Михайло Відейко
Історія економіки Скіфії, або, радше, скіфського часу, починаючи з VIII–VII ст. до н. е. налічує кількасот років. Це були часи, коли наявні системи життєзабезпечення — хліборобство, тваринництво ще були дуже залежні від природних умов. З іншого боку, вже існували спільноти, які спробували убезпечити себе від примх природи, створивши державні інституції — це дозволяло їм неодноразово переживати кризові явища. Скіфи існували на пограниччі з такими спільнотами, вели з ними справи і неодноразово намагалися поставити їх під свій контроль або пограбувати — часом досягаючи успіхів. По тому давні держави, бажаючи покласти край подібним зазіханням на власний добробут, завдавали удари (іноді досить дошкульні) — у відповідь: від походу Дарія І до рейдів понтійських військ під проводом Діофанта або римлян Тиберія Плавтія Сильвана. З іншого боку, скіфи виявилися корисними партнерами для «цивілізованих» суспільств, яким життєво необхідні були раби та найманці для ведення нескінчених війн. Викладені вище обставини також зумовили певні особливості економіки цього часу.
Нижче ми розглянемо основи життєзабезпечення скіфів — хліборобство, тваринництво, а також нехарчову сферу виробництва — від домашніх промислів до різноманітних ремесел. З-поміж останніх вилучено металургію та ковальство — ці галузі виробництва «раннього залізного віку», як особливо важливі докладно розглянуто у окремому розділі, так само, як і питання торгових шляхів і торгівлі********. Поза розділом залишено також питання «військово-грабіжницької» економіки********, яка в умовах періодичної нестачі ресурсів стала доповненням до традиційних систем життєзабезпечення.
******** Див. «Металурги і ковалі залізного віку», с. 219, та «Транспорт і торгові шляхи», с. 232.
******** Докладніше про це питання див. «Розквіт Скіфії», с. 36.
Скіфський хліб
Перелік скіфів, складений Геродотом близько двох з половиною тисячі років тому, містив принаймні два племені, які були причетні до землеробства: це скіфи-орачі та скіфи-хлібороби. Історики та археологи новітніх часів розміщують їх на північ від «скіфів царських» у яких вбачають кочовиків, основою економіки яких було тваринництво. У цю просту і зрозумілу картину археологічні джерела вносять певний безлад: виявляється, що матеріальна культура пов’язаних з хліборобством «скіфів» настільки відрізняється від способу життя мешканців степів, що постає питання: а чи були ті перші скіфами взагалі? Виявляється також, що на території Таврики, у північно-західній її частині, теж були скіфи, які займалися хліборобством. На додачу, виявилося, що сини степів також вирощували зернові.
Але це ще не все. Довгий час вважали, що скіфи — орачі та хлібороби — виробляли зерно на продаж, збуваючи його еллінам. Палеоботанічні дослідження показали, що у Лісостепу, де мешкали згадані племена, відомі переважно плівчасті пшениці та ячмінь, які навряд чи реально було збути еллінам (це зараз плівчасті пшениці користуються шаленим попитом як «здорова їжа». Забудемо на хвилину логістику, адже відомо, що транспортування товарних партій зерна у античні часи здійснювали виключно водою, а основна артерія Скіфії тих часів — Борисфен все ще була перекрита порогами. Ті ж палеоботанічні відомості свідчать що зерно, придатне на експорт скіфи вирощували у двох регіонах: на Нижньому Дніпрі та Північно-Західній Тавриці — у обох випадках не раніше ІІІ ст. до н. е. І в обох випадках була присутня можливість транспортування врожаю по воді.
Однак у будь-якому разі в межах Скіфії та її найближчих околицях зерна вирощували достатньо, аби прогодувати і себе, і сусідів. Уже за тисячі років до появи скіфів-орачів на тій самій території носії трипільської культури налагодили систему хліборобства, за якої 30 осіб, задіяних у польових роботах могли прогодувати ще 70. За час, що минув із тих часів, продуктивність праці у сільському господарстві зросла, адже настала доба залізного рала і залізних серпів.
Орні знаряддя із залізними елементами у будь-якому випадку забезпечували швидшу і кращу оранку, аніж просто дерев’яні знаряддя. Недаремно, мабуть, серед небесних дарів у скіфській легенді згадано плуг (поруч зі зброєю — сокирою-секирою та чашею). Залізні серпи прискорили збирання врожаю: порівняльні жнива показали їх перевагу над трипільськими моделями, оснащеними крем’яними вкладнями у 1,5 рази. Це означає, що менше людей, задіяних у хліборобстві, могли забезпечити більшу кількість співплемінників, створити надлишковий продукт, одне слово, забезпечити зріст ВВП.
Останній, щоправда, так само залежав від кліматичних змін, як і в неоліті чи мідному віці, тому зміни в оточуючому середовищі, які відбулися у ІІІ ст. до н. е., суттєво «обвалили» цю галузь економіки. Одначе так сталося не в усіх регіонах — прикладом тому є згадані вище місцевості на Нижньому Дніпрі та у Тавриці, де скіфське хліборобство не лише пережило кризу, а й розквітло, як товарна галузь, орієнтуючись на перспективні ринки Еллади та Риму.
Зернові у Скіфії споживали всі, навіть кочовики, для яких каша та юшка були повсякденним харчем. Щоправда, вони задовольнялися переважно ячменем та просом, які самі і вирощували. Подрібнювали їх на кам’яних зернотерках — досліди показали, що на подрібнення 8–10 кг сухих зерен слід витратити від 2 до 2,5 годин, при тому щоденний раціон дорослої людини становив 0,8–1 кг крупи або борошна. Хліб не був загальнопоширеним продуктом — той же Геродот повідомляв про те, що не всі скіфи його випікають.
Тваринництво
Край, де жили царські скіфи, Геродот назвав Скіфською пустелею. При цьому він мав на увазі, вірогідно, відсутність там поселень чи міст, бо описуючи «пустелю» зауважив, що у ній багато трави, річок. Власне, трава і вода — основні ресурси для тваринництва. У степовій смузі в ранньому залізному віці набуло поширення кочове тваринництво. Про це виразно свідчать структура стада та картографування поширення археологічних пам’яток (поховань та поселень).
У стаді кочовиків кількісно (до 2/3) переважає дрібна рогата худоба, решта припадає на коней та велику рогату худобу. Це відкриває можливості випасання стада узимку, коли в Понтійських степах, чи то пак, Скіфській пустелі випадає сніг. Адже коні та корови, витоптуючи сніг, відкривають доступ до трави вівцям, які доїдають решту. Таке можливо у приморській смузі де снігу відносно небагато і тепліше взимку, аніж на півночі. Відповідно розташовані і поселення: зимівники ближче до моря, а літники — подалі на північ, на межі з лісостепом. Адже там влітку не так спекотно і не вигорає трава, не пересихають річки. Водні ресурси теж важливі, адже худобу та овець слід напувати кілька разів на день. У цьому відношенні річкова система у степовій смузі України створює непогані умови для такого виду господарювання.
Проведені дослідниками підрахунки вказують на те, що у скіфський час у степовій смузі теоретично могло прогодуватися понад 600 тисяч скіфів, використовуючи продукти кочового тваринництва. Це, ясна річ, максимальна цифра, яка приблизно відповідає наявним відомостям стосовно кочового населення причорноморських степів XVII–XVIII ст. Однак ці відомості малюють далеко не ідеальну картину постійної боротьби за виживання та хронічну нестачу ресурсів для кочового господарства, його вразливість від посух, холодних зим, епізоотій тощо. Наслідки — злидні серед кочового населення, ворожнеча через пасовища, спроби поліпшити добробут за рахунок сусідів. Власне, що і спостерігаємо для скіфського часу.
Приміром, із писемних джерел відомо про те, що степовики попереджали мешканців Боспору стосовно неприпустимості спроб випасати череди у степах, пропонуючи тим обмежитися гірською смугою. Однак власники степових пасовиськ не брали до уваги ту обставину, що регулярне випасання власних стад при постійному зростанні останніх веде до деградації пасовиськ. Свідченням такої деградації є та обставина, що серед мисливської здобичі, що її знаходять на місцях скіфських кочовищ, з часом зникають дикі копитні — кулан і тарпан. Їх зникнення можна було б списати на полювання (скіфи були вправні мисливці), але водночас зростає число кісток сайги. Здавалося, цих тварин мала спіткати доля інших копитних — але ні. Навпаки, судячи з кількості знахідок, сайгаки успішно розмножувалися на радість мисливцям. Секрет у тому, що тарпани і кулани їдять ту саму траву, що і вівці та коні, а от сайга — здатна харчуватися бур’янами, які виростають на місцях пасовиськ, що деградують. Між іншим, у цьому питанні вівці з ними цілком солідарні. Отже, поширення сайги — свідчення поступової деградації скіфських пасовиськ, що таки далося взнаки у ІІІ ст. до н. е. при зміні кліматичних умов.
Основним продуктом тваринництва для повсякденного споживання було молоко, з якого також виготовляли сир та кумис (на нього йшло кобиляче молоко). Що стосується м’ясної їжі, то з визначенням її складу виникають деякі труднощі. Іноді оперують статистикою, отриманою на підставі вивчення супутньої їжі з поховань. Тут на першому місці стоять кістки коня, далі йдуть вівці, за ними — інша худоба. Однак із тих самих відомостей випливає, що м’ясо їли лише 44 % скіфів. Іншу картину дають статистичні відомості по Кам’янському городищу — там їли більше худоби, а замикають підрахунки вівці. Зрозуміло, що склад жертовної їжі у могилах або харчування мешканців стаціонарних поселень — це різні речі, які не дають повної і реальної картини використання продуктів тваринництва.
М’ясо споживали переважно у вареному вигляді. Для цього існували чудові бронзові казани, найбільші з яких могли вмістити цілу баранячу тушу. Частини туші можна було приготувати також у керамічних горщиках, які є основною формою скіфського посуду. Споживали не лише м’ясо, але і відвар з нього. Бульйон навіть ставили в горщиках до могили, що засвідчено лабораторними дослідженням решток органіки у стінках давнього посуду.********
******** Див. «Золоті кургани Скіфії», с. 47.
Домашнє виробництво
Для повсякденного життя — від проведення польових робіт до приготування їжі та облаштування житла — потрібно було виготовити багато речей. До числа домашніх виробництв відносять обробку дерева, каменю, кістки та рогу, шкіри, ткацтво, виготовлення посуду. Це те, що робилося у кожному господарстві для власних потреб і власними силами та вміннями. Звичайно, у домашньому виробництві існував традиційний розподіл праці між чоловіками та жінками, старшими та молодшими. Більшість речей, які оточували рядових скіфів та скіф’янок у повсякденному житті були виготовлені їх власними руками. При цьому більшість інструментів, якими здійснювалися ці роботи, були продуктами ремесла, оскільки виготовлені із заліза.
Багато речей, необхідних для життя та господарства виготовляли з дерева. Маючи набір залізних інструментів — від сокир до ножів можна було виготовити багато часом досить складних речей. Із сировиною, схоже, проблем не було. У давні часи навіть у степовій смузі в долинах річок та у ярах можна було знайти будь-які дерева та кущі із різними властивостями: від твердого дуба до гнучких ясена і лози.
Значну кількість деревини використовували у будівництві (як житлових споруд так і поховальних камер гробниць там, де такий звичай існував), виготовляючи дошки, прямокутні у перетині бруси різного розміру. З колод витесували гробовища. Переважають вироби тесані, хоча відомі знахідки фрагментів пилок.
Про наявність у будівлях дверей свідчать знахідки заслонів з дерева на вході у поховання. Виготовлені вони з дощок 15–20 см завширшки, скріплених між собою. У конструкціях стін дошки скріплювали дерев’яними шипами, пази під які видовбано долотами.
Відомі фрагменти возів, виготовлені з дерева. Для виготовлення коліс застосовували різні породи дерева: дуб, найтвердіший, йшов на ступиці, ясен — на шпиці та обід. На обід накладали металеві шини. Враховуючи складність виготовлення подібних коліс вважають, що цим вже займалися фахівці, тоді як сам корпус транспортного засобу міг змонтувати зі зроблених власноруч деталей власник воза.
З дерева виготовляли також і меблі, відомі по знахідкам з поховань. У експозиції Археологічного музею Інституту археології можна побачити залишки сидіння — збереглися дві фігурні округлі ніжки, скріплені вставленим у пази бруском у верхній частині. У ряді поховань виявлено також ложа, виготовлені з дерева. Таким чином маємо повний набір меблів, яким могли скористатися, напевне, лише заможні особи, адже розміри пересічних напівземлянок не передбачають використання подібних меблів.
З дерева виготовляли різноманітний посуд. Найбільш популярні були чаші та блюда, які знайдено у похованнях. Чаші напівсферичної форми, відносно невеликі. Їх могли прикрашати по вінцям розкішно декорованими у «звіриному стилі» накладками з тонкого листового золота, прибиваючи золотими ж цвяшками. Блюда овальної форми, з виділеними ручками. Відомі також черпаки, вірогідно запозичені у лісостепового населення.
Знайдено набори залізних інструментів, які могли використовувати для виготовлення досить дрібних виробів, а також для різьблення. З дрібніших виробів відомі шкатулки (для косметики, відомі з жіночих поховань), футляри для дзеркал (поверхня з полірованої бронзи вимагала надійного захисту), піхви до мечів і навіть гольники. Відоме також було плетіння з кори із використанням дерев’яного каркасу: у похованнях виявлено кілька кошиків.
З дерева виготовляли також дерев’яні частини знарядь і зброї. Це ті ж плуги, руків’я до сокир і молотів, ручки для ножів та інших інструментів, древка для списів, дротиків та стріл, перехідники до втульчастих вістер, тильники для очеретяних стріл тощо.
Не оминули скіф’янки і наявність у деяких видів деревини ароматичних властивостей. Розтерті на порох ладан, кипарис і кедрове дерево (імпортовані з далеких країв) використовували для притирань, якими поліпшували шкіру тіла та обличчя.
У побуті скіфи використовували певну кількість виробів з каменю. У межах їх кочування було вдосталь виходів твердих порід (граніти), пісковику і вапняку. Для переробки зерна із твердих порід каменю роблено зернотерки та пести, які мали бути майже у кожному господарстві. Відомі спроби виготовлення зернотерок із вапняку. З граніту виготовлено блюда для жертовної їжі, відомі із поховань. Для розтирання фарб робили з каменю спеціальні палетки.
Ще не було забуте мистецтво обробки кременю. У цей час ще уміли виготовляти великі серпи з двосторонньою обробкою, які, вірогідно, використовували при заготівлі кормів. Знайдено відщепи кременю, які вставляли у дерево, створюючи ріжучі знаряддя. Більшість же знахідок уламків кременю використовували для видобування вогню. У деяких могильниках кремінь є атрибутом майже кожного поховання.
Необхідним атрибутом кожного воїна був камінь-оселок для заточування клинкової зброї та вістер стріл. Абразиви виготовляли з дрібнозернистого пісковику. Розмір вироба залежав від призначення. Найбільш масивні, розмірами до 28 х 22 х 9,5 см призначалися для направки масивних знарядь. У похованнях знаходять невеликі бруски, іноді з верхньою частиною вкритою золотою платівкою, отвором для підвішування до пояса. Уламки пісковика різної форми використовували ремісники при обробці бронзового та іншого литва.
Для нагрівання води та приготування їжі у керамічному посуді використовували кам’яні кип’ятильники: розпечені у вогнищі їх вкидали у горщики. Сучасні досліди показали, що для приготування літру відвару (впродовж 15 хв) потрібно мати під рукою від 2 до 3 кг розпеченого каміння.
Екзотичною категорією знахідок є округлі камені для «воскурівання» насіння конопель. Цей звичай скіфів описаний Геродотом: на розпечене каміння кидали розтовчене насіння конопель, а потім вдихали дим, отримуючи від цього задоволення. Ці камені теж відомі з поховань, вони сферичної форми (так звані «сфероїди») зі слідами дії вогню при багаторазовому нагріванні. Дрібніші розпечені камені кидали у керамічні курильниці, в які вже було насипано певну кількість насіння. Цей спосіб споживання конопель, як вважають, скіфи у IV ст. до н. е. запозичили у сусідів-савроматів.
Попри чисельні сцени із зображеннями скіфів у явно шкіряному одязі, не меншою є кількість знахідок решток тканин та знарядь, пов’язаних з їх виготовленням. Виготовляли тканини з вовни та рослинних волокон, переважно тих же конопель. Для мінімального забезпечення однієї дорослої людини одягом за деякими підрахунками вистачало ділянки конопель загальною площею близько двох соток.
Відомі знахідки керамічних та виготовлених із свинцю та навіть бронзи прясел різних типів та веретен (як із дерева так і з кістки). Відоме веретено довжиною 33 см виготовлене із срібла. Деякі веретена із заможних поховань виготовлені еллінськими майстрами. Таким чином прядінням займалися не лише рядові скіф’янки. Не забуваємо, що веретено у давнину було і магічним знаряддям, та і сам процес прядіння мав символічне значення.
Тканина йшла не лише на виготовлення одягу. З неї робили чохли (зокрема для дзеркал), загортали різні речі. При виготовлені кераміки старі ганчірки підкладали під денця посудин, аби вони не прилипали до дерев’яної поверхні. Нарешті тканини використовували у поховальному ритуалі: вкривали поховальне ложе, небіжчика, тканиною могли оббити стіни та стелю місця останнього спочинку знатного скіфа або скіф’янки.
Удома виготовляли і керамічний посуд. Про це свідчить, насамперед, технологія його створення, а саме ручне ліплення та випал без використання складного двоярусного гончарного горна. Тому скіфські горщики та миски мають чорний або темно коричневий колір, при цьому поверхня плямиста, а не одноколірна. Такий ефект можна отримати, випалюючи посуд у відкритому вогнищі. Є думка, що доступність імпортованого посуду еллінів «поховала» гончарне ремесло скіфів. З іншого боку, кочовикам було складно вести рухливий спосіб життя (влітку — на північній межі Степу, взимку — на узбережжі) важко було подорожувати по бездоріжжю, користуючись керамічним посудом. Для такого способу життя більш придатний посуд, виготовлений з бронзи, дерева і шкіри, традиційний для степових обшарів. Менш рухливе населення (до того ж бідніше за номадів, а то й залежне від них) теж не складало вагомого ринку збуту для гончарів, якість виробів яких була не надто високою. Таким чином, для розвитку власне скіфського професійного гончарства просто не існувало необхідних передумов.
Ремісниче виробництво
Там, де існував попит, хоча при цьому необхідна була спеціалізація у технологічно складних виробництвах, ремесло не лише існувало, але процвітало та вдосконалювалося. Ідеться про бронзоливарне ремесло, ковальство, зброярство, ювелірне і вже згадане виготовлення коліс. Оскільки про ковальство та ювелірне мистецтво мова піде у відповідних розділах, коротко зупинимося на двох видах діяльності: виготовлені виробів із бронзи та зброярстві. Огляд цих видів діяльності дає уявлення про стан ремесла у Скіфії в тих галузях, які користувалися попитом.
Бронзоливарне мистецтво Скіфії сягає своїм походженням та технологічними ноу-хау бронзового віку та увібрало традиції багатьох народів, з якими скіфи перетиналися впродовж своєї історії, що починалася, як відомо, «у глибинах Азії», як зауважив Геродот. Серед них традиції, що сягають Сибіру, Китаю, Середньої Азії, Кавказу.
Основна технологія — лиття по восковій моделі з використанням глиняних форм. Так виготовляли більшість виробів. Однак скіфам були відомі і двосторонні металеві форми, призначені для виготовлення втульчастих вістер стріл. Після відливання з виробу знімали литники, підправляли абразивами, доробляли при потребі різцями, шліфували. Використовували олов’янисту бронзу, трапляються вироби з латуні. Мідь найрізноманітнішого походження, включно з місцевим видобутком, олово імпортували. Судячи з кількості виробів, що дійшли до наших днів, особливих проблем із сировиною не було. Проби ґрунту, взяті на місці роботи майстерень, показують на значне забруднення оточуючого середовища під час діяльності таких майстерень.
Найбільшими виробами, які виготовляли майстри, були бронзові казани. Якщо залишити у спокої легендарний казан царя Аріанта, відлитий з вістер стріл «усіх скіфів» (нібито зі стінками товщиною у шість пальців та місткістю 600 амфор вина), то і реальні вироби, які можемо побачити у музеях викликають повагу до їхньої майстерності.
Наступними за розмірами є бронзові «Папаї» та інші навершя, використовувані переважно під час поховальних ритуалів
Проте більшість виробів значно менших розмірів та мають відношення переважно до спорядження коня. Це псалії, налобники, бляшки виконані у техніці литва по восковій моделі у традиційному «звіриному стилі», з великою майстерністю зображують реальних та фантастичних тварин. До цього ж спорядження слід віднести більш прості вироби — ворварки, кільця, розподілювачі ременів. Відливали також бляшки, якими прикрашали пояси вояків. Тут популярними були зображення тварин, з яких особливо популярним був вовк. Відома прикраса для щита з бронзи, виконана у вигляді риби на поверхні збереглися сліди позолоти. Знайдено бронзові платівки, з яких виготовляли обладунки, нашиваючи їх на шкіру.
Найчисельнішими були знахідки вістер стріл. Їх відливали у керамічних та металевих формах. За підрахунками Є. В. Черненка, один майстер упродовж відносно короткого проміжку часу міг забезпечити до сотні вояків. Можливо, певну частину боєприпасів відливали під час воєнних походів, де їх витрачали, судячи зі знахідок, у величезній кількості. Про це може свідчити знахідка металевої форми для скіфських стріл у Азії, де вони побували з походами у VII–VI ст. до н. е. Це означає, що ремісники-стрілочники були і серед скіфських вояків.
Для характеристики скіфського зброярства наведемо результати досліджень та реконструкції процесу виробництва обладунків вершника з поховання воїна під курганом біля села Гладківщина на Черкащині, проведені свого часу О. Менжуліним. Своїм походженням цей тип обладунків пов’язаний із Далеким Сходом, де було вироблено концепцію спрощеного у виготовленні, але ефективного захисту. Оскільки там актуальним було масове виробництво обладунків, було розроблено оригінальну конструкцію, де могли бути задіяні чимало майстрів відносно невисокої кваліфікації та помічники на відносно простих операціях. Ця конструкція ідеально вписалася у виробничі та технологічні можливості Скіфії та її сусідів і стала надзвичайно популярною у цій частині цивілізованого світу.
Металева складова всіх частин одного такого обладунку, а також щита й шолома нараховувала майже півтора десятка видів пластин різних розмірів. Їх вирізали з листового прокату товщиною 0,6 мм. На це пішло 33 робочих дні, а загальна вага пластин становила 13,5 кг. У кожній зі 3300 пластин треба було зробити від трьох до п’яти, а то і більше отворів — вручну, пробійником. Вони були потрібні для того, щоб нашити пластини на основу зі шкіри у певному порядку. Часом майстрові доводилося задіяти до трьох голок водночас, щоб прикріпити пластини у необхідній послідовності. На усю роботу, включно із пришиванням ременів і зав’язок, пішло 213 світлових дні.
Ця цифра вражає, але навряд чи її можна визнати остаточною. Хоча б тому, що давні зброярі не використовували прокат, їм кожну пластину доводилося виковувати окремо. Крім того, тонкі пластини треба було обов’язково гартувати, щоб збільшити міцність. Тому в трудових витратах варто було б врахувати й ці моменти.
На виготовлення іншого спорядження та зброї — від шиття чобіт і штанів до меча й піхов пішло ще 42 дні. Тобто загальний час роботи над комплектом становив 255 днів. Стало зрозуміло, що така робота вимагала елементарної кооперації, використання праці численних помічників, підмайстрів, одне слово — команди у 12–15 робітників. Така група могла витратити на екіпірування «скіфського лицаря» від 17 до 22 робочих днів.
Задля того, аби подібне виробництво запрацювало на повну потужність, мали розвиватися сировинні галузі. Лише один комплек озброєння — це 15,5 кг заліза, 0,1 кг бронзи, 6 кв. м шкіри, не рахуючи бджолиного воску, сала, ниток, тканин, деревного вугілля для горна та безлічі інших необхідних у виробництві речей. Зрозуміло, що скіфські збройові майстерні повинні були працювати безупинно, щоб пристойно забезпечити усіх, хто міг щось подібне замовити. При цьому щорічно треба було заповнювати ще й природний збиток озброєння. Адже кожен померлий воїн забирав із собою в потойбічний мир кращий обладунок та комплект зброї. І це без втрат на полі бою, поточного ремонту і таке інше.
Але воїна треба було озброїти — виготовити меч, списи, дротики, бойову сокиру, нарешті — лук, а також купу іншого спорядження, необхідного в поході. Створення перелічених вище видів зброї, яка докладно описана у відповідному розділі********, теж вимагало певної спеціалізації — приміром, у виготовленні мечів та луків, як найбільш технологічно складних виробів. Зауважимо, що скіфські майстри успішно працювали, пристосовуючи до потреб співплемінників обладунки античного виробництва. Прикладами можуть слугувати «доопрацювання» бронзових шоломів та кнемід. Останні переробляли, спилюючи верхню частину, аби ними міг користуватися вершник — первісно це специфічний захист для ніг піхотинців. Але скіфи вирішили пристосувати його для вершника, у якого ноги були вразливими і погано захищеними.
******** Про збою скіфів див. «Непереможні: військова справа скіфів», с. 244.
* * *
Таким чином, ми бачимо, що економіка Скіфії являла собою досить складну систему, яка забезпечувала існування сотень тисяч людей, які населяли степи на північ від Понту Евксинського у VIII–III ст. до н. е. Вона була вразливою як до природних, так і політичних чинників. Періоди розквіту перемежовувалися з періодами занепаду, з яких особливо потужний мав місце у ІІІ ст. до н. е. Однак і в цей складний час окремі спільноти зуміли вижити, реорганізувавши своє економічне життя відповідно до нових умов на Нижньому Дніпрі, Дунаї та у степовій Тавриці та її Північно-Західній частині. Однак у останньому випадку ресурсів для існування явно не вистачило, а спроба отримати їх традиційним для номадів шляхом призвела до жорсткої реакції спочатку Мітрідата Євпатора, а потім — Риму. Загалом приклад Скіфії демонструє першу спробу організувати «кочову імперію» у причорноморських степах з економічною моделлю із елементами військово-грабіжницької економіки, яка проіснувала тут ще понад півтори тисячі років — аж до другої половини XVIII ст.