Любомир Михайлина, Наталія Абашина
Слов’янське військо початку середньовіччя мало складну систему організації, яка передбачала три основні його форми: народне ополчення — найбільш масове, коли до участі у бойових діях залучались майже всі здатні носити зброю чоловіки племені чи племінного об’єднання; вільні дружини — добровільні об’єднання професійних воїнів, які могли досить часто змінювати свій склад; князівські дружини — постійні військові контингенти, що гуртувалися довкола представників племінної еліти.
Народне ополчення було найдавнішою формою організації війська, яка застосовувалася не лише у середньовіччі, а й значно пізніше. Навіть за існування регулярних армій час від часу виникала необхідність швидко збільшити кількість озброєних людей для ведення масштабних воєнних дій.
У часи раннього середньовіччя вправне володіння зброєю було нормою для будь-якого дорослого чоловіка — адже йшлося не так про престиж і соціальний статус, як про елементарне виживання. Військовий потенціал одного племені можна оцінити приблизно в 500–1000 воїнів, об’єднане військо декількох племен могло досягати чисельності 5–10 тисяч.
Друга форма організації війська — вільні дружини — формуються як групи воїнів, котрі під проводом ватажка шукали щастя у набігах і грабунках чужих територій. Вони комплектувалися на добровільній основі і могли досить часто змінювати свій склад. Воїни не поривали зі своїм родовим середовищем і в разі потреби складали кістяк племінного війська. Дружинники, порівняно з більшістю ополчення, мали низку переваг — більший бойовий досвід, знання тактики й озброєння противника, його мови (принаймні, в обсязі, достатньому для ведення розвідки й допиту полонених). Писемні джерела повідомляють, що з середини VI ст. вільні дружини наймаються на службу до візантійської армії.
Князівські дружини — це постійні військові контингенти, що гуртувалися навколо представників племінної еліти. Князівська дружина формувалася, зазвичай, з представників одного племені або союзу племен, а її діяльність була спрямована спочатку на захист племінних інтересів, а згодом — на користь племінних можновладців.
Обидві форми дружинної організації — вільні дружини та князівські дружини — аж ніяк не заперечували одна одну, а радше органічно доповнювали.
З огляду на демографічні та економічні чинники слов’янські дружинні контингенти не могли бути надто великими й навряд чи постійними. Якщо у племені й існувала постійна дружина, то кількісно вона не перевищувала декількох десятків осіб. Ця племінна дружина, разом із вождем, утворювала своєрідний кістяк війська. Вільні дружини були контингентами, що приєднувались до постійних дружин за різних обставин. Вояки, які належали до них, мали різний статус: власне у вільній дружині (під час набігу чи служби за наймом у Візантії) вони були рядовими воїнами, а коли збиралось ополчення, то, з огляду на бойовий досвід, ставали на чолі підрозділів. Саме ж ополчення ставало до зброї лише за нагальної потреби й утворювало рядовий склад війська.
Судячи з повідомлень писемних джерел, коли йдеться про загони, що налічували від кількох сотень до 1,5–2 тисяч бійців, то маються на увазі дружинні формування. Десятки тисяч воїнів могли виставляти союзи племен. У виключних обставинах участь у бойових діях слов’ян могли брати жінки і раби, оскільки рабство мало патріархальний характер.
Основну масу слов’янського війська становила легкоозброєна піхота. Слов’янські піхотинці були універсальними вояками, здатними виконувати будь-які тактичні завдання. Поряд із тим, знахідки елементів вершницького спорядження та кінської збруї вже серед найбільш ранніх слов’янських пам’яток дозволяють стверджувати, що слов’яни мали й кінні загони. Тогочасні автори акцентують увагу на тому, що у слов’ян піхота було основним родом військ, кіннота ж відігравала допоміжну роль. Підтверджує це і той факт, що кочовики (наприклад, авари) часто залучали до своїх армій слов’янські контингенти — а ці народи потребували у війні саме піхотинців, адже кінноту мали власну.
Кількість кіннотників була незначною. Вони бились у змішаній лаві з піхотою чи навіть спішувалися аби зайняти місце в бойовому порядку. У VI ст. з’являються у слов’ян вершницькі загони у кількасот вояків, що діяли як самостійні підрозділи, навіть без підтримки піхоти. Попри це, роль кінноти у великих арміях слов’ян іще тривалий час лишалася малозначущою. Загони вершників вправно здійснювали розвідку та диверсійні рейди, але практично ніколи не ставали вирішальним чинником перемоги у масштабній битві.
У VII ст. вже фіксується поділ слов’янського війська за видами озброєння: у візантійських джерелах є згадки про лучників, щитоносців, легкоозброєних воїнів, списометальників, пращників і навіть манганаріїв (цим терміном візантійці позначали фахівців, що будували та обслуговували облогові машини).
Слов’яни були відомі сусіднім народам як достатньо вправні фахівці у подоланні водних перешкод, однак військового флоту вони фактично не мали. Човни-однодеревки (моноксіли) використовувались здебільшого для перевезення військ і доправлення десанту. Конструкція та невеликі розміри цих кораблів не дозволяли їм гідно протистояти кораблям тогочасного Візантійського флоту, хоча інколи на таких човнах слов’яни захоплювали в морі торговельні судна.
У творі «Чудеса св. Димитрія Солунського» містяться відомості щодо використання флоту під час кількаразової облоги слов’янами міста Фессалоніки. Кілька моноксилів-однодеревок з’єднували спільною палубою, і на ці своєрідні понтони встановлювали метальні машини та штурмові пристрої.
Реконструкція комплексу озброєння ранньосередньовічних слов’ян можлива завдяки відомостям писемних джерел, хоча і вкрай обмеженим, та нечисленним археологічним знахідкам. Невелика кількість знахідок зброї, що походить зі слов’янських поселень і могильників найімовірніше пояснюється економічними міркуваннями — елементи озброєння залишалися в обігу за прямим призначенням чи як сировина. Скарби, які знайдені на слов’янських пам’ятках, зазвичай мають два компоненти — сільськогосподарські знаряддя та зброю, тобто найбільш цінні речі. Пам’яткою, де знайдено значну кількість наконечників списів та стріл, є Зимнівське городище. Навіть враховуючи, що частина озброєння належить не захисникам, а нападникам — руйнівникам городища, можна вважати, що зброї у вжитку у слов’ян було достатньо.
Основне озброєння слов’янського пішого воїна складалося з одного або декількох метальних списів та щита (останній не був обов’язковим елементом). Списи-дротики могли використовуватись і як метальна зброя, і для ближнього бою. У «Стратегіконі» такий тип зброї названо «слов’янський дротик», що свідчить про їх відміну від візантійських. Знайдені археологами наконечники списів представлені двома різновидами: перші — це масивні вироби завдовжки близько 20 см з листоподібним або полум’яподібним пером, укріпленим ребром жорсткості; другі — порівняно невеликі, трикутні (рідше ромбовидні чи листовидні) наконечники з шипом у нижній частині пера, який заважав витягти дротик із пробитого щита, обладунка чи рани. Писемні джерела повідомляють, що слов’янський воїн мав 2-3 списи-дротики довжиною приблизно 1,0–1,2 м, один із яких метав у ворога, а решту застосовував у рукопашній сутичці. Не виключено, що слов’янські воїни у ближньому бою могли фехтувати двома дротиками одночасно — по одному в кожній руці (цим пояснюється обмежене використання щита).
Приблизно з VI ст. у слов’ян набувають певного поширення бойові сокири (зокрема й сокири-чекани). Така сокирка-чекан походить із Зимнівського городища. Про наявність цього виду зброї у балканських слов’ян в VI–VІI ст. свідчить також одна з фігурок, знайдених у Фессалії. Сокира — доволі універсальний засіб і робочі знаряддя нерідко використовували у воєнних сутичках. Пізніше, у VIII ст., з’являються булави й кістені для застосування у ближньому бою.
Клинкова зброя — мечі, — судячи з писемних джерел, застосовувалась слов’янами з кінця VI ст., однак найдавніші археологічні знахідки такої зброї належать до другої половини VIII ст. Поширення такої зброї зумовлене тим, що саме у VIII ст. у більшості племен виокремлюється дружинна верства — професійні воїни, які присвячували своє життя виключно військовій справі. Майстерне володіння клинковою зброєю потребувало постійних тренувань та практики, а єдиною категорією, що мала можливість вдосконалювати це мистецтво, були саме дружинники. До того ж їхній особливий соціальний статус передбачав певний елемент престижності, наочним атрибутом якого у середньовіччі був саме меч. В ареалі східних слов’ян поширення мечів, пов’язане із проникненням варязьких загонів.
Метальна зброя слов’ян представлена луками, причому слов’янські луки були дерев’яними, на відміну від композитних (складених із дерев’яних й кістяних деталей) луків кочовиків. Незначну здатність своїх стріл вражати цілі слов’яни компенсували отрутою, якою змащували їх наконечники. Якщо вона і не призводила до моментальної смерті, поранений був приречений.
У вже згаданому творі «Чудеса св. Димитрія» наведено відомості про використання слов’янами під час облоги Фессалоніки у VII ст. пращі — одного з найдавніших видів метальної зброї. Причому зазначається, що слов’янські пращники настільки вправно володіли своєю зброєю, що під час обстрілу захисники міста не могли перебувати на стінах.
Найпоширенішим видом захисної зброї був щит. Ранні слов’янські щити були невеликими — діаметром близько 40 см у піхотинців і 60 см — у кіннотників під захоплення кулаком за дерев’яну ручку або пару шкіряних ручок-петель. У сутичці довжина дротика дозволяла тримати противника, озброєного клинковою зброєю, на відстані, з якої не можна було завдавати рублячі удари, а відбивати колючі випади можна було й невеликим легким щитом. Водночас візантійські джерела зазначають, що частина воїнів мала великі щити — міцні, але заважкі для носіння. Вони могли забезпечувати під час дистанційного бою захист одразу кільком бійцям у стаціонарній позиції. Незважаючи на різницю в розмірах, усі слов’янські щити виготовлялись виключно з органічних матеріалів (деревини та шкіри), жодних металевих деталей досі не виявлено.
Із середини VII ст. в археологічних пам’ятках трапляються знахідки елементів обладунків — фрагментів кольчужного полотна. Імовірно, вони не були частинами кольчужних сорочок, а нашивались на полотняний чи шкіряний одяг для захисту найбільш вразливих ділянок тіла. Поряд із кольчугою, у вжиток входить пластинчатий обладунок — залізна лусочка ламелярного обладунку виявлена на городищі VI–VII ст. Мощенка на Чернігівщині. Шоломи були вкрай рідкісними — переважно, германського походження (сам термін «шолом» запозичений з германських мов).
Охарактеризувати вершницьку амуніцію, що використовувалася слов’янами, можна лише за археологічними знахідками, жодних свідчень про це у писемних джерелах немає. Деталі верхової вуздечки на слов’янських пам’ятках представлені передусім металевими вудилами. На початку середньовіччя відомі лише так звані двокільчасті вудила — проста конструкція, складена з двох металевих штирів-гризел, що мали на кінцях петлі-кільця. Не раніше VII ст., а масово вже у VIII ст. слов’яни почали використовувати вузду більш складної конструкції — вудила доповнюються вертикальними штирями-псаліями, що кріпилися до зовнішніх кілець гризел. Швидкий перехід до складнішої вузди може свідчити про зростання ролі кінноти у слов’янському війську.
З деталей сідла на слов’янських пам’ятках відомі лише металеві і кістяні попружні пряжки, які призначалися для фіксації попружних ременів. Їх наявність дає змогу досить упевнено припускати, що слов’янські вершники використовували вдосконалене, так зване жорстке сідло, появу яких пов’язують із вторгненням гуннів.
Ще однією деталлю сідельного набору були стремена. На слов’янських пам’ятках стремена у вигляді залізної підніжки, з’єднаної із сідлом за допомогою шкіряного ременя, фіксуються з VIII ст., форми їх досить різноманітні.
Знахідки шпор з археологічних пам’яток засвідчують, що використовували різноманітні за формою та способом кріплення вироби, однак у більшості досить прості і функціональні. На межі VIII–IX ст. на пам’ятках західних слов’ян знайдені шпори пишно декоровані накладками з коштовних металів, які мали підкреслювати високий статус їх власників.
У VIII ст. кількість знахідок збруї стає помітно більшою, а їхня якість суттєво кращою, що свідчить про зростання ролі кінноти у слов’янському війську. Саме тоді у слов’янському середовищі починає поступово поширюватися клинкова зброя. Ці процеси, очевидно, взаємопов’язані і археологічно фіксують остаточне формування дружинної верстви, її відокремлення від загальної маси слов’янських воїнів.
Безпосередньо пов’язані із військовою сферою так звані поясні гарнітури або ж портупейні набори, які набули особливого поширення у VII–VIII ст. Вони позначали статус воїна в ієрархії та мали ще якесь семантичне навантаження, зрозуміле як союзникам, так і ворогам. Слов’яни запозичили портупейні набори внаслідок активних контактів з кочовиками, зокрема аварами.
Загалом упродовж раннього середньовіччя слов’янське військове спорядження зазнало досить незначних змін, головним джерелом яких були запозичення від інших народів. Провідним залишався базовий комплект — декілька списів і щит. Військова потужність нарощувалась завдяки підвищенню майстерності у володінні традиційною зброєю, а не через ускладнення та посилення озброєння.
Тактику, яку застосовували слов’яни, можна відтворити за відомостями, які наводять їх противники — візантійці. Зокрема у «Стратегіконі» зазначається, що слов’яни ані бойового порядку не знають, ані битися у правильному бою не прагнуть, ані показуватись у місцях відкритих та рівних не бажають. Тобто можна стверджувати, що слов’яни, не маючи ще регулярної військової організації, робили ставку на індивідуальні дії окремого бійця. Це змушувало їх застосовувати відповідні прийоми, що дозволяли нейтралізувати переваги регулярної візантійської армії.
Чи не основним способом ведення війни для слов’ян були засідки. Усі джерела відзначають їхній хист у влаштуванні засідок, зокрема у виборі найбільш вигідних позицій для них — у місцях лісистих, вузьких та урвищах. Звідси й рекомендація, яку дають візантійські автори своїм воєначальникам — вести війну проти слов’ян взимку, коли відсутність листя на деревах ускладнювала влаштування засідок, а сліди на снігу дозволяли вистежувати противника. Улітку ж рекомендувалося триматися виключно відкритих ділянок місцевості.
Іншою особливістю слов’янської тактики було ведення бойових дій вночі. У темну пору доби візантійці воювати не любили, бо командир не міг спостерігати за перебігом бою, а, отже, й втручатися в разі необхідності. Для слов’ян же з їхньою опорою на індивідуальні дії ніч була не перешкодою, а, навпаки, союзником. Навички у влаштуванні засідок та вміння вдало маскуватись слов’яни використовували і для розвідки.
Ще один тактичний прийом, який часто використовували слов’яни — імітація відступу або втечі з подальшим нападом на порушені бойові порядки ворога. Не менш важливе місце в тактичному арсеналі посідав раптовий напад, під час якого слов’яни максимально намагались використати особливості місцевості для прихованого зближення з ворогом. Окрім того, вони не робили спроб битися з переважаючим кількісно ворогом, здійснюючи наскоки лише на ті об’єкти, які були їм під силу. Рішення про напад чи відмову від нього приймали за результатами розвідки.
Несподівані напади передбачали здатність здійснювати приховані й стрімкі переміщення. У слов’ян вміння маскуватись доповнювалось легкістю й оперативністю здійснення переходів та маневрів. За таких обставин відсутність важкого озброєння, зокрема обладунку, що на перший погляд видавалася суттєвим недоліком, насправді ставала перевагою. Крім спрощення маршів, вона забезпечувала легкість і не скутість рухів у бою, що дозволяло ухилятись від метальних снарядів противника, а також підвищувала здатність маскуватись. Групи слов’янських воїнів були позбавлені таких демаскуючих факторів, як брязкіт і блиск обладунків. Крім того, завдяки простому (навіть примітивному) бойовому спорядженню слов’янські воїни завжди перебували у кількасекундній бойовій готовності, натомість важка піхота, не кажучи вже про кінноту, для підготовки до бою потребувала тривалого часу.
Якщо ж слов’янам доводилось стикатись із противником у полі, то вони намагалися зустріти ворога на оборонній позиції, а не атакувати його. Тут, знову ж, враховувались особливості озброєння — метати дротики зручніше із стаціонарної позиції, що дає змогу правильно оцінити відстань до цілі й розрахувати силу кидка. До атаки слов’яни переходили тільки проти деморалізованого чи явно ослабленого ворога, коли йшлося більше про переслідування, а не про намагання натиском вибити ворога з його позицій.
Для переміщення військ слов’яни іноді використовували ріки, однак переважно їхні військові марші здійснювались пішим порядком. Це гарантувало більшу безпеку переміщень (човни на воді легко помітити, вони є досить зручною мішенню, та й атакувати ворога з води складніше). Здійснюючи ж марш через лісові масиви чи гористі місцевості, слов’яни перебували у звичній для себе, а отже, виграшній позиції, і дозволяло скористатись будь-яким тактичним прийомом.
Фізично та психологічно загартовані воїни, які з дитинства опановували військове ремесло, були здатні виконувати найскладніші завдання, досконало володіючи примітивною (з точки зору сусідніх народів) зброєю. Саме така зброя найкраще відповідала тактичним прийомам, які застосовувались слов’янами, а тактичні прийоми виправляли ситуацію з недосконалістю комплекту озброєння. Слід зауважити, що підібрані на полі бою дротики, як і стріли, можна було легко обернути проти тих, хто їх метав.
Новим елементом війни для слов’ян у VI–VII ст. були облоги. Спочатку роль військових інженерів у слов’янських арміях, вірогідно, відігравали військовополонені та перебіжчики з місцевого романізованого населення Балкан. Проте уже на кінець VII ст. є відомості про манганаріїв (фахівців із проектування, побудови та використання облогових парків) саме слов’янського походження.
У VIII–IX ст. військова активність слов’ян помітно скорочується, відповідно, утримувати військову верству за рахунок воєнної здобичі, контрибуцій та інших видів данини не завжди виходить, а тому утримання князів та дружини відбувається за рахунок повинностей, якими обкладаються одноплемінники. Проте князівська дружина була ще неспроможна забезпечити ведення воєнних дій і ополчення зберігало своє значення. Тобто на цьому етапі слов’янське військо зберігає ту саму структуру, що й на попередньому — основу становили легкоозброєні піхотинці, а нечисленні кавалерійські контингенти відігравали допоміжну роль. Такий військовий устрій виявився доволі консервативним і існував аж до часів Київської Русі. Ще одним нововведенням того часу було поширення фортифікаційних осередків на слов’янській території. Оточені дерев’яно-земляними укріпленнями городища стають неодмінною складовою системи захисту території у будь-якому куточку ареалу розселення слов’ян. Суто військова функція городищ згодом поєднується з адміністративною та економічною, тобто колишні племінні фортеці поступово набувають ознак міських центрів.
Отже, слов’янське військо раннього середньовіччя було досить гнучким і жваво реагувало на загрози, зміни обставин і політичної ситуації. Воно багато в чому зумовлювало шляхи розвитку суспільства, адже військові успіхи чи поразки визначали долю слов’янських народів.