Олександр Симоненко
Побут та господарство
Життя та побут сарматів відтворюються за нечисленними писемними свідоцтвами, стародавніми зображеннями, археологічними матеріалами та етнографічними паралелями. До останніх відносяться спостереження дослідників за побутом та способом життя нечисленних кочовиків нового часу. І хоча загальні закономірності кочівництва залишилися незмінними з часів скіфів та сарматів, робити певні ототожнення стародавніх кочовиків із сучасними треба дуже й дуже обережно, з поправкою на етнічну та мовну різницю і на час, що минув.
Сукупність даних свідчить, що за житло сарматам правили, найімовірніше, юрти. Одну з таких юрт досить умовно зображено на фресці, що прикрашала стіну склепу І ст. н. е. в Пантікапеї. Порівняйте це зображення із сучасною казахською юртою, і ви зрозумієте, що я мав на увазі, говорячи про хибність прямого співставлення стародавніх та сучасних кочовиків.
Під час перекочівки сармати користувалися возами з наметами, які тягли воли. Цей вид транспорту оспіваний всіма античними авторами, які писали про скіфів або сарматів — таким дивним здавався грекам рухомий спосіб життя. Одне із сарматських угруповань — аорси — у греків звалося ще «амаксобії», тобто «ті, хто живуть у возах». Сарматські вози й намети згадують Страбон та Овідій. В сарматських похованнях на території України знайдено кілька коліс від візків із 12–14 спицями.
Кочовий побут зумовлював склад їжі та домашнього начиння. Хоча в розпорядженні археологів майже немає матеріальних залишків сарматського «меню» (крім кісток вівці, знайдених у похованнях), не буде помилкою вважати, що в їхньому раціоні помітну роль відігравала м’ясна їжа. За етнографічними паралелями, значну частину м’ясного столу мала становити конина, але в поховальному обряді вона чомусь не використовувалася. Популярними в кочовиків були молоко й молочні продукти (сир, кумис, сироватка), і сармати, ймовірно, не були винятком. Торговельні відносини і данина забезпечували сарматів продуктами землеробства: зерном, борошном, городиною, маслиновою олією, вином.
Столовий та кухонний посуд сарматів досить різноманітний. За останній правили ліпні горщики різних типів. Столовим посудом були античні червоноглиняні та меотські сіроглиняні глеки, миски, келихи. Заможні кочовики дозволяли собі дорогий срібний, бронзовий та скляний посуд античного виробництва.
Одяг та прикраси
Нечисленні залишки — переважно з могил знаті — та не менш рідкісні зображення дають можливість реконструювати одяг сарматів. Чоловіки носили бавовняну або льняну сорочку та короткий замшевий, шкіряний чи сукняний каптан, що застібався фібулами, такі самі штани й короткі м’які чоботи. Каптан підперезувався поясом із залізною, бронзовою, срібною чи золотою пряжкою. Церемоніальні пояси ватажків мали дві симетричних бляхи-застібки із зображеннями у звіриному стилі. Чоботи були іноді закріплені в підйомі ремінцями з пряжками, на кшталт м’якого взуття горців Північного Кавказу. За головне вбрання правив повстяний башлик або конічна шапка з хутра чи вовни. Костюм доповнювався сукняним плащем, що застібався фібулою на лівому плечі.
Жінки вдягали довгу сукню з рукавами до зап’ястя чи трохи вище. За східною модою зверху сукні носився розпашний халат, що застібався фібулою на грудях. Із того ж таки Сходу до гардеробу сарматської жінки потрапили шаровари, часто прикрашені на литках бісером. Голову вкривала широка хустка, що трималася за допомогою діадеми або начільної стрічки з тканини чи шкіри.
Одяг представників знаті був оздоблений нашивними золотими бляшками та золотим гаптуванням.
Амазонки і матріархат
Хто не чув міфів та легенд про амазонок — жінок-воїнів, які живуть без чоловіків й ведуть з ними звитяжні війни? Проте мало хто знає, що в основі цих легенд лежать реальні відомості античних авторів про савроматів та сарматів. Ось як пояснює походження савроматів Геродот:
«Про савроматів розповідають таке: коли елліни вступили в боротьбу з амазонками (їх скіфи звуть οιορπάτά; ця назва в перекладі еллінською означає "чоловіковбивці"), то, як гласить легенда, елліни, перемігши їх у битві при Фермодонті (сучасна р. Терме на території Малої Азії. — Авт.) відпливли назад, везучи з собою на трьох кораблях амазонок, яких вони спромоглися захопити в полон. Останні у відкритому морі напали на чоловіків та порубали їх; але вони не знали кораблів та не вміли впоратися ані з кермом, ані з вітрилами, ані з веслами й тому після вбивства чоловіків почали носитися по хвилях за волею вітру та прибули до Кремн на Меотійському озері (північне узбережжя Азовського моря. — Авт.): ці Кремни лежать у землі вільних скіфів. Полишивши тут кораблі, амазонки подалися до населеної місцевості; зустрівши перший табун коней, вони захопили його, сіли верхи та почали грабувати володіння скіфів.
Скіфи не могли пояснити собі того, що сталося, оскільки не знали ані їхньої мови, ані одежі та дивувалися, звідки вони взялися; вони прийняли амазонок за чоловіків однакового віку та стали з ними до бою. В битві скіфи заволоділи трупами амазонок й таким чином узнали, що вони — жінки. Тоді скіфи на раді вирішили аж ніяк не вбивати більше амазонок, а послати до них наймолодших із свого середовища, приблизно в тій самій кількості, скільки було амазонок; юнакам було наказано затаборувати по сусідству з ними та робити все, що вони робитимуть, а якщо ті їх переслідуватимуть, не ставати з ними до бою, а тікати; коли ж вони припинять переслідування — повернутися. Так вирішили на раді скіфи, бажаючи мати дітей від цих жінок.
Юнаки, яких послали, почали виконувати цей наказ; амазонки, помітивши, що вони прийшли без усякого злого наміру, облишили їх; кожного дня обидва табори все більше та більше зближувались. Юнаки, подібно до амазонок, нічого не мали з собою, крім зброї та коней, й тому вели однакове з ними життя, займаючись полюванням та наїздами.
Десь опівдні амазонки робили таке: вони розходилися по одній або парами, відходячи далеко одна від одної до вітру. Помітивши це, скіфи почали робити таке саме; один з них наблизився до однієї амазонки, що була на самоті; остання не відштовхнула його та віддалася йому, не пручаючись. Вона не могла з ним розмовляти, оскільки вони не розуміли одне одного, й тому показала йому рукою наступного дня прийти на те ж саме місце та привести з собою ще одного, показуючи на мигах, щоби їх було двоє й що вона приведе з собою також іншу. Юнак, полишивши її, розповів про це товаришам. Наступного дня він сам прийшов на те саме місце і привів з собою іншого; він знайшов амазонку разом з іншою, які вже чекали. Решта юнаків, узнавши про це, також підманили до себе інших амазонок.
Після цього вони поєднали два табори та почали жити разом, причому кожен з юнаків мав за дружину ту, з якою вперше злягав. Чоловіки не спромоглися навчитися мови жінок, але жінки перейняли мову чоловіків...»
Далі, за Геродотом, амазонки запропонували чоловікам податися за річку Танаїс, оскільки відчували себе винними за те, що зруйнували країну скіфів та залишили батьків без синів. «Юнаки погодились на це. Вони переправились через Танаїс, а потім три дні йшли на схід від Танаїса та три дні на північ від Меотіди. Прибувши до місцевості, де живуть і нині, вони оселилися там (за такими координатами це степи межиріччя Дона й Волги. — Авт.). Відтоді савроматські жінки здавна живуть у такий спосіб: вони їздять верхи на полювання з чоловіками та без них, виходять на війну та носять однаковий з чоловіками одяг. Савромати розмовляють скіфською мовою, але здавна зіпсованою, позаяк амазонки не оволоділи нею остаточно», — писав Геродот.
Про те, що сарматські жінки сміливо їздять верхи, воюють нарівні з чоловіками та користуються рівними з ними правами, писали Ефор, Псевдо-Скімн, Псевдо-Гіппократ і багато інших давніх авторів. Їм, звиклим до відмінного становища жінки у Давній Греції, така свобода звичаїв здавалася чимось дивним. Настільки, що Євдокс із Кніду назвав сарматів — «керовані жінками», а потім це сполучення стало кочувати з одного твору до іншого. У сучасній науці ці дані давніх авторів породили гіпотезу про існування у сарматському суспільстві пережитків матріархату, тобто тієї доби, коли керівну роль відігравала жінка.
Археологічним доказом існування пережитків матріархату в сарматів вважали жіночі поховання зі зброєю, яких у сарматів не так уже багато. У степах на схід від Дону в V–IV ст. до н. е. жіночі поховання зі зброєю складають 8,3 %, в ІІ–І ст. до н. е. їхня кількість зменшується до 2,4 %, у І ст. — середині ІІ ст. н. е. їх немає взагалі. На території України невідоме жодне поховання озброєної сарматської жінки. Слід зазначити, що зброю знайдено у 29 % могил посполитих скіф’янок IV ст. до н. е, тобто більше, ніж у савроматів цього ж часу. Могили озброєних жінок є і у середньовічних кочовиків.
Таким чином, поховання жінок зі зброєю не є специфічно сарматським явищем. Тим паче вони не відбивають якісь там пережитки матріархату. Кочове суспільство доби раннього заліза, поза сумнівом, було патріархальним. Проте через специфіку способу життя номадів, коли дуже часто чоловіки уходили у перекочівлі з худобою, брали участь у дальніх рейдах та війнах на чужій землі, гинули у боях, жінки кочового суспільства мали вміти володіти зброєю, щоб за необхідності захистити себе й рід. Ця специфіка взагалі сприяла деякому відносно незалежному станові жінки в кочовому суспільстві порівняно з осіло-землеробським.
У кочовому суспільстві жінка завжди мала відносно більшу свободу і користувалася багатьма — «чоловічими», з погляду давніх греків, — правами. Таке її становище було зумовлено самим кочовим скотарським побутом. Жінка завжди могла на рівних із чоловіком займатися головною справою — скотарством (адже й зараз на фермі жінки пораються з коровами, вівцями не гірше за чоловіків, а в кінному спорті часом і перемагають їх). Не виключена й можливість існування у сарматів певних вікових груп, як у середньоазіатських кочовиків, під час перебування в яких дівчат навчали володіти зброєю, їздити верхи тощо. У зв’язку із цим показовими є дані Псевдо-Гіппократа: «Вони (сарматки. — Авт.) залишаються у дівках, поки не вб’ють трьох ворогів... Здобувши собі чоловіка, вони кидають їздити верхи, поки не постане необхідність у загальному поході».
І ще одна обставина підтримувала археологів в їхній помилці щодо пережитків матріархату у сарматів. Досить часто в жіночих похованнях знаходять предмети культу — жертовні кам’яні блюда-вівтарі, амулети, різні магічні предмети (фігурні жезли, курильниці тощо). Вони вказують на те, що у культових діях головну роль відігравали жінки, причому в чоловічих похованнях жодних явно культових предметів не було. Але ж і у «патріархальних» Греції та Римі жінки-жриці й віщунки — бітії, весталки, піфії — служили богам нарівні з чоловіками! Головуюча роль жінки в обрядах та ворожбі була визначена самою природою — як матері, яка продовжує рід та зберігає домівку. Тонка ж і чутлива її психіка більш, ніж чоловіча, схильна до впадання у транс або до передчуття будь-яких (переважно, чомусь, неприємних) подій. Тому недивно, що у сарматів жінки були служительками культу — жрицями та чаклунками.
Матріархат сарматів чи бодай його пережитки підтверджувала, як здавалося, ще одна обставина — наявність напрочуд багатих поховань знатних жінок. Але поховання багатих і знатних жінок є і в інших кочовиків. Тут є цікаве інше сполучення — як правило, знатні і багаті небіжчиці-сарматки були, виходячи з речей, водночас і жрицями. Щоправда, їхні нечисленні поховання були, головним чином, знайдені випадково ще наприкінці ХІХ ст., начисто пограбовані у давнину, і уявлення про них ми мали завдяки декільком уцілілим золотим прикрасам.
Однак знахідки другої половини ХХ ст. додали чимало цікавого до цієї теми. У 1974 р. експедиція Інституту археології Академії наук України під керівництвом Галини Ковпаненко в кургані Соколова Могила на північ від Миколаєва дослідила непограбоване багатюще поховання сарматської «цариці».
На дні досить великої — площею 2,6 х 1,8 м, глибиною 1,6 м — ями, перекритої дерев’яними плахами, лежав скелет жінки 45–50 років. Тіло небіжчиці поклали на дерев’яні носилки з трав’яною подушкою, руки за обрядом знатних небіжчиків були зігнуті у ліктях і трохи розкидані. Під поділ сукні, крім того, було підкладено своєрідний каркас із кори. З часом кора висохла, загнулася, зламалася навпіл, і шматки шовку затисло між її пластинами.
Знатну сарматку було поховано у найкращому одязі та прикрасах. Чоло вінчала діадема з халцедонових і сердолікових намистин, а кінці її прикрашали дві халцедонових, обвитих золотим дротом, підвіски у вигляді змій. Вуха прикрашали золоті сережки з гранатовими вставками та підвісками з гірського кришталю у вигляді амфор. На шиї було знайдено три намиста — два золоті ланцюжки якнайтоншої роботи (причому одне з них прикрашали амфороподібні підвіски з гранату, а кінці другого були інкрустовані вставками яшми), а третє з витончених сердолікових, халцедонових, аметистових, моріонових і золотих, інкрустованих емаллю, намистин. На зап’ястках обох рук, кисті яких чомусь були відсутні, були два золоті браслети з перевитими обручами та ромбоподібними щитками, прикрашеними зерню та вставками сердоліку. Щитки з’єднувалися з обручем мініатюрними шарнірами, один з яких — роз’ємний — замикався золотою шпилькою на ланцюжку. Трохи нижче відсутніх кистей лежала дещо дивна знахідка: чудовий золотий ажурний перстень з атрибутами єгипетської богині Ісіди, інкрустованими вставками шпінелі ...із фалангою людського пальця всередині.
На сарматці була шовкова сукня, фарбована дорогоцінним у ті часи пурпуром. По грудях та рукавах йшли тонкі смужки мініатюрних золотих нашивних бляшок, манжети прикрашали золоті інкрустовані намистини з напівкоштовних камінців, а поділ був багато розшитий золотими нитками. Кілька рядів вишивки складали широкий орнаментальний фриз, фрагменти якого збереглися завдяки тому, що їх затиснуло шматками кори. Поверх сукні вона носила синій халат, борти, рукави та бокові розрізи якого було рясно розшито дрібними золотими бляшками. Халат і сукня застібалися двома знайденими на грудях золотими фібулами, одна з яких, як і перстень, була з атрибутами Ісіди. Цікаво, що зробили її з щитка грецької або єгипетської сережки, коли він відламався або нижня частина сережки загубилася. Такі сережки є в колекціях Британського музею та Метрополітен-музею. Вони більш ранні, ніж поховання у Соколовій Могилі, ще ІІ ст. до н. е. Доповнювали ансамбль розшиті золотом чобітки або взуття типу мокасинів.
Але більше, ніж розкішне вбрання, дивувало поховальне начиння. Чого тут тільки не було, і майже кожна друга річ була унікальною. В узголів’ї могили поміщалися, головним чином, посудини: ліворуч — розкішно орнаментований срібний глек сирійської або єгипетської роботи і зроблений у Фракії срібний канфар, праворуч — ритуальна дерев’яна сарматська чаша з вінцями, окутими золотими пластинами, і римське бронзове відерце-сітула. А поряд із дерев’яною чашею щось абсолютно неймовірне — кам’яна булава катакомбної культури доби середньої бронзи, тобто річ на 1,5 тисячі літ старіша за це поховання! Ця булава і знайдене тут таки вістря скіфської стріли VI ст. до н. е. поповнили серію знахідок із сарматських могил, що відносяться до значно більш ранніх часів. Знаходячи стародавні речі, сармати вважали їх знаками богів і використовували як амулети. Поруч лежало чудове бронзове люстро бактрійської роботи зі срібною позолоченою ручкою у вигляді фігурки бога або героя, що сидить «по-турецьки».
Варто зазначити, що і дзеркало, і віяло з люстрами були встановлені саме біля голови — точніше, біля обличчя — похованої. Адже люстра у давніх людей вважалися віддзеркаленням душі людини, тому в могилі їх клали або біля обличчя, або з лівого боку грудей, біля серця. У сарматів іноді практикувався звичай розбивання дзеркал перед вміщенням у могилу — зі смертю людини потрібно було «вбити» її віддзеркалення. Щоправда, в Соколовій Могилі всі дзеркала чомусь були цілими.
Біля ніг розташувалася група інших посудин — ритуальних і туалетних. Поряд із типово сарматською глиняною курильницею стояла китайська мармурова ступка з ручками у вигляді фігурок зайців, прикрашена меандровим орнаментом. Вона асоціюється з китайським міфом про зайця, що сидить на Місяці і готує в ступці еліксир безсмертя для Володарки звірів Сіванму. Поруч — алебастровий лекіф тонкої єгипетської роботи і унікальний кам’яний горщик. У ньому зберігся вміст — смоляниста речовина темно-коричневого кольору з різким запахом, що нагадує смолу і цвіль. Проте аналізи змогли лише визначити його рослинне походження, а склад залишився таємницею.
Ще одна група унікальних речей лежала в ногах могили, ймовірно, на купі квітів (так визначили склад залишків підстилки під ними палеоботаніки). Тут знаходилися дві тарілки римського виробництва — кругла з червоного скла і фаянсова у вигляді раковини Cauri. Поряд із ними лежало ще одне віяло. Воно зроблене також із червоної шкіри, має різьблену кістяну ручку, увінчану зображенням дволикого Януса.
Якщо вміщення в жіночу могилу косметичних засобів і туалетних посудин — річ звична, то наявність в ній таких суто чоловічих атрибутів, як точило й ножі, вельми незвичайно. Адже склад заупокійних дарів строго регламентувався ритуалом, і жодна річ не потрапляла до могили випадково. Чим же займалася ця жінка за життя, якщо в її похованні такий дивний набір речей? Відповідь на це дала знахідка залишків сумочки біля правого стегна похованої.
У ній лежала велика кількість різноманітних предметів: намистини та підвіски з мушель, кістки, напівкоштовних камінців (сердолік, яшма, агат, порфиріт, гематіт), бурштину, геширу, вапняку; намистини зі скла, золота каблучка із сердоліковою вставкою; залізні та бронзові персні з гемами, римська кістяна еротична статуетка; скіфське бронзове вістря стріли VI ст. до н. е., поодинокі і подвійні відерцеподібні підвіски із заліза та золота, бронзова підвіска у вигляді кисті руки, фалос із залізної конкреції, мініатюрна срібна посудина; підвіска з половини насіння італійської сосни пінії, що ніколи не росла на наших теренах, закінчення кістяного стилю для письма у вигляді кисті руки. Тут таки знайдено бронзового пінцета та голку.
До магічних предметів, що втілюють, найімовірніше, сили родючості, сармати віднесли римську вакхічну статуетку, що невідомо яким чином потрапила до них. Тут і зуби викопної акули, і раковина Cyprea, яка живе в Індійському океані, і насіння італійської сосни пінії — словом, будь-яка екзотична річ годилася як амулет. З іншого боку, сармати були знайомі і з античними уявленнями про амулети — адже саме в Римі в цій якості використовувалися підвіски у вигляді кисті руки і залізні персні. Магічною силою, за уявленнями сарматів, володіли намистини у вигляді жаб, жуків-скарабеїв та змій — якраз такі, які входили до складу намиста і діадеми жінки, похованої в Соколовій Могилі.
То хто ж вона була — цариця або жриця? Звичайно, безліч предметів із золота й срібла, багатий одяг вказують на те, що покійна належала до заможного прошарку. Проте величезна кількість амулетів говорить про те, що ця пані суміщала адміністративні функції з культовими. Але що цікаво: більшість її амулетів служила хтонічним, тобто підземним, темним силам. Саме їх символізували жаби, змії, риби, жуки. Найімовірніше, вона була не просто жриця, а чаклунка й віщунка. За патологічними змінами на кістках антропологи встановили, що ця жінка була хвора на сифіліс у важкій формі і, можливо, від нього й померла.
Найбільшою сенсацією була знахідка в могилі фрагментів шовкових тканин із золотим гаптуванням. Річ у тім, що найбільш ранні з відомих науці до розкопок цього кургану зразків золотного шиття були на тисячу літ молодшими. Абсолютно невідомою і вельми складною виявилася і техніка прядіння золотих ниток. Між цією знахідкою і відомими раніше зразками золотного шиття лежить тисячолітній розрив.
Шовкові тканини із Соколової Могили — поза сумнівом, східного походження. Як відомо, шовк стали культивувати на Заході не раніше IV ст. н. е. Однак у вигляді готових тканин він потрапляв туди ще раніше, Великим Шовковим шляхом з Китаю через Середню Азію та Близький Схід. Шовк із Соколової Могили фарбований найкоштовнішими червоними барвниками давнини — пурпуром та карміном, якими фарбували тоги римських імператорів. Речі з Соколової Могили — фібули, бронзове відерце, посудини, нашивні бляшки і деякі інші — датують це поховання серединою І ст. н. е.
Ось так, у буквальному розумінні слова — блискуче археологія підтвердила слова стародавніх авторів про сарматських цариць. А матріархат тут ні до чого…