Михайло Відейко
Золотим віком Ойума стало правління короля Ерманаріха. Його згадували як найбільш войовничого та мудрого поміж давніх конунгів Гардарікі. А серед останніх його сучасником був син самого Одіна, Сігрламі, власник чарівного меча Тюрвінг — один із персонажів «Саги про Хервьор». Але не йому, а Ерманаріху давні автори записали створення величезної держави, яка простяглася від узбережжя Балтики до Понту Евксинського і Меотіди. Поки історики більш як сто років сперечалися, чи можливо було взагалі у IV ст. варварам створити таку державу, археологи виявили сліди її існування. Вони просто поклали на мапу пам’ятки археологічної культури, яка поширена майже в межах, визначених ще Аміаном Марцеліном та Йорданом і охоплює басейни Західного та Південного Бугу, Дністра та Дніпра, сягаючи на сході Сіверського Дінця а на півдні — Дунаю. Так, це саме черняхівська археологічна культура, хоча у різних країнах, які нині існують на цих теренах, її називають по-різному. Тож відправимося в подорож до королівства Ерманаріха і познайомимося з історією цієї держави, яка виявилася так само нетривкою, як і більшість давніх варварських королівств.
Золоті десятиліття миру
Завершилися десятиліття «скіфських воєн». Одразу відзначимо, мир у десятиліття по їх завершенні був відносним. Впродовж цього часу не раз і не два знаходилися охочі випробувати на міцність римські кордони та казково розбагатіти після успішного походу. Але основна маса населення Краю зосередилася на вирішенні хоча і відносно простих, але більш важливих, із точки зору пересічної людини, проблем, особливо на ниві досягнення особистого процвітання. Одним із найважливіших результатів скіфських воєн стала поява на території Ойума великої кількості людей, котрі володіли найпередовішими на той час знаннями і технологіями. Серед них були бранці, захоплені під час походів на римські провінції. Були, ймовірно, також і цілком добровільні емігранти.
Причини, що спонукали останніх залишити зовні благополучний і все ще заможніший «римський мир», були різні. Дехто вирішив ризикнути та відкрити нове виробництво на землях «варварів» — приміром, склодувну майстерню. Подібне підприємство в ті часи мало майже необмежений ринок збуту та надавало вірну можливість швидко розбагатіти. Потяглися на схід і торговці, готові, подібно до давніх еллінів, ризикнути та заснувати торгові факторії не лише на берегах Понта, але навіть десь у глибині готських володінь.
Інші римляни просто тікали світ за очі, потрапивши у проскрипційні (як казатимуть у модерніші часи — розстрільні) списки при черговій зміні влади. Вступали на службу до готських королів колишні легіонери та навіть офіцери — хто із честолюбства, а хто уникаючи відповідальності за участь у черговому заколоті. Коли готи знову вирушать у Європу, їх армії вже будуть готові і до правильної облоги неприступних фортець і до битв (за усіма правилами тодішнього військового мистецтва) із досі непереможними римськими арміями.
Свого часу археологів вразила досконалість (та кількість) знайденого під час розкопок поселень і могильників гончарного посуду черняхівської культури. Він був виготовлений на швидкому гончарному крузі, обпалений у двоярусних горнах. Джерела технологічного прориву було знайдено без особливих зусиль: у традиціях провінційного римського ремесла. Одначе гончарна справа не єдиний приклад. У краї розвертається широке виробництво виробів зі скла, ювелірних прикрас, спостерігається повсюдний підйом металургії та обробки металу, зокрема й виготовлення якісної зброї.
Зростає кількість поселень черняхівської культури, яких на території України відкрито вже кілька тисяч. Деякі з них вражають своїми масштабами. Відомо чимало селищ, що тягнуться на 8–10 км уздовж невеликих річок, а то й струмків. За оцінками фахівців, рахунок населення в Краї тоді чи не вперше пішов на мільйони. Хоча «титульною» нацією того часу можна вважати готів, це не повинно вводити в оману. Найбільш імовірною моделлю суспільства уявляються багатонаціональні поселення хліборобів та ремісників, які об’єднали представників різних племен і народів. Тут, окрім готів, були присутні представники різних племен: слов’ян, сарматів, фракійців, а також нащадки скіфів і еллінів, колишніх підданих Імперії, що була краєм так само багатонаціональним.
Починає складатися нова спільність. Вражає не лише її етнічне різноманіття, а й грамотність. Від Волині до Криму є знахідки кераміки з написами виконаними латиною, грецькими літерами і навіть готськими рунами. Поряд зустрічаються і сарматські тамги. Цілком імовірно, що жителі багатьох, особливо торгових поселень, володіли чотирма – п’ятьма мовами й навіть уміли писати деякими з них. Про різноплемінний склад мешканців поселень черняхівської культури IV ст. свідчать наявність різноманітної ліпної кераміки поряд із гончарною та розмаїтість типів житлових будівель — від «довгих будинків» до напівземлянок із пічками-кам’янками.
У цій ситуації формуються нові типи культур, що є своєрідним сплавом досвіду попередників. Те саме відбувається на ниві мов. Досить сказати, що такі споконвіку, здавалося б, слов’янські слова, як «князь» (kunnigs), «казан» (katils), «стекло» (stikls), «полк» (fulk), «плуг» (ploga), «буква» (boka), «меч» (mekeis), «шолом» (hilms), «виноград» (weina-gards) і навіть «хліб» (hlaifs), мають готське походження.
Утім правлінню готів до ідилії та ідеалів партнерського суспільства було далеко. Наочним і повчальним прикладом може бути історія іншого готського слова. У середні віки ім’я «Ганза» носив багатющий трансєвропейський торговельний союз міст, а за тисячу років до того так називали... військовий загін. Цікаво, що у польській мові збереглося дієслово «ганзити», що означає «грабувати».
Численні поселення готів просунулися на схід аж до нинішньої Харківщини та у Приазов’я. На північ вони піднялися по Дніпру, витиснувши із частини Київщини племена київської культури, у якій нині вбачають предків слов’ян. Просування це не було мирним.
І все-таки в нових умовах виявилося, що торгувати простим людям явно набагато вигідніше, ніж воювати. Принаймні з римлянами. Готи, а також їх союзники й піддані, точнісінько так само, як до них скіфи та сармати, вже не могли обійтися без всіх корисних і потрібних товарів римського світу — вина, тканин, прикрас. Думають, що великий король Ерманаріх впритул зайнявся розширенням меж своєї держави на схід і на північ не стільки з метою підкорити сусідні племена, скільки в прагненні контролювати торговельні шляхи.
Значення торгівлі для «варварів» добре розуміли у Римі, а тим більше у провінціях. Як покарання за набіги намісники останніх почали застосовувати ембарго на торгівлю. Ефект перевершив всі очікування: готська влада чи не добровільно стала гарантом спокою на кордонах із провінціями.
Одним з наслідків успішної торгівлі стала поява в Краї величезної кількості римських монет********. Денарії та інша продукція римських монетних дворів у наших далеких предків на ту пору були не менш популярні, аніж нині євро або долари США. Причому населення готського королівства вимагало в оплату за товари та послуги справні срібні монети часів Траяна і Марка Аврелія, а не сумнівні гроші нових, «солдатських» імператорів. Це уподобання підтверджується численними скарбами римської «валюти», знайденими в Україні. Монетне срібло також правило за сировину для виробництва ювелірних прикрас місцевими майстрами. Адже інших джерел срібла у ««варварів» » тоді не було. Цікаво, що саме у ті роки Рим переходить від карбування срібла до золотих монет, більш відповідних потребам найбагатшої та, як і раніше, наймогутнішої держави Європи.
******** Зведення таких знахідок станом на кінець 50-х років ХХ ст. можна знайти у виданні: М. Ю. Брайчевський. Римська монета на території України. — К., 1959.
Мабуть не випадково, що саме на ці «золоті роки» припало перенесення столиці Імперії на місце давнього еллінського міста Візантія, перейменованого на Константинополь (офіційно — 330 р.). Правлячий імператор був впевнений, що на сході великої держави ситуація більш спокійна та стабільна, ніж у Римі. І це незважаючи на низку війн, що прокотилися цими землями усього за півстоліття до урочистого перенесення столиці! Пам’ятаючи про бурхливе минуле, імператор наказав ґрунтовно укріпити місто. Константин Великий, варто нагадати, теж цілком заслужив (на полі бою) почесні звання «готський» і «сарматський», після чого правителі грейтунгів і тервінгів, а також аланів були змушені відправити своїх синів у нову столицю, як заручників.
Тут спадкоємці кращих родів Готії мали всі можливості переконатися у величі імперії ромеїв. Один із них, син короля Аріаріха, настільки перейнявся побаченим, що взяв із власного сина страшну клятву: ніколи (!) не ступати на землі імперії. І син цю клятву дотримав. Готи стають християнами, а висвячений на єпископа гот Ульфіла******** переклав мовою свого народу Біблію. Для цього йому довелося розробити особливий алфавіт, що мав прийти на заміну давнім поганським рунам. Здавалося, на землі нарешті встановилися мир і благодать, а «варвари» відтепер будуть жити з римлянами у мирі та навіть духовному єднанні.
******** Щоправда, серед його предків були також елліни — з-поміж захоплених іще у скіфських війнах рабів.
Таємнича столиця готської імперії
Дніпро також відіграв важливу роль у історії готів і став для цього народу прямо таки легендарною рікою. Адже саме на його берегах, як вважають, розташовувалася столиця найвеличнішого з готських королів — Ерманаріха (Германаріха). Це місто називали Данпрастадір (або Дампстадір). У давніх сагах навіть зазначено точне розташування міста: у «землі Архейм» (останнє можна перекласти, як «річкова місцевість»). Як додатковий орієнтир саги називають ще й «ліс Мюрквід», одначе це у пошуках також особливо не допомагає. Тому не слід дивуватися, що дотепер Данпрастадір археологами так і не знайдено.
Утім ідеї стосовно того, де це місто варто пошукати, висловлювалися неодноразово. З-поміж таких місць називали Київ, острів Хортицю й навіть Кам’янське городище (нижче сучасного Запоріжжя). Однак у Києві третім століттям можна датувати хіба що знахідки скарбів римських монет та інших речей, причому в кількості, яка не тягне на сліди не те що столиці, а пересічного черняхівського поселення. На Кам’янському ж городищі після багатьох сезонів досліджень слідів готського міста на разі так і не було виявлено. Обмаль також і знахідок, які можна було б пов’язати з перебуванням готів і на Хортиці. Щоправда, знайдено деякі їхні сліди на кількох городищах Дніпровської Скіфії, але жодне із них за розмірами та багатством не може всерйоз претендувати на право іменуватися багатим стольним градом Данпрастадіром великого короля Ерманаріха.
Останнім часом на підставі даних археологічних досліджень висловлено думку, що готи якийсь час оселилися в Ольвії, коли звідти забрався римський гарнізон. Це чи не найбільше античне місто (близько 50 га площі) на території, контрольованій готами, місто з кам’яними укріпленнями, численними будинками (які не було проблеми відремонтувати) та громадськими спорудами цілком могло бути використане, як столиця нової держави. Серед знахідок, які можна датувати IV ст. є не лише монети та керамічний посуд черняхівської культури, а й скарби. Загинуло місто під ударами гуннів у останній чверті IV ст., тож на цей час місто ще існувало — на території, контрольованій готами. І навіть назва легендарної готської столиці — Данпрастадір цілком перегукується із іншим давнім і досить відомим ім’ям цього населеного пункту — «місто борисфенітів»********.
******** Як відомо, Борисфеном греки називали Дніпро.
Життя у «Країні Меча»
Чимало вдалося довідатися про населення підданих короля Ерманаріха завдяки вивченню давніх поховань. Власне, один з могильників, розкопаний понад сто років тому на Київщині Вікентієм Хвойкою і дав назву черняхівській археологічній культурі. Більшість небіжчиків було поховано у неглибоких ямах, до третини поховань становлять кремації. Є також поховання під курганами, з дерев’яними гробницями — одне слово, у кожного племені були свої звичаї.
Найцікавіше у таких похованнях — інвентар. Це можуть бути посудини, нехитрі прикраси, зрідка зброя. Є поховання знаті, що їх можна розпізнати по золотим і срібним прикрасам, розкішній, оздобленій золотом і яскравими каменями зброї. Деякі з них навіть іменують «князівськими».
Класти речі в могилу було конче необхідно, щоб виконати відповідні приписи Одіна, верховного бога північних народів. Адже кожному готу у ті часи було відомо, що Одін повелів вірним прибути по смерті до Валгалли (готська версія спеціалізованого раю для вояків): «...із тим добром, що було з ним на багатті», тому що «…тим вище буде той, хто спалений, і він буде багатішим там, чим більше добра згорить із ним». Окрім того у потойбічному світі людина могла скористатися також і тим, «...що вона сама закопала у землю». Під цю категорію цілком потрапляють скарби, зокрема монетні. Усі ці настанови готи міцно засвоювали, слухаючи давні сказання-саги.
Тож нині ми можемо цілком обґрунтовано уявити собі, як могло виглядати у давні часи вбрання представника готського роду-племені. Тканину готи вміли виготовляти. Знайдено не лише рештки тканини у похованнях, а й деталі ткацьких верстатів, насамперед, грузил, що колись натягали нитки на дерев’яній рамі. Нитки для тканини були виготовлені з рослинних волокон або вовни. Більш заможні люди не відмовлялися від вишуканих імпортних тканин. Виявлено навіть залишки золотої парчі. Верхній одяг могли робити зі шкіри або хутра, залишки яких виявлено на металевих деталях костюма або застібках для плащів.
Ці металеві застібки-фібули були найважливішою приналежністю одягу. В основі своїй вони нагадують звичні нам «англійські булавки», дещо збільшені у розмірах і часом досить вишуканої форми. Саме за формою, матеріалом, розташуванням на одязі у ті часи досвідчена людина могла безпомилково визначити не лише статус власника, а й його племінну або навіть кланову приналежність. Застібки носили на плечах, по одній або парами. Відомі випадки, коли одна фібула скріплювала плащ на плечі, друга — на боці.
Голову жінок вкривали накидка або хустка, також часом зі складною застібкою. Взували шкіряні чоботи, від яких збереглося чимало металевих пряжок, що розташовувалися на ремінцях, за їх допомогою стягували халяви. Можна простежити також проникнення «східної» моди, що мала вираз, окрім іншого, у прикрашанні подолу плаття вишивкою намистинами.
На шкіряному поясі носили кошель, ніж. Військове спорядження прикрашали різноманітні пряжки, які заможні воїни робили зі срібла, а вожді — із золота. Костюм доповнювали намиста, браслети. Перевагу надавали виробам із використанням каменів, особливо сердоліку, а також імпортним скляним намистам і римським монетам. Популярні були підвіски із сонячного каменя — бурштину. Крім того, всі, і чоловіки і жінки, носили різноманітні амулети. Це міг бути зуб тварини (як-от ікло вовка або лисиці), мініатюрний бронзовий виріб — скажімо, «сокира Тора».
Серед приналежностей, що їх слід було завжди мати із собою, важливе місце належало гребеням. За традицією, деталі, з яких виготовляли цю річ, вирізали з рогу оленя. Складну конструкцію, що складалася з більш ніж десятка деталей, скріплювали бронзовими клепками. Часто ці вироби прикрашені нехитрим орнаментом. Знайдено також гребені, виготовлені із залізної пластини. Судячи з наявності отвору під клепки, їх мала прикрашати накладка, вирізана з кістки або рогу. Вважають, що гребені були не лише необхідними для наведення краси предметами, а й мали якісь магічні властивості. Крім іншого, про це можуть свідчити мініатюрні підвіски-амулети у вигляді гребенів, а також їх зображення на керамічному посуді.
Сумна доля країни Ойум
Усе добре колись закінчується, і доля країни Ойум була сумною. Численні родичі великого короля Ерманаріха мали власні уявлення про багатство, честь, доблесть і славу. Найменше вони бажали багатіти на торгівлі зі сусідами. Їм більше подобалися саги, що оповідали про криваві битви й перемоги над ворожими племенами та навіть Римом. Після смерті великого правителя його держава розпалася на кілька частин, кожна із яких вплуталася у війни із сусідами, зокрема з римлянами. У цей момент із глибин Азії з’явилися чергові претенденти у владики ойкумени — гунни. Готи так і не змогли вчинити гідного опору прибульцям і змушені були скоритися.
Коли зі сходу прийшли гунни, 375 року, розгорілася війна між готами й антами. Спадкоємець Ерманаріха, король Вінітарій, хоча й програв перший бій, однак зумів подолати антів, після чого, як повідомляє готський історик Йордан, «...розіпнув їхнього короля Божа (Бооза) із синами його та семидесятьма старійшинами...». Дослідники дотепер ламають списи з питання, чи були ті анти слов’янами, або ж цю назву варто співвіднести з назвою якогось союзу племен, до якого входили і слов’яни — поряд з аланами, а також представниками інших етнічних груп. Власне, вичерпних підтверджень тієї або іншої версії немає.
По-різному пояснюють і причини Гото-антської війни. З однією з версій, анти виступили, щоб звільнитися з-під влади спадкоємця Ерманаріха. За іншою — похід Вінітарія відбувся по тому, як анти зайняли частину земель, на які претендували готи, оскільки колись їх уже захопили. Яблуком розбрату цілком могли бути райони Середнього Подніпров’я, де поселення черняхівської культури досить тісно сусідили із селищами культури київської (у ній вбачають давніх слов’ян). Останню часом також розглядають як археологічний еквівалент антів часів повстання Божа-Бооза.
Фінал був сумним для більшості учасників конфлікту. Анти були переможені, їх селища спалені, вожді — страчені. Однак невдовзі поселення готів сплюндрували гунни та союзні їм сармати-алани. Якщо пригадати версію про спорідненість сарматських і слов’янських вождів Подніпров’я, то участь аланів у каральному поході проти готів видається цілком природною: звичайна (для тих часів) кровна помста за родичів. Розкопки показують, що життя на численних черняхівських поселеннях Середнього Подніпров’я згасає у останній чверті IV ст., тобто після того самого нещасного 375 року. З одних населення просто пішло, а деякі селища загинули у вогні пожеж.
Пам’ять про ці події переживе століття. Ім’я вождя антів, Божа, щоправда, вже в трохи зміненому вигляді буде згадано у «Слові о полку Ігоревім»: «...І вотъ готьскыя красныя діви въспеша на брезе синьому морю дзвонячи рускым златомъ, поютъ час Бусово...». Утім, і самим готам довелося несолодко. Готський історик Йордан, майже сучасник тих подій, писав: «гунни завжди поводилися з готами по-вовчому, самі ніколи не обробляли землю й годувалися готським хлібом». Частина готських «людей степу» примкнула до гуннів. Інша частина, переважно «лісові люди», встигла піти вглиб Європи й осісти на околицях володінь Західної Римської імперії. Деякі перипетії готського співіснування й співробітництва з гунами барвисто описані у давньому епосі, в знаменитій «Пісні про Нибелунгів».
Значна кількість мешканців «Країни меча», причому цього разу вже не тільки готів, як у старі часи, а й сарматів (алани) з возами й пожитками рушила в пошуках порятунку на Балкани, під захист римських легіонів. Спочатку римляни відмовили в пропуску через кордон, потім примусили скласти зброю і лише тоді пропустили. Натомість біженцям була обіцяна гуманітарна допомога. Обіцяна, до речі сказати, самим імператором. Однак допомога ця, продовольчі запаси, як це неодноразово бувало, виявилися благополучно розкрадені й перепродані нечистими на руку чиновниками, а біженців місцеві можновладці стали потихеньку продавати в рабство.
Усе це закінчилося грандіозним повстанням доведених до розпачу людей, серед яких було достатньо вправних воїнів. Зброю (зброю добру, римського зразка) вони швидко здобули вже у перших боях. Імператор Валент, який очолив каральний похід, 9 серпня 378 р. загинув у битві під Адріанополем. Того спекотного дня відчайдушна атака важкої гото-сарматської кінноти під проводом Алатея та Сафракса стала фатальною для римських легіонів. У запеклій битві було знищено чи не останню велику польову армію Імперії, в розпорядженні влади зосталися лише розкидані по фортецях гарнізони.
За два роки мимовільні переселенці були прийняті на римську військову службу новим імператором. Поки старожили Європи з’ясовували стосунки, із причорноморських степів підійшли гунни. Цей азіатський народ нестримним потоком пройшов від меж Китаю до Італії. Пограбувавши римські міста, він на якийсь час облаштувався на угорській рівнині, у самому центрі Європи. Саме із тих часів ці місця стали називати «Країною гуннів», Хунгарією (Hungary).
Прихід гуннів та їх союзників (добровільних або мимовільних) у Європу остаточно зруйнував статус-кво і фактично ознаменував собою початок епохи раннього середньовіччя. Впала Західна Римська імперія, лишилася Східна, що зачаїлася до часу на західних і південних берегах Понта.