва під Пуатьє.
З іншого боку, каганат, який не мав потрібного досвіду в бойових діях на воді (річках та морі) та дезорганізований внутрішніми чварами, виявився неспроможним організувати ефективний спротив річковим рейдам русів. Вони спочатку перехопили контроль над слов’янськими данниками, на початку Х ст. навіть спромоглися вийти на Каспій, а згодом союзі з печенігами завдали степовій імперії смертельного удару.