Оксана Ліфантій
У науковій літературі склалися кардинально протилежні погляди на те, хто створив історії про скіфів і з яких причин. Частина вчених наголошує на тому, що це в більшості історії самих номадів (із цим погоджуюсь і я), проте сильно переписані під себе греками. Існує і кардинально відмінна думка, що бажання еллінів заявити свої права на тутешні території проявилося у адаптації вже існуючих у Греції міфів під місцеві терени. Для цього нібито грецькі колоністи, які переказували історії Геродоту, вказали своїх богів і героїв як скіфських пращурів. Цей погляд видається дещо зверхнім. Адже наявність окремих сюжетних подібностей не може нівелювати цілого спектра неповторних моментів, екзотичних звичаїв та унікальних імен.
Зважаючи на можливість правомірності буд-якої із названих думок, можна стверджувати, що скіфи, не маючи писемності, завдяки власній усній фольклорній традиції, спромоглися через писемних сусідів закарбувати свої звичаї в історії. Звичайно, ці перекази зазнали сильних змін через переосмислення та суб’єктивність давньогрецьких істориків, а також унаслідок численних переписів та запозичень текстів давніми письменниками. Відголоски скіфських міфів можна бачити і у значно пізнішому осетинському «Нартському епосі». Проте у випадку з останнім, треба зважати на значну часову та культурну відстань між цими іраномовними народами (скіфами та осетинами).
Не можна однак ігнорувати поодиноких запозичень із грецьких міфів, що присутні у скіфському логосі. Це, передусім, пригоди Геракла, а також опис амазонок. Саме із цих грецьких історій, які однак суттєво підлаштувалися під місцеві міфі ми і почнемо.
Подвиги Геракла
Вплив скіфської культури та міфо-епічної традиції виявився настільки потужним, що навіть історії про найвідомішого грецького героя зазнали змін. Так протягом V ст. до н. е. одразу чотири подвиги Геракла прив’язали до теренів Скіфії. Один подвиг Геракла (про бугаїв Геріона) був вплетений у скіфську генеалогічну легенду шляхом створення її еллінського аналогу********. Інша пригода за Піндаром дещо змінилася — Геракл досяг Істра та країни гіпербореїв, переслідуючи Керинейську лань. Також він проходив Скіфії і країну гіпербореїв, йдучи за яблуками Гесперід. Навіть відомий його бій з амазонками на р. Термодонті у Малій Азії, у поемі Еврипіда (також V ст. до н. е.) раптово перемістився на узбережжя Меотіди (Азовського моря).
******** Докладніше див. «Онуки Борисфена», с. 116.
Цікаво, що зображення Геракла набули популярності у середовищі скіфської еліти, вони з’являються на прикрасах кінської вузди та церемоніального одягу.
Амазонки
Творцями міфів про амазонок беззаперечно можна вважати греків, оскільки історії про це легендарне плем’я відомі задовго до знайомства греків зі скіфами — з циклу, присвяченого Троянським війнам. До колонізації сучасних теренів України, еллінська міфотворчість пов’язувала амазонок зі Малою Азією, а саме Південним Причорномор’ям. Згодом, після знайомством зі скіфськими воїтельками, вірогідно, було настільки потужним, що патріархальні елліни значно змінили свої легенди про амазонок. Говорячи про походження племені савроматів, Геродот переповідає легенду, де мовиться про воїтельок: «Коли елліни билися з амазонками… на морі амазонки, напавши на чоловіків, зарізали їх… І так вони прибули на Маєтідське озеро до Кремнів… знайшовши там стайню коней, вони захопили їх і почали на конях грабувати скіфські господарства. Скіфи не могли зрозуміти… що це за плем’я. …вони вирішили більше ні в який спосіб не вбивати їх, але послати до них своїх юнаків у такому числі, скільки було там жінок. Так вирішили скіфи, бажаючи мати дітей від амазонок. …вони об’єднали обидва табори і почали жити разом і кожен із них мав за свою жінку ту, з якою він уперше з’єднався. …Вони перейшли ріку Танаїд... Коли вони прибули в край, де вони й тепер мешкають, там і оселилися. І відтоді і дотепер жінки савроматів живуть, як і за давніх часів, тобто і на полювання їздять увесь час верхи і разом із своїми чоловіками і без них, і на війну ходять, і одягаються так, як чоловіки» (Herod, IV, 110–116).
В античній традиції образ амазонки було представлено не тільки у літературних пам’ятках, а й у образотворчому мистецтві. Зазвичай амазонку було зображено в образі молодої дівчини у чоловічому костюмі перського вигляду. Найбільш популярною в античному мистецтві була тема амазономахії — битви грецьких героїв з амазонками, які ілюстрували загально грецькі міфи. Багатофігурні рельєфні композиції широко використовувались в оздобленні архітектурних споруд та саркофагів. Зображення амазонок є на виробах торевтики.
Завдяки археологічним дослідженням стало очевидно, що в середовищі кочовиків дійсно існувала практика залучення жінок до бойових дій. Поховання жінок, у поховальний інвентар котрих включено деталі озброєння, були поширені в усьому ареалі скіфської культури у Східній Європі. Відповідно до останніх розробок, приблизно чверть із загальної кількості скіфських поховань із зброєю належить озброєним жінкам, тобто кожен четвертий скіфський воїн міг бути жінкою. Антропологічний тип так званих амазонок не відрізняється від основної маси населення Скіфії. Так само, їхній поховальний обряд ніяким чином не вирізняється із загальної поховальної традиції.
За характером супровідного інвентарю можна говорити і про соціальний статус цих жінок. Загалом вони представляють так званий середній клас. Аналіз поховального інвентарю свідчить, що скіфські амазонки посідали рівне з чоловіками і, очевидно, незалежне становище в суспільстві. Відповідно, і наявність зброї в наборах їхнього речового супроводу може розцінюватися як приналежність цих жінок до активних учасників військової організації скіфів. Поховальні пам’ятки воїтельок засвідчують, що передусім вони були озброєні луками, дротиками та списами. Мечі та захисний обладунок зустрічаються у похованнях жінок у виключних випадках.
Огляд матеріалів, пов’язаних із похованнями скіфських амазонок, показав, що деякі з жінок отримали бойові травми, які призвели до загибелі. У низці випадків також фіксуються загоєні травми. Вік жінок зі зброєю, зафіксованих у некрополях Північного Причорномор’я коливається від 16 до 60 років. При цьому має сенс зауважити, що деякі з амазонок були поховані разом із маленькими дітьми (одним чи двома) і, навіть, у супроводі явно підлеглих чоловіків.
Таким чином міфологічні перекази про амазонок втілили передусім епічну і романтичну складову уявлень античних греків про войовниче «варварське» середовище. Тоді як матеріальні свідоцтва вказують на більш прагматичну ситуацію. У кочовому середовищі з його підвищеною мілітаризацією жінки залучались до воєнних дій через необхідність виживання племені.
Як бачимо, навіть суто еллінські легенди зазнали значних змін внаслідок скіфського впливу. Перейдемо тепер до власне міфів, які з більшою вірогідністю мали саме скіфську підоснову.
Літературність та міфологічність опису народів Скіфії та їхніх сусідів
Побіжно слід згадати про опис народів, що населяли Скіфію. Адже його можна віднести до міфів, ніж до замальовок реальної етногеографії.
Дослідники невпинно сперечаються вже більш як століття, де насправді проживали ти, чи інші племена, проте консенсус настане не скоро, якщо настане взагалі (див. праці М. І. Артамонова, Б. М. Гракова, Б. А. Шрамка, Б. М. Мозолевського та ін.). Основна причина цього — слабка географічна прив’язка та точність вказаних відстаней. Додатковим аргументом міфологічності розповіді є явна казковість у описі окремих племен. Один із пасажів опису народів Скіфії має такий вигляд: «Від гавані борісфенітів (бо вона розташована якраз посередині приморської частини всієї Скіфії), від неї і далі перший народ, котрий можна зустріти, це калліппіди, які є напів елліни і напів скіфи, над ними є інший народ, що називається алізонами. Вони і калліппіди взагалі мають такий спосіб життя, як і скіфи, але сіють і їдять пшеницю і цибулю та часник і сочевицю та просо. Над алізонами живуть скіфи оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж. Ще далі над ними живуть неври, а далі на північ від неврів, наскільки я знаю, є незалюднена країна. Оці народності живуть уздовж ріки Гіпанія на заході від Борисфена» (Herod, IV, 17). Далі ж давньогрецький історик додає подробиць, які інколи і йому самому видаються нісенітницями. Наприклад, про неврів він пише таке: «Цих людей підозрюють у тому, що вони чаклуни. Бо скіфи і елліни, що живуть у Скіфії, кажуть, ніби один раз на рік кожний із неврів стає вовком на деякий час, а потім повертається і знову стає людиною. Мене вони цим оповіданням не переконали, але вони на цьому наполягають і ще підтверджують клятвою» (Herod, IV, 105).
Про віддалені від Скіфії народи знаходимо такі згадки:«…Проте лисі люди розповідають, а я їм щодо цього не йму віри, ніби на цих горах живуть люди з козячими ногами, а якщо піти далі від них, то там є люди, що сплять шість місяців щороку, і цього я аж ніяк не можу припустити…» (Herod, IV, 25).
Отже, в етноописі Скіфії бачимо значну казковість, яка була зумовлена і відсутністю усвідомлення тогочасними людьми різниці між реальними та міфічними історіями, і суттєвим спотвореннями джерел через чисельні переказування від людини до людини та можливо бурхливу фантазію інформаторів. Саме тому до цих описів треба підходити з обережністю і розуміти високу долю міфотворчості присутньої в них.
Строката історія Геродота і на всілякі історії про міфічних персонажів. Вірогідно, первинно вони були міфами, що мали на меті простою мовою пояснити світобудову і певні культурні та соціальні звичаї. Такими історіями насичений фольклор будь-якого народу. Так, про власне походження скіфи уклали окрему легенду, в якій згадані і славні предки окремих племен Скіфії, і їхні батьки-боги.
Історії про царів
Відомі з творів Геродота і легенди про скіфських царів (василеїв), що були радше міфічним персонами, а їх історії життя були радше повчаннями. Розглянемо найяскравіші з них.
Аріант
Саме з іменем цього міфічного правителя пов’язана легенда, що була покликана показати численність, згуртованість та могутність скіфського народу. «Отже, проміж рік Борисфен і Гіпаній є місцевість Ексампай... В тому місці стоїть казан у шестеро більший від кратера, що його присвятив Павсаній, син Клеомброта в гирлі Понту Евксіну… Цей казан у Скіфії вільно вміщує шістсот амфор і завтовшки цей скіфський казан має шість стіп. Як кажуть тубільці, його було зроблено з наконечників стріл.… їхній цар, якого звали Аріант, захотів довідатися, скільки є скіфів, і для цього наказав усім скіфам кожному принести по одному наконечнику стріли. А хто не принесе, тому він загрожував смертю. Отже, коли йому принесли дуже багато наконечників стріл, він вирішив спорудити з них постійний пам’ятник. З них він зробив цей казан і присвятив його тому Ексампаєві» (Herod, IV, 81).
Атей
У давньогрецького історика Плутарха (І–ІІ ст. н. е.) у його «Висловах царів та полководців» зустрічаємо оповідь про іншого скіфського царя Атея, що звертався до відомого очільника Македонії Філіпа ІІ: «Ти володарюєш над македонянами, що навчені воювати з людьми, а я — над скіфами, котрі можуть боротися і з голодом, і зі спрагою». Посланців Філіпа він запитав, чистячи коня: “чи робить так Філіп?”. Захопивши у полон чудового флейтиста Ісменія, він наказав йому зіграти на флейті; коли інші дивувалися його грою, він заприсягнувся, що із більшим задоволенням слухає іржання коня» (Plut., Apopht. reg. et imp.).
Отже, навіть після зникнення кочових скіфів, слава про їхню войовничість та відданість справі множилась у оповідях істориків. Цікаво, що саме цар Атей, за переказами примудрився дожити до дев’яноста років і славно загинути у бою. І він був єдиним скіфським правителем, що мав власну монету, яка була символом його влади, а не засобом платежу.
Історії про віровідступників
Незважаючи на переконаність багатьох дослідників у реальності існування наступних персонажів, їхні історії також здебільшого були повчальними. Показували вони і те, що стане зі скіфом, навіть дуже знатним у випадку його зради своїм богам.
Анахарсіс
«Вони всіляко уникають запозичати іноземні звичаї жодного народу і зокрема еллінські звичаї, як це доводять випадки з Анахарсієм і потім із Скілом. Анахарсій об’їздив колись більшу частину світу. Під час своїх подорожей він набрався багато мудрості, а потім повернувся до своєї країни, до Скіфії. …Анахарсій дав урочисту обітницю Матері богів, якщо він повернеться живий і здоровий на свою батьківщину, принести жертву, так само, як він бачив у кізікенців, і що він улаштує всенічне святкування. Коли він прибув у Скіфію, то заглибився в так звану Гілею... і почав справляти свято з усіма обрядами на честь богині, тримаючи в руках тимпан і навісивши на себе священні зображення. Коли він справляв ці обряди, його побачив один скіф і повідомив про це царя Савлія. Прибув туди і сам цар і ледве побачив Анахарсія, що справляв там обряди, вистрілив у нього з лука і вбив його. І тепер, коли хтось спитає скіфів про Анахарсія, вони твердять, що не знають його, саме через те, що він відвідав Елладу і справляв іноземні обряди. Проте мені розповів Тімн, представник Аріапейта, що Анахарсій із боку батька був дядьком Ідантірса, скіфського царя, і сином Гнура, внука Спаргапейта і сина Ліка. Якщо таке було походження Анахарсія то його вбив його брат, бо Ідантірс був сином Савлія, а Савлій був тим, хто вбив Анахарсія… Отже, він загинув через те, що хотів завести іноземні звичаї, і через те, що спілкувався з еллінами» (Herod, IV, 76–77).
Скіл
«…в Аріапейта, царя скіфів, серед інших його дітей, народився Скіл. Він народився від матері істріянки… і його мати навчила його еллінської мови та еллінської грамоти. Згодом… Скіл одержав царську владу… Скілові, хоч він і був царем скіфів, не подобався скіфський спосіб життя, і зокрема порівняно з еллінськими звичаями… і ось що він зробив. Щоразу коли він приводив скіфське військо до міста борісфенітів… Скіл залишав своє військо в передмісті, а сам заходив у місто і наказував зачинити брами, знімав із себе скіфський одяг і надягав еллінський і в ньому походжав на агорі без почту і без списоносців і без усіх інших супутників... і в усьому іншому він наслідував еллінський спосіб життя і приносив жертви богам за еллінськими звичаями. …Він побажав бути присвяченим у містерії Вакхічного Діоніса… І коли там проходив Скіл зі своїм почтом і скіфи побачили, як він справляє вакхічні містерії, то, вважаючи це за найбільшу ганьбу, зійшовши з башти, повідомили про те, що побачили, все скіфське військо. …скіфи призначили своїм проводирем його брата, Октамасада, народженого від дочки Тіра, і підняли повстання проти Скіла. А він… втік до Фракії. Про це почув Октамасад і вирушив у похід із військом проти Фракії. Проте, коли він… зустрів там фракійське військо готове до бою, але Сіталк послав посланців до Октамасада сказати йому: «Чи є потреба битися нам одному з одним? Ти син моєї сестри і в тебе перебуває мій брат. Видай його мені, а я видам тобі твого брата, Скіла…»... Октамасад прийняв цю пропозицію і видав Сіталкові свого дядька з боку матері, а сам узяв собі свого брата Скіла. Так і Сіталк узяв свого брата і пішов, а Октамасад там-таки відрубав голову Скілові. Отак обороняють свої звичаї скіфи і таку кару накладають на тих, хто хоче запозичити іноземні звичаї» (Herod, IV, 78–80).
Таким чином, наведені дві історії показували рівність усіх скіфів перед богами і не відворотність суворого покарання у випадку віровідступництва.
Отже, незважаючи на подекуди явний вплив літературної та міфічної еллінської традиції, більшість розповідей про скіфів, залишені їх сучасниками греками, мали велику долю скіфського компонента. Лише у Геродота майже вся четверта книга присвячена безкінечним описам «варварського» побуту, релігії та міфів. Чого лише вартує переказ Скіфо-перської війни із чималою кількістю закладених у нього сенсів (послання скіфів, полювання на зайця, згадки про організацію війська та ін.******** Навіть побіжний огляд у цьому пасажі демонструє важливу фольклорну складову скіфської історії, як настанов та навчань, що переказувалися скіфами від покоління до покоління, і тим самим пояснювали як жити правильно, щоб не розгнівати богів.
******** Докладніше див. «Скіфо-перська війна», с. 30.