Михайло Відейко
Окрім Таврики, римляни пильнували власні інтереси на узбережжі Понту на схід від Дунаю. Про ситуацію у регіоні промовисто свідчать фрази з твору Йосифа Флавія про те, що місцеві народи тримають у покорі «три тисячі важкоозброєних вояків, сорок військових кораблів, які підтримують мир на несудноплавному перед тим і суворому морі». Коли кордони Риму сягнули Данувія-Дунаю, питання переходу на його лівий берег було лише питанням часу, так само, як і контролю над нижньою течією найбільшої ріки Європи.
Провінція Мезія була утворена ще за правління імператора Августа, а Данувію її кордони сягнули 46 року. Однак згодом виявилося, що вона завелика для управнління з одного центру, і тоді імператор Доміціан, який вів у регіоні війни з Даками, вирішив виділити східну частину в окрему адміністративну одиницю — Нижню Мезію.
До середини ІІІ ст. ця провінція включала землі на лівобережжі Данувію — вздовж узбережжя Понту Евксинського, включно з містом Тіра. На деяких мапах кордони провінції сягають Дністро-Бузького лиману, Ольвії, у цитаделі якої теж був присутній римський гарнізон, а окремі підрозділи квартирували навколо міста. Таким чином досить значні території на півдні України майже на півтори сотні років опинилися в межах Римської імперії.
Контроль над рікою
Після остаточної перемоги імператора Траяна над даками 106 р. і створення однойменної провінції панування над місцем, де Данувій впадає у Понт Евксинський стало питанням стратегічним. У таких випадках римляни починали укріплювати кордони за звичною схемою — укріплення, опорні пункти, шляхи.
Від римських часів не залишилося вичерпного опису зробленого — в політичній та військовій круговерті ІІІ ст. багато що із документальних свідчень зникло без сліду, отож нинішнім історикам знову довелося вдатися до скупих археологічних джерел — уламків написів, клейм на дахівці, окремих знахідок, результатів розкопок та картографування знайденого. Приправлені скупими відомостями із наявних писемних джерел постають у загальних рисах контури «римської присутності» у цьому регіоні.
До наших днів дійшли земляні укріплення — вали (загальна назва — «нижній Траянів вал»), які перекривають межиріччя лівих приторів Данувія: Тіаранту (Сирету), Пірета (Прута) і частково — в напрямку до Тіраса (Дністра). Вірогідно, вони і визначають межі провінції Нижня Мезія на цій території.
Особливу увагу було приділено захисту Картальської переправи, яка містилася поблизу сучасного с. Орловка. На її захист споруджено цілу систему укріплень, яка включала вали та опорні пункти. Поблизу села і частково на його території виявлено рештки валу, для спорудження якого витрачено чимало зусиль.
Нинішня висота його не вражає і становить близько 1 м. Однак розкопки показали, що в давні часи його ширина становила біля основи від 10 до 12 м, ширина рову із східного боку сягала 8 м при глибині 2–2,6 м. Інший вал, поблизу Новосельського, за згадками старожилів, мав у висоту 5–6 м при ширині до 9,5 м. Нинішня висота не перевищує 1,5–2 м. Розкопки решток насипу показали, що він був 11–14 м завширшки і мав ядро із каміння, засипаного зверху землею. Глибина рову перед ним становила до 2,2 м. В обох випадках спостерігаємо значний обсяг не лише земляних робіт (копання ровів, насипання валу), а й видобутку та транспортування каменю.
Якщо скласти разом свідчення очевидців та відомості з розкопок, то можна дійти висновку: у давні часи висота валів становила до 5–6 м, перед ними було вирито рів глибиною до 2,6 м і 8 м завширшки. Таким чином, від дна рову до вершечка валу було 7,6–8,6 м, це висота сучасного триповерхового будинку. Це була непереборна перешкода для кінноти та суттєва — для піхотних підрозділів. Загальна ж довжина валів, відомих дослідникам на римському прикордонні на схід від Дунаю, становить понад 120 км. Їх будівництво могло початися ще у другій половині І ст., а завершилося до середини ІІ ст.
По вершині новосельського валу могла також проходити дорога до переправи. У другій половині XVIII ст. насипи римського часу в цьому районі були використані для пересування російських та турецьких військ, коли знову розгорнулася битва за Нижній Дунай.
Римляни мусили вирішити проблему шляхів сполучення у регіоні, порізаному озерами та лиманами, адже для захисту окремих ділянок насипаних валів треба було перекидати війська. Археологам вдалося прослідкувати сліди деяких з них біля Новосельського на ділянках протяжністю у кількасот метрів. Це були земляні насипи до 5 м завширшки та 01,5–0,35 м завтовшки. Нижню частину насипу включала бій місцевого черепашника. А також уламки керамічної дахівки, плінфи та кераміки. Датування керамічних виробів III–IV ст. означає, що будівництво велося принаймні частково вже після скіфських воєн. Тому їх спорудження деякі дослідники пов’язують із походом імператора Валента за Дунай 369 р., а інші — з наслідками цих походів. Річ у тім, що на той час лівобережжя Дунаю римляни вже не контролювали, і там розселилися готи-грейтунги. Тому є думка, що ця дорога була потрібна саме їм, аби дістатися до переправи: адже мирна угода передбачала використання для готсько-римської торгівлі лише двох пунктів на Дунаї.
Важливим вузлом римської оборони на лівому березі Дунаю стала перебудована стара гето-дакійська фортеця поблизу Орловки — городище Картал. Цікаво, що першими стратегічне значення і переваги цього місця оцінили ще близько середини V тис. до н. е. давні хлібороби. Вони теж прийшли з-за Дунаю і збудували укріплену ровами і палісадами фортецю. По тому упродовж тисячоліть у цього місця лише змінювалися господарі. Ще одне укріплення споруджене римлянами на Новосельському мису. Всі вони проіснували до середини ІІІ ст. — до початку «скіфських воєн».
Забудова городища Картал римського часу складалася з наземних будівель різних розмірів, споруджених із цегли-сирцю, вкритих тиньком іззовні. Більші споруди зафіксовано в центральній частині, менші — ближче до країв, до фортечних стін, які були споруджені з каменю на рештках дакійської фортеці. Для накриття будівель було використано керамічну дахівку. Клейма на ній надають відомості про склад розкваритированого тут військового контингенту: І Італійський та V Македонський легіони, Флавіїв Мезійський флот. Частина мешканців фортеці використовувала під житло землянки. Знахідки, пов’язані з перебуванням римських військ у цьому місці охоплюють другу половину І ст. — середину ІІІ ст. Поодинокі знахідки свідчать також, що після відходу римлян це місце відвідували, а може, і жили тут, готи.
Поряд із фортецею на початку ІІ ст. виникло та існувало чимале поселення. Воно було залишене у середині ІІІ ст. — так само, як і форт. Про наступну ситуацію в цьому місці недвозначно свідчить знахідка на місці римського поселення сарматського поховання.
Тіра
Найбільшим населеним пунктом у цій частині провінції була Тіра. Давнє місто, засноване еллінами, змогло вижити та проіснувати до середини ІІІ ст. лише завдяки римській присутності. Воно було важливим пунктом на шляху до інших місць, де розташовувалися римські гарнізони — до Ольвії, Таврики. У такій якості Тіра навіть потрапила на унікальну мапу римського часу, намальовану на шкірі щита, знайденого в руїнах фортеці Дура-Європос на далекому Єфраті. Мабуть, недаремно дату переходу під владу Риму в місті визнали за точку відліку нового літочислення.
Потрапити до Тіри можна було не лише по морю — у латиномовних джерелах є згадка і про сухопутний шлях із Дакії. Є вказівки на прибережну дорогу, що починалася біля Візантія, далі йшла до Месембріхї до Тіри — питання в тому, чи користувався цей шлях популярніситю у римські часи, адже якість доріг у цьому регіоні й досі є проблемою. Тож пересуванню морем римляни явно надавали перевагу, особливо за умови, що їх потенційні супротивники в цих краях — даки, сармати та готи — не мали власного флоту.
Римляни запропонували місцевим еллінам не лише захист, а й зберегли давнє самоврядування, право карбування монети — нехай і провінційного зразка, і лише мідної, а не срібної.
Римляни розгорнули будівництво в місті, звівши необхідні для розміщення гарнізону будівлі, а також посилили деякі давні укріплення. З написів відомі імена командирів римського гарнізону в Тірі. Список відкриває центуріон V Македонського легіона Марк Еній Ілладіан. Під його командуванням знаходилися, крім легіонерів, також допоміжні війська. При командирі був штаб, який включав командира вершників, військового писаря, прапороносця, лікаря. Основний табір легіону містився у правобережній частині провінції. Наступними роками до Тіри перекидали підрозділи різних легіонів, які базувалися у Нижній Мезії. Серед них — І Італійський, ХІ Клавдіїв легіони, І Іспанська когорта. Базувалися тут і кораблі Мезійської ескадри, представлені легкими суднами — лібурнами.
З пам’яток, пов’язаних із перебуванням у Тірі римських вояків, варто згадати храм Мітри, божества, особливо шанованого легіонерами. Оскільки Мітра не входив до офіційного римського пантеону, вшановувати його було дозволено у святилищах поза межами військових частин. У Тірі знайдено вівтар із такого храму, поставлений одним із військових моряків.
Мешканців Тіри того часу поділяли на «корінних громадян» та інших, які правами громадянства не користувалися. Серед останніх помітне місце мали представники «варварів» — гети, сармати, даки, якщо брати до уваги знахідки відповідних речей та керамічного посуду. Серед правлячої верхівки міста стало за моду прибирати «правильні» римські імена — Публій Елій Кальпурній, Елій Луцій, Валерій Руф тощо. Дехто намагавсья поєднати римські та еллінські імена: Тиберій Клавдій Антисфен або Аврелій Фордігал. Від еллінів не відставали і «варвари» — Валеріан, син Понтика, Кесар, син Зури, Валерій, син Бассіана. Проте деякі вперто трималися скіфо-сарматської та іншої старовини — Абрінія, дочка Фордігала, Підан, син Пітфарнака. Міське самоуправління, як і раніше, очолювали архонти, які вели справи, спираючись на власне законодавство, функціонували народні збори.
Під дахом римського гарнізону місто починає зростати, розширюючись поза стіни цитаделі на територію, зайняту пізніше середньовічною фортецею. Тут прокладають нові вулиці. Розкопки однієї з них, що отримала ім’я «поперечної», показали, що тут були досить великі, споруджені з каменю будівлі. Саму вулицю замостили великими (до 2,5 х 0,9–1,1 м розмірами) плитами з вапняку. Перед тим, як їх покласти, передбачливо влаштували виведений на берег лиману водостік, який міг правити і за місцеву каналізацію.
На цій вулиці досліджено кілька будівель. Будинок № ІІІ споруджений з каменю, вкритий із двох боків тиньком та перекритий керамічною дахівкою місцевого виробництва. Він мав кілька мощених плитами двориків; воду, яка стікала у них із дахів, збирали у велику цистерну, що була глибиною 2,5 м зі стінами та дном, викладеними каменем. Площа великих кімнат становила близько 20 кв. м.
Власник був людиною не бідною, про що свідчать знахідки монет, серед яких є і римське срібло, а також мідяки місцевого карбування. А у завалі будівлі знайдено справжній скарб, який складався з монет 31 срібних Гети і Каракалли, 149 мідяків, а також срібних і золотих прикрас. Власник садиби організував просто-таки в місті виробництво заліза, а також виготовлення з нього різноманітних виробів. Він не обмежився металургією та металообробкою, відкривши виробництво посудин невеликих розмірів, про що свідчить знахідка двоярусного гончарного горна.
Систематизація знахідок із території міста свідчить, що у римський час воно було ремісничим центром із повним набором виробничих можливостей — від металургії і металообробки до бронзоливарного і керамічного виробництв. При цьому майже у кожному домогосподарстві займалися переробкою продуктів сільського господарства.
Римляни опікувалися не лише містом — городяни продовжували вести сільське господарство на зорі, забезпечуючи продуктами харчування і себе, і гарнізон, сплачуючи податки. Частина населення проживала постійно або сезонно за межами міста, де відомі досить капітальні споруди з каменю. Тут вирощували не лише зернові, а й виноград, пасли худобу.
Місто продовжувало торгувати. У значній кількості ввозили вино, у І–ІІІ ст. близько з десяти різних місць, судячи за асортиментом імпортної амфорної тари. Серед торгових партнерів були міста з Малої Азії, а також північного узбережжя Понту і Таврики. З римських провінцій завозили керамічний посуд, теракоти, вироби зі скла (зокрема з далеких Сирії та Єгипту).
У Тірі починався важливий торговий шлях на північ, куди товари можна було доставити по річці. Там покупцями були нащадки скіфів, сармати, торжища яких відомі вище по течії за межами контрольованих римлянами територій. Купці-»варвари» також вірогідно відвідували Тіру, про що свідчать знахідки ліпного посуду, теракот, сарматських бронзових дзеркал та інших екзотичних виробів. Громадяни Тіри здобули у римлян ряд торгових привілеїв, найважливішими з яких були безмитний ввіз товарів як для власного споживання, так і на продаж. Права ці дарував містянам «Божественний Пій», тобто імператор Антонін Пій (138–161 рр.).
З перервами місто продовжує випускати власні монети. Карбування відновлене при Веспасіані (69–79 рр.). Довгий час переважало карбування дрібних номіналів з міді. У часи Траяна на монети його попередика. Усунутого від влади Доміціана ставили особливі штемпелі, узаконюючи тим самим їх обіг. Особливо багато монет карбовано в часи імператорів Коммода, Септимія Севера та Каракалли, у період між 180–217 рр. Останні ж монети випущено в Тірі напередодні скіфських війн в часи імператора Александра Севера (222–235 рр.). Основний обіг при цьому забезпечували загальноімперські золоті та срібні монети.
Вдячні жителі міста не забували дякувати за мирне небо і римським імператорам, і легатам Нижньої Мезії. Одним зі свідчень такої вдячності є статуя посадовця у римському одязі з фракійським шоломом біля ніг висотою 2,5 м. Призначена вона була для встановлення на міській площі. Виготовлена статуя у часи імператора Адріана і зображає, на думку деяких дослідників, легата провінції тих часів. Спорудження таких статуй у провінціях було усталеною практикою, про що свідчать знахідки постаментів до таких статуй із відповідними написами. У цьому відношенні тірська знахідка є досить рідкісною, оскільки ні у Мезії, ні у Фракії подібних статуй поки що не виявлено.
Драматичні десятиліття
Перша половина ІІІ ст. повсюдно була складними часами для Римської імперії. І якщо у столиці всі потерпали від нескінчених двірцевих переворотів та змов, то на околицях головною небезпекою, як і завжди, були «варвари» . Уже йшлося про створення системи прикордонних укріплень, системи оповіщення та розгортання військ на провінційному прикордонні. У Нижній Мезії було розквартировано кілька легіонів, які тримали ситуацію під контролем. Здавалося, існували всі умови для мирного, заможного та щасливого життя. Але проблеми періодично виникали.
214 р. стався набіг, який зачепив території Тіри. Його організувало плем’я карпів. Римлянам вдалося їх зупинити і перемогти у битві, яка могла відбутися у районі Тіри. У цій війні відзначилися підрозділи І Італійського легіону. До відбиття нападу залучили і міське ополчення Тіри, яке зазнало втрати. Поблизу с. Біленьке на Одещині знайдено еллінський надгробок. Напис на якому повідомляє про загибель у битві Лаісфена, онука одного з архонтів Тіри. Вважають за ймовірне, що поховання було здійснене поблизу, а то й на полі битви з карпами. Так було відбито першу хвилю варварського нашестя, яка, однак, не була останньою.
Після 238 р. Тіра опиняється у епіцентрі «скіфських воєн». Дослідники сперечаються про те, як швидко місто було захоплене готами, які стали головною ударною силою варварських військ. Про те, що місто було здобуто та зруйноване, свідчать археологічні дослідження з виразними шарами, наповненими вугіллям та попелом. За відсутності писемних джерел для визначення вірогідної дати події особливої ваги набуває вивчення асортименту виявлених у місті римських монет. Адже їх приплив означав, що місто продовжувало триматись, незважаючи ні на що, до 50-х років ІІІ ст.
Переламними стали саме 50-ті роки: поразка римлян при Абритті (у цій битві загинули імператор Децій із сином), облога Фессалонік, готські рейди у Дакії. Ані легіони, розквартировані у Мезії, ані флот, не кажучи про гарнізони Тіри або Ольвії, не могли за таких обставин нічого вдіяти. І коли готські вожді одного дня 269 р. вирішили збудувати в околицях Тіри флот, аби звідси вирушити морем на римські провінції, доля міста, як, власне, задунайської частини провінції Нижня Мезія, були вирішені остаточно.