Михайло Відейко
Ранньосередньовічна історія сучасної європейської країни Болгарії, розташованої нині на Балканах, досить тісно пов’язана із степовими просторами України. Саме тут близько півтори тисячі років тому кочував чисельний народ, верховні правителі якого вели свій родовід від самого Атілли, могутнього володаря гуннів. Цей народ був відомий авторам давніх хронік, передусім візантійських, під ім’ям «булгари».
Частина булгар наприкінці VII ст. переселилася до кордонів імперії на Дунаї, і якийсь час степи України входили до складу створеної ними держави. Інші булгари облаштувалися на Волзі, деякі — навіть у Криму. З перебуванням булгар у понтійських степах пов’язані не лише давні хроніки, але і скарби, а також легенди.
Булгари на Полтавщині?
Неподалік с. Мала Перещепина Новосанжарського району Полтавської області, в оточенні молодих сосен, можна побачити невисоку кам’яну плиту. На чорній, полірованій поверхні висічений символ, схожий чимось на літери — ІYІ. Це — тамга, родовий знак правителів давньої держави, до складу якої, як вважають, у давно минулі часи входила більш як третина земель України. Під тамгою висічено напис: «У єднанні сила», а ледве нижче — «Великий Кубрат», і дата: VI–VII ст. Р. Х., далі напис свідчить: «Від Бога поставен Владетел на стара Велика Болгарія». Напис на камені вибито кирилицею і слов’янськими мовами: українською і болгарською. Утім у часи, позначені в тому написі, болгарська мова помітно відрізнялася від нинішньої (і слов’янською точно не була). Для її запису тоді використовували не кирилицю, що увійшла до ужитку лише в ІХ столітті, а... тюркські руни.
З писемних джерел відомо, що хан Кубрат (або Куврат) — правитель, якому вдалося об’єднати багато племен і родів кочовиків. Сталося це у першій половині VII ст. Союз цей відомий під ім’ям «булгари», а у візантійських документах — як «болгари». Історики, щоб відрізнити давніх мешканців понтійських степів від болгар пізнішого часу, застосовують ще назву «протоболгари».
Вважають, що гунни, просуваючись зі сходу, «прихопили» із собою якусь частину кочовиків із Заволжя, які носили етнонім «булгари», або ж «болгари». Ці булгари встигли прийняти участь у походах гуннів на Балкани, а наприкінці V ст. воювали на боці імперії проти готів. По тому булгари почали турбувати володіння своїх учорашніх наймачів. Ті напади були настільки руйнівними, що імператору Анастасію І близько 512 р. навіть довелося будувати «довгих стін» для захисту Константинополя. При Юстиніані I було досягнуте взаєморозуміння, і булгари надали у розпорядження войовничого імператора великий загін, який під командуванням полководця Велізарія пліч-о-пліч з антами взяв участь у звільненні далекої Італії від готських загарбників.
Співвітчизники булгар на сході близько середини VI ст. потрапили під владу Тюркського каганату, володіння якого часом охоплювали степи України. Опинилися під владою каганату і ті булгари, які ще з часів Атілли кочували у степах Краю. Ясна річ, такі величезні держави в давні часи довго не виживали, починали ділитися на дрібніші частини. Близько 630 р. булгари, які кочували на той час у Приазов’ї, створили власне об’єднання, відоме в історії під назвою «Велика Болгарія», столицею якого стало місто Фанагорія на Таманському півострові.
Першим правителем цієї держави був Гастун із роду Ермі. Щоправда, деякі дослідники вважають, що Гастун взагалі-то слов’янське ім’я, що він був намісником аварського кагана. На зміну Гастуну до влади приходить хан Кубрат із роду Дуло, володар уногундурів, який очолив антиаварське повстання. Згідно з переліком болгарських ханів він правив упродовж 60 років і помер за часів правління візантійського імператора Константина II, яке припадає на період з 641 до 668 р.
Візантійські джерела повідомляють, що у юні роки хан виховувався в Константинополі і навіть був охрещений. У винагороду за вигнання аварів імператор Іраклій надіслав йому дари і надав сан патрикія. Візантії була вигідною наявність у понтійських степах лояльного правителя, з яким можна було порозумітися і отримати (за відповідну плату) підтримку в боротьбі з іншими сусідами-«варварами».
Частина нащадків хана Кубрата пізніше облаштувалася у Подунав’ї. Вони не зважали на минулі договори з Візантією, розвиваючи свою державу за рахунок сусідів — ромеїв, слов’ян. За кілька століть булгари дедалі частіше стали називатися болгарами. Вони стали християнами, а нині балканська, переважно гірська країна Болгарія вважається цілком слов’янською. Проте там свято зберігають пам’ять про початок своєї історії, зокрема про хана Кубрата. Поява описаного нами пам’ятника — данина шани далеким предкам.
Але чому пам’ятник поставлений не у безкраїх приазовських степах, навіть не на місці Фанагорії, колись столиці Великої Булгарії, а у полтавських лісах? Причиною тому стала знахідка, зроблена близько століття тому.
Перещепинська знахідка — скарби хана Кубрата?
Це справжній скарб — вага срібних виробів склала близько 50 кг, а золотих — 25 кг. Точніша вага відома музейним працівникам — більшість знахідок нині зберігаються у Санкт-Петербурзі, у Державному Ермітажі. Археологи пізніше неодноразово відвідували місце знахідки, а 1963 р. навіть заклали декілька шурфів. Найбільш цінну інформацію вдалося отримати у місцевих жителів, свідків того, як і що було знайдене 1912 року. З’ясувалося, що, окрім золота і срібла, тоді були знайдені перепалені людські кістки (у тому числі частини черепа), дерево і навіть залишки тканини, що зотліла. Фахівці вважають, що насправді у Малій Перещепині знайдено не скарб, а багате давнє поховання-кремацію.
Дерево, що зотліло, тканина, деякі золоті платівки, на їхню думку, цілком могли бути рештками розкішного саркофага, у якому був похований прах давнього володаря. Звичай спалювати небіжчика, а потім ховати залишки кремації разом із різними речами, характерний для кочовиків часів Великого Переселення народів, які належали до різних племінних союзів, зокрема булгарського. Поховальний ритуал був особливо пишним і складним, якщо здійснювалося поховання правителя. Разом з ним в світ інший, згідно з давньою традицією, вирушали коштовності, у тому числі нагромаджені поколіннями предків.
Перещепинські скарби виявилися зібранням предметів, виготовлених у різних країнах в різний час. Тут був золотий і срібний посуд, створений майстрами у містах Візантії, на Кавказі і навіть в далекій Персії. Набори для поясів, виготовлені умільцями різних країн, зокрема місцевими. Золоті соліди, карбовані у Константинополі, лежали поряд зі срібними стременами та золотою оббивкою сідла. Тут були речі, які можна було на бажання придбати на ринку або замовити у ремісника. Проте чималу частину предметів можна було отримати лише як дипломатичні дари. Були і такі, що могли потрапити до нового власника як військовий трофей.
Виявилося, що деякі речі мають дуже цікаву історію, не менш цікаві також обставини, за яких вони могли бути зосереджені у скарбничці свого власника. Вдалося з’ясувати, що речі ці були виготовлені у різний час, упродовж майже двох сотень років. Окрім того, вони були створені ювелірами з різних країн — Візантії, Персії, майстрами із Согдіани та із земель, підвладних тюркському каганату. Як вставки були використані різні камені, зокрема навіть уральські сапфіри.
Найдавніші речі — частина посуду візантійського походження із золота і срібла — могли бути віднесені до часів правління імператорів Анастасія І (491—518 рр.) і Юстиніана І (527—565 рр.). Окрім того, у VI і на самому початку VII ст. карбовано золоті соліди імператорів Маврикія і Фоки.
Часом імператора Іраклія, який, як відомо, був великим другом хана Кубрата, датовані такі знакові речі, як пояс (від нього збереглася масивна золота пряжка і наконечник від ременя), браслети, персні, а також срібне блюдо з хрестом і, звичайно, золоті монети.
У деяких монетах пробито отвори, отже, вони були використані як підвіски або нашиті на одяг. Найпізніші монети з комплексу випущено при імператорі Константині II, близько 642—646 рр. Взагалі ж так звані «легкі соліди» вагою лише у 3,56 г. (явний відступ від візантійського стандарту у 4,7 г) карбували ще з часів Юстиніана I. Ними розраховувалися із союзниками виключно за межами Імперії.
Серед знахідок — 10 поясних наборів, у яких бракує найголовнішого — пряжок. Тобто пояси вже неможливо було використовувати за призначенням. Це пояснюють прагненням «знешкодити» небіжчика, перешкодити йому скористатися портупеями, а отже, і зброєю, — мечем і ножем, які носили при поясі. За іншою версією пряжки не підлягали похованню з тієї причини, що мали передаватися у спадок родичам. Покійному могла належати, вірогідно, лише його особиста пряжка.
Такі предмети, як персні з монограмами, пояс із золотою пряжкою, на думку дослідників, могли бути отримані виключно як подарунки — разом із відповідним саном (у цьому випадку — патрикія) від самого імператора. Із згаданих вище джерел відомо, що подібних почестей були удостоєні сам хан Кубрат і його дядько, Орхана. На початку 80-х років ХХ ст. знайшлися фахівці, які зробили висновок стосовно приналежності предметів, знайдених поблизу Малої Перещепини хану Кубрату, якому у спадок перепали також і дядькові скарби********. Були навіть прочитані монограми на перснях: ХОВРАТОy ПАТРІКІОy (Ховрат або Кубрат Патрикій, а також ВАТОРХАІОy ПАТРІКІОy — Бат Орхана Патрикій).
******** Уперше книга про це відкриття вийшла у Німеччині 1884 року: Werner J. Der Grabfund von Malaja Perescepina und Kuvrat, Kagan der Bulgaren. — Munchen, 1984.
Сила у єдності
Напис про єдність на пам’ятному знакові до самого скарбу начебто прямого стосунку не має. Зате має відношення до однієї з давніх болгарських легенд про хана Кубрата. Легенда та повчальна, і, між іншим, присутня у фольклорі багатьох народів. Одначе у випадку з ханом і його нащадками вона, мабуть, виправдалася на усі сто відсотків. Вона настільки популярна, що не одного художника надихнула на епічне полотно. Ось одне з них: сивий старий правитель стоїть, спираючись на палицю. Довкола — п’ятеро синів, у багатому одязі, при зброї. А перед батьком, на столі — складено декілька десятків лозин. Зараз він запропонує молодим спочатку спробувати зламати окремо взяту лозину. І це вийде у них чудово. Проте зламати всі лозини заразом не зможе ніхто. За іншою версією, це був не хмиз, а в’язка дротиків або навіть спис. Так, за легендою, відбувалася презентація висіченого на камені гасла «У єдності сила», гасла, що стало, так би мовити, політичним заповітом старого хана Кубрата.
Як трапляється з подібними заповітами, нащадки знаходять масу причин, які роблять його необов’язковим до виконання. Так вчинили і спадкоємці хана Кубрата. Зрозуміло, винні обставини, що склалися. Деякі вважають, що насправді синів було лише двоє — Батбай і Аспарух, але і вони не змогли домовитися. Частина булгар під разом із Батбаяном (або Ватваяном) зосталася на місці у степах і через свою нечисленність швидко була підкорена хозарами.
Через наступ хозар зі сходу частина булгар (на чолі з Аспарухом) подалася в напрямку на Дунай. Спочатку вони оселилися у межиріччя Дністра і Дунаю, а потім, у 679—680 рр. пішли далі. Утім якісь кочовики (і не лише) лишилися жити і у межиріччі — згодом ця територія, а також частина степів, далі на схід, теж входитиме до складу держави під назвою Болгарія. Але її центр остаточно буде перенесений на Балкани, де кочовики і слов’яни спільними зусиллями (тут гасло хана Кубрата знову ж таки спрацювало на все 100 %) у битвах здобудуть визнання і навіть виплати данини з боку Візантії.
Далі за всіх на захід пішов молодший син Кубрата, Альцек. Він із невеликим числом булгар дістався до півночі Італії, де вони пішли на службу королю лангобардів.
Лише Булгарія на далекій Волзі вистояла, доживши тут до приходу чергових, завзятіших завойовників у XIII столітті, однак це вже інша історія. А пам’ять про булгарську єдність живе і нині. У цій справі особливе місце має Перещепинський скарб.
У грудні 2006 р. міністр закордонних справ Болгарії Івайло Калфін подарував копію меча хана Кубрата, виконану за зразком із Перещепинського скарбу, президенту республіки Татарстан Мінтімеру Шаймієву. Адже Татарстан, який нині у складі Російській Федерації, — також спадкоємець Великої Булгарії хана Кубрата. Частина ж булгар, як свідчать матеріали археологічних досліджень, знайшли притулок у гірському Криму, поповнивши населення країни Дорі. Там вони втратили не лише державу, але навіть власне ім’я.
Хозарія або Велика Булгарія?
Однак спорудженням пам’ятного знака на місці знахідки, виставкою скарбів у столиці Болгарії — Софії і навіть виданням кількох книжок історія з давніми скарбами не завершилася. Вельми популярна навіть серед фахівців версія про приналежність Перещепинського скарбу-поховання хану Кубрату була піддана сумніву українськими археологами. Це якраз той випадок, коли пильна увага до деяких деталей може поставити під сумнів дуже привабливу, на перший погляд, теорію.
Так, словосполучення «Велика Булгарія», яке можна прочитати на пам’ятнику ханові Кубрату, на перший погляд стало буденним у історичних працях. Проте є підстави вважати, що воно може бути наслідком не зовсім вірного перекладу давніх текстів********. Є варіант перекладу грецького оригінала, у якому розповідається про місце розташування країни, населеної булгарами: «Від цього самого озера [Меотіди] біля річки, званою Куфіс, де ловиться булгарська риба ксістон, існує давня Булгарія, (яка тут є) великою (або просторою)». Тобто Болгарія «Велика», «простора» — але ніяк не «Велика» у сенсі державної величі чи могутності, адже з контексту запису зрозуміло, що йдеться про країну, а не про державу. Ще раз територія названа «першою Булгарією», знов-таки, не «Великою».
******** Докладніше про це у статті: В. Комар. Ранние хазары в Северном Причерономорье // http://archaeology.kiev.ua/journal/030500/komar.htm.
Монограми на перещепинських перснях також можуть бути прочитані по-різному. Наприклад, замість ХОВРАТОy ПАТРІКІОy або ВАТОРХАІОy ПАТРІКІОy може вийти щось на зразок QЕЛЕПХАРОY. Не менш вірогідні варіанти прочитання написа ВРОХОy ПК, ВОРАХОy ПК, і навіть ВГОРАХОy ПК, причому ПК — зовсім не обов’язково має бути прочитане, як «патрикій».
Сумніви викликала ідея стосовно дарування ханові блюд з християнською символікою. Відомо, що предмети християнського культу можуть бути приналежністю храму, можуть бути навіть пожертвувані для потреб храму, але не навпаки. Не менше запитань викликає стосовно наявності серед скарбів блюда із зображенням сцени полювання шаха Шапура II, а також глека і двох золотих чаш, виготовлених у далекому Ірані.
Такі речі не можуть бути куплені або замовлені, навіть отримані як дипломатичні дари. Бо це предмети, виготовлені спеціально для шахіншаха. Їх можна здобути, лише захопивши скарби володаря Ірану.
Така рідкісна подія, виявляється, і справді мала місце 628 року, а саме під час звитяжної війни імператора Іраклія. Тоді було захоплено не лише столицю — Ктесіфон, але і резиденцію великого шахіншаха Ерана і Анерана Хосрова II Абарвеза. Приставка «Абарвез» може бути перекладена, як «Звитяжний».
Так-от, булгари як союзники візантійців у цій війні не згадані взагалі. Воно і зрозуміло — адже ще 626 р. їхні загони у складі аварської армії брали участь в облозі Константинополя, тоді як іранські вояки стояли на азіатському березі Босфору. Зате візантійський автор згадує про те, що імператор Іраклій подарував шахський посуд полководцю союзників — тюрків. З інших джерел стає зрозуміло, що йдеться про хозар, союз з якими був укладений Імперією ще 627 р. На Кавказі «союзники» розграбували чимало церков на території Вірменії та Грузії (і згадки про це є в історичних джерелах). Отже, унікальне поєднання в одному наборі персидського парадного посуду і християнського начиння сповна може мати і таке пояснення.
Соліди імператора Константина ІІ (нагадаємо, йдеться про 642—646 рр.) теж карбували у досить цікавий момент візантійської історії. Річ у тім, що після (і внаслідок) звитяжних воєн на землях Ірану для Візантії (і Хозарії!) виникла нова реальність, у якій головними ворогами Імперії стали араби. Вони спрямували свої походи у володіння хозар. І сталося це якраз у 40-ві роки VII ст. Як тут було не згадати про колишній звитяжний союз!
Ніщо так не покращує пам’ять (і стосунки), як зроблені вчасно дарунки. У хід пішли не лише запаси золотих монет, а й символічні подарунки, серед них розкішний меч у золотих піхвах, виконаний візантійськими майстрами, а також відповідний йому пояс і золотий ритон.
Таким чином, власником Перещепинських скарбів цілком міг бути правитель хазар у ранзі не нижче кагана. Те, що серед знахідок є речі, які датуються початком VIII ст., може свідчити про те, що тут був похований нащадок переможця персів, союзника Візантії у війнах з арабським халіфатом.
Оскільки війни з арабами спочатку були відносно успішними для правителів Хозарії, то вони перенесли свою ставку на південь, ближче до Кавказу. А на Полтавщині залишилося поховання, що нагадувало про ранній етап історії хазар, обійдений увагою давніх літописців. Одним з наслідків приходу хазар до степів України, зрештою, став відхід частини булгар під проводом сина хана Кубрата, Аспаруха, за Дунай.