Геннадій Казакевич
Кельти залишили по собі багату матеріальну спадщину, й однією з найбільших загадок їхньої культури досі залишається дивовижна спорідненість традицій виробництва на величезному просторі від Атлантики до Карпатської улоговини. Ця спорідненість проявляється, насамперед, у поширенні одних і тих самих типів металевих предметів: мечів, наконечників списів та дротиків, деталей оснащення щитів, застібок-фібул, торквесів (шийних гривень), поясних ланцюгів, браслетів та підвісок тощо. Близькими є також традиції керамічного, склоробного, ткацького виробництва, будування житла тощо. Швидке поширення моди та певна уніфікованість виробничих технік в умовах досить обмежених комунікацій залізної доби може пояснюватися лише певними особливостями розвитку суспільства та організації виробництва у давніх кельтів.
Зокрема, у них був поширений звичай віддавати дітей, що підросли, на виховання у сім’ї родичів, де вони мали опановувати ази господарювання. Ця практика зміцнювала сімейні зв’язки та полегшувала обмін технологіями. В Ірландії ремісники (а також жерці, поети та музики) входили до прошарку aés dána («людей мистецтва»), представники якого, серед іншого, мали право вільно перетинати кордони племен, зберігаючи при цьому свою правосуб’єктність (інші члени суспільства, залишаючи межі громади, фактично опинялися поза законом).
На континенті нечисленні поховання, що містять знаряддя ремісничої праці, засвідчують, що кельтські майстри за життя і насправді могли змінювати (і таки змінювали) місце свого проживання. Так, виявлений у похованні коваля з Финтинели-Деалул Попії (Румунія) еллінський олійний світильник засвідчує, що його власник, на відміну від своїх одноплемінників, був знайомий з середземноморською технологією штучного освітлення********. Існування мандрівних кельтських ремісників засвідчують й писемні джерела: Пліній згадує вихідця з племені гельветів Елікона, який жив у Римі й був відомий своїм «ковальським мистецтвом», а згодом повернувся до себе на батьківщину. До речі, скіфи теж запозичили деякі технології у кельтських ковалів.
******** Rustoiu A. Masters of metals in the Carpahian basin (workshops, production centers and funerary manifestations in early and middle La Tène // Ephemeris Napocensis. 2009. XIX. P. 11.
Однією з небагатьох можливостей оцінити економічні досягнення давніх кельтів сьогодні є вивчення залишків поселень, більшість з яких становили невеликі відкриті селища (vicus). Кельтські поселення рідко займали площу більше 0,5 га й, зазвичай, складалися з 5–6 невеликих житлових споруд та певної кількості господарських будівель. Типове житло центральноєвропейських кельтів становило напівземлянку прямокутної (довжиною 5–7 м) або квадратної форми, на півметра заглиблену в ґрунт, що дозволяло краще зберігати тепло. Ґрунтову підлогу іноді вкривали товченим камінням або черепицею. Солом’яну покрівлю тримали дерев’яні стовпи (найчастіше два), розташовані уздовж довгої вісі дому. Схили були досить крутими, щоб полегшити стікання дощової води, й помітно виступали над низькими стінами. Останні були сплетені з гілля й обмазані товстим шаром суміші з глини, піску, соломи й шерсті. Ззовні ці стіни іноді фарбували світлою фарбою.
Господарське життя зосереджувалося у спеціальних приміщеннях. Майстерні мало чим відрізнялися від житлових будинків, але іноді були пристосовані для потреб конкретного виробництва. Ткацькі майстерні, наприклад, покривалися зверху компостом для підтримання необхідного для роботи рівня температури та вологості. Робота з глиною, деревом та кісткою проходила в різноманітних прибудовах та під навісами. Продукти зберігали у дерев’яних коморах, а зерно у великих циліндричних ямах, герметично закритих пробкою з глини та соломи. Там зерно могло міститися упродовж кількох років, слугуючи надійним засобом подолання неврожаїв. Воду отримували з колодязів, а іноді й з природних джерел. Компактно розташований комплекс з одного або кількох жетел, іноді майстерні, комор та інших господарських приміщень, ями для зерна й колодязя становив ферму.
Селища та ферми були осередками сільськогосподарського виробництва. Кельти вирощували зернові культури — пшеницю, жито, овес, ячмінь. З останнього пекли хліб і виготовляли пиво (corma або zythos). Поряд із цим, культивувалися деякі види овочів та технічних культур: буряк, ріпа, льон, конопля, цибуля, часник тощо. За словами Полібія, у кельтів землеробська праця вважалася принизливою. Говорячи про нашестя кельтів на Італію, він повідомляє, що прибульці мали легкі житла, харчувалися переважно м’ясом, а багатство вимірювали кількістю золота й худоби, оскільки це майно можна було у разі необхідності легко перевозити з собою.
М’ясо складало основу щоденного раціону кельтів навіть на рубежі ІІ–І ст. до н. е. Посидоній, який особисто подорожував Галлією, згадував, що кельти їдять дуже мало хліба, віддаючи перевагу смаженій або вареній свинині та яловичині. На поселеннях справді знаходять величезну кількість кісток тварин, насамперед великої рогатої худоби, яка також відігравала роль платіжного засобу. Більшу частину року тварини перебували на пасовиськах або в лісах, а улітку їх переганяли на більш високі та віддалені місця. Важливе значення мало також розведення овець та свиней. Загалом скотарська, напівкочова орієнтованість господарського життя забезпечувала високий рівень мобільності кельтських племен й дозволяла здійснювати ті масові переселення, про які йдеться у джерелах.
Поступово на основі деяких сільськогосподарських поселень у кельтів формувалися виробничі центри, де зосереджувалася торгівля й ремісниче виробництво. Такі центри стали сполучною ланкою еволюції кельтських поселень від аграрних хуторів та невеликих селищ, які займала одна велика родина, до протоміських поселень. Їх виникненя було наслідком соціально-економічного розвитку кельтських племен. На думку Раймунда Карла, голови домогосподарств та великих родин використовували дві основні стратегії посилення свого впливу. Перша полягала в екстенсивному накопиченні багатства у вигляді земель та худоби. Друга передбачала перетворення родового поселення на локальний осередок соціальних зв’язків шляхом надання притулку іноземцям, забезпечення гостинності для жителів навколишніх селищ тощо********. Деякі поселення згодом переростали у справжні протоміста, які римляни називали oppida, а кельти — dunum «місто, укріплення». Найбільші оппідуми розташовувалися на території центральної та південної частини Франції (Бібракте, Алезія), Південної Німеччини (Манхінг) та Чехії (Страдоніце, Завіст).
******** Karl R. Altkeltische Sozialstrukturen. Budapest: Archaeolingua, 2006. S. 291–327.
Ремесло у кельтів у цілій низці галузей існувало поза межами домашнього виробництва, а в латенський час основні його галузі вже мали розвинений спеціалізований характер і остаточно були відокремлені від сільськогосподарської діяльності. Особливо істотними були досягнення кельтів у галузях металургії та металообробки, ювелірної справи, гончарства. Про рівень майстерності кельтських ковалів свідчать знахідки високоякісної зброї та знарядь праці, виготовлених із загартованої сталі. Частину виробів при цьому продовжували виготовляти з бронзи. Цей сплав олова та міді, широко вживаний давніми ремісниками, використовувався для виробництва прикрас (фібул, жіночих поясних ланцюгів, браслетів), шоломів, а також посуду — ситул (невеликих відер), сковорідок, казанів, джбанів для розливання вина, рясно прикрашених орнаментом тощо. Для виготовлення браслетів та каблучок широко використовували також скло і сапропеліт.
Значного рівня розвитку досягло виробництво кераміки, яку виготовляли (на відміну від більшості сусідів-«варварів») за допомогою гончарного круга. У Центральній Європі найбільшого поширення набув чорний або темно-сірий посуд із домішками графіту у глиняному тісті. В останнє століття до н. е. набула популярності мальована кераміка, зазвичай, червоного кольору. Крім гончарного посуду, який виготовляли у спеціалізованих ремісничих майстернях (тому коштував він недешево), кельти широко використовували ліпну кераміку, яку можливо було виготовити у домашніх умовах. Часто ці ліпні горщики наслідували традиції керамічного виробництва місцевого докельтського населення.
У межах сучасної України цілісна економічна система, притаманна давнім кельтам, сформувалася лише на Закарпатті. Терени цього регіону, з його м’яким кліматом, гірськими схилами, придатними для відгінного скотарства, значними покладами болотяної залізної руди та величезними запасами деревини, виявилися сприятливими до того способу господарювання, який практикували кельти Центральної Європи.
Про це свідчать створені ними на Закарпатті потужні виробничі центри, найбільший з яких розташовувалося на пагорбах Галіш та Ловачка на західній околиці м. Мукачева. Судячи з матеріалів розкопок, накопичених за півтора століття досліджень, поселення Галіш-Ловачка становило насамперед потужний центр залізообробки. Ковалі отримували сирцеве залізо великими відкатаними шматками й перетворювали його на ковальські криці за допомогою особливого інструментарію — великих молотів-кувалд вагою близько 6 кг та масивних зубил. Далі з кожної криці виготовлявся готовий виріб. На цьому технологічному етапі коваль використовував малі молоти-ручники, великі та малі ковадла, кліщі, шліфувальні камені, подекуди також пробійники, зубила та напилки. За складністю виготовлення, Василь Бідзіля поділив вироби ковалів з Галіш-Ловачки на три групи. Найпростішу складають коси, серпи, ножиці для стрижки овець, ножі та дрібні металеві предмети. Складнішими у виготовленні були вироби із застосуванням пробійників, заклепок та зубил, а саме втульчасті сокири, тесла й долота, наральники, ковальські молоти, шарнірні кліщі, металеві казани із заклепками, свердла, наконечники списів та дротиків. Такі предмети на цьому поселенні вміли виготовляти лише дві особи, які працювали водночас. Найбільш працемісткими й технологічними виробами були ланцюги, залізні кільця, кінські вудила, висячі замки та мечі, які вимагали зварювання металу та очищення швів.
Більша частина ковальського інструменту була знайдена в різних місцях на поселенні Галіш-Ловачка. В одному з жител у більш-менш цілісному вигляді збереглися залишки ковальської майстерні. Тут було виявлено величезну кількість залізних предметів, зокрема набір ковальського приладдя: молот, ковадло, кліщі, дві пилки-ножівки, точильний брусок, а також сировину — крицю. Дві срібні монети, знайдені у цьому ж житлі, підкреслили високий соціальний та майновий статус коваля (і наявність товарно-грошових відносин у місцевих). У цій майстерні виявлено велику кількість готових предметів, серед яких наральники, втульчасті сокири, ножі, серп, наконечник списа, залізний браслет, вудила, ланцюг для казана, цвяхи. Певний інтерес становить знахідка залізного обруча для дерев’яної діжки. Це, очевидно, перший засвідчений на території України факт використання цієї зручної та надійної ємкості, винайдення якої приписують саме давнім кельтам.
Металографічний аналіз предметів, знайдених у Галіш-Ловачці засвідчив високу обізнаність та вражаючу технологічну культуру місцевих ковалів. Зброю та знаряддя праці вони виготовляли з заліза або сирцевої сталі, піддаючи матеріал спеціальній обробці, яка поліпшувала властивості виробів. Серед видів такої обробки, кельти Закарпаття застосовували загартування металу крижаною водою та вогнем, якому піддавалася приблизно третина виробів, насичення вуглецем м’якого заліза (цементація), зварювання залізних і сталевих смуг (пакетування)********. Широко застосовувалися такі технологічні прийоми як рубка й витяжка металу, виготовлення отворів, скручування, загин, заклепування, ковальська зварка, художня ковка тощо.
******** Котигорошко В. Верхнє Потисся в контексті стародавньої історії Карпато-Дунайського ареалу. — Ужгород, 2003. — С. 37.
Звідки ж надходила сировина до майстерень Галіш-Ловачки? Схоже, що відповідь на це питання слід шукати у заболоченій долині р. Ботар, де між селами Новоклинове та Черна на площі близько 25 кв. км виявлені сліди масштабної ремісничої діяльності кельтських металургів у вигляді уламків стінок горнів, шлаків, залізних конгломератів, господарських ям. Найбільше скупчення решток залізоплавильного виробництва спостерігається в районі с. Новоклинове у заболоченій долині р. Ботар. Тут виявлені виробничі площадки, на яких працювало кілька сотень залізоплавильних горнів. Кожен із них становив конструкцію з двох частин: підземної, влаштованої як круглий резервуар з глиняними стінками для шлакових відходів, і наземної — глиняної шахти з отворами для ковальських міхів. У середину горна металурги викладали кількома шарами деревне вугілля та залізну руду. Для досягнення необхідної температури близько 1000 градусів до горну через отвори нагнітали повітря. За однією з версій, горн такої конструкції призначався для одноразового використання. Під час виплавки шлак осідав у нижній частині горна, утворюючи «чушку» або «козла». Для того щоб витягти готовий продукт — залізо — горн розбивали, а для наступної виплавки поруч будували новий. За іншою версією у конструкції горна лишали отвір для витягнення заліза. Це дозволяло використовувати горн для кількоразового виплавлювання, поки шлаки не заповнювали усієї нижньої частини горна. У будь-якому разі, горни, тісно скупчені на виробничих площадках по кілька десятків штук, одночасно працювати не могли.
Залізну руду з долини р. Ботар обробляли не лише у Галіш-Ловачці та прилеглих поселеннях. Нещодавні дослідження залишків металургійного виробництва з латенського ремісничого центру Шайопетрі (Угорщина) дозволили з’ясувати, що сировину сюди доставляли саме із Закарпаття та суміжних областей Словаччини, для чого, ймовірно, використовувалися притоки Тиси — р. Шайо та Бодва********.
******** Rustoiu A. Masters of metals… P. 8.
Ремісниче виробництво кельтів Закарпаття зосереджувалося не тільки у найбільших центрах, як-от Галіш-Ловачка. Залишки залізообробних, гончарних та навіть склоробних майстерень були виявлені й на багатьох інших латенських поселеннях у регіоні. Деякі з них продовжували функціонувати навіть після того як територія Закарпаття була завойована гето-дакійсткими племенами. Яскраві знахідки зброї, прикрас, знарядь праці з дакійських поселень та могильників Закарпаття, як-от Мала Копаня, засвідчують, що кельтські традиції матеріального виробництва були успадковані наступними поколіннями мешканців регіону.
Останніми століттями до н. е. кельтські ремісничі традиції набули масового поширення по всій території Барбарікуму. Широко використовувалися вони й у середовищі племен, які населяли територію України від Наддністрянщини до Подніпров’я. Деякі цікаві пам’ятки, виявлені на цих теренах, дають можливість припускати епізодичне проникнення невеликих ремісничих «артілей» чи окремих майстрів на землі східніше Карпат. Зокрема, у с. Бовшів (Галицький р-н, Тернопільської обл.) була виявлена гончарна майстерня межі ІІ–І ст. до н. е. Вона являла собою типову квадратну напівземлянку, до якої примикала яма овальної форми з залишками гончарної печі********. У самій споруді, а також у культурному шарі було виявлено велику кількість керамічного посуду та його фрагментів. Переважно це була типова для кельтів графітована гончарна кераміка, датована серединою ІІ — другою чвертю І ст. до н. е. Однак поряд із нею було знайдено також певну кількість фрагментів ліпного посуду місцевого походження. Бовшівський комплекс є ймовірним свідченням проникнення кельтських ремісників до близького в етнокультурному відношенні середовища племен Наддністрянщини.
******** Крушельницкая Л. Кельтський памятник в Верхнем Поднестровье // Краткие сообщения института археологии. 1965. — Вып. 105. — С. 122.