Андрій Домановський
Поступове закріплення влади Візантії над низкою античних центрів Кримського півострова впродовж IV–VI ст. вимагало від імперії облаштування тут надійної системи захисту своїх володінь. Передусім ромеї намагались укріпити й налагодити військовий захист головного міста півострова — Херсонеса, який, до того ж, був єдиний міським центром, який вцілів у регіоні під час варварських вторгнень. Саме йому судилося стати головним опорним пунктом, за образним висловом — оком і щитом Візантійської імперії на Кримському півострові. На початку IV ст. це давнє місто мало власний гарнізон, який, зокрема, був озброєний бойовими метальними машинами торсіонного типу, призначеними для стрільби стрілами з важкими вістрями, дротиками або свинцевими ядрами. Римська імперія виділяла грошові субсидії на утримання гарнізону і будівельні матеріали для виготовлення баліст.
За часів правління Константина Великого (306–337) херсонеські балістарії брали участь у переможному для імперії захисті Дунайського лімесу, за що імператор, за свідченням Константина Багрянородного, не лише підтвердив даровану раніше місту «свободу» й так звану ателію — звільнення від податей, але й виділив міському гарнізону 1000 аннон — продовольчих пайків і матеріали для виробництва метальних бойових машин. Крім того, він подарував місту свою позолочену статую.
Наявність потужного гарнізону дозволяла Херсонесу не лише захищати найближчі міські околиці, але й контролювати доволі значні території Південно-Західної Таврики, вочевидь, підтримуючи з місцевим гото-аланським населенням, що осіло тут упродовж другої половини ІІІ ст., союзницькі стосунки. У цей період ще не йдеться про спорудження якихось укріплень за межами самого Херсонеса, федерати мали самотужки захищати зовнішні підступи до міста у передгір’ях Криму, отримуючи за це відповідну платню. Основну ж увагу імперії було зосереджено на утриманні в обороноздатному стані самого міста Херсонес. Так, у 70-ті рр. IV ст., вочевидь, з огляду на чутки про можливу гуннську загрозу, у місті ремонтують і реконструюють стіни, про що свідчать два відповідні будівельні написи з іменами римських чиновників. У одній з них згадано командира загону балістаріїв. Імовірно, у тому числі й завдяки цим заходам, здійсненим за сприяння імперських чиновників, гуннська навала, не зачепивши Херсонес, відкотилась далі на захід.
Утім, гуннська загроза для міста не зникла, і невдовзі, на межі IV–V ст. і наприкінці V ст., військове будівництво у місті було продовжене. Датований 392–393 рр. будівельний напис засвідчує здійснення ремонту фортифікацій Херсонеса загоном «механіків» (військових будівельників) під командуванням трибуна Флавія Віта. Ще два фрагментарні написи з присвятами імператорам Гонорію (395–423 рр.) та Аркадію (395–408 гг.) також, ймовірно, були будівельними. Справді, приблизно на межі IV–V ст. було реконструйовано західну ділянку оборони міста, де облаштували нову захисну стіну з трьома куртинами, а також спорудили прямокутну в плані вежу. Тоді ж було відремонтовано південно-східну ділянку оборони міста, де оновили передову стіну, так звану протейхізму, реконструювали три куртини і відновили чотири бойові вежі, зокрема і найбільш потужну, флангову.
У другій половині V ст. було суттєво посилено південну ділянку оборони міста, де будівельники розібрали і перемістили на кілька метрів південніше одну з веж, а також перебудували прилеглі до неї куртини — ділянки захисної стіни між двома вежами. Завдяки цьому військовим інженерам вдалось спорудити одну з найпотужніших ділянок захисних мурів міста.
Здійснення таких масштабних військово-будівельних робіт змушує припускати наявність у захисників Херсонеса певного комплексного бачення потреби оборони міста за умов потенційної варварської загрози. Прагнення мешканців міста порятуватись від гуннів збігались при цьому з інтересами римської влади, яка бажала зберегти під своїм контролем важливий з військово-стратегічної точки зору форпост у Тавриці. Херсон твердо стояв на сторожі безпеки балканських провінцій імперії, забезпечуючи збір розвідувальної інформації про переміщення варварських народів у Північному Причорномор’ї.
Чергове масштабне військове будівництво укріплень Херсонеса відбулось за часів правління імператора Зинона (476–491 рр.). Саме тоді впродовж восьми років візантійські військові інженери під командуванням коміта Романа Діогена відремонтували і реконструювали найбільшу флангову південно-східну вежу міста, частково поруйновану внаслідок землетрусу 480 р. Роботи було завершено 488 р. Як свідчить напис, відновлювальні роботи здійснили на кошти, що збирались з митниці місцевого вікаріату «відданих балістаріїв». До сьогодні ця найбільша вежа в системі захисних мурів Херсона має умовну назву «вежа Зинона». Напис, зокрема, засвідчує існування в складі міського гарнізону закону балістаріїв, який зберігся тут від початку IV ст. Проіснував він, найімовірніше, щонайменше до початку VI ст.
Отже, впродовж перехідної від пізньої античності до раннього середньовіччя доби кінця ІІІ — кінця V ст. головну увагу імперської влади було зосереджено на утриманні контролю над ключовим форпостом регіону — Херсонесом, який за візантійської доби почали скорочено називати Херсоном. У цей час місто захищав місцевий гарнізон, ядром якого був підрозділ балістаріїв. Імперія частково фінансувала його утримання, а також неодноразово відновлювала, ремонтувала і розбудовувала різні ділянки фортифікаційних мурів Херсона, виділяючи для цього кошти і надсилаючи досвідчених військових майстрів-будівельників під командуванням фахових військових інженерів. Це сприяло утвердженню тут імперської влади, яка остаточно закріпилась у місті не пізніше кінця V — початку VІ ст.
Натомість інші регіони Криму, за винятком Херсона і його найближчих околиць, не були в цей час напряму підконтрольні владі ранньої Візантії. Степова частина Криму перебуває під владою кочовиків, передовсім гуннів, а у горах Південно-Західної Таврики візантійці, судячи з усього, спираються на сили союзників-федератів, які не лише виступають захисним буфером між Херсоном і неспокійним степом, але й забезпечують своєчасне надання інформації про плани степових кочовиків.
Друге найбільше місто регіону — столиця Боспорського царства — пережило складні часи варварських навал. Спочатку Боспор постраждав від вторгнень готів і боранів у другій чверті ІІІ ст., наприкінці ІІІ ст. воювало з Римом, причому Херсонес виступив надійним римським союзником. Згодом же, від другої половини 70-х рр. IV ст. і впродовж V ст. місто опиняється під тиском гуннської загрози і змушене співіснувати з нестабільним і потенційно ворожим варварським оточенням, налагоджуючи мирні стосунки з гунами і, ймовірно, сплачуючи їм данину. Під кінець V ст. боспорська царська династія Тиберіїв Юліїв зрештою обірвалась і гунни остаточно встановили контроль над містом.
Подібно до Херсона Боспор також був важливим у військовому й економічному плані пунктом півострова, що тяжів над Керченською протокою. Тож не дивно, що візантійці прагли встановити над ним контроль. Зробити це їм вдалось за правління імператора Юстиніана І (527–565 рр.) між 527–534 рр. У середині VI ст. ромеї розгорнули тут масштабне будівництво, оновивши укріплення не лише самого Боспору, але й інших міст регіону — Ілурата, Кітея, Німфея і Тірітаки. Головними завданнями візантійців у регіоні було убезпечення Боспору від нападів зі степу і встановлення надійного контролю над мореплавством у Керченській протоці. Останнє засвідчується тим, що у Боспорі військове будівництво було зосереджене на узбережжі, в районі гавані, а також укріпленням розташованих на східному, азійському березі протоки Фанагорії та Гермонасси.
Для забезпечення безперешкодного каботажного плавання між Херсоном і Боспором візантійці облаштували у середині VI ст. уздовж південного берега Криму низку приморських фортець, таких, як Алуста (на місці сучасної Алушти) та Горзувіти (в районі сучасного Гурзуфа). Про їх будівництво згадує Прокопій Кесарійський у трактаті «Про споруди». Крім того, дрібні приморські укріплені пункти могли існувати й у інших вузлових точках узбережжя — в району сучасного Судака, Партеніта, мисі Лімен-Бурун та у Ласпінській бухті. Зі спорудженням названих приморських укріплень Візантія не лише налагодила безпечне морське сполучення між Херсоном і Боспором, але й встановила контроль за всім південним узбережжям Таврики.
Взяття під контроль двох ключових кримських міст і спорудження низки укріплень на південному березі півострова завершило надійне закріплення Візантії у приморській зоні Криму. З прибережних опорних пунктів імперії можна було контролювати прилеглі регіони Таврики аж до найближчих гірських перевалів включно, налагоджувати безпечні стосунки з місцевим варварським населенням, збирати розвідувальну інформацію. Підсумком здійснених заходів стало фактичне виокремлення регіону в окремий контрольований прикордонний округ з центром у Херсоні, укріплення якого за часів Юстиніана І також зазнали суттєвої реконструкції. На чолі цього міста у середині VI ст., в останні роки правління Юстиніана І чи вже за його наступника Юстина ІІ (565–578 рр.) стає дукс або дука — командир усіх візантійських збройних силу на півострові. Ймовірно, можна говорити про створення у цей час дукату Херсона, очільник якого був не лише командувачем місцевих військ Візантії, але й цивільним правителем таврійських володінь імперії. До цього часу херсонеські балістарії, яких можна вважати чимось на кшталт регулярного ополчення чи народної міліції, оскільки вони рекрутувались з місцевих мешканців, були вже замінені регулярними підрозділами візантійського війська.
Наступним логічним кроком стала спроба відсунути межу потенційного прямого воєнного зіткнення з ворогом якомога далі від контрольованої приморської зони. До цього підштовхувала також потреба забезпечити захист не лише укріплень на морському узбережжі, але й підвладного, залежного від Візантії або ж союзного візантійцям осілого населення гірських та передгірських регіонів півострова. Нарешті, слід було остаточно оформити і закріпити той військовий союз із осілими у гірському Криму готами. Справді, в уже згаданому трактаті «Про споруди» Прокопій зазначає, що ті готи, які не рушили на захід, відтоді і до його часів «перебували у союзі з ромеями, відбували разом із ними у похід, коли ромеї рушали проти своїх ворогів, кожного разу, коли імператор цього забажає». Історик називає кількість готських федератів Візантії у Криму і зазначає їхню вправність у військовій справі та землеробстві: «Вони сягають чисельністю до трьох тисяч бійців, у військовій справі вони неперевершені, й у землеробстві яким вони займаються власноруч, вони доволі вправні».
Для того, щоб забезпечити захист цих союзників імперії, від середини VI ст. у гірському Криму — замешканій готами так званій «країні Дорі» — було розпочато будівництво численних фортифікаційних споруд, відомих завдяки згадці про них у творі Прокопія під назвою «довгі (або великі чи високі, бо у грецькому тексті вжито прикметник «мегалос») стіни»: «У цій країні імператор не збудував ніде ні міста, ані фортеці, позаяк ці люди не терплять бути ув’язненими у будь-яких стінах, однак понад усе любили жити завжди у полях. Оскільки видавалось, що їхня місцеві легко доступна для нападу ворогів, то імператор усі місця, де можна ворогам приступитися, довгими (великими, високими?) стінами і, таким чином, усунув від готів занепокоєння про вторгнення у їхню країну ворогів».
Питання про характер і розташування цих згаданих Прокопієм Юстиніанових «довгих стін» довгий час було предметом дискусії серед науковців. Одні вважали їх системою гірських укріплень, розташованих на неприступних плато у південно-західному районі Внутрішнього (Другого) пасма Кримських гір, яке відділяло власне гірський Крим від передгір’я та степу. Другі ж дійшли думки, що «довгими стінами» називались справжні стіни — захисні споруди, які перекривали найбільш приступні для зовнішнього вторгнення ущелини і балки цього регіону. Візантійці називали такі проходи до гірських долин клісурами. Ці укріплення перешкоджали проникненню кочовиків зі степу вглиб області Дорі, до плато Мангупа, яке було її центром, і далі в керунку до візантійського Херсона. Рештки таких «довгих стін» було виявлено під час археологічних досліджень у першій половині 1980-х рр. біля підніжжя Мангупа у балці Каралез (Сторожова). Це двопанцерна стіна з великих вапнякових блоків і щільною забутовкою на вапняковому розчині, з домішками гальки та піску. Її довжина становить більш як 150 м, а товщина сягає майже 2,5 м. Подібні споруди існували і в інших районах країни готів, наприклад, на північ від Ескі-Кермен така стіна перегороджувала ущелину Текме-таш.
Друга думка видається переконливішою, з огляду хоча б на те, що за даними археологічних досліджень захисні споруди на придатних до будівництва місцевих височинах — Ескі-Кермен, Мангуп, Чуфут-Кале та ін. було збудовано не в середині VI ст., а пізніше, у другій половині VI — на початку VII ст., вже за правління наступників Юстиніана І — за василевсів Юстина ІІ (565–578 рр.), Тиверія ІІ (578–582 рр.) та Маврикія (582–602 рр.). Одночасно було споруджено захисні укріплення Каламіти, Бакли, Сюренської фортеці.
Імовірно, перехід до спорудження цих фортечних укріплень свідчить про загалом невисоку ефективність попередньої системи захисту, яка обмежувалась винятково такими лінійними укріпленнями балок, долин і ущелин, якими були «довгі стіни». Вони були дієвими у мирний час, коли у сусідніх степах кочували звичні і відносно мирні нечисленні кочовики. У випадку ж появи у регіоні великих потужних військ кочовиків «довгі стіни» втрачали своє захисне значення. Справді, саме такі потужні зовнішні вороги з’явились під цей час у Криму. У 70–80-ті рр. півостровом прокотилась потужна тюркська навала, під час якої кочовики навіть тимчасово захопили 576 р. Боспор, а 581 р. показались під стінами Херсона. Вочевидь, спорудження фортець у гірському Криму було реакцією на цю небезпеку. Справді, у випадку загрози прориву ворога через «довгі стіни» мешканці навколишніх долин разом з худобою і майном могли знайти тимчасовий прихисток у межах цих захисних комплексів. Окрім того, навіть у випадку захоплення клісур ворогом, збереження візантійцями та їхніми союзниками контролю над панівними висотами заважало нападникам безперешкодно рухатись далі у напрямку морського узбережжя або безпечно окупувати регіон, позаяк у їхньому тилу лишались укріплені ворожі до них пункти з потенційно доволі значними військовими контингентами.
Варто зазначити, що, найімовірніше, масштабна будівельна діяльність у гірському Криму з метою створення системи опорних пунктів, так само як і остаточне оформлення федератського статусу готів й аланів, була обумовлена попередньою практикою стосунків з місцевими союзниками. Так, Константин Багрянородний, пишучи про події межі ІІІ–IV ст. згадує про якісь сусідні до Херсонеса фортеці-кастеллії, звідки місто отримувало збройну допомогу. Власне, таку ж систему фортець і було створено візантійцями приблизно в останній третині VI ст. За обґрунтованою думкою дослідників від того часу область Дорі була розділена на кілька районів, які керувалися зі споруджених візантійцями фортець. Цими укріпленнями, найімовірніше, керували місцеві готські вожді, призначені за погодженням із дукою Херсона. Вони мали підкорятись його наказам, за що отримували відповідну платню.
Як бачимо, країна Дорі виконувала роль захисного буфера між степом з його неспокійними кочовими племенами і візантійськими володіннями на узбережжі Криму з центром у Херсоні. Хора Дорі була областю союзного імперії війська, вона не лише не лише могла виставити три тисячі висококласних вояків, неперевершених у військовій справі, але й була спроможна прикривати Херсон самим фактом свого існування на візантійському прикордонні. Так союзники, захищаючи себе, одночасно боронили візантійців. Зі свого боку ромеї, споруджуючи укріплення для захисту гірських проході від вторгнення кочовиків, одночасно убезпечували не лише себе, а й союзних їм готів. Не випадково спорудження захисних споруд у країні Дорі відбувається одночасно із укріпленням фортечних мурів форпосту Візантії у Тавриці — Херсона.
Загалом можна впевнено говорити про завершення наприкінці VI — на початку VII ст. формування у візантійському Криму контрольованого прикордонного округу з добре організованою системою оборони. Передовий зовнішній захисний периметр у ньому становили опорні укріплення, якими спочатку спробували зробити «довгі стіни» у балках, а потім, переконавшись у їхній невисокій ефективності — фортеці на гірських плато на межі передгір’їв Південно-Західної Таврики і степового Криму. Другим рубежем оборони виступали добре укріплені міста і фортеці на морському узбережжі. Утворена система логічно розбудовувалася візантійцями впродовж IV–VI ст. у напрямку від узбережжя моря — через гори — до межі гір зі степом. У подальшому вона мала функціонувати з опорою на морське постачання ресурсами і військовими контингентами у випадку загрози на зовнішньому рубежі чи навіть його прориві й виході ворога безпосередньо до візантійських населених пунктів на узбережжі Чорного моря.
Система військової присутності Візантії у Криму, пропри політичні та економічні негаразди, що їх пережила імперія впродовж VII cт., довела свою ефективність. Імовірно, саме її військово-стратегічна гнучкість разом із географічними особливостями Південно-Західної Таврики дозволили ромеям навіть за вкрай несприятливих умов утримати контроль над приморськими центрами Криму. У гірському ж Криму її особливості обумовили формування своєрідної системи відносин Візантійської імперії із Хозарським каганатом, яку, вслід за окремими дослідниками, можна визначити, як стихійне співвладдя-кондомінат.
Хозари, на відміну від попередніх нападників тюрків, які доволі швидко відхлинули з півострова, почали облаштовуватись у Тавриці всерйоз і надовго, і це змусило візантійців шукати нових форм взаємодії з ними. Військова стратегія, так само як і політика, були мистецтвом можливого, й за умов зіткнення із новим потенційним ворогом і новою формою його поведінки візантійський уряд діяв так, як цього вимагали і дозволяли об’єктивні обставини. Хазар через їхню численність неможливо було стримати укріпленнями країни Дорі-Готії, й так само неможливо, з огляду на їхній спосіб господарювання і наявність у них власних державних структур, було перетворити на напівзалежне від імперії і водночас напівсоюзницьке населення. Водночас і хозари були неспроможні й через те не прагли встановити контроль над гірським і приморським Кримом. Це, разом із широкою міжнародною обстановкою, у контексті якої візантійці та хозари були союзниками проти арабів, підштовхувало Візантію до укладання з ними в Криму мінливих і водночас доволі стабільних союзницько-данницьких відносин.
За таких умов військова стратегія лишалась попередньою — триматися укріплень на узбережжі і за можливості зберігати військову присутність в досяжних укріпленнях гірського Криму. Попри занепад і навіть тимчасове припинення життя на кількох пам’ятках регіону, нема підстав вважати, що імперія повністю втратила контроль над фортецями Південно-Західної Таврики. Навпаки, на пам’ятках простежується тяглість і спадкоємність місцевих мешканців, тоді як усі нові поселення прибульців засновуються винятково на вільних, ніким не зайнятих землях. Не зафіксовано жодного випадку, коли б вони виганяли когось із обжитих місць. Випадки ж фіксації будівельної активності хазар на окремих візантійських пам’ятках Криму обумовлені або недосконалою методикою визначення культурної приналежності споруд, або запозиченнями будівельних прийомів чи частковою інфільтрацією прийшлого населення, або ж, нарешті, тимчасовою окупацією окремих укріплень хазарськими гарнізонами, як це було, наприклад, на Мангупі, Ескі-Кермені чи Каламіті. Цікаво, що саме в цей час, у VIII ст. джерела згадують кира Готії, в якому, судячи з контексту, можна вбачати візантійського ставленика, ймовірно, з місцевої варварської верхівки, який мав представляти візантійську владу в регіоні.
Загалом можна дійти висновку, що дальній, зовнішній захисний контур у Південно-Західному Криму зазнав суттєвої деформації і трансформації, але загалом впорався зі своїм головним завданням — убезпечити приморські міста й містечка від нападу ворогів зі степу. Закладена у другій половині VI — на початку VII ст. візантійська оборонна система гнулась, але не ламалась, на відміну від збройної експансії Хозарського каганату в останні два десятиліття VIII ст., яка швидко зійшла нанівець. Степова держава була неспроможна налагодити конкурентоспроможну візантійській військово-стратегічну модель контролю над приморською і гірською частинами півострова. З огляду на це невдовзі візантійці оговтались і повернули втрачене, скориставшись вдалими для них зовнішньополітичними умовами, коли угорське вторгнення позбавило Хозарський каганат можливості контролювати кримські володіння.
Упродовж середини 830 — початку 840-х рр. візантійський уряд створив у Криму фему Кліматів, вже на початку 850-х р. перейменовану на фему Херсон. Поширення на Кримський півострів фемного устрою, який вже добре зарекомендував себе у військовому плані, засвідчує наявність тут умов, необхідних для функціонування цієї адміністративно-територіальної одиниці. Як можна припустити, вони полягали, зокрема, й у можливості організації захисту феми силами місцевого стратіотського війська, яке комплектувалось з місцевих вільних селян-общинників. Судячи з усього, до середини ІХ ст. процес християнізації і візантинізації гото-аланської спільноти Південно-Західної Таврики зайшов доволі далеко, і, зберігаючи певну ентнічну специфіку і мовні особливості, колишні «варвари» вже цілком могли підпадати під визначення провінційних ромеїв. За своїм же складом, майновим і соціальним становищем вони й раніше, у VI–VII ст. цілком нагадували візантійських селян-общинників VIII–ΙΧ ст. Саме в цей час, до Х ст., в окремих укріпленнях гірського Криму, таких, як Ескі-Кермен, Тепе-Кермен, Бакла відбувається щільна забудова городищ садибами, а самі пам’ятки набувають рис «малих міст». Археологічні дослідження засвідчують, що матеріальна культура місцевих мешканців є одним із варіантів тогочасної провінційно-візантійської культури з дуже високим ступенем візантинізації.
За таких умов створення феми виглядає цілком логічним кроком, позаяк відтепер вже можна було завершити перехід від федератсько-союзницької системи стосунків з мешканцями Кримської Готії до інкорпорації їх до складу візантійської спільноти на правах вільних прикордонних селян-стратіотів. Як видається, з другої половини ІХ — впродовж Х — першої половини ХІ ст. їх цілком можна порівняти з акритами — селянами-вояками, які мешкали у прикордонних районах Малої Азії. Показовим у контексті цих спостережень видається наявність у керівному складі феми Херсон турмарха Готії — спеціального посадовця, другої особи після очільника феми стратига. Відомі дві печатки чиновника з такою посадою, датовані другою половиною Х ст. Турмархи призначались у прикордонні округи і були комендантами тієї частини феми, де розміщувалась турма, і одночасно командирами великого військового підрозділу, розквартированого тут. Знахідки печаток не лише переконливо засвідчують, що принаймні з другої половини Х ст. Готія була окремим військово-адміністративним регіоном феми Херсон, але й дозволяють обґрунтовано припустити наявність під командуванням місцевого турмарха значного військового загону, розміщеного у межах Південно-Західної Таврики. Ймовірно, має йтися про кількість у межах 2–3 тисяч вояків, яку можна порівняти зі згаданими Прокопієм Кесарійським трьома тисячами готів-федератів, кримських союзників імперії у середині VI ст.
Отже, до від моменту появи в Криму в другій половині ІІІ ст. до Х ст. готи разом з аланами, включені до імперської оборонної системи в Криму, зазнали кардинальної еволюції, пов’язаної зокрема й з етапами воєнної політики Римської, а згодом Візантійської імперії в регіону. Спочатку, впродовж останньої чверті ІІІ — початку VI ст. стосунки з ними стихійно набувають характеру союзницьких, серед них активно поширюється християнство. На другому етапі, середині VI — на початку VII ст. вони остаточно перетворюються на федератів імперії, і водночас фактично завершується їхня християнізація. Це призводить до дедалі активнішого культурного зближення варварських етносів як між собою, так і з провінційними ромеями.
Третій етап візантйської політики щодо Південно-Західного Криму припадає на VIII — першу третину ІХ ст. У цей час, ймовірно, було здійснено спробу створити у регіоні певну прикордонну адміністративно-територіальну одиницю на чолі з киром Готії. Можливо, саме відповіддю на це стало захоплення Хозарами Доросу, Ескі-Кермена і Каламіти. Можливо також, спроба зазнала поразки зокрема й через незавершеність процесу візантинізації місцевого населення. Достатньо згадати, з якою легкістю, за свідченням Житія Іоанна Готського, кир, його архонти і народ перекинулись на бік хозарів.
Нарешті, четвертий етап, який охоплює середину ІХ — середину ХІ ст. позначений перетворенням раніше напівпідконтрольного імперії гірського регіону Південно-Західної Таврики на звичайну частину імперії у складі феми Херсон. Можливо, про збереження певних елементів її специфіки свідчить відмова від назви фема Кліматів і, ймовірно, від розміщення її центру в гірському Криму на користь більш надійної дислокації стратига у Херсоні і, відповідно, обрання назви фема Херсон. Можна припустити, що створення з центром, приміром, у Доросі, було пов’язане з низкою логістичних складнощів і потенційних проблем, зокрема й у відносинах із місцевими мешканцями. Це могло позбавити імперію можливості відповідного маневру у випадку їхньої нелояльності. Отже, вибір Херсона як резиденції стратига і виділення згодом, не пізніше другої половини Х ст., турми Готії як окремої військово-адміністративної одиниці був за таких умов доволі зваженим кроком.
Створена таким чином система виявилась цілком ефективною, дозволяючи Візантії вирішувати в цей час ті самі воєнно-стратегічні задачі, що й раніше — захист міських центрів південного узбережжя від степових кочовиків. Гірська Південно-Західна Таврика, перетворена на турму Готії у складі феми Херсон, дієво виконувала у такій захисній системі ті ж функції, що й країна готів Дорі у VI ст. Зміни ж, яких зазнавала ця система — виділення фем Боспор і Сугдея в останній третині Х ст. були обумовлені тимчасовими тактичними потребами реагування на зміни зовнішньополітичної обстановки (наприклад, похід київського князя Володимира на Херсон) і, можливо, розукрупнення збройних формувань з метою запобігання надмірній концентрації військової влади.
Останньою формою військової присутності у Криму став катепанат, який виник між 1059–1066 рр. шляхом об’єднання усіх візантійських володінь на Кримському півострові. Його створення, очевидно, було спричинене зовнішньою загрозою з боку половців, які саме з’явились у степовому Криму. Тоді, упродовж ХІ–ХІІІ ст., у Готії зводиться кілька нових укріплень, найважливішими з яких є Сюрень і Чуфут-Кале, тоді як інші фортеці — Ескі-Кермен, Бакла, Тепе-Кермен — перетворюються на малі міста зі щільною міською забудовою. У їх архітектурі очевидним є візантійський вплив. Катепанат тоді намагається реалізовувати традиційні стратегічні прагнення Візантії у регіоні — захист міст узбережжя, передусім Херсона, від зовнішньої загрози шляхом підтримування контролю над фортецями гірського Криму.
Системна військова політика Візантії в Криму обривається 1204 р. після захопленням столиці імперії Константинополя хрестоносцями і навряд чи є підстави говорити про її відродження у останній третині ХІІІ — середині XV ст. Імперія в цей час умовно зберігала за собою певні Кримські володіння лише внаслідок історичної інерції, наявності певних економічних контактів і — найбільшою мірою — завдяки приналежності до єдиного культурного поля.
Список скорочень
ВДИ — Вестник древней истории
МИА — Материалы и исследования по археологии СССР
РА — Российская археология
СА — Советская археология
BPS — Baltic-Pontic Studies
SP — Stratum Plus