Михайло Відейко
У епоху своєї могутності сармати розглядали своїх північних сусідів, насамперед, як об’єкт для грабунку й захоплення невільників, яких потім можна було вигідно перепродати. Вони навіть поділили територію найближчих до них племен між окремими кланами. Свідчення тому — знайдені тут уже в наш час «межові камені» з сарматськими тамгами. Один такий лежав собі неподалік від сучасного міста Обухова (це на Стугні, де кордон Русі із кочовиками проходив до початку Х століття!) всього у декількох кілометрах від фортець, побудованих місцевими жителями для захисту від ворожих набігів. Нині цей межовий знак можна побачити біля Обласного археологічного музею у с. Трипілля.
Однак північні сусіди Сарматії не всі були переконаними пацифістами — серед них було достатньо не менш войовничого народу, готового до спротиву, добре озброєного і організованого. На тиск з боку кочовиків населення лісостепу та лісової смуги відповіло випробуваним ще у попередню епоху способом — почало споруджувати укріплення.
На відміну від сарматів, їх північні сусіди набагато менше потрапляли до поля зору античних істориків, а ті відомості, що дійшли до нас, не надто конкретні. Тому вчені переважно конструюють найрізноманітніші гіпотези, зіставляючи досліджені (часом досить ґрунтовно) археологічні культури — зарубинецьку, пшеворську, липицьку та інші «групи» і «типи» пам’яток зі згаданими Тацитом та іншими римлянами венедами, лугіями, кельтами та іншими давніми мешканцями цієї частини Європи.
«Зарубинці»
Найбільш відомим північним сусідом сарматів є зарубинецька археологічна культура, представники якої жили на Верхньому (аж до басейну Березини) та Середньому Дніпрі, на Поліссі на заході та понад Сеймом на сході. У цих межах виділяють кілька локальних варіантів (серед них Полісський, Верхньодніпровський, Середньодніпровський, Чечерська група). Можливо, вони відповідають давнім племінним об’єднанням.
Своїй назві ця культура завдячує селу Зарубинці, що над Дніпром. Місце знамените бродом — переправою через Дніпро, а назва села сягає літописних часів — коли Заруб ще був містом-фортецею. Саме в цьому місці 1899 р. Вікентій Хвойка дослідив тілопальний могильник, він і дав назву культурі. Між іншим, першовідкривач вважав носіїв цієї культури давніми слов’янами й упродовж тривалого часу із цим висновком переважно погоджувалися.
Боронячись від сарматських набігів, відносно нечисленне місцеве населення вже не могло використати грандіозні укріплення скіфської епохи (а тут їх вистачало — чого варті лише Трахтемирівське, Хотівське та Велике Ходосівське городища), які на той час прийшли в занепад і запустіння. Натомість було побудовано багато невеликих фортець, залишки яких і сьогодні можна знайти приблизно через кожні 10–15 км на Дніпрі, на ділянці від Канева (Бабина Гора) до Києва.
Ходосівьке городище праворуч від дороги на Обухів побачить кожен, хто зверне увагу на дельтапланеристів, котрі стартують із нього. На березі Дніпра височіє Дівич-Гора (на околиці Трипілля), вершину якої теж колись займала зарубинецька фортеця. Частково збереглося зарубинецьке городище біля с. Гребені — половина його вже сповзла у Дніпро, який підмиває високу кручу.
Усі перелічені вище — типові городища-сховища, у яких на випадок нападу могло укритися все навколишнє населення. Зводилися вони за найсучаснішими технологіями, схоже навіть, що з урахуванням досвіду будівництва римських фортифікацій. Для будівництва обирали місце на високому мисі, бажано відділеному від навколишнього плато глибокими ярами. Навіть нині піднятися на будь-яке зарубинецьке городище не так просто. Приміром, висота Дівич-Гори — понад 80 м над рівнем Дніпра.
І без того стрімкі схили у верхній частині підсилювали ескарпами, роблячи їх ще більш стрімкими. Ескарпиі зміцнювали похило вкопаними стовпами. Вузенька, шириною не більше як два метри (на один віз) дорога до воріт закручувалася уздовж схилу серпантином за годинниковою стрілкою, підставляючи праву, не захищену щитом, сторону нападників під стріли оборонців. Вхід, як на Ходосівському городищі, взагалі могли влаштувати між валами, що давало змогу обстрілювати ворога з усіх боків.
У будь-якому разі сарматам для штурму таких городищ доводилося спішуватися. Це зводило нанівець усі переваги кінноти кочовиків перед скромно озброєними (лук зі стрілами, дротики, можливо, щити, але жодних захисних обладунків) зарубинецькими піхотинцями.
В подібній ситуації, агресорам лишалося хіба що обстрілювати городище з підніжжя пагорба та під прикриттям лучників лізти на дерев’яні палісади. Про ефективність таких фортифікацій свідчить той факт, що за цією схемою укріплення на території України споруджували до середньовіччя. Окрім того, чимало міст Русі у Подніпров’ї взагалі були споруджені на місці зарубинецьких фортець, інколи навіть із частковим використанням давніших укріплень. Приміром, так була збудована фортеця на Іван-Горі поблизу Ржищева: дружинники київських князів спорудили заборола на площадці покинутого зарубинецького городища, від якого ще збереглися ескарпи.
Одначе сармати все ж таки ризикували час від часу випробувати на міцність створені придніпровськими племенами укріплення. Свідчення тому — залізні вістря сарматських стріл, що застрягли у валах давніх зарубинецьких городищ, найпівнічніші з яких розташовані на околицях сучасного Києва.
Навколо подібного укріпленого центру-фортеці розташовувалося кілька відкритих селищ, мешканці яких господарювали за технологіями, розробленим ще у часи Трипілля. Підсічне хліборобство з тисячолітнім, випробуваним набором культур (плівчасті пшениці, ячмінь, просо), тваринництво. Нарешті, риболовля, полювання, бортництво. Поселення часто розташовуються «гніздами», по кілька у кожному, зазвичай уздовж долини невеликої річки. У подібній системі розселення вбачають іноді відображення родової системи організації суспільства. Утім не виключено, що в цьому випадку ми спостерігаємо просування одного колективу, який у міру виснаження землі перебирався на нове місце.
На час поширення зарубинецької культури у Подніпров’ї припадає правдивий розквіт чорної металургії. Виникли і кілька століть існували ремісничі центри з виробництва металу. Розташовані вони були переважно біля води, на берегах річок. Один із них був відкритий в уже згаданих раніше Зарубинцях, інший існував на березі Дніпра, навпроти Дівич-Гори у Трипіллі. Центр біля Лютежа, один із найкраще вивчених археологами, у дослідженій частині налічував півтора десятки горнів для отримання металу та понад чотири сотні ям із відходами виробництва. Відзначимо, що сліди виробництва металу виявлено на більшості досліджених зарубинецьких поселень. Щоправда, там масштаби видобутку заліза були меншими. Схоже, що давнє населення розуміло: шкідливе виробництво краще розміщувати не там, де живеш. Ну і поближче до необхідних у виробництві ресурсів: руди, води та лісу.
Використовуючи місцеві ресурси болотної руди та ліс, який забезпечував деревним вугіллям, «зарубинці» продукували таку значну кількість заліза, що вона явно перевищувала всі можливі потреби місцевого населення. Зрештою, асортимент знарядь праці був досить скромним (переважно сокири типу «кельтів» для деревообробки, ножі), у будівництві залізо майже не використовували (цвяхи, скоби, а також замки та клямки невідомі), а зброї знайдено небагато, переважно — вістря списів та дротиків. Тому дослідниками було висловлено думку, що данину сарматам місцеві виплачували саме залізом, яке спеціально виготовляли у центрах біля річок, де його легко було транспортувати далі. Ця історія дивним чином перегукується із літописним переказом про полянську данину хозарам — тоді слов’яни дали по «мечу від диму». Крім того, враховуючи археологічні свідчення про зв’язки зарубинецького населення із торговими містами на Нижньому Дніпрі, частину заліза могли збувати і там.
Із часів зарубинецької культури дійшло досить багато некрополів, за якими можна визначити більш ніж скромний статок місцевих жителів. Небіжчиків спалювали, а попіл ховали у невелику ямку. Поруч із купкою попелу археологи при розкопках звичайно знаходять один, часом — кілька виліплених від руки горщиків і миску з їжею.
Кераміка ця хоча й ліпна, але зроблена досить якісно. Її поверхня подлощена — аж до блиску. Серед попелу найчастіше трапляється бронзова застібка для плаща — фібула. Усе просто й скромно. У цих могилах нема золота, срібні прикраси — рідкість. Утім зарубинецькі племена аж ніяк не замкнулися у своїх фортецях. Вони встановили далекі зв’язки, зокрема з містами й торжищами у низов’ях Дніпра й Дністра — йдеться про низку поселень пізньоскіфського часу********.
******** Докладніше про це див. «Сутінки: три Скіфії» (ч. 1).
Однак найпотужніша система оборони не в змозі захистити відкриті поселення, а тим більше — поля й худобу від систематичних набігів. Адже навіть куди більш укріплені кордони могутньої Римської імперії з її величезними військовими можливостями не могли часом стримати такого ворога, як сармати. Частина придніпровських жителів змушена була шукати притулку серед боліт і в лісах. Ті, хто не захотів іти на північ або загинули, або поповнили ринки рабів у римській єдиній Європі.
Довгий час археологи вважали, що за цією археологічною культурою ховаються давні слов’яни, існували також думки, що вона залишена балтськими племенами, а крім того, зазнала відчутного кельтського впливу********.
******** Останнім часом ця думка дістала значну підтримку. Докладніше див. «На східних рубежах кельтського світу» (ч. 1).
«Пшевор»
У Прикарпатті сарматські володіння межували із землями кельтів********, та германців, які у останні століття до і перші по Р. Х. ще були володарями значної частини Європи. За Карпатами у гірській місцевості та передгір’ях проживали племена гетів і даків (вони залишили тут пам’ятки культури карпатських курганів). Слід сказати, що гори у ті часи часом були останнім притулком для людей, витиснутих із навколишніх рівнин більш могутніми ворогами — кельтами, а потім і римлянами.
******** Докладніше про кельтів див. «На східних рубежах кельтського світу» (ч. 1).
Пам’ятки пшеворської культури на теренах України відомі у басейні Західного Бугу та Верхнього Дністра. Загалом культуру датовано між ІІ ст. до н. е. — IV ст. н.е., в межах України — І ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е. Більшість пшеворських пам’яток (зокрема — найдавніші) містяться на заході — у межиріччі Вісли та Одера. Тож зрозуміло, що рух її носіїв відбувався із заходу на схід.
Населення жило невеликими громадами — селища займали від 0,2 до 1,5 га, тобто налічували від кількох до двох десятків житлових споруд. Ті, своєю чергою, теж були невеликими, каркасно-стовпової конструкції, частково заглиблені в землю. Обігрівали їх піччю або ж відкритим вогнищем.
Найбільш досліджені поховання (кремації), серед яких виділяються своєю заможністю поховання воїнів. Зброю при похованні робили непридатною до використання. Приміром, мечі та вістря списів згортали у кільце на кілька витків, так само псували умбони до щитів.
Стосовно етнічної належності «пшеворців», то у них дослідники вбачають «кельтизованих» германців, які змішувалися з культурами Балтійського узбережжя. Римлянам населення частини території поширення пшеворської культури було відомо, як племена лугіїв. Інша територія припадає на ареал поширення венедів Тацита. Таким чином перед нами, вірогідно, типове для тих часів політичне об’єднання-вождівство (можливо, не одне) із домінуванням на різних територіях різних еліт. При цьому інтереси цих еліт могли, як виявилося, часом сягати досить віддалених регіонів — не лише Прикарпаття, а й віддаленого Посейм’я на Заході (про це трохи згодом у розділі «Сліди невідомих походів і битв»).
У ІІ ст. частина «пщеворців» відкочувала на Середній Дунай. Це був час так званих Маркоманських війн, у яких десятки племен Європи (серед них і сармати) виступили проти Римської імперії. Ті, хто не пішов на ту війну, залишився на місці і взяв участь у подальшій історії цього краю.
Даки у Прикарпатті
Створивши власну державу по той бік Карпат, даки у І ст. н. е. розгорнули експансію на схід. Після кількох війн із Римом (у них, між іншими, на боці даків воювали сармати), які у підсумку вони програли, ті з даків, хто не захотів залишатися у римській провінції, подався за її межі. На Верхньому Дністрі та Верхньому Пруті сліди їх поселень пов’язують із липицькою археологічною культурою, яка проіснувала тут упродовж двох століть.
На новому місці поселенці жили звичним життям — будували такі самі як і на батьківщині житла, розташовуючи свої поселення на невеликих річечках та струмках. Вирощували хліб, розводили худобу. Серед них було достатньо ремісників — ковалів (знайдено також і місця виробництва заліза), ювелірів, гончарів (деякі вміли працювати на гончарному крузі!).
Більшість поховань — кремації, хоча трапляються і тілопоклаження. Різноманітність поховальних звичаїв може свідчити про наявність різних у етнічному відношенні груп населення. З основного регіону проживання певні групи могли посуватися і на схід. Одним з наслідків цього процесу стала зубрицька археологічна культура.
На стиках культур
Часом у «сірих» зонах на прикордонні «великих» археологічних культур археологи відкривають комплекси, які виникають внаслідок взаємодії. Механізми останньої найрізноманітніші — політичні альянси між племенами (часом різними за мовою та культурою), підкорення, змішані шлюби тощо. Прикладом такого явища є зубрицька культура, поширена на Волині та Верхньому Подністров’ї починаючи з І ст. до н. е. і до ІІІ ст. н. е., тобто упродовж близько чотирьох сотень років.
Вона виникає внаслідок просування у регіон із сходу носіїв зарубинецької культури, а із заходу — пшеворської. Свій внесок у особливості зубричан на Дністрі зробила липицька культура (у ній вбачають даків). Край існуванню зубрицької культури як окремого явища поклала експансія готів із півночі у ІІ–ІІІ ст. Одначе деякі її риси помітні у місцевому варіанті черняхівської культури, а потім — на ранньослов’янських пам’ятках. Це, можливо, і не випадково, адже із зубрицькою культурою пов’язують венедів.
Стосовно способу життя, то населення зубрицької культури не відрізнялося від «батьківських» — такі самі житла каркасно-стовпової конструкції і напівземлянки на в невеликих поселеннях, сліди занять хліборобством (кожне житло супроводжує від 5 до 10 зернових ям) і тваринництвом.
Сліди невідомих походів і битв
Іноді археологічні знахідки стають єдиним свідченням історичних подій, про які давні історики (а за ними — і сучасні) жодної гадки не мали. Воно і зрозуміло — звідки було знаменитому Публію Гаю Корнелію Тациту (і його наступникам) було знати про події, які відбувалися у басейні річки Десна майже дві тисячі років тому? І римьські легіони, і інформатори римських авторів взагалі не мали (і не могли мати) гадки про те, що відбувається у глибинах «світу варварів». З іншого боку у цей світ потрапляло чимало речей, зроблених римлянами і з ними — людей, які римлян мали знати непогано. Але — про це жодного рядка у писемних джерелах. Сама археологія.
Восени 2009 р. на правому березі р. Сейм, поблизу с. Мутин виявлено давнє поховання. Небіжчика кремовано, а кістки складено у керамічну посудину — обряд звичайний для того часу і більшості описаних вище археологічних культур. Дивовижними були знахідки, які супроводжували поховання.
У посудині знаходилася бронзова сітула — посудина для вина, накрита умбоном до щита. Сітула була римського виготовлення, умбон — належав до артефактів пшеворської культури, так само, як фібули (застібки до плаща), меч, ніж, спис та шпори й інші деталі спорядження. Спорядження належало воїну-вершнику високого рангу — ймовірно, вождю.
Вождь не сам подорожував нетрями місцевих лісів. Розкопки, які почалися навколо першої знахідки виявили поховання цілого загону (!) до зубів озброєних вояків-вершників. У деяких похованнях виявлено по кілька списів, мечів, навіть бронзові шоломи знайдено! Інвентар поховань належав так само до пшеворської культури, хоча були вироби скандинавського походження, а також речі, зроблені кельтами і римлянами.
Установлено, що поховані воїни були близько середини І ст. до н. е. і загинули, найімовірніше, одночасно. Усі вони були дружинниками, які прибули із заходу, про що свідчило все — зброя, прикраси, спорядження. Похідні бронзові казани європейських зразків або римські були у кожного.
Судячи з керамічного посуду, вони встигли інтегруватися у місцеве суспільство, принаймні настільки, щоб отримати достатню для здійснення поховального обряду кількість горщиків, виготовлених місцевим населенням. Його археологи віднесли до «типу Харівки», у якому виразно виступають риси зарубинецької культури, саме тоді, як прибульці, вірогідно, належали до пшеворської. Риси останньої також простежено у згаданому вище типі пам’яток. Тобто перед нами випадок, аналогічний формуванню зубрицької культури на межі пшеворської та зарубинецької. Цікаво, що сліди цих рис археологи виявили за кількадесят років до розкопок некрополя поблизу Мутина, який відкрив невідомі раніше драматичні сторінки місцевої історії.
Вояки, поховані майже два тисячоліття тому під Мутином, ймовірно, усі загинули в одній битві і були поховані з усіма почестями. Про те, що битва була переможною, можуть свідчити знахідки у похованнях цінних речей, зокрема — зброї. Адже у разі поразки переможці обібрали б тіла ворогів до нитки і невідомо, чи віддали б їм останню шану належним чином. Битва була досить кривавою, а ворог серйозним, що пояснює загибель у ній такого числа професійних воїнів, та ще й на чолі з вождем.
Подібний могильник, з подібним набором речей та ритуально понівеченою зброєю, з часом було відкрито у Верхньому Подністров’ї, на Львівщині. У ньому була навіть розкішна керамічна посудина провінційно-римського виробництва. Власне, до кордонів римських провінцій звідси вже не так і далеко. Таким чином, бачимо, що існував у давні часи шлях, яким загартовані у битвах воїни з Європи (а цей шлях міг починатися десь на Одері, Віслі, або узбережжі Балтійського моря) могли потрапити досить далеко на схід, де вони брали участь у невідомих історикам (як римським, так і сучасним) битвах. Із ким билися дружинники невідомого вождя з Мутина — із сарматами, якимись місцевими племенами? Можливо, нові розкопки дадуть відповідь і на це питання.
Знахідка також відкриває кілька речей. Носії пшеворської культури у Європі знали про події, які відбуваються досить далеко на Сході. Ті, хто жив там, при потребі могли звернутися по військову підтримку — і отримати її. Цікавою та важливою є та обставина, що носіїв північного варіанта пшеворської культури у межиріччі Вісли та Одеру (а там вона доживає до V ст.) серйозно розглядають як компонента, з якого сформувалися місцеві слов’янські спільноти. Можливо, і на сході мали місце подібні явища.
Знаки влади
Серед загадок середньовіччя є і питання про походження певних символів, якими користувалися правителі, зокрема і Русі. Мовиться про княжий тризуб, карбований на «златниках» та «срібляниках», знайдений на різних виробах — від цегли-плінфи до бронзових медальйонів. Історія згаданих знаків із речей Х ст. теж може сягати сарматських часів.
На речах, покладених у могилу знатного сармата поблизу с. Пороги на Вінниччині, зокрема на срібному кубку, були зображені тамги клану царя роксолан Інісмея. Подібні тамги карбували на монетах Ольвії у 70-х — на початку 80-х років н. е. Було навіть висловлено припущення, що похований поблизу села Пороги цар колись володарював над сарматами — аорсами, котрі прийшли в ці краї звідкись зі степів між Доном і Волгою. У Причорномор’ї ж аорси повинні були зіштовхнутися з раніше прибулими сюди сарматами-роксоланами.
Тамги-знаки були поширені також і у боспорських царів, які додали у їх графіку певні мотиви грецької міфології. Серед сарматських тамг з’являються піктограми, що нагадують тризубець Посейдона. З великою ймовірністю можна припустити, що тризуб різних обрисів до сусідніх із Сарматією правителів (вождів, князів, конунгів) міг потрапити як придане — після шлюбу представників племінних еліт. Однак установлення родинних відносин між слов’янською й сарматською елітами, можливо, слід віднести до періоду початку занепаду Сарматії — ІІІ ст. н. е., коли у них з’явився спільний ворог — готи. Деякі хліборобські племена лісостепової й лісової смуги починаючи із ІІІ ст. до н. е. багато дослідників цілком упевнено відносять до слов’янської або праслов’янської культури.
Хто лише не використовував подібні до тамг символи на своїх гербах і бойових прапорах за останні дві тисячі років! Це і київські князі, і татарські хани, і правителі Великого князівства Литовського та Руського. Дуже нагадують тамгу, приміром, литовські «Стовпи Гедиміна».