Олександр Симоненко
Сарматська доба історії України (ІІ ст. до н. е. — IV ст. н. е.) збігається з кількома великими епохами світової історії. Початок її припадає на фінал еллінізму, більша частина сарматської доби збігається з римським часом, а заключна фаза захоплює початок доби Великого переселення народів. Саме через це сарматський період має певні, притаманні тільки йому, особливості.
Перша з них полягає у тому, що грандіозні політичні та етнічні зрушення в античному світі, що супроводжували зміну однієї доби іншою, відбивалися на політичних та культурних реаліях варварського оточення античних держав — отже, і сарматів теж. Другою особливістю сарматської доби на території України є прийшлий, міграційний характер сарматської культури. Кожна зі своєрідних міграційних «хвиль» сарматів формувалася поза межами Північного Причорномор’я, на сході. Таким чином, історія та археологія сарматів Північного Причорномор’я тісно пов’язана з історією та археологією східних сарматських земель — степів від Дону до Уралу.
Головним культурним та політичним катаклізмом доби еллінізму (ІІІ–І ст. до н. е.) стали на диво швидкоплинний занепад і загибель колись могутньої Скіфії. Вважалося, що цьому спричинилася сарматська навала, але сучасні дослідження виявляють більш складну картину.
Занепад кочового скотарства спричинив за собою зміни у суспільстві — скорочення народжуваності, підвищену смертність, вимушені міграції тощо. Неможливість вести звичне життя, зубожіння і невпевненість у завтрашньому дні негативно позначаються на психічному стані суспільства та, зазвичай, викликають соціальні кризи: занепад влади і суспільної моралі, посилення маргінальних тенденцій, війни та внутрішній безлад. Імовірно, всі ці чинники призвели до падіння царської влади у Скіфії та розпаду її на окремі, не пов’язані між собою області. Можливо, безпосереднім поштовхом до політичної загибелі Скіфії стала невідома нам конкретна фатальна подія: змова при дворі, невдалий заколот або припинення владної династії. Так або інакше, скіфська держава перестала існувати — в степу припинили зводити багатющі царські кургани, занепали поселення, і між Доном та Південним Бугом нам не є відома жодна скіфська пам’ятка, що датується пізніше за перші два десятиліття ІІІ ст. до н. е. Залишки скіфського населення посунули на захід, на територію Бессарабії та у пониззя Дунаю. Тут розкопані скіфські могильники першої чверті ІІІ ст. до н. е. Градешка, Кугурлуй, Дервент та синхронні їм поселення.
У 60-ті роки ІІІ ст. до н. е. орда «варварів» із районів Кубані і Дону (меоти та савромати) прокотилася навалою через усе Північне Причорномор’я. Про це свідчить загибель або руйнування багатьох античних поселень від дельти Дону до Дністровського лиману. Імовірно, що саме цю навалу мав на увазі автор І ст. до н. е. Діодор Сицилійський, коли писав у своїй праці «Історична бібліотека»: «Савромати, багато років по тому зробившися сильнішими, спустошили значну частину Скіфії та, до ноги винищуючи переможених, перетворили більшу частину країни на пустелю». Завойовники зсунули на захід решту степових скіфів Подніпров’я, підкорили нащадків скіфського населення Подунав’я IV ст. до н. е. та осіли на Дністрі, де утворився останній осередок скіфської степової культури. Тамтешні скіфи, яких очолювала східна (меотська або савроматська) аристократія, залишили яскраві археологічні пам’ятки — Тираспольські кургани.
Савромати та сармати
Сармати — споріднені зі скіфами кочовики східно-іранської мовної групи. Уперше ці численні племена згадуються у праці Геродота (V ст. до н. е.) під назвою «савромати». На думку В. Фасмера, грецька назва «савромат» походить від давньо-іранського «saoromant», що означає «оперезаний мечем» або «той, хто носить меч». В іранському героїчному епосі «Авеста» згадуються племена «сайріма», які жили біля річки Ра (так у давнину звалася Волга). Час створення «Авести» відноситься до доби пізньої бронзи, тобто XIV–XII ст. до н. е. За археологічними даними, у формуванні савроматської спільноти провідне місце посідали племена андронівської культури, що їх пов’язують із славетними аріями «Авести» та давньоіндійського епосу «Рігведи».
За Геродотом, савромати жили на схід від Дону. Тому археологічні пам’ятки кочової культури VI–ІІІ ст. до н. е., знайдені в приуральсько-поволзьких степах протягом останніх ста років, учені вважають такими, що належать савроматам. Савроматська археологічна культура поділяється на два варіанти: самаро-уральський та волго-донський. Перший пов’язується археологами з ісседонами, які згадуються античними авторами десь за Волгою, а другий — із савроматами Геродота.
Територія донських савроматів межувала на заході зі Скіфією. Незважаючи на спорідненість та безпосереднє сусідство зі скіфами, савромати майже не залишили археологічних слідів в Україні. Тут відомо тільки два савроматських поховання — Ушкалка та Грушівка у районі Нікополя (Дніпропетровська обл.). Це свідчить про те, що обидва народи розвивалися кожен у своєму середовищі, не змішуючись навзаєм.
Постійно назва «сармати» починає зустрічатися у писемних джерелах із кінця II ст. до н. е. Утім, за літературною традицією, грекомовні автори й далі користувалися терміном «савромати». Пліній Старший прямо написав: «...сармати (грецькою — савромати)...», тобто, на його думку, «сармати» — латинська форма назви «савромати».
Поява у II ст. до н. е. в античних джерелах назви «сармати» збігається з виникненням нової археологічної культури — ранньосарматської або прохоровської. Її ареал частково збігається з ареалом савроматської, а деякі риси свідчать, що в генезі прохорівської культури брали участь пізні савромати і прибулі з районів Монголії та Західного Китаю споріднені савроматам іраномовні кочовики. Носіїв ранньосарматської культури вже можна вважати сарматами писемних джерел. Отже, сармати якоюсь мірою були нащадками Геродотових савроматів, але з переважанням у ґенезі східних компонентів.
Племена та племінні союзи
На межі ІІІ та ІІ ст. до н. е. сарматські племена мешкали на величезній території степів від Західного Казахстану до Дону. Осередки археологічної культури ранніх сарматів досліджені у Південному Приураллі, в степах між Волгою та Уралом, в пониззях Волги та Дону, в басейні Кубані.
Найдавніші відомості про назви окремих сарматських племен або племінних союзів містяться у праці Страбона «Географія», яку вчений написав наприкінці І ст. до н. е. та доповнював ще на початку І ст. н. е. Вважають, що дані Страбона про племінний склад сарматів запозичені з більш ранніх джерел. За Страбоном, на Танаїсі мешкали аорси, а далі на схід, на Волзі та у Прикаспії — верхні аорси. «По Ахардею», тобто на Кубані, мешкали сіраки. На території сучасної України Страбон вміщує два сарматських угруповання — язигів та роксоланів.
У середині І ст. н. е. в полі зору античних авторів з’являється ще одне сарматське угруповання — алани. Йосиф Флавій називає їх «частиною скіфів, що мешкає навколо Меотійського озера» (Азовське море). Пліній Старший вміщує аланів уже на території сучасної України, разом із роксоланами. Останні дослідження дозволяють припускати, що алани не були власне племенем або якимось окремим народом.
Найімовірніше, це назва сильного та заможного аристократичного роду або клану далекого східного походження (ймовірно, з районів Алтаю та Північно-Західної Монголії). Алани набули політичної гегемонії над рештою сарматських угруповань, і з кінця ІІ ст. н. е. в писемних джерелах згадується тільки їхнє ім’я. У другій половині ІІІ ст. н. е. вони, за Амміаном Марцелліном, поділялися на «аланів-танаїтів», які кочували навколо Танаїсу, та «європейських аланів» — мешканців Подунав’я.
Таким чином, відбулося характерне для давнини явище — ім’я панівного роду перейшло на весь народ. У І ст. н. е. алани були нечисленним родом або кланом, що очолював створений ними племінний союз. У ІІ ст. ім’я аланів поширилося на решту сарматів, і поступово вони стають знаними античному світові саме під цією назвою. Нарешті, у пізньоримський час (із середини ІІІ ст. н. е.) вже всі сарматські племена не знають для себе іншої назви і під ім’ям аланів фігурують у писемних джерелах. Назва клану стала назвою народу.
Племена, царі, війни
Відома нам з писемних джерел історія сарматів — це відомості про різні племена, їх царів та війни, які вони вели з сусідами — Боспорським царством, Ольвією і навіть із Римом. Еллінський автор І ст. до н. е. Полібій згадує, поміж іншим, про мирну угоду 180–179 рр. до н. е., укладену між царями Фарнаком Понтійським та володарями Пергаму і Віфінії. До цієї угоди Фарнаком були залучені як гаранти «з числа азіатських володарів Артаксій, правитель більшої частини Вірменії та Акусілох, з числа європейських — Гатал, цар сарматський...». В античні часи кордоном між Європою та Азією вважався Танаїс (Дон). Отже, володіння Гатала мали розташовуватися на захід від Дону, в Європі. Проте з інших місць твору Полібія стає зрозуміло, що він називав Танаїсом не Дон, а Кубань. Таким чином, «європейський» цар сарматів Гатал мав володарювати десь у Прикубанні, тобто був царем сіраків.
Описуючи землі за Керченською протокою (Боспор Кіммерійський), Страбон в одному місці пише, що сіраки «тягнуться на південь до Кавказьких гір; вони частиною кочовики, частиною живуть у наметах та займаються землеробством». В іншому розділі вчений пояснював: «…сіраки є, мабуть, вигнанцями племен, що живуть вище (тобто північніше. — Авт.), а аорси мешкають на північ від сіраків. Коли Фарнак володів Боспором (тобто з 63 по 47 рр. до н. е. — Авт.), Абеак, цар сіраків, виставив 20.000 вершників… Аорси, втім, живуть за течією Танаїса, а сіраки — за течією Ахардея, котрий витікає з Кавказьких гір та впадає у Меотіду».
Відомий римський вчений Пліній Старший писав у своїй праці «Природнича історія», змальовуючи північний берег Чорного моря: «Весь цей простір (від Ольвії до сучасної Тендрівської коси. — Авт. ) займають скіфи-сарди та сіраки». Парадоксально, але на цій території немає ані пам’яток загадкових скіфів-сардів, ані добре знайомих нам по Кубані пам’яток сіраків. Пліній або помилився, або повторив чиюсь помилку. Утім сіраки були на нашій території, але значно раніше, за часи Плінія.
На жаль, давні греки не ставили на своїх декретах дату їх видання, тому датування грецьких написів не завжди є простою справою. Відомий антикознавець П. Й. Каришковський за просопографічними даними (тобто за особливостями зображення літер та стилістикою напису) датував декрет першим десятиліттям ІІ ст. до н. е. Отже, діяльність Протогена тривала приблизно на межі ІІІ і ІІ ст. до н. е. За що ж удостоївся декрету цей громадянин?
Той час видався дуже скрутним для Ольвії. Внаслідок постійних неврожаїв міська казна була порожня — адже торгівля збіжжям з метрополією була основною статтею доходу. Городянам постійно загрожував голод; хліб подорожчав, а коштів на закупівлю його у властей не вистачало. Протоген, будучи вельми заможною людиною, постійно то позичав місту великі суми, то сам купував зерно, то надавав його у кредит без відсотків і з відстроченням сплати. Коли місту загрожував напад кельтських племен галатів та скирів, які «уклали союз», Протоген своїм коштом збудував оборонні мури. Проте нас цікавить ще одна сторона добродійної діяльності Протогена. Ось як про це розповідає декрет: «...коли цар Сайтафарн прибув до Канкіту й вимагав дарунків, що давалися йому з нагоди проїзду, а суспільна казна була порожня, він (Протоген. — Авт.) на прохання народу дав 400 золотих; ...і за жерця Іродора, коли з’явилася сила-силенна саїв за отриманням дарунків, а народ не спромігся їм дати і попросив Протогена допомогти його обмеженим обставинам, він, виступивши, запропонував 400 золотих; ...він запропонував від себе не менше 1500 золотих за рахунок майбутніх доходів, з яких були вчасно задоволені багато хто із скіптроносців, й немало дарів було вигідно приготовано для царя (Сайтафарна .— Авт.); ...за жерця Плістарха, коли цар Сайтафарн з’явився на той бік за дарунками і архонти, скликавши народні збори, оголосили про прибуття царя і про те, що в казні немає жодних сум, Протоген, виступивши, дав 900 золотих; і коли ж посли Протоген та Аристократ узяли ці гроші і з’явилися до царя ...цар, незадоволений дарунками, розгнівався і виступив у похід... внаслідок чого народ, зібравшись, жахнувся...».
Отже, Протоген неодноразово відвертав від міста не лише голод, а й реальну небезпеку війни, бо загадковий Сайтафарн і його саї були ніким іншим, як кочовиками, що приходили за даниною, названою у декреті «дарунками». Як бачимо, данина ця була постійною і виплачувалася не тільки особисто царю, але і його воєначальникам — «скіптроносцям». Хто ж вони, ці грізні вороги Ольвії, що так нажахали ольвійський народ?
Виходячи з назви, це були ираномовні кочовики, оскільки корінь слова «саї» — іранське «xsaja», що означає «цар» і його синоніми. Отже, назва «саї» перекладається як «царські» або «царственні». На жаль, ця назва не згадується більше в жодному джерелі. У «Географії» Страбона і у Мітрідатових війнах Аппіана згадуються «царські сармати» (Страбон) або «царські язиги» (Аппіан). Обидва повідомлення відносяться до кінця ІІ — початку І ст. до н. е. Про якесь відношення до сарматів говорить і корінь «фарн» в імені Сайтафарна, яке перекладається як «сила (успіх) саїв».
«Вирахувавши» нібито сарматську належність саїв, вчені розгубилися — ані навколо Ольвії, де мали жити саї, ані на всій території Правобережної України немає археологічних пам’яток сарматів. Де ж шукати цих загадкових саїв, звідки вони приходили під ольвійські мури?
На лівому березі Дністра біля Тирасполя, в районі сіл Глиноє, Чобручи, Паркани розташований великий курганний могильник. Розкопки цих курганів ще у ХІХ ст. розпочало подружжя Стемпковських. Вони з 1896 по 1911 рр. дослідили 412 насипів, 65 з яких виявилися скіфськими. Майже рік у рік через сто років, з 1995 р., розкопки пам’яток Тираспольської групи продовжила експедиція Придністровського університету під керівництвом Євгена Ярового. Протягом п’яти років було розкопано ще біля 70 насипів, під якими були скіфські могили. Виходячи з матеріальної культури Тираспольських курганів, населення, що їх залишило, було войовничім та численним. Найімовірніше, це й були саї, які обкладали даниною Ольвію. Дістатися її було неважко — два кінних переходи розділяють Тирасполь та село Парутине, яке стоїть на Ольвії. А ймовірне кубанське походження чільної верхівки «тираспольців» пояснює, чому їхнього ватажка звали Сайтафарн (згадайте царя сіраків Аріфарна та боспорського царя Фарнака, які теж жили і діяли неподалік Кубані).
Сарматський слід та спадщина в історії України
Провідне етнічне угруповання причорноморських степів у римський час, сармати, протягом усієї своєї історії контактували з іншими етносами нашого регіону. Насамперед це були мешканці античних міст — елліни; споріднені сарматам скіфські племена Нижнього Дніпра та Криму; в різний час — носії зарубинецької та черняхівської культур. Безумовно, політичні, етнічні і культурні контакти сарматів із цими народами різною мірою впливали як на перших, так і на других.
Розповсюдження речей сарматських типів — зброї, кінського спорядження, деяких форм одягу, прикрас, предметів убору — в матеріальній культурі античних міст перших століть н. е. отримало в науковій літературі не зовсім вдалу назву сарматизації. Насправді може йтися тільки про своєрідну культурну вуаль, до того ж у тих сферах життя, куди сармати дійсно могли привнести щось прогресивне і корисне: військова справа, скотарство, деякі галузі ремесла. Вивчення складу населення античних міст за даними ономастики, просопографії, поховального обряду не дає підстав стверджувати про відчутну етнічну сарматизацію місцевих еллінів. Ані в Ольвії, ані в Херсонесі сарматський етнічний компонент не був більш-менш помітним.
Протягом півтораста літ сармати контактували з населенням зарубинецької культури, яка вважається праслов’янською. Щоправда, характер цих контактів — воєнні напади й данницькі відносини — спричинився, зрештою, занепаду останньої. Тому сподіватися на якусь участь сарматів у етнічних процесах зарубинецької культури, мабуть, марно. Виходячи з поодиноких знахідок зарубинецької кераміки й фібул в сарматських могилах півдня України і загальноісторичних уявлень, не варто виключати можливість попадання якоїсь частини зарубинецького населення у степ як полонених. Але навряд чи сармати зіграли відчутну роль в етнічному розвитку зарубинецької культури.
Навпаки, формування іншої культури «полів поховань» — черняхівської — проходило за активною участю сарматів. Дослідники вважають, що сарматський етнос був одним із компонентів південно-західного варіанта цієї поліетнічної культури. Археологічне підтвердження цього вірно вбачають у поширенні тут камерних могил і взагалі обряду інгумації, деяких типів кераміки і побутових речей. Сармати були сусідами праслов’ян та готів у черняхівській «квартирі», проте їхня реальна участь в етногенезі слов’ян взагалі і українців зокрема на цьому вичерпується. «Оперезані мечем» степові вершники стали часткою української історії, і не лише давньої — а навіть... середньовічної.
У XV–XVI ст. сармати стали причиною появи своєрідної історико-філософської та культурної течії — «сарматизму». Ця течія виникла у Речі Посполитій, до якої в ті часи входила й територія України. Освічена польська та українська шляхта у пошуках своїх історичних коренів звернулася до античних авторів, передусім — до Птолемея, який вміщував на землях Речі Посполитої Європейську Сарматію. Славетні воїни давнини — сармати — своїми якостями (військова звитяга, завзятість, непереможність) дуже імпонували гоноровій шляхті. Стало престижним та важливим довести, що вона походить від сарматів.
«Сарматизм» став не лише ідеологією, але і живив тогочасну культуру — від поезії до живопису. Так, оспівуючи битву під Грюнвальдом, Мацей Стрийковський іменував рицарство Польщі та Литви «воярами сарматськими», які у нещадній битві «посідки рицарів-хрестоносців». «Сарматизм» зумовив багато особливостей шляхти на відміну від західноєвропейської аристократії: стилізовано-східний стиль парадного одягу (жупан), обладунків (їх відтворювали за зображеннями на колоні Траяна), особливі манери. Шляхта кровно й духовно сприйняла сарматизм, зробивши його унікальним стилем життя. Шляхтич-лицар особливо виділявся своїм гонором — честю, гідністю і хоробрістю — рисами, нібито притаманними саме стародавнім сарматам. Ідеологія сарматизму відбилася у мистецтві: відповідний стиль зображення шляхтича отримав назву «сарматського портрета».
Пам’яткою українського сарматизму став Густинський літопис (1623–1627 рр.). Найдавнішим населенням України літопис називає цимбрів (кіммерійців), що жили «понад... Меотійським болотом» (майже дослівне запозичення з багатьох античних авторів). Далі античні етноніми «венеди» та «сармати» у Густинському літописі стають єдиним народом «енетами» — давнім населенням Трої. Унаслідок міграції троянці-енети зайняли місце цимбрів у Сарматії: «Енети... із Азії Меншої вийшли і, прийшовши до Сарматії, сарматами нареклися...».
Сарматизм іноді ставав аргументом у великій політиці. У Білоцерківському універсалі Богдана Хмельницького 1648 р. ідеться про те, що сармати, які жили на території України, розкололися, й певна частина їх (поляки) переселилася на землі Польщі. Вони в силу «пожадності» захопили Русь — своїх братів. У 1677 р. турецький султан, призначивши Юрка Хмельницького гетьманом у Немирові, надав йому титул князя (володаря) Сарматійського. Єрусалимський патріарх Досіфей у листуванні додавав до сану Київського і Галицького митрополита «пане всієї Сарматії Польської та Подільської». Так неймовірним чином назавжди переплелися історія стародавньої легендарної країни Сарматії та України.