Михайло Відейко
Похід македонського полководця Зопіріона у Понтійські степи 331 р. до н. е. мав свою передісторію. Поховавши убитого змовниками царя Філіпа, його син, Александр, 335 р. до н. е. виступив проти мешканців Фракії, гетів і трибаллів, котрі відбили свого часу скіфську здобич і мало не вбили лише чотири роки тому батька. Похід, як повідомляють античні автори, був переможним і успішним. Відзначимо, що зі скіфами молодому македонському цареві зустрітися на цих землях вже не довелося.
Забезпечивши перемогами над сусідами свої тили у Європі, Александр навесні 334 р. до н. е. розпочав свій знаменитий похід на Схід. Хто знає, яким чином пішла б далі історія Краю, коли б Александр із Македонії спробував повторити похід Дарія І проти скіфів для того, щоб вдарити в тил Дарію III через Кавказ. Одначе він подався завойовувати Персію більш коротким і зрозумілим еллінам шляхом.
Стосовно того, що відбулося в Понтійських степах десь між Гіппанісом та Істром навесні, пекучим летом і холодною осінню 331 р. до н. е. існує декілька версій давніх істориків, а ще більше версій, що належать історикам сучасним. Уже еллінські та римські автори два тисячоліття тому розходилися у думках, проти кого ж власне було спрямовано похід війська на чолі із Зопіріоном — чи то проти перської імперії, чи то проти «непереможних» скіфів. А може, їхньою метою були останні острівці в еллінській демократії, презентовані полісами та Понтом Евксинським?
Римлянин Помпей Трог вважав, що Зопіріон пішов війною на скіфів, але був знищений із усією армією, поплатившись у такий спосіб за «непродуманий початок війни із безвинним народом». Невже скіфи виглядали у очах римлян таким собі «безвинним народом»? Зате інший римський автор, Макробій, не говорить уже про скіфів, а лише про те, що Зопіріон обложив «місто борисфенітів», тобто Ольвію. У працях сучасних істориків, бачимо різні формулювання: «похід Зопіріона проти Ольвії», «похід Зопіріона проти Скіфів», «похід Зопіріона у Північне Причорномор’я» тощо.
Отже, якщо підсумувати дані древніх і думки сучасних авторів то вийде, що у конфлікт були втягнуті як скіфи, так і борисфеніти.
Велич задумів Александра
Навіщо ж могла знадобитися Великому Александру така ризикована військова операція? За однією із версій, спочатку цар замислив похід уздовж північного узбережжя Понту Евксинського як зустрічний — стосовно власного просування вздовж південного берега моря. Цар із півдня, а його полководець із півночі мали переможно пройти шляхами навколо Понта Евксинського. Таким чином, мала би бути створеною імперія Александра.
А місто борисфенітів, Ольвія, мала стати плацдармом у глибині скіфських володінь. Маючи у своєму розпорядженні велике місто і порт на узбережжі, македоняни змогли успішно здійснювати подальші завоювання. Зерном, зібраним з Ольвійської околиці-хори, можна було прогодувати чималу армію, а м’ясний раціон поповнити за рахунок захопленої у скіфів худоби. Задум із погляду стратегії й військового планування цілком вірний і перспективний. Підтвердження тому — понтійська політика Риму. Мине три століття і римляни, просунувшись до берегів Понту, з того і починатимуть: розміщуватимуть гарнізони у приморських містах та будуватимуть нові фортеці.
Плани Александра під впливом подій змінювалися блискавично та непередбачувано. Персія впала разюче швидко. Дві переможних битви (Гранік, Ісса) завдали смертельних ударів східній імперії. Навесні 331 р. до н. е. після зимівлі в дельті Нілу, мав розпочатися небезпечний, з непередбаченими наслідками, похід власне на територію Персії.
На цей час, відзначимо, материнський поліс багатьох понтійських міст, зокрема Ольвії, іонійське місто Милет, що чинило відчайдушний опір, було після облоги захоплене непереможною армією Александра. Громадяни й члени їхніх родин, котрі уціліли, були продані в рабство. Можна собі уявити, яке враження це справило на ольвіополітів, та й мешканців інших, вільних (поки ще) еллінських полісів на берегах Понту!
Отже, напередодні вирішальної кампанії проти Персії у тилу македонян лишалися вільні, але не цілком лояльні елліни (і передусім — Ольвія), а також скіфи. Цілком логічним було б спробувати нейтралізувати можливий альянс представників полісних демократій і степових «варварів», організувавши проти військову експедицію із македонських володінь у Фракії.
Обставини для переможного походу навколо Понту також складалася цілком сприятливо. Шлях від Дунаю до Гавані Істріан контролювали дружні македонянам мешканці Істрії. Херсонес Таврійський йшов у фарватері македонської політики, керований не стільки союзницькими, скільки власними економічними інтересами, які виключали участь ольвійських конкурентів у торгівлі збіжжям та вином.
Плани стратегів
Першим на шляху Зопіріона стояли лише Ольвія й скіфи, які на той час уже знали як про сумну долю Мілета, так і більшої половини перських сатрапій. Перемога над Ольвією і скіфами відкривала ворота на схід, а чутки про цю перемогу прокладали шлях далі — подібно до того, як звістки про перемоги Александра відкривали йому ворота міст Персії не менш гарантовано, ніж списи й мечі його відважних бійців.
У самій Ольвії ситуація була критичною. Там назрівав конфлікт між боржниками й кредиторами. Форс-мажорні обставини в умовах війни, яка три роки спустошувала південні береги Понту, Малу Азію, а особливо — падіння цін на ринку рабів, не сприяли ані процвітанню ольвійської економіки, ані своєчасному поверненню кредитів. На додачу в місті була п’ята колона, яка таємно співпрацювала з македонянами.
Після перемоги Філіпа над скіфами й відступу кочовиків за Дунай, у Македонії, здається, степових «варварів» взагалі перестали брати до уваги. За три роки, що минули від початку перського походу, македонські стратеги встигли опанувати зовсім іншу, кардинально відмінну від часів Філіпа II Македонського, військову арифметику. До початку походу (334 р. до н. е.) Персія перевершувала володіння Македонії за територією у 50 разів, а за населенням — у 25. Підконтрольний Персії флот фінікіян панував на Середземному морі. У розпорядженні царя царів — чисельне ополчення сатрапій та навербовані за перське золото тисячі найманців-еллінів, чудова кавалерія, не кажучи про гвардію «безсмертних», колісних і бойових слонів, а також саків — родичів скіфів. Фінансові можливості Дарія III і Александра теж були не до порівняння.
Проти цієї потуги — 30 тисяч піхотинців і 5 тисяч вершників на чолі із царем Александром. Разом — 35 тисяч бійців, майже стільки ж, скільки у Зопіріона (він привів у степи 30 тисяч бійців). Ясна річ, що згідно з подібними розрахунками македонських стратегів ані ополчення ольвіополітів, ані кінні орди скіфів, навіть у випадку об’єднання, були не до порівняння з уже розгромленими на обширах Азії арміями Дарія ІІІ.
Навесні 331 р. до н. е. македонське військо виступило з Єгипту назустріч вирішальній перемозі над Персією. У вересні, біля селища Гавгамели, вона дала бій переважаючим силам Дарія III і перемогла. У голлівудському фільмі про Александра є батальна сцена із цього бою. У ній дуже яскраво показано атаку перської кінноти, а саме підрозділу кочовиків-саків на військо македонян. Грізні вершники у хмарах пилюки одягнені у... скіфські обладунки і тримають зброю, реконструйовані за матеріалами розкопок курганів у Північному Причорномор’ї! І не просто Причорномор’ї, а у Лісостепу, тобто на північ від володінь власне скіфів. І от із цими самими скіфами зустрілося військо Зопіріона у Понтійських степах улітку 331 року...
Невідредагована історія
Ми могли б ніколи не довідатися подробиць походу та його наслідків, за винятком тих, які вважали за потрібне оповісти нащадкам прихильні до Александра античні історики. І не довідалися б ніколи, якби серед руїн Ольвії археологи не натрапили на фрагменти розкішного мармурового постамента. Першу частину знахідки — розколоту надвоє частину витягли із землі 1848 р. Наступну, із дванадцятьма рядками напису, знайшли 1900 року. І лише у травні 1978 р. усі фрагменти були нарешті зібрані разом і прочитані. Цей постамент нині прикрашає експозицію Одеського археологічного музею. Напис датували 20–30-ми рр. IV ст. до н. е.
Це була постанова від імені Ради й демосу (тобто народу) Ольвії, а у ній ім’я людини, якій сучасники й співгромадяни вирішили віддячили таким чином за порятунок своєї Батьківщини. Його звали Калліник, син Євксена.
Саме він зумів знайти шлях до порятунку Ольвії, переконавши демос прийняти заходи для порятунку поліса у безнадійній ситуації. Через народні збори було проведено декрет про скасування усіх (!) боргів. Невідворотне наближення македонської армії зробило ольвійських фінансистів настільки кмітливими, що вони усвідомили одразу декілька речей: що ані Зопіріон, ані навіть сам Великий Александр за таких обставин ані виплат, ані відсотків по кредитам не гарантують, фінансисти замість золота або срібла отримають хіба матіобули (свинцеві снаряди для пращі), нехай навіть і позначені ім’ям царя Александра. Ну а місто, найімовірніше, буде розграбоване, а громадяни продані у рабство (як це було в Мілеті). Якщо ж поліс уціліє і збереже незалежність, то, можливо, збережеться бізнес. Декрет на честь Каллініка зафіксував ефективність заходу: «...була досягнута єдність жителів поліса, мобілізовані всі сили на оборону й тим самим урятована від македонського завоювання сама громада поліса». Так був вирішений конфлікт усередині ольвійської громади.
По тому було введено надзвичайні податки воєнного часу. Полісна скарбниця отримала кошти для військових видатків. Щоб заповнити лави воїнів на стінах міста, потрібні були додаткові людські резерви. Наступний декрет дав права громадянства тим, хто його не мав. І вони зобов’язані відтепер брати зброю на захист нині уже свого поліса. Але й цього виявляється замало. І народні збори дають волю рабам. Вони теж стануть на стіни.
Міські стіни, що вже побудовано — довжиною понад 3,5 км, має хтось захистити. Щоб поставити хоча б по одному бійцю, і на погонний метр стіни знадобиться більше трьох тисяч! Але чи зможе цей рідкий ланцюжок бійців-ополченців відбити штурм досвідченого і випробуваного у боях професійного війська? Не дивно, що у місті були люди, які (до речі, цілком обґрунтовано) щодо цього сумнівів не мали. І теж не сиділи склавши руки.
Мовчазні свідки подій
Про те, що відбувалося на ольвійській землі під час походу, значних писемних свідчень поки що немає. Із землі все ж таки вдалося витягти декілька цікавих речей. Серед них — лист Нікофана, сина Адраста. Поважний Нікофан на уламку амфори надряпав послання, у якому повідомляв про відправлення коня у подарунок Зопіріону. Знахідка листа дала сучасним історикам підстави для висновку про наявність у Ольвії п’ятої колони, що вела таємні переговори із ворогом. Імовірно, змову було розкрито. З розправою над змовниками пов’язують знахідку колективного поховання. У ньому виявлено останки 52 людей, забитих до смерті каменями або розстріляних із лука.
Більш красномовним свідченням перебування македонського облогового корпуса поблизу Ольвії є знахідки тих самих матіобул на території ольвійського некрополя (поблизу міських стін), і на розташованому неподалік приміському поселенні ольвіополітів.
Ці відлиті зі свинцю снаряди мають клеймо грецькими літерами: BASILEOS ALEXANDROU, що й означає БАСИЛЕВС (тобто цар) АЛЕКСАНДР. Побожні ольвіополіти, відповідно до прийнятих у ті часи звичаїв, використали подібні снаряди для підношень у міські храми. До року 331 р. нумізмати відносять появу в Ольвії монет зі свинцю. Нетрадиційний матеріал для тієї епохи, але символічний.
Фінал ольвійських подій
Археологічні розкопки Ольвії свідчать, що місто так і не було узяте македонянами. Не знайдено ані слідів штурму, ані навіть тривалої облоги, не кажучи про пожежу, обов’язку супутницю та індикатор запеклих бойових дій. Ольвія опісля походу Зопіріона економічно розквітла, поширивши володіння на узбережжі лиману. То невже тридцатитисячне військо забралося геть, залякане декретами міських зборів та виглядом ополчення з мобілізованих цивільних та учорашніх рабів?
Античні джерела містять звістки про те, що Зопіріон разом зі своїм військом сів на кораблі, а потім загинув разом із флотом і армією під час страшного шторму поблизу узбережжя нинішньої Одеської області. Однак маючи пристойний флот, армія Зопірона давно б марширувала на Кавказ або у Крим, залишивши у Ольвії для підтримки законності й порядку гарнізон та команду видужуючих. Адже місто на той час ще не мало стін з боку моря і македонському десанту залишалося б лише дійти до воріт і з тилу розігнати зі стін і веж ополченців. Що ж виявилося небезпечнішим і нещаднішим тоді за осінній шторм 331 р. до н. е.? Відповідь одна — скіфи.
Скіфський слід у давній війні
Запланований македонянами марш на Кавказ також проходив би скіфськими землями, не кажучи про те, що скіфів від моря (а відтак — від прибуткової торгівлі) могла відрізати новоявлена македонська наддержава. За таких обставин скіфи навряд чи стали б відсиджуватися у безмежних степах.
Для постачання багатотисячної армії, що відправилася у далекий похід, македонянам були потрібні опорні пункти. Такими базами могли стати декілька міст: Тіра, Ніконій (їх руїни нині розкопують у Одеській області) та Гавань Істріан (у районі Сухого Лиману під Одесою). Гавань Істріан була останнім портом на шляху до Ольвії. Вважають, що вона належала місту Істрії, на той час — союзному македонянам.
Як стверджують археологи, Ніконій і Гавань Істріан, було сплюндровано близько 330 р. до н. е. Серед руїн знайдено скарби монет, за якими так ніхто і не повернувся. Отже, господарів хтось винищив. Претендентів на здійснення цього рейду два: ольвіополіти та скіфи. Перші докладно описали подвиги Кілліника, включно з морським десантом для звільнення від піратів святилища Ахілла Понтарха на нинішньому острові Зміїному. Але перемога над союзниками македонян до цього переможного реєстру внесена не була. Ольвіополітам навряд чи були потрібні руїни на місці еллінських портів — вони з більшою для себе користю взяли б їх під контроль.
Залишаються скіфи. Це їхній рейд міг перетворити на дим і попіл продовольчі запаси на базах Зопіріона, підірвавши постачання ворожої армії, що зробило б наперед безнадійним похід уздовж північного узбережжя Понту. Імовірно, саме отримавши звістку про загибель Ніконія та Гавані Істріан, полководець був змушений терміново повертатися у Фракію, щоб якось розв’язати проблеми, а зробити він це міг тепер тільки морським шляхом. Бо поблизу Гавані Істріан і Ніконія з’явилися загони скіфів. Тож лишався вільним лише шлях по морю, непідвладному кінним стрільцям. Але ж не осіннім штормам...
Війна на скіфському золоті
Серед скіфських скарбів є ще один слід тих подій. У гробницях двох курганів — Чертомлика й одного із П’ятибратніх знайдено золоті обкладки піхов мечів із зображеннями бою між скіфами та воїнами, скажімо так, із еллінського світу. Ще одні піхви з того ж регіону виставлені у Метрополітен-музеї. Фахівці датують ці вироби другою половиною — кінцем IV ст. до н. е., тобто саме часом протистояння.
З одного боку, перед нами ілюстрація до давнього міфу або епосу. Однак цю сцену цілком можна було б визначити, як «тріумф скіфської зброї». Четверо скіфів, три піших і один кінний, протистоять шести пішим супротивникам. І цей бій закінчується не на користь еллінів. Їхнє шикування порушено, і замість незламної фаланги скіфам протистоять окремі бійці. Двоє з них уже поранені, один — стрілою. Відзначимо, що одного з еллінів (він крайній ліворуч, у шоломі із гребенем) дослідники йменують «полководцем». Він обернувся, призиваючи підмогу. При цьому, його от-от уразить зброєю скіф, який тримає в лівій руці лук. Другий еллін намагається відбити удар списом, що його інший скіф наносить його соратнику. Можливо, що на обкладці піхов викарбувана подія (скажімо, загибель еллінського полководця), яка вирішила долю невідомої нам війни.
Знахідка кількох ідентичних піхов для мечів наводить на думку щодо виготовлення серії «нагородної зброї». Піхви було знайдено у похованнях скіфських владик, тож цілком імовірно, що хтось із них саме виступив у ролі замовника і пояснив майстру подробиці сюжету.
Поховання у кургані Чортомлик могло належати верховному володарю Скіфії, а у П’ятибратньому — правителю однієї з її областей, то можна припустити, що у цьому воєнному конфлікті була задіяна чи не вся скіфська «вертикаль влади». Географія розташування згаданих курганів (Чортомлик — у Подніпров’ї, П’ятибратній — у Подонні) унаочнює, з якої території були зібрані скіфи-переможці.
Навряд чи набіг проти Ольвії або Боспору вимагав «загальної мобілізації» скіфів від Борисфена до Танаїса. Єдиним суперником, проти якого варто б було збирати таку армію, тоді було військо непереможного Александра або його полководців.
Міг бути ветераном тієї війни знатний скіф, похований у Бабиній Могилі. Срібний налобник його бойового коня прикрашало зображення предка скіфів, котрий спирається на палицю самого непереможного Геракла. Імовірно, був учасником переможного походу проти македонських агресорів також і воїн, похований у Соболєвій Могилі. Серед інших речей знайдено тут трофейний срібний килик із продряпаною на дні грецькою «альфою» (перша літера імені царя македонян).
Перелічені вище кургани (окрім П’ятибратнього) розташовані у нижній течії Дніпра, всього у декількох днях шляху від Ольвії. Межі ж володінь їх власників перебували південніше.
Вітчизняні історики, які почуваються спадкоємцями непереможних степових воїнів, звичайно, пишуть, що армію Зопіріона під час відступу винищили скіфи. Історики, котрі народилися у країнах на правому березі Дунаю, через відчуття певних родинних зв’язків із трибаллами та гетами вважають, що це саме їх далекі предки розгромили македонян. Що ж про цю подію насправді думали самі скіфи або трибалли із гетами (а головне — як цьому посприяли) ми навряд чи довідаємося.
Відступ з-під Ольвії не був схожим на тріумфальний похід. Можна уявити, які урочисті проводи влаштували македонянам на розкислих від осінніх дощів шляхах, а то й у вкритому першим снігом Буджацькому степу скіфи, пам’ятаючи колишню поразку Атея й полон своїх родичів. Напевне, вони не стали чекати, поки незламна македонська фаланга розгорнеться до бою на рівнині. Найімовірніше, степові воїни використали стару, добру тактику часів Перської війни: засипали македонських воїнів стрілами.
Не менш гарячий прийом на рештки македонського експедиційного корпуса чекав за Дунаєм, де трибалли щепам’ятали про багату здобич, вісім років тому перехоплену Філіпа Македонського. Це не кажучи про цілком зрозуміле бажання відплати за криваві рейди Александра чотири роки тому.
Археологічним свідченням загибелі якоїсь частини македонських бійців у степах може бути знахідка, зроблена поблизу сучасного молдавського села Оленешть. Тут натрапили залишки захисних обладунків із мітками їх власників та інші речі. Це парадне озброєння могло належати офіцерам з армії Зопіріона. При вивченні предметів із цього скарбу, дослідниками особливо було відзначено той факт, що на бронзових обладунках добре помітні сліди ударів.
Так, дещо зі зброї бійців армії Зопіріона явно перепало скіфам — у похованнях від Істра до Танаїса й понині археологи знаходять античні бронзові шоломи й поножі. Одних кнемід античного зразка в такий спосіб було знайдено кілька десятків. Цілком імовірно, що серед них можуть бути трофеї війни із Зопіріоном.
Інші законні власники не повернулися навіть за своїм золотом і сріблом. У 1967 р. у с. Орловка в Одеській області (поблизу переправи через Дунай) у стародавньому бронзовому глечику знайдено скарб монет-статерів. Вони були виготовлені в малоазійському місті Кізик між 405 і 350 рр. до н. е., а останній рік, коли місто випускало таку 330-й до н. е. Зрозуміло, монети могли бути в обігу досить довго, але після 330 р. кізикіни повсюдно витіснено золотими, викарбуваними за велінням Александра з незліченної перської здобичі. 331 р. до н. е. кізикіни, захоплені Александром в Азії, цілком могли бути використані Зопіріоном для набору війська і забезпечення походу до стін Ольвії.
До того ж часу належать декілька скарбів з істрійськими монетами, знайдені уздовж імовірного шляху наступу чи відступу македонської армії. За двадцять три століття законні власники так і не вилучили свої заощадження із «земельного банку». Тепер кізикіни прикрашають експозицію Одеського археологічного музею, нагадуючи про події, що відбулися майже 2300 років тому.
Скорботна звістка, яка не засмутила царя
Утім військові за всіх часів не схильні детально описувати свої поразки та вчасно доповідати про них начальству. Особливо такому, як Александр Великий. Звістка про загибель армії Зопіріона дійшла у ставку Александра на території Персії через рік — восени 330 р. до н. е. Збереглися свідчення, що цар не особливо засмутився невдачею Зопіріона. Чому? Дехто із сучасних дослідників припускає, що цар просто не бажав ділити з ким-небудь славу переможця непереможних скіфів. А ще восени 330 р. на царя Александра чекали не менш значні та поважні справи, ніж підкорення Скіфії.
Хоч би як там було, скіфи постаралися або буря, але ні Зопіріон, ні його 30 тисяч бійців у тил до персів так і не вийшли. Так зненацька скіфи виступили у ролі заступників Перської держави, владика якої лише 180 років тому зробив спробу скорити їхній край.
Що ж отримали у нагороду переможці Зопіріона, адже навіть якщо війну виграла буря, то виграш однаково повинен був у результаті дістатися цілком конкретним еллінам і «варварам». Найбільшою нагородою для тих і інших стала воля. Ані північне узбережжя Понта Евксинського, ані Крим так і не було включено у велику імперію Александра.
Що виграли елліни? У Ольвії взяла гору (нехай і не дуже надовго) демократія. Було відбудовано старі й закладено нові поселення, оновлені й зведені нові укріплення, вільний і незалежний поліс швидко багатів на торгівлі, одне слово, настало економічне процвітання. Найкоштовніші свідки цього процвітання, що дійшли до наших днів — виготовлені на монетному дворі Ольвії вже 330 р. до н. е., незабаром після описаних подій, срібні, а пізніше й золоті монети. На останніх — лик Борисфена, а на звороті — дельфін і дві букви: OL — тобто «Ольвія». На срібних монетах, окрім Борисфена, помістили зображення зброї скіфського типу — малого лука у футлярі-гориті й бойової сокири на довгому руків’ї. Двадцять три століття тому ці монети рознесли звістку ближнім і дальнім полісам, друзям і ворогам, еллінам і «варварам»: Ольвія живе! Ольвія перемогла своїх ворогів і процвітає. А зображення характерної зброї нагадувало друзям і ворогам: за нами не тільки давній Бог — Борисфен, за нами — Скіфія.
Усвідомивши значення й важливість подій, що мали місце, вдячний ольвійський демос ще за життя увінчав нагородами (кінна статуя, присвячена Зевсу Рятівникові, золотий вінок і тисяча золотих) свого громадянина (і професійного фінансиста) Кілліника. Історія зберегла свідчення лише про два випадки, коли еллін, громадянин поліса, отримав за свої заслуги подібні (за значенням і вартістю) почесті та нагороди.
Правителі скіфів отримали те, чого найбільше їм належало бажати: славу й багатство, підтвердивши трохи підупалу вже славу непереможних. Збереглася звістка про те, що 328 р. до н. е. під час переможного походу до Персії посли з далекої «варварської» Скіфії відвідали для якихось важливих переговорів у його ставку. Оскільки такого рангу переговори не обходяться без взаємних розкішних дарунків, до скіфів мали потрапити виготовлені еллінами золоті вироби. Цілком імовірно, що серед золота, знайденого за останні 150 років, є дарунки, відправлені непереможним царем Александром не менш непереможним скіфським володарям. Археологи припускають, що саме із цією подією, можливо, пов’язана серія золотих горитів — футлярів для лука. На сьогоднішній день було знайдено чотири таких вироби: у курганах Мельгуновському, Чортомлик, Мелітопольському і П’ятибратньому.
Варто нагадати, що ідея походу в Скіфію ніколи не полишала царя Александра. Прийом під час перської кампанії двох посольств «європейських» скіфів (328 і 324 рр. до н. е.) переслідував, як вважають, крім іншого, мету з’ясування потенціалу вірогідного супротивника. Збираючись підкорити Індію, великий завойовник мріяв повернутися до Еллади, щоб потім через Геллеспонт і Пропонтиду піти у Причорномор’я — з усіма силами, морськими й сухопутними. Перелік наступних у черзі країн і земель, що підлягали завоюванню, був досить представницький: Аравія, Лівія, Карфаген, Сицілія, Італія... Але вже у травні 323-го царя не стало, а його плани й задуми плисти до Понту залишилися нездійсненими. Спадкоємцям великого царя довелося ще повоювати і зі скіфами, і з понтійськими полісами. Однак наступні події навряд чи до порівняння із тим, що очікувало на цей край у випадку здійснення великих задумів Александра.