Михайло Відейко
Події тої епохи увійшли в історію під назвою «Велике переселення народів». Землі України (майже у сучасних межах!) чи не вперше за багатотисячолітню історію більш ніж на сторіччя виявилися об’єднаними силою зброї. Нову державу її засновники часом так і називали — «Країна меча».
Ця епоха цікава ще й тим, що події більш ніж півторатисячолітньої давнини мають пряме відношення до багатьох народів, які нині є основними політичними гравцями на європейському континенті. Однак уже п’ятнадцять століть тому давні автори, кожен на свій лад, «під замовлення», почали переписувати історію тих подій, у яких активними учасниками були їх прадіди, діди і навіть батьки. Ця традиція, мабуть, жива і нині.
Тисячу років тому пам’ять про ті часи ще жила на півночі Європи. Землі Русі там називали «Гардарікі», країна міст. Однак назва ця для мешканців півночі мала досить довгу історію, яка сягала глибини кількох століть. Так-от, у цих переказах фігурують конунги (саме так — у множині!) — конунги Гардаріки. Вони-то воюють з гунами, то на чолі гуннського війська (чи разом із ним) вирушають у походи землями Європи, воюють між собою, одружуються з красунями, у вільний від війни час шукають скарби та зачаровані мечі під курганами, у яких поховані давні чарівники та королі. І так кількасот років! Що у цих легендах відповідає реальним подіям, а що ні — сперечаються досі. Але з одним згодні всі — вони не могли виникнути на порожньому місці, самі по собі. Як кажуть в таких випадках — щось та мало бути.
Археологія виявилася здатною не лише здобути матеріальні сліди багатьох відомих із писаної історії звершень та подій, а й чимало подробиць, які сучасникам здавалися несуттєвими або гідними радше забуття, аніж вічної пам’яті. Завдяки триваючим розкопкам історичне полотно тої епохи оновлюється досить інтенсивно, а часом і зовсім непередбачувано.
Давні конунги Гардарікі
У переліку конунгів Гардарикі згадані такі, що жили в часи Атлі — тобто правителя гуннів Аттіли. Їх країну, відому під назвами «Готаланд» та «Гардарикі» розділяв, як оповідають давні легенди, «ліс Мюрквід» (тобто Чорний Ліс). На мапах України, складених у XVII ст., ліс із такою назвою можна знайти у її центральній частині. Він відділяє лісостепові райони від степових, де у IV–V ст. якраз і кочували гунни. Тобто саме цей Чорний Ліс цілком міг бути тією самою межею між «Готаландом» та «Гунналандом», про яку йдеться у сагах. На північ від нього археологами виявлено сотні поселень і некрополів тих часів. Усі вони належать до черняхівської культури, яку дослідники нині пов’язують із готами. У ІІІ–IV ст. це насправді була як на ті часи досить густонаселена країна, зі значною кількістю поселень.
Вражає кількість срібних римських монет, виявлених у «Готаланді». Це свідчення не лише торгівлі, а й участі місцевого населення у скіфських війнах, що кілька десятиліть ІІІ ст. до н. е. точилися на теренах римської імперії. А землі на північ від лісу Мюрквід були одним з плацдармів для цього наступу.
Виникає питання: коли, звідки і за яких обставин конунги появилися на північ від лісу Мюрквід? Адже тут упродовж кількох століть панували сармати, збираючи данину з місцевих племен. Щоб знайти відповідь на нього, варто звернутися до подій ІІ — початку ІІІ ст.
Політична карта Краю того часу була досить строкатою. У містах над Понтом Евксинським — у Тірі, Ольвії, Херсонесі та інших місцях іще стояли нечисленні римські гарнізони. Легіонери й допоміжні частини, засівши за досить надійними та, здавалося, майже неприступними для «варварів» «Траяновими» валами та у прикордонних фортах прикривали рубежі імперії на Дунаї і у Тавриці.
На Боспорі, укріпившись за неприступними кріпосними стінами, правили кращі друзі римського народу та чергового цезаря. Окремі еллінські міста насолоджувалися дарованим їм із ласки Риму самоврядуванням. Серед руїн більшості скіфських міст сармати вже пасли отари овець, хоча подекуди за кріпосними стінами ще жевріли останні острівці життя колишніх володарів причорноморських степів.
На півночі нащадки племен зарубинецької культури та їхні нечисленні сусіди, залишивши свої фортеці-городища, визнали за краще піти у непрохідні для ворогів ліси і болота. У степу та лісостепу неподільно панували сарматські племінні союзи, найпотужнішим серед яких на цей момент був аланський. Його вожді вирішували, куди краще виступити в похід — у Крим, Закавказзя або ж спробувати щастя під стінами Тіри, Ольвії, або й за Дунаєм, у заможних римських провінціях.
Із Готискандзи до Скіфії
А цієї саме пори далеко на півночі розпочався великий похід, що подібно до каменя, який котиться з гори, не лише викликав справжню лавину переселень, кривавих війн, а й породив безліч легенд, які увійшли в епос багатьох європейських народів. Легенда, а також історія, записана представником народу готів (котрі жили собі колись на «острові Скандза»), розповідає, що похід той розпочався з переправи через море на кораблях.
Загадкова Скандза — це Скандинавія, зовсім не острів, але чи багато хто знав про це ще дві тисячі років тому? Прабатьківщина готів розташована у Південній Швеції, там є історична область із назвою Геталанд (а також рікою Гетаальв і містом Ґетеборг). Славний король на ім’я Беріг привів флотилію з переселенцями до гирла річки Вістули (яку сьогодні називають Віслою). Сталося це, як показали розкопки на узбережжі Балтики, майже дві тисячі років тому, ще на початку I ст. н. е.
Переселенці облаштувалися на материку, назвавши віднайдену батьківщину «Готискандза». Археологічну культуру переселенців археологи іменують «вельбарською», а характерні для неї грубі ліпні горщики стали показовими маркерами готських походів Європою. Перебування переселенців у Західного Бугу засвідчене археологічними дослідженнями на землях Польщі. Особливо знаменитим став некрополь готської еліти біля Масломєжа, з його багатими похованнями. Коли народу й у цій країні стало забагато, розпочався другий етап походу, великого походу «з Готискандзи до Скіфії». Зауважимо, що нащадки вихідців із Скандзи проживали тут і у IV ст.
Маршрут у скіфські землі на цьому етапі було прокладено суходолом. Історія не зберегла імен географів, працями яких користувалися при його розробці готські королі, одначе шлях був прокладено вірно, а головне, момент було обрано слушний. Це був не просто військовий похід — у нього вирушив увесь народ готський, разом з усім скарбом, навантаженим на численні вози.
На прикордонні «скіфської землі», у місцевості в легендах званою «Ойум» учасники походу розділилися на дві групи. Вважають, що те місце варто шукати десь в Україні, а саме на Поліссі, до того ж там і справді знайдено сліди перебування готів, сліди їх поселень і навіть скарби. Деякі дослідники вважають Дніпро рікою, яка розділила вихідців із Готискандзи на дві групи, відповідно розміщуючи і «країну Ойум».
Пригоди готів у нових землях
З Полісся готам спочатку довелося повернути до моря, куди вони пішли вздовж Південного Бугу. Можливо, вибір шляху був не випадковим — адже по цій річці проходив бурштиновий шлях, що зв’язував береги Балтики та теплих південних морів уже за дві тисячі років до того походу. З іншого боку, на схід лежали землі племен, контрольованих сарматами.
Своє просування у «скіфській землі» представники готських племен, грейтунги та тервінги, розпочали з переможної війни проти племені спалів. Про те, хто такі ці спали, існує кілька думок. Одні вважають, що йдеться про сарматів, вірогідно належних до племінного союзу роксолан, які володарювали над місцевими слов’янськими племенами. Інші вважають, що спали і були слов’янами, представленими на Поліссі зубрицькою археологічною культурою.
Про те, що готи на своєму шляху таки перетнулися з останніми, свідчать знахідки у некрополях масломєжської групи поселень поховань жінок-сарматок. За яких обставин вони потрапили на береги Західного Бугу, невідомо — історичні джерела мовчать. Однак сентимент до сарматів у Речі Посполитій XVI–XVII ст. (і легенди про сарматське походження шляхти) несподіваним чином отримує певне історичне коріння. Ну і висновок про сарматську приналежність спалів у світлі цих знахідок виглядає цілком імовірним.
Скіфів у причорноморських степах, усупереч очікуванням готів, не виявилося, зате довелося мати справу з найсильнішої у цій частині світу сарматською кіннотою. Проте піші до цього часу готи не розгубилися та навіть зуміли спочатку взяти гору, як вважають, завдяки розробленій ними тактиці. З появою ворога вони будували коло з возів і боронилися під захистом цієї імпровізованої фортеці.
Хоча вторгнення готів по долині Південного Буга і розкололо навпіл сарматські землі, прибульцям довелося якось домовлятися з місцевими. Завдяки політичному компромісу із частиною сарматської еліти (припускають укладання шлюбів) готи навіть посилили свої позиції. Їх королі належним чином оцінили переваги важкої кінноти нових союзників. Підрозділи із сарматських племен воювали з того часу у складі готського війська. Згодом готи навіть перейняли у кочовиків мистецтво ведення кінного бою. Відтоді конунги Гардарікі на чолі дружинників воювали вже переважно як кіннота.
Щоправда, готська важка кавалерія відмовилася від використання луків. А це, на думку освічених супротивників (римлян, а потім і візантійців), аж ніяк не пішло їй на користь. Знаменитий візантійський полководець Велізарій (який, до речі, неодноразово перемагав готські армії) вважав: єдиним недоліком готської кінноти, що заважає їй стати дійсно непереможною, є відсутність належної «вогневої» підготовки перед атакою.
Поступово володіння готів розширюються до берегів моря на півдні. На сході вони переходять за Дніпро, досягаючи Сіверського Дінця. На заході перетинають Дністер, потім — Прут, і йдуть далі за Карпати. На півдні досягають Дунаю, виходячи вже на кордони Римської імперії. Ще існує провінція Дакія, кордони якої римлянам вдалося тоді утримати.
Поступово кількість поселень у північній зоні розселення готів скорочується — всі поспішають зайняти більш теплі і вигідні землі на півдні.
На землях готських королівств
Часом може скластися враження, що життя готів у нових краях було цілком мирним та безпечним. Їхні селища іноді тягнулися на багато кілометрів уздовж південних схилів балок. Ці схили добре прогрівалися сонцем і були сховані не лише від вітру, а й від сторонніх очей. Житла будували з місцевих матеріалів. У Лісостепу це були дерево й глина. Каркасні будівлі з обмазаними глиною стінами могли перекривати очеретом, соломою, дерном.
Коли такий будинок спалити, від нього лишається купа обгорілої обмазки з відбитками жердин та стовпів. Тому залишки подібних селищ на поверхні легко знайти по грудках обмазки, точнісінько, як поселення трипільської культури. Під земляним дахом було не так вже і погано зимувати, та й пожеж він не боявся. Приміщення опалювали відкритими вогнищами. У «довгих будинках» не лише могло проживати одразу по кілька родин, а й облаштовувалися господарські приміщення. Цей тип будівель готи принесли зі своєї північної прабатьківщини. Зустрічаються на поселеннях і землянки, зокрема з печами-кам’янками, що нагадують житла, типові для слов’янських поселень.
Поки що не знайдено жодного великого міста готського королівства. Відомо лише три фортеці, збудовані самими готами. Це Олександрівка (на Інгульці), Башмачка (на Дніпрі) і Городок (на Південному Бузі). Вони відносно невеликі — від 40 х 60 м (Башмачка) до 190 х 190 м (Олександрівка), а Городок — 500 х 150 м. Місце для розташування останньої було обрано на перетині водних і сухопутних шляхів настільки вдало, що укріплення тут будували й у середні віки — спочатку литовці, потім татари.
Крім того, прибульці облаштувалися на кількох «скіфських» городищах у пониззі Дніпра. Був момент, коли готи заселили територію Ольвії (після відходу римського гарнізону) і навіть облаштувалися за стінами Тіри, прибудувавши до них свої житла.
Фортеця в Олександрівці, збудована неподалік давньої переправи, розташовувалася до того ж на шляху, що вів з Дунаю до Криму. Укріплення звели на мисі, що його із трьох боків омивала вода. Територію з усіх сторін оточував вал, кам’яні стіни з вежами, а на перешийку вирили рів. Ескарпи додали схилам ще більшої крутизни. Територію укріплення було забудовано у чотирнадцять рядів довгих (по 40–50 м) споруд, що нагадували бараки. Будівлі могли вмістити понад тисячу воїнів. Неподалік брами, укріпленої круглою вежею, розташовувалася невелика площа, на якій можна було торгувати, а в разі потреби вишикувати гарнізон.
Городище у с. Башмачка було центром досить великого поселення (площею до 10 га), що майже на кілометр витягнулося вздовж балки. Укріплення займало край мису, висота якого над долиною становила 11 м. З напольного боку було вирито рів шириною до 5 м, схили якого виклали каменем. Цю «смугу перешкод» спочатку доповнили дерев’яним гостроколом. Потім його замінили стіною. Її фундамент шириною до 3 м на висоту 0,8 м було викладено з каменю та зсередини забутовано землею. Верхню частину стіни, найімовірніше, спорудили із саманних блоків. У стіні були камери-кліті, у яких облаштували приміщення для сторожі, а зверху влаштували парапет із колод. Укріплення було спалене, отож від його дерев’яних конструкцій збереглися лише вугілля та попіл.
Загалом така конструкція, що нагадує укріплення нижньодніпровських городищ пізньоскіфського часу, лише видається менш капітальною. Можливо, будівничі Башмачки ознайомилися із місцевим досвідом зведення укріплень, оглядаючи розташовані не так далеко руїни, або ж запросили на посаду архітектора кого-небудь із аборигенів.
Таке укріплення нагадує радше замок, аніж місто. Воно не було розраховане на облогу ворожої армії, радше — на відбиття короткочасного й раптового набігу, або ж нападу сусіднього клану. Вірогідно, будівничі замку покладалися більше на свої мечі й списи, ніж на кам’яні стіни. Найбільша будівля всередині укріплень, за типом напівземлянка, мала розміри 5 х 8 м. Для королівських хоромів замало. Вважають, що городище Черевичка могло бути племінним центром, оскільки зведене посеред досить великого поселення, розташованого до того ж у центрі дніпровського Надпоріжжя.
На землях Краю готам стали доступні величезні площі родючих земель, зокрема чорноземи. Щоб їх обробляти, довелося використати залізні наконечники для орних знарядь. На відміну від своїх сусідів-слов’ян, готи воліли розташовувати поселення не у заплавах річок, а на рівнині, у балках — словом, ближче до родючих нив. Для ефективного збору врожаю з більших площ і заготівлі кормів для худоби на зиму потрібні були залізні серпи й коси, які виявлено під час розкопок.
Вирощували зернові культури, серед яких переважало просо, були відомі також пшеница-двозернянка, ячмінь, жито. Любов до проса можна пояснити тим, що ця культура невибаглива, засухостійка, добре росте на ділянках, очищених від лісу, нею можна пересіяти вимерзлі посіви пшениці. Загалом, просо гарне тоді, коли невідомо, чого очікувати на новому місці від місцевої матінки-природи, а їсти завжди хочеться.
Чи не вперше досить далеко на північ поширилися нові пристрої для розмелювання зерна на борошно — кам’яні жорна. Вони прийшли на зміну каменям-зернотеркам, що повільно, але надійно працювали у господарствах Краю ще із трипільських часів. Попит на технічну новинку був такий, що якісь заповзятливі підприємці організували виготовлення жорен із вулканічної породи — туфу, знайденого на Вінниччині. З тутешніх майстерень вироби розходилися й на Дністер, і на Дніпро. Для одержання крупи використовували дерев’яні ступи, часом оснащені ножним приводом.
Набір свійських тварин був звичайним для Європи — корови, бики, свині, вівці. Стійлове утримання худоби надавало можливість цілорічно забезпечувати себе молоком і м’ясом. Навіть курей почали розводити у домашньому господарстві, про що свідчать знахідки залишків кісток птахів і навіть яєчної шкарлупи у похованнях. Готи досягли таких успіхів у розвитку тваринництва, що згодом навіть зуміли налагодити експорт худоби та продуктів (насамперед шкір) до «об’єднаної Європи», тобто римських провінцій.
За усіма цими господарськими та іншими заняттями готам не було часу як слід пополювати — кістки диких тварин на поселеннях становлять лише від 3,5 до 6,6 %. Можливо також, що це заняття перетворилося на привілей та розвагу для знаті (а також підтримання «у формі» військових навичок), котра мала більше вільного часу.
Але хіба могло те полювання (нехай навіть у лісі Мюрквід) замінити справжнім чоловікам таку річ, як війна? У Європі «варварів» ще не забули про часи «маркоманських війн» часів Марка Аврелія та Коммода. Але Дунай, береги якого були полем битви у ІІ ст., був поза володіннями готських королів. Одначе поруч із країною Ойум на півдні лежали казково багаті землі і міста Римської імперії, і ось туди вони одного дня вирушили за багатством і славою.