Михайло Відейко
На північних берегах Понту відомо два типи державних утворень, створених еллінами близько двох із половиною тисяч років тому: поліси (тобто міста-держави) та царства. Власне царство було одне — Боспорське і утворилося воно внаслідок вдалого політичного проекту об’єднання під владою династії Археанактидів у V ст. до н. е. низки полісів по обом берегам Боспору Кіммерійського. Під владою царів Боспору, вважають, перебували також «варварські» племена.
Сільське господарство. Ольвія та Херсонес
У випадку Ольвії та Херсонеса економіка трималася на сільському господарстві (хліборобстві і тваринництві) а також торгівлі. Ольвія мала у своєму розпорядженні землі між двома лиманами. Більшість поселень поза межами Ольвії виявлена на узбережжі — із цих пунктів можна було вивозити вироблене кораблями.
Досить густа сітка аграрних поселень (їх називають хорою, тобто сільськогосподарською округою), зокрема значних розмірів, свідчить про досить щільне освоєння територій. Вирощували м’яку пшеницю, ячмінь, просо. Ще можна було зустріти і плівчасті пшениці — такий собі пережиток неоліту — можливо, їх вирощували «варвари» — сусіди ольвіополітів. Це зерно, на відміну від м’якої пшениці або ячменю не мало товарного значення. Були популярні бобові, сочевиця, горох. У ті часи вперше на північ від Понту почали вирощувати таку популярну нині в Україні гречку. Потрапила вона сюди, вірогідно, з Азії. Просо, одомашнене ще в неоліті, на Давньому Сході поширилося тут трохи раніше, наприкінці ІІ тис. до н. е. і набуло популярності спочатку серед кочовиків, а потім уже і у еллінів.
Ольвіополіти вирощували виноград. Переробку винограду здійснювали безпосередньо на поселеннях, далі транспортували вже готову продукцію. Частина врожаю винограду поступала і до Ольвії, де виявлено сліди його переробки — давильні та частини пресів.
Земельні угіддя Херсонеса Таврійського були обмежені через гірські ландшафти в околицях міста. Тому з часом херсонесити вдалися до експансії у Північно-Західній Тавриці, щоб ці угіддя дещо розширити. І певний час мали в цій справі успіх, хоча все завершилося протистояння зі скіфами і наступними війнами.
На прикладі Херсонеса є можливість простежити, який мали вигляд земельні володіння громадян Хурсонеса. Нині на околиці Херсонеса, та й на самі його руїни наступають окраїни Севастополя, і лише на супутникових знімках цілком чітко помітні кам’яні стіни, що розділили найближчі до міста поля на прямокутної форми ділянки — клери. Відзначимо, що у сучасній Європі таку картину побачити майже неможливо. Уже розкопані й садиби мешканців міста, які будувалися ближче до земельних володінь.
На відміну від дачних шести соток радянських часів, володіння таким наділом було невід’ємним правом (і ознакою) громадянина славного поліса. Поважний господар вирощував виноград, пшеницю, тому цілком міг і родину прогодувати, і багато чого запропонувати на продаж. Урожаї пшениці, за різними підрахунками, могли становити від 6–9 до 16 ц із гектара. Приміром, власник античної садиби, розкопаної на мисі Тарханкут, міг отримати зі своїх 5–7 га полів до 5–5, 5 т пшениці. Виноградник із цієї ділянки міг дати додатково 2500 л вина. Обсяги продукції явно перевищують особисті потреби власника і його родини, отож значна її частина мала надходити на ринок.
Найчастіше ж на клерах поблизу міста вирощували виноград. Зроблене з нього вино давало чималий прибуток, значно більше, аніж пшениця або ячмінь. Виноградні лози на таких ділянках висаджували поруч невисоких стін, складених із зібраного на тому ж полі каменю. Ці кладки не лише захищали від холодних чи посушливих вітрів, але і створювали затінок, а коли треба — акумулювали тепло й вологу — прямо з повітря. Це зараз тут не можуть обійтися без поливу, сучасне місто потерпає від нестачі води. А херсонесити — ті уміли видобувати воду навіть із повітря. Переробку винограду здійснювали як на ділянках, так і у місті, де виявлено залишки давніх давилень. Опорою для винограду могли слугувати також і вирощувані на клерах плодові дерева. На хорі Херсонеса вирощували, крім того, городні культури, кавуни, дині, які призначалися для споживання безпосередньо у місті.
Зернові з Ольвії та Херсонеса вивозили у еллінські міста, а вироблене тут вино — переважно до Скіфії та її околиць. Зі збутом вина у колоністів проблем не було: Скіфія та її північні сусіди могли випити не лише те, що виготовляли у Тавриді або околицях Ольвії, а й спожити у чималенькій кількості «заморські» напої, розлиті в амфори на Хіосі, Лесбосі, Самосі та інших місцях Еллади.
Споживання м’яса у цих двох полісах могло бути пов’язане як із власним виробництвом, так і закупівлями у сусідів-«варварів». На останнє натякає статистика знахідок кісток свійських тварин у Ольвії. Тут до 55,4 % становлять кістки дрібної рогатої худоби, великої — 26,5, 10,7 % — кістки коней та 7,4 % — свиней. Подібний високий відсоток овечих кісток типовий саме для класичного кочового тваринництва, до того ж утримання такого поголів’я овець вимагає значних пасовиськ. А їх на хорі Ольвії, досить щільно освоєній хліборобами, не могло вистачати для випасу саме овець. Що стосується худоби і коней, їм стільки землі під пасовиська не потрібно, для них можна використовувати поля після збору врожаю, що сприятиме також їх удобренню.
За наявності надлишків зерна без проблем можна прогодувати і коней, і свиней. До того ж за потреби худобу і коней можна було закупити у скіфів, а потім — сарматів.
Проте без створення системи відгінного скотарства (а для цього земельних ресурсів що Ольвії, що Херсонеса було явно недостатньо) товарне виробництво продукції тваринництва у цих полісах видається проблематичним. У цьому, власне, і не було потреби — цей вид продукції цілком міг постачатися зі Скіфії чи Сарматії в обмін на вино та продукцію ремісничого виробництва еллінських міст.
Важливою галуззю харчового виробництва, орієнтованого на експорт, у Ольвії та особливо Херсонесі стали рибні промисли. Про розмах ведення справи свідчать знахідки цистерн для соління риби, точніше їх об’єми: у Херсонесі розкопано античну цистерну на 60 кубічних метрів соленої риби. Останню завантажували шарами, пересипаючи сіллю і трамбуючи. Потім починався процес бродіння (з дуже специфічним запахом) і на виході підприємець отримував рідкий рибний соус, який користувався шаленою популярністю серед еллінів. Сіль у Херсонесі добували свою (за деякими підрахунками, до 200 т річно), з якої три чверті споживали на місці, решту продавали.
Виробництво харчів. Боспор
Економіка Боспору трималася, якщо не брати до уваги ремесла, яке працювало переважно на внутрішній ринок та на «варварів», на трьох китах: вирощуванні хліба, виноградарстві та риболовлі.
Починалося все із розвитку аграрної галузі. Наявність в околицях міст значних земельних угідь сприяло розвитку зернового господарства. Усі громадяни на початку існування міст-полісів мали у своєму розпорядженні ділянки землі. Сліди давнього межування у останні десятиліття виявлено на Керченкському півострові. Воно базувалося на вирощуванні м’якої пшениці, ячменю та проса. При цьому пшениця та ячмінь були культурами експортними, просо вирощували радше для власного споживання. Обсяги експорту зерна з Боспору у кращі часи сягали в перерахунку на сучасні міри ваги 30 000 т. У Страбона згадано про вивіз з Боспору 86 000 т зерна. Щоправда, не зовсім зрозуміло, йдеться про річний врожай, чи запаси нагромаджені упродовж певного часу. Основним споживачем хліба попервах були Афіни. Задля політичної вигоди певні обсяги поставок туди Боспор здійснював у вигляді «дарів».
Основними торговими партнерами, зацікавленими у поставках хліба в VI–V ст. до н. е. були Мілет, острів Хіол та Аттика. З появою царської влади експорт зернових став джерелом прибутків та предметом політиків правлячої династії. Боспорському володар при нагоді міг «подарувати» у вигляді знижки від митних зборів (із чергової партії у якихось 16.389 т) тим самим Афінам 540 т зерна. Не дивно, що на честь боспорських благодійників вдячні афіняни спорудили стели у цитаделі еллінської демократії. До початку ІІІ ст. до н. е. саме зерно було основним продуктом, який йшов на зовнішні ринки з Боспору. У ІІІ ст. на ринок зернових виходить Єгипет і позиції інших зернотрейдерів похитнулися.
Елліни шанували виноградарство та вино, а Таврика була придатна для вирощування лози Діоніса. На початку виноградарство забезпечувало переважно внутрішні потреби, але у IV–ІІІ ст. до н. е. виробництво вина на продаж набуває промислового масштабу, про що свідчать відповідні археологічні знахідки. Поблизу володінь правителів Боспору розташовувався безмежний ринок «варварського» світу, здатний поглинути не лише те, що вироблялося у Тавриці та на Тамані, але і значний обсяг імпорту з решти еллінських територій.
Стандартна майстерня по виробництву вина, споруджена з використанням каменю, мала три площадки, поверхня яких була вкрита цем’янковим розчином. На них чавили сік із винограду, який поступав до трьох заглиблених у землю ємностей зі стінами, теж обмазаними цем’янкою. Їх поверхню, аби запобігти руйнуванню у агресивному середовищі, вкривали захисною фарбою на основі товченого гематиту — залізної руди, на який так багатий півострів. Деталі пресу були виготовлені з дерева. Головним силовим приводом був важіль довжиною у 9 м, на один із кінців якого нанизували кам’яні противаги, інший кріпився у стіні. Прес містився поміж противагами та кріпленням у стіні. Виноград чавили спочатку на першій площадці, отримуючи більш менш чистий сік, потім масу пересували на наступну площадку і так далі — кожен віджим надходив у окрему ємність. Зрозуміло, що із кожним заходом якість отриманого продукту погіршувалася, однак і у нього був свій споживач.
Боспоряни віддавали шану також і садівництво. Одне з міст-колоній так і називалося — Кепи, що у перекладі означає не що інше, як сади. З античних писемних джерел відомо про вирощування тут смокв, груш та яблук, гранатів. Насіння цих плодів, а також рештки волоських горіхів, мигдалю і навіть їстівних каштанів виявлено під час археологічних досліджень.
Працівники полів, садів та виноградників були забезпечені якісним інвентарем, виготовленим у місцевих кузнях — плугами, різноманітними мотиками, серпами, ножами для обрізання виноградної лози найрізноманітнішої конструкції тощо. Керамісти виготовляли тару для переробки, зберігання та транспортування продуктів — від величезних піфосів та амфор до широкого асортименту глеків і горщиків. Таким чином розвиток аграрної галузі створив досить ємний ринок для ремісничого виробництва.
Іншою важливою галуззю було тваринництво. Воно не лише забезпечувало м’ясом місцеве населення, але також було джерелом експортних продуктів, насамперед шкір тварин. Однією з проблем була конкуренція за пасовища. Особливо зі скіфами, які охороняли місця випасу своїх стад, пропонуючи боспорянам обмежуватися для випасу овець та худоби гірською місцевістю.
Завдяки наявності поблизу багатих на рибу Азовського та Чорного морів із майже незайманими на початку колонізації рибними запасами виник рибний промисел. Спочатку вагому частину поставок становила високоякісна і дорога на ринку Еллади риба — як-от осетрові. Однак із часом риби стає менше і ставку роблять на масовий вилов оселедців, хамси. Наявність солі вирішувала проблему із заготівлею риби.
Загалом популярною у Тавриці була технологія засолки дрібної риби у великих ємностях-цистернах (теж споруджених із каменю). Завдяки розкопкам відкрито велику кількість таких споруд, які стали приналежністю чи не кожного боспорського міста. Рибозасолочні ями могли вмістити по декілька кубічних метрів продукту, який після приготування фасували у амфори для транспортування кораблями. Рибний соус різних ґатунків був бажаним блюдом на столі еллінів — існували навіть спеціальні форми блюд для його споживання.
Ремісниче виробництво
Існування античних полісів було б неможливим без досить розвиненого ремісничого виробництва, адже нереально було забезпечити населення всім необхідним лише імпортуючи вироби з історичної батьківщини. Тому, створюючи нову колонію, її засновники дбали і про те, аби у ній були фахівці у різних галузях виробництва: від ковалів до керамістів. При цьому деякі види виробництв, які потребували специфічної сировини та багато палива могли виносити і за межі міста. Так, на протилежному березі лиману, в Гілеї, у ті часи багатому лісом, ольвіополіти створили низку поселень, на яких виготовляли скло, вироби з бронзи тощо.
Мешканці таких селищ займалися також і заготівлею деревини на продаж, а також випалювали вугілля, яке збували міським ремісникам. Запаси деревного вугілля виявлено, приміром, при розкопках міста Борисфен на острові Березань — і це при тому що на острові власного лісу не було.
Та обставина, що масштаби виробництва на таких поселеннях та у місті перевищували потреби еллінів, йшло на користь торгівлі насамперед зі скіфами та іншими «варварами», яким деякі виробництва не були відомі, або те, що могли запропонувати елліни перевищувало можливості місцевого виробництва. Поза конкуренцією були керамічні вироби, скляні намиста та посуд, металевий посуд, ювелірні прикраси — насамперед із дорогоцінним металів.
Було розвинене ковальство, що забезпечувало потреби сільського господарства у різноманітному реманенті — від плугів до серпів, а також інструментами решту ремісників, промисловців, рибалок. Залізо, принаймні його частину виробляли на місці, використовуючи місцеві ресурси — ліс, руду. На поселення розташоване на о. Березань усе це завозили по воді. Тут відкрито комплекс із виробництва заліза.
Поширене було бронзоливарне ремесло, сліди якого виявлені переважно у містах. Там ремісники працювали у приміщеннях у межах садиб. Тут виявлено сліди їхньої діяльності — сировину, рештки інструментів, ливарних форм (лише в одній з ольвійських майстерень їх знайдено близько сотні), браковані вироби, шлаки. Невеликий тигель із бронзою можна було підігріти і на звичайному вогнищі, але кількість металу в ньому невелика — отже, можна відлити один або кілька виробів типу браслетів, шпильок тощо. Більш масштабне виробництво вимагало більшої кількості металу. У кількох випадках — в Ольвії, Пантікапеї — знайдено залишки досить великих за розмірами плавильних печей, у які повітря подавали міхами.
Серед виробів переважали кількісно ювелірні вироби — різноманітні шпильки, браслети тощо. Зустрічаються сліди виробництва вістер стріл, які могли постачати скіфам. Цікаво, що найдавніші монети Ольвії — «дельфінчики» та аси є продукцією бронзоливарного ремесла.
Мешканці Боспору особливої майстерності досягли у створенні ювелірних шедеврів для казково багатої скіфської знаті. Можна стверджувати, що без їх виробів не обійшовся жоден поважаючий себе правитель Скіфії у V–IV ст. до н. е., коли, як вважають, боспорські ювеліри досягають піку майстерності. З Боспором зв’язують такі шедеври, як Пектораль, гребінь із кургану Солоха, обкладки для горитів із сценами з життя Ахілла, амфора з Чортомлика, численні золоті й срібні посудини, витончені ювелірні прикраси. Виробництво золотих горитів, які знаходять у царських похованнях, було серійним. Невідомо, скільки їх вибивали на одній матриці, але деякі такі речі, приміром, знайдені в 2–4 екземплярах. Що отут казати про різноманітні золоті бляшки — їх штампували тисячами.
Знахідки зі склепів у Пантікапеї та інших некрополів царства свідчать, що і серед місцевого населення було багато охочих (і спроможних) придбати вироби із золота. Частину виробів, як-от вінки із золота, виготовляли спеціально для поховань.
Заможний Боспор навіть почав карбувати золоті статери********. Ці монети настільки досконалі, що скіфська знать замовляли собі персні, для яких за щитки використовували ці дивовижні вироби боспорських майстрів. Монети зображували персонажа, який поєднує (на думку сучасних учених) образи Діоніса й Аполлона Гіперборейського. Вважають, що ця символіка відбивала уявлення стосовно Криму еллінів, котрі оселившись на його східному узбережжі вважали, що перебувають десь у краю ойкумени, неподалік входу до Аїду. Звідси й особливості місцевої «кіммерійської» топоніміки, що відбиває осмислення боспорянами свого місця у світі живих і у світі мертвих.
******** Докладніше див. у «Монетна справа», с. 196.
Не мали проблем зі збутом і власники майстерень, які виготовляли вироби зі скла. Вони одними з перших вирушили на чужину ще у VI ст. до н. е. і організували тут виробництво — така майстерня виявлена на узбережжі Ягорлицької затоки. Певний час цю затоку вважали чи не найдавнішою у Європі. Тут виготовляли переважно намистини та підвіски, які користувалися величезним попитом серед скіфів, про що свідчать знахідки у похованнях.
Відомо про існування у полісах і ткацьких майстерень, при тому що багато тканин виготовляли в окремих домогосподарствах — для власного споживання. Виявлено масу пряселець, веретен, грузил до вертикальних ткацьких верстатів, а от зображення горизонтальних верстатів маємо винятково на античному мальованому посуді. Зразки тканин тих часів було виявлено у некрополі Пантікапея. Частина тканин зберегли сліди фарбування, частина — витканий декор. Матеріал виготовлення — вовна, льон, конопля. Знайдено фрагменти вовняних тканин, прикрашених золотим шитвом. Античні тканини користувалися попитом у заможних скіфів, більшість знахідок пов’язана з так званими царськими курганами.
Торгуючи шкірами на експорт, мешканці полісів та Боспорського царства мали вдосталь сировини (і майстрів) для виготовлення спорядження для воїнів, упряжі для коней, взуття та одягу. Під час розкопок знайдено чимало інструментів для обробки шкіри, виготовлених переважні з кісток тварин — таке собі безвідходне виробництво. Виявлено, знов-таки, кістяні знаряддя, які призначалися для витіснення декору по шкірі.
З кістки місцеві ремісники виробляли не лише інструменти (включно з голками для шиття одягу), а й руків’я для реманенту, дзеркал, веретена (їх охоче купували заможні скіфи для своїх дружин), накладки для прикрашання меблів і навіть невеликі посудини-піксиди. Деревообробні майстерні забезпечували містян меблями, посудом, руків’ями до інструментів, шкатулками, скринями та іншими корисними речами, багато з яких прикрашено різьбленням. Окрім звичного набору інструментів (сокири, долота, різці, ножі тощо), застосовували токарний верстат. Деревину використовували як місцеву, так і привізну: кедр, самшит, тис, залізне дерево. Чи не вершиною деревообробного виробництва стало створення монументальних дерев’яних саркофагів для заможних людей. Ці вироби прикрашали різьбленням, алебастровими деталями, фарбували, вкривали позолотою, навіть інкрустували бурштином.
Багато людей працювало у керамічному виробництві, всередині якого існувала певна спеціалізація: хтось виробляв тарний посуд (піфоси, амфори), інші спеціалізувалися на виробах для приготування та споживання їжі і напоїв, окремо існувало виробництво будівельної кераміки — прикраси для храмів та будинків, дахівку, труби для водогонів. На будівельній кераміці збереглися клейма з іменами виробників, власників майстерень та астиномів. Останні контролювали (від імені громади) якість виробів. Для кожного різновиду керамічних виробів існували спеціалізовані гончарні печі.
При тому, що спочатку майже весь мальований (чорно- та червонофігурний) посуд завозили. З часом з’являється і місцеве виробництво. У Пантікапеї запрацювали майстерні з виготовлення пелік — червонофігурних посудин, призначених для зберігання кремаційних решток. Майстри використовували для розпису цих виробів сюжети, близькі та зрозумілі для мешканців Боспору: сцени з життя амазонок, аримаспів та гіпербореїв. У Ялтинському музеї можна побачити чудову пеліку із зображенням амазономахії — битви із амазонками.
Водночас у містах, не кажучи про поселення хори, археологи знаходять посуд ліпний, який відповідає «варварським» зразкам або формою наслідує ремісничий. Наявність цих виробів пояснюють наступним чином: це вироби, що належали варварам, які надавали перевагу власному виробництву, або тим верствам населення, які не могли собі дозволити купувати вироби ремісників.
Таким чином, ми бачимо, що економіка полісів і царств, вибудована упродовж століть повсякденної праці не лише забезпечила виживання еллінів на північних берегах Понту Евксинського та його найближчих околицях, а й надала змогу розбудовувати міста, створювати твори мистецтва, у разі необхідності — вести війни. Тут працювало все: і виробництво продуктів харчування, і ремісниче виробництво, і торгівля — внутрішня, зовнішня, посередницька, транзитна — будь-яка, аби давала зиск. Ця економіка не лишалася від періодичних криз, які охоплювали періодично античний світ та були пов’язані з різними чинниками, але раз по раз елліни усе ж таки знаходили вихід із нібито безвихідних ситуацій.