Геннадій Казакевич
Античні автори традиційно зображували кельтів народом «схибленим на війні». Кельтські воїни починали битви з гучного ревіння бойових труб і двобоїв вождів. Далі вони, оголені через почуття презирства до ворога, кидалися в атаку й відрубували голови переможеним супротивникам, щоб потім зберігати їх, як дорогоцінний скарб. Подвиги кельтських ватажків оспівували барди, а самі вони насолоджувалися бенкетами в оточенні таких самих героїв, влаштовуючи бійки за кращий шматок запеченого на рожні м’яса вепра. Таким уявляли собі світ кельтських воїнів еллінські та римські автори.
Якщо ж придивитися до цих описів уважніше, може виявитися, що в усіх зазначених проявах військової традиції кельтів нічого власне специфічно кельтського немає. Культура бенкетів, двобоїв, героїчної оголеності та епічних пісень була поширена в більшості регіонів світу з найдавніших часів і до середньовіччя (а місцями навіть до ХХ ст.) включно. Водночас, деякі елементи тактики й озброєння давніх кельтів справді видаються доволі самобутніми, що змушує замислитися над існуванням певного специфічно «кельтського» способу військової організації, своєрідного «військового койне», за влучним визначенням Андре Рапена********.
******** Rapin A. L’Armament celtique en Europe: Chronologie de son Evolution Technologique du Ve au Ier s. av. J.-C. // Gladius. 1999. № 19. P. 67.
Основним прийомом ведення бою була стрімка атака на чолі з найкраще озброєними й найбільш досвідченими воїнами, які намагалися розірвати ряди супротивника й нав’язати йому рукопашний бій поза шикуванням. За необхідності, піхотні підрозділи могли вести бій як у розсипному, так і в зімкненому бойовому порядку (вміння кельтів шикуватися у «фалангу» та «черепаху» згадує Цезар та інші античні автори). Найбільш боєздатну частину війська становили вершники й бойові колісниці, які обмежено застосовували до самого завершення латенського періоду (зокрема, деталі спорядження колісниці виявлені у Галіш-Ловачці). Деякі античні автори згадують, що вісі кельтських колісниць були оснащені довгими серпами для нанесення солдатам супротивника жахливих травм. Утім археологія існування кельтських «серпоносних квадриг» не підтверджує.
Кінноту формували за рахунок представників родової знаті та їхніх дружинників і зброєносців. Як своєрідну екзотику Павсаній описує найменший тактичний підрозділ кінноти кельтів під назвою trimarcasia, який складався з вершника й двох його кінних супутників, які по черзі вступали в бій, якщо їхній патрон втрачав боєздатність. Це перегукується з повідомленням Посидонія про те, що галли на війну ведуть із собою вільних слуг із бідняків, яких використовують як візників або зброєносців. Цікавим є свідчення Цезаря про особливу категорію залежних людей — «солдуріїв», які посвячували себе служінню вождю й розділяли з ним не тільки трапези й здобич, але й смерть: Солдурії (вважається, що саме від цього слова походить сучасне «солдат») підкорялися певному кодексу честі, який дещо нагадує етику середньовічних феодальних дружинників: «[Солдурії] користуються усіма життєвими благами спільно з тими, чиїй дружбі вони себе присвятили; але якщо цих останніх спіткає насильницька смерть, то солдурії розділяють їхню долю або самі позбавляють себе життя; і досі не пам’ятають жодного такого солдурія, який би відмовився померти в разі загибелі того, хто став його другом».
Уявлення про вірність солдурія пов’язують з архаїчним індоєвропейським ритуалом devotio. Його сутність полягала в тому, що певна особа присвячувала свою долю божеству, наприклад, заради здобуття перемоги у битві. Солдурії теж присвячували своє життя, але не божеству, а вождю********. Тож природно, що озброєні загони солдуріїв були мобільною військовою силою, яка підтримувала владу вождя у мирний час і становила кістяк його війська під час бойових дій.
******** Brunaux J.-L., Lambot B. Armement et guerre chez les Gauloise. 450-52 av. J.-C. — P., 1987. — P. 39, 45.
Вірність дружинників, як і решти наближених до ватажка, забезпечувалася щедрими роздачами золота та інших цінностей, а також влаштуванням урочистих бенкетів, що були невід’ємною частиною кельтської військової культури: «Коли велика кількість людей обідає разом, вони сідають навкруги, а найвпливовіша людина сідає посередині, ...якщо вона переважає всіх інших за військовою доблестю, знатністю родини чи багатством. Поблизу нього сідає гість, а далі, з кожного боку, розташовуються всі інші, згідно зі своїм суспільним положенням. Поза ними стоять щитоносці, а воїни зі списами сидять у колі з іншого боку й обідають подібно до своїх повелителів. Слуги по колу носять напої в теракотових і срібних жбанах».
Високі бойові якості кінноти, універсальність та гнучкість піхотних підрозділів, фізична сила та застрашлива репутація вояків — усе це робило кельтів бажаними найманцями у рядах армій елліністичного світу. Це чудово ілюструють слова Помпея Трога: «Згодом жоден східний цар не вів жодної війни без галльських найманців, а той, хто втрачав престол, ні в кого не шукав притулку, крім галлів. Саме ім’я галлів викликало такий жах і такою великою була слава їхніх військових поразок і непереможності, що одним здавалося, що неможливо зберегти свою владу, а іншим, що не можна повернути втрачену могутність, не вдаючись до військової доблесті галлів» (Justin. XXV. 2. 8). З цим повідомленням перегукується свідчення Поліена, згідно з яким на Балканах кельти були найдешевшою та найчисельнішою військовою силою, придатною для найму (Polyaen. IV. 6. 17). В останні століття до н. е. кельтські найманці взяли участь майже в усіх збройних конфліктах від Карфагену до Сирії та від Єгипту до Македонії.
Кельтські найманці неодноразово з’являлися у Криму. Першим свідченням їхньої появи на землях Боспорського царства є фреска зі зруйнованого у середині ІІІ ст. до н. е. святилища в Німфеї, на якій зображено єгипетський бойовий корабель «Ісіда» з овальними кельтськими щитами на борту. На той час Боспор підтримував тісні торговельні та дипломатичні стосунки з Державою Птолемеїв, разом із посольством якого до Пантікапеї могли приїздити кельтські вояки, які тоді служили у царській гвардії. Імовірно, що саме впливом птолемеєвського в Єгипту пояснюється поширення на Боспорі статуеток воїнів та Еротів з овальними щитами, які датуються у межах ІІ–І ст. до н. е.
У 30–20 рр. ІІІ ст. до н. е. боспорський цар Левкон ІІ емітував мідні монети з зображенням кельтського овального щита та меча Х-видним руків’ям. Історичні обставини цієї емісії до кінця не з’ясовані, однак відомо, що у той саме час на іншому березі Чорного моря грецькі міста Месембрія, Апрос та інші випускали монети з овальним щитом від імені Кавара, царя кельтської держави Тиліс, під протекторатом якого вони знаходилися. Одночасна поява монет із зображенням кельтської зброї на Боспорі навряд чи є випадковістю і, можливо, вона відображає якийсь епізод у відносинах між двома чорноморськими державами. Пантікапей був зацікавлений у стабільному торговельному судноплавстві крізь Геллеспонт (Босфор і Дарданелли), а Кавар саме був відомий своїм активним втручанням у військові та дипломатичні події у чорноморських протоках.
Останній епізод за участі кельтських найманців у Криму повідомляють писемні джерела. 63 р. до н. е. останній прихисток у Пантікапеї знайшов понтійський цар Мітрідат ІV Євпатор — грізний супротивник Риму. Щоб уникнути ганебного полону, цар наказав командиру кельтських найманців Бітоїту заколоти його мечем. Останній виконав наказ, а після цього заколовся й сам — учинок характерний для етики варварських дружинників, які ділили зі своїм вождем перемогу або смерть. Раніше Мітрідат культивував зв’язки із кельтами Подунав’я й, очевидно, саме звідти понтійський цар і отримав кельтський найманий контингент. Можливими слідами перебування найманців Мітрідата на Боспорі є два східнокельтських шоломи з Подунав’я, що знайдені у сарматських похованнях на Кубані.
Комплекс озброєння давніх кельтів відповідав тактичним вимогам, які висувало застосування як розсипного, так і зімкненого шикування, стрімкі атаки, часті рукопашні двобої, необхідність здійснювати тривалі переходи й вступати у бій майже без підготовки. Серед античних авторів найбільш точний і повний опис кельтської паноплії належить Посидонію. Він згадує високі щити з особливими прикрасами; мідні шоломи з карбованими протомами птахів або чотириногих тварин; бойові труби, які видають грізні звуки, що нагадують гуркіт битви; залізні кольчуги; довгі мечі, які носять на залізному чи мідному ланцюгу на правому стегні; списи-ланкії з залізними наконечниками довжиною в один лікоть і більше, які воїни у битві виставляють перед собою. Цей опис, датований кінцем ІІ ст. до н. е., за винятком деяких окремих деталей, загалом досить точно відповідає археологічним знахідкам кельтської зброї.
Вістря списів — найпоширеніший тип зброї у воїнських похованнях кельтів. З часом їх форма змінилася від відносно короткої листовидної до видовженої ланцетоподібної. Наприкінці ІІІ ст. до н. е. довжина такого вістря сягала 70 см, майже не поступаючись розмірами довгому мечу. Нечисленні збережені древка латенських списів мали довжину від 250 до 400 см. Поряд із цим використовували дротики довжиною до 120 см з легкими вістрями, а також універсальні списи (170–210 см), які можна було метати на невелику відстань або використовувати у рукопашному двобої.
З писемних джерел випливає, що кельти використовували списи переважно як зброю ближнього бою. Античні автори неодноразово підкреслювали слабку стійкість кельтської піхоти під час зіткнення з супротивником, озброєним метальною зброєю. Так, у 358 р. до н. е. Гаю Сульпіцію вдалося розбити кельтів завдяки масованому застосуванню римлянами дротиків. Полібій в описі битви під Теламоном зазначає, що «гезати», які становили елітну частину військ коаліції кельтських племен, були перебиті римською легкою піхотою. Важких втрат кельтам завдали легкоозброєні етолійці під час битви у Фермопільській ущелині 279 р. до н. е. Проте найбільш яскравим є опис битви галатів з римлянами на горі Олімп 179 р. до н. е. Лівій, його автор, підкреслює, що кельти програли, тому, що були нездатні вести бій на відстані, не мали достатньої кількості метальної зброї й не спромоглися використати з цією метою каміння, якого було повно у цій місцевості. У пізніших джерелах протиставлення легких дротиків, якими була озброєна римська піхота, важким ударним списам кельтів стало стереотипним. Лише за часів галльських війн середини І ст. до н. е. з’являються згадки організованого застосування кельтами метальної зброї.
Лише відносно незначна кількість воїнських поховань кельтів містить клинкову зброю. Кельтський меч був зброєю знаті, яка йшла у битву верхи на коні, тому й сама його конструкція була пристосована для потреб кінноти. Довжина клинка становила, зазвичай, близько 65–70 см, однак наприкінці ІІ ст. він став ще довшим, сягаючи 1 м й більше. Довгий час вважали, що мечі «варварів» значно поступалися за якістю римським. Зокрема, Полібій, описуючи кельтський меч, зазначав, що він непридатний до ефективних колючих ударів, а його клинок через неякісне загартування легко згинається. Начебто через це воїн вже після першого удару змушений встромляти меч у землю й випрямляти його ногою. На тлі цього вбивчого (і неодноразово цитованого сучасними істориками свідчення) римські мечі — гладіуси та спати — виглядають такою собі чудо-зброєю, але сучасні металографічні та експериментальні дослідження засвідчили: реальні мечі кельтів були технологічною та високоякісною зброєю. Ковалі, які працювали над їх створенням, комбінували різні сорти сталі з високим та низьким вмістом вуглецю для досягнення необхідної гостроти та пружності клинка. Більшість кельтських мечів була виготовлена з високоякісної сталі зі вмістом вуглецю 0,3–0,8 % й мала вістря, придатні для завдавання колючих ударів. Лише близько третини мечів було виготовлено із сирцевого заліза або м’якої сталі, проте навіть їх можна було достатньо довго використовувати у бійці, ризикуючи лише пошкодженням ріжучої кромки********. Інформатор Полібія, таким чином, або свідомо викривив факти, намагаючись підкреслити військово-технічну перевагу римлян над «варварами», або невірно інтерпретував побачені наслідки поширеного серед кельтів звичаю навмисного псування зброї з ритуальною метою.
******** Pleiner R. The Celtic Sword. Oxford: Clarendon Press, 1993. p. 134–156, 164; tab 9.
Оскільки довгий кельтський меч був насамперед зброєю кінноти, його клинок справді був найбільше пристосований для нанесення рублячих ударів. Однак він мав також і вістря, що робило його більш-менш універсальною зброєю. Так чи інакше, саме кельтський тип меча був запозичений германцями, даками і, навіть, римлянами, у війську яких він став основною зброєю кавалерії. Згодом розроблена кельтами конструкція (вже за римським посередництвом) була покладена в основу мечів доби середньовіччя. На теренах України мечі, виготовлені кельтськими зброярами, знайдені у Галіш-Ловачці та Малій Копані на Закарпатті, а також у Вищетарасівці (Нижнє Подніпров’я) та Мутині (Посем’я). Крім того, численні наслідування кельтським мечам виявлені у похованнях пшеворської та липицької культур у Наддністрянщині.
Для захисту у бою кельти використовували великі щити овальної форми, який елліни називали «фіреєм», тобто «подібним до дверей». Самі кельти надавали цьому предмету військового спорядження великого символічного та апотропеїчного значення. Щит був головним атрибутом кельтського воїна-найманця, оскільки лише за його наявності виплачувалася грошова винагорода.
За повідомленням Посидонія, галл, який добровільно погоджувався принести себе в жертву богам, лягав на щит. Донині зберігся кельтський щит, піднятий з дна оз. Невшатель (Швейцарія). Виготовлений з дубових дощок, він мав 110 см заввишки. Поверхню щита обтягували шкірою й вкривали зображеннями тварин та орнаментом, а його центр зміцнювали залізним умбоном, форма якого еволюціонувала від прямокутної скоби, що утримувала вертикальне дерев’яне ребро, до масивної напівсфери або загостреного конусу. Зі зворотного боку щит оснащували залізною ручкою з горизонтальним хватом. Верхню та нижню кромки інколи додатково зміцнювали металевим окуттям. Це рятувало кромку від рублячих ударів і надавало можливостей наносити дошкульні удари супротивнику щитом. Кельтський щит був універсальною захисною зброєю: він ефективно прикривав верхню та нижню частини тіла воїна й міг використовуватися як для двобоїв, так і для битви у зімкненому шикуванні.
Інші предмети захисного спорядження у кельтських похованнях зустрічаються не часто. Кельтів вважають винахідниками кольчуги, але про її конструкцію доводиться судити здебільшого за зображеннями. Фрагменти кольчуги знайдені у похованні кельтського вождя з Чіумешть (Румунія) у Верхньому Потиссі. Звідти ж походить залізний шолом, прикрашений бронзовою фігурою хижого птаха.
Відомо, що на ранньому етапі кельти широко використовували північноіталійські бронзові шоломи типу Монтефортіно. Чимало їх знайдено на півдні України. Однак поява цих шоломів у Північному Причорномор’ї найімовірніше пов’язана із сарматами. Добре збережений шолом типу Монтефортіно можна побачити в експозиції Білгород-Дністровського краєзнавчого музею. Це масивний, викуваний з бронзи і прикрашений орнаментом шолом, обладнаний невеликим напотиличником та отворами для кріплення нащочників. На тулії шолома помітна довга й широка вм’ятина від рублячого удару. До музею предмет потрапив з приватного зібрання місцевого поміщика, який проводив аматорські розкопки в районі Дністровського лиману. Не виключено, що саме цей екземпляр, знайдений біля с. Біленьке, потрапив сюди разом із бритолагами — племенем з кельтською назвою, перебування якого у Нижньому Подністров’ї зафіксоване писемними джерелами.
Пізні кельтські шоломи типу Аген-Порт та Ново Мєсто становили важку сталеву напівсферу, оснащену масивним напотиличником та нащічниками й нерідко прикрашену рельєфними зображеннями та орнаментом. Конструкція шоломів пізньолатенського часу послугувала прототипом для шоломів римських легіонерів доби ранньої імперії. На теренах України шоломи типу Ново Мєсто знайдені у Мутині на Чернігівщині. Вони становлять найкращі зразки продукції східнокельтських зброярів і можуть бути окрасою будь-якого музейного зібрання.
Список скорочень
ВДИ — Вестник древней истории
МИА — Материалы и исследования по археологии СССР
РА — Российская археология
СА — Советская археология
BPS — Baltic-Pontic Studies
SP — Stratum Plus