Любомир Михайлина, Наталія Абашина
Велика слов’янська міграція стала заключним етапом Великого переселення народів і одним із визначальних чинників європейської історії. Саме велике розселення слов’ян на величезних просторах Східної, Центральної та Південної Європи в V–VIIІ ст. привело до їхнього наступного поділу на східних, західних і південних, а також започаткувало процеси подальшої диференціації у межах кожної із цих груп.
Найбільш інтенсивні потоки слов’янського розселення були спрямовані на південний захід, до кордонів Візантійської імперії. Там, за Дунаєм, можна було знайти не лише хліб насущний, але і скарби та полон, за який можна було отримати викуп. Але шлях на і за Дунай для слов’ян був непростим і досить довгим.
Спочатку анти (археологічний еквівалент — пеньківська культура) приходять з Наддніпрянщини на Поділля, змішуючись у Подністров’ї зі склавинами (празько-корчацька культура). Це населення, а також склавини з Волині просуваються у Прикарпаття, на Прут і Сірет, а вже звідти — вирушають у Подунав’я. У межиріччі Прута і Сірету на території Румунії міститься досить велика група поселень празько-корчацької культури того часу.
«Дунайці» та інші нові мешканці Європи
Унаслідок наступної взаємодії слов’ян і місцевого населення у Нижньому Подунав’ї формується нова спільнота, яка відповідає дунайським слов’янам («данайцям») візантійських писемних джерел. Домінуючим компонентом у цьому строкатому населенні, до складу якого потрапило населення римських провінцій та прикордоння Імперії, були слов’яни. Саме вони принесли невідомі місцевим традиції спорудження квадратних напівземлянок, поховання за обрядом кремації (про яке місцеві християни призабули), «пальчасті» фібули дніпровських типів. Певне місце у цій спільноті посідали й полонені, яких тисячами приводили сюди з далеких балканських походів, які сягали території Еллади. З писемних джерел відомо, що бранці жили серед слов’ян до викупу, виконуючи різноманітну господарську роботу, а через певний час навіть могли залишитися і назавжди, вже як повноправні члени спільноти.
Окремі невеликі групи слов’янського хліборобського населення вже в першій половині VI ст. потрапляють у південні гірські райони Трансільванії, колишню провінцію Дакія. У VI ст. слов’яни з верхів’їв Сану і Дністра перетнули Карпати і облаштувалися у Потиссі. Заселення слов’янами Тисо-Дунайської улоговини здійснювалося різними шляхами — від пониззя вгору по Дунаю, через Моравські ворота, через перевали в Полонинських і Трансільванських Карпатах.
Заселення слов’янами території сучасних Словаччини і Чехії почалося наприкінці V — на початку VI ст. Племена склавинів (культура прага-корчак, вона ж «празька») з початку VI ст., рухаючись угору по Дунаю розселяються в нижній течії річки Сави, потім продовжуючи шлях по ріках Ваг і Грон, з’являються на землях сучасної Словаччини. Уже із західної Словаччини у першій половині VI ст. почалося слов’янське заселення східної Моравії, а потім і Чехії.
У VI ст. склавини заселили Чеську долину. Спочатку вони рухалися вгору по Йиглаві, притоку Морави, а далі по Лужниці й Влтаві. Сьогодні на території Словаччини і Чехії відомо більш як 100 слов’янських пам’яток цього часу. Вони сконцентровані в Південно-Західній Словаччині (по річках Ваг і Нітра), у Південно-Східній Моравії (по річках Дія й Морава), у Центральній і Північній Чехії (по Ельбі та її притоках Влтаві й Огрже). Кілька поселень VI–VII ст. досліджено на території Праги. Одне з них, досліджене археологом-українцем Іваном Борковським, дало назву слов’янській археологічній культурі — «празькій».
На усіх слов’янських поселеннях на теренах Європи був поширений один тип жител — невеликі напівземлянки, наближеної до квадрату форми зі стінами зрубної або каркасно-стовпової конструкції та піччю-кам’янкою у куті. Поблизу поселень містилися ґрунтові (безкурганні) і курганні могильники з похованнями за обрядом кремації.
Усі ранньосередньовічні слов’янські пам’ятки на землях Чехії, Моравії і Словаччини належать до празько-корчацької культури і надзвичайно схожі з пам’ятками цієї культури на території України. Ця схожість виявляється в усіх рисах, аж до дрібних деталей, від горщиків із хвилястим декором до згаданого вище типу жител із пічкою-кам’янкою, і так триває аж до VIII ст.
Хоча етнонім «склавини», зафіксований сусідами-візантійцями, поступово поширився на все слов’янство, починаючи з VII ст. у писемних джерелах уже рідко вживається ця узагальнена назва, частіше зазначаються назви окремих слов’янських племен та їхньої протодержави — «Славінії». Розселення привело до значних змін у племінній структурі. Деякі племена були розділені на кілька груп, які осіли у різних районах Європи, через що деякі назви племен дублюються. Так, відомі дуліби на Волині і дуліби на Балканському півострові, хорвати (білі) у Прикарпатті і хорвати у Далмації, Східній Чехії і навіть у верхів’ях Вісли. Більшість племен є територіальними політичними новоутвореннями. Вони отримували назви за місцевостями, у яких вони опинилися. Так з’явилися тімочани (р. Тімок), струменці (р. Струма), неретвляни (р. Неретва), моравани (р. Морава) тощо.
На початку VІ ст. слов’яни вийшли безпосередньо на Дунай, який був тоді державним кордоном Візантії і розмежовував Імперію і варварський світ. Кордон давній, його укріплювати розпочали римляни ще за кілька століть до того. Фортеці з потужними гарнізонами, укріплені міста та вимуштруване і загартоване у битвах із найсильнішими арміями того часу військо, здавалося, мало зупинити «варварів» . Однак непереборне прагнення здобичі та жага збагачення, можливість для вождів зміцнити свою владу штовхали слов’янські племена у Візантійські землі.
За доби імператора Юстина І (518–527) вже відомі систематичні військові походи слов’ян на Візантію. У правління його наступника, імператора Юстиніана І (527–565), набіги слов’ян на землі Візантії відбуваються частіше і щоразу стають потужнішими. Щоб їх зупинити, уздовж усього дунайського кордону — від Сінгідуна (суч. Белград) до Чорного моря було побудовано 80 нових фортець, відновлені старі, а також продовжилося спорудження «Довгих стін» (розпочате ще в часи гуннської навали) між Мармуровим і Чорним морями.
Спочатку рейди за Дунай передбачали повернення зі здобиччю додому, на лівий берег. Але згодом вожді вирішили, що краще зазимувати на правому березі, щоб наступного року не витрачатися на переправу. Або і взагалі залишитися жити на нових землях. Вважають, що з 551 р., коли слов’яни вперше залишилися зимувати на території Візантії, починається колонізація слов’янами Балканського півострова. Відтепер слов’яни йшли на землі Візантійської імперії не лише заради грабунку. Упродовж VI ст. невеликі групи слов’янського населення розселяються в передгір’ях у західній і центральній частині Балканського півострова. Окремі групи слов’ян поселяються також і на правому березі в пониззі Дунаю. У руїнах захопленої ними фортеці Дриструм (більш відомого у нас як Доростол, місце подвигів Святослава Хороброго) археологами виявлені все ті самі землянки з характерним набором ліпного посуду.
Обри і слов’яни в центрі Європи
У другій половині VI ст. наступ слов’ян на Візантію був на якийсь час зупинений появою в Подунав’ї тюркомовних кочовиків аварів («обрів» давньоруського літопису), які підкорили колишніх завойовників. Зауважимо, що авари були запрошені приборкати слов’ян імператором Юстиніаном І, який продовжив стару римську традицію знищувати одних «варварів» зброєю інших «варварів» . На території Паннонії й Середньодунайської низовини 569 р. був створений Аварський каганат. На сході аварські загони доходили до Побужжя, Волині і Подністров’я. Авари тримали під контролем слов’янські землі на північ від Середнього Дунаю — Поморав’я й сучасну Південну Словаччину, де відомі численні слов’яно-аварські могильники. Слов’яни стали неповноправним населенням нової держави.
До того ж аварське нашестя значною мірою спричинило міграцію слов’ян на північний захід, на землі сучасної Польщі та Східної Німеччини. Жіночі та дитячі поховання за обрядом кремації з ліпним посудом празько-корчацького й пеньківського типу на аварських могильниках у Паннонії свідчать, що слов’яни входили до складу аварських общин як підлегле населення. Водночас частина слов’ян у цьому регіоні проживала самостійно (переважно у гірських районах, мало цікавих для кочовиків), зберігаючи певну незалежність, про що свідчать комплекси празько-корчацького типу на таких поселеннях.
Стосунки із Аварським каганатом перетворилися на вагомий фактор політичної історії слов’ян. Слов’яни нерідко нападали на Візантію разом з аварами. Вдале поєднання броньованої аварської кінноти із слов’янською піхотою здатне було справити враження навіть на загартоване імперське військо. Проте це аж ніяк не виключало ні аваро-слов’янських зіткнень, ні ворожих дій аварських каганів проти слов’ян. Візантія ж зі свого боку використовувала аварів для боротьби проти слов’ян.
Авари, як і всі кочовики, були передусім зацікавлені в отриманні здобичі, з якою вони поверталися у свої землі. На відміну від них, слов’яни поступово осідали на розорених і спустошених територіях. Із 580–581 рр. слов’яни масово селилися на спустілих рівнинах Фракії та на землях Греції. На правому березі Нижнього Дунаю (придунайська північ сучасної Болгарії) відомі слов’янські поселення і могильники кінця VI ст. З початку VI ст. склавини розселяються у нижній течії річки Сави і у районі озера Балатон.
У другій половині VI ст. склавини почали розселятися в Приальпійській області, у верхів’ях Драви й Сави та суміжних землях басейну Еннса й лівобережжя Тальяменто (сучасний південь Австрії й Словенія). Розселення слов’ян здійснювалося двома шляхами — з південного заходу і з півночі. Вони здебільшого селилися в околицях римських фортець серед місцевого романського і германського населення, переймаючи їхні звичаї і ремісничі навички. Слов’яни Приальпійської зони в давньоруських літописах отримали назву хорутани.
Новий етап колонізації слов’янами Балканського півострова починається з 602 р., коли візантійські війська були змушені залишити дунайський кордон. Потужні міграційні потоки слов’ян одразу вирушили на територію Балканського півострова і Греції.
Долю тривалого військового протистояння на Балканах вирішила поразка аваро-слов’янського війська у невдалій для союзників облозі Константинополя влітку 626 р. Після неї слов’яни звільнилися з-під влади аварів. Значну роль у послабленні каганату перед Константинопольською битвою відіграв антиаварський виступ слов’ян Середнього Подунав’я під командуванням Само у 623 р.
У VI–VII ст. головна переправа слов’ян через Дунай була в його середній течії поблизу Відіна. Після переправи слов’яни просувалися на південь по правих притоках Дунаю, а далі рухались двома напрямками: перший — у землі Македонії, Фессалії, Албанії, Греції, Пелопоннесу і Криту; другий — до північного узбережжя Егейського моря і до берегів Мармурового. Менша кількість переселенців направлялася вздовж правого берега Дунаю до Західного Причорномор’я. Багато слов’янських поселень і могильників VII ст. відомо на території сучасної Болгарії.
У VII ст. слов’яни розселяються у межиріччі Драви і Сави. З цієї території слов’яни проникали на альпійські простори річковими долинами Драви, Сави і Мури, йдучи проти течії. Тоді ж слов’яни окремими групами вийшли на адріатичне узбережжя Істрії.
У північній частині Балканського півострова розселення слов’ян відбувалося по річках та річкових долинах, а у південній, де була сильною протидія візантійських гарнізонів і місцевого грецького населення, слов’яни пересувалися здебільшого гористою місцевістю. Впродовж VII ст. Балканський півострів і Пелопоннес були значною мірою освоєні слов’янами. Частину романізованого населення слов’яни витіснили на захід. Іллірійці і фракійці, які лишилися, були або поглинуті слов’янами або ж переселилися у гористі райони. У VII ст. слов’яни осіли в центральних областях Балканського півострова. Найщільніше вони заселили Македонію і Фракію, а невдовзі всю Грецію.
Слов’янська міграція поширилася й на острови Середземного й Егейського морів — Крит, Евбею, Фасос, Корфу, Самос, Егіну, Тенос, а також окремі райони Малої Азії — Віфінію та Каппадокію.
Життя на нових землях
Слов’яни-переселенці активно і швидко сприймали матеріальну культуру Візантії та її провінцій. Вони влаштовували свої поселення на місці античних фортець, зруйнованих під час військових походів (Пернік), хоча загалом старі міста, які були захоплені слов’янами (Доростол, Ніш, Охрід, Сердика та ін.), перестали функціонувати як міські центри. У Греції слов’яни опанували місцеві прийоми домобудівництва та споруджували житла з кам’яними цоколями, цегляними стінами і дахами з черепиці.
Слов’яни поступово втратили інтерес до військових експедицій з метою загарбання здобичі. Слов’янські колоністи на Балканському півострові та Греції переважно ставали землеробами. Вони займали поля в долинах річок і родючих рівнинах, що віддавна оброблялися. Розвивалося тваринництво, птахівництво, городництво і рибальство. У гірських і передгірних районах (Боснія, Сербія, північна Македонія) успішно розвивалося вівчарство. Слов’яни швидко опанували садівництво і виноградарство.
Численні археологічні матеріали свідчать про розвиток металообробки і гончарства. Посуд, зроблений ремісниками на гончарному крузі, витісняє ліпний. Виготовлені слов’янськими зброярами мечі, списи, щити, шоломи та інші види озброєння не поступалися візантійським. Слов’янське ювелірне мистецтво зазнало візантійського впливу й у техніці виготовлення, і в семантиці декору виробів.
У VII–VIII ст. на території Балканського півострова і Пелопоннесу утворилися цілі області, суцільно заселені слов’янами. На цих територіях формуються слов’янські військово-політичні союзи, які у візантійських творах отримали назву «славінії». Це свідчить, що слов’янські племена і племінні союзи мали вже досить чіткі кордони. Деякі з цих племінних об’єднань існували протягом кількох століть і у певні періоди своєї історії були незалежними від візантійської адміністрації. Лише наприкінці VIII ст. Візантія відновила свою владу над значною частиною Балканського півострова.
Унаслідок великого розселення слов’ян істотно змінився етнічний склад балканських земель. Здебільшого місцеві жителі на Балканському півострові, передусім фракійці й іллірійці, а також багато інших племен, які в різний час тут оселилися, були поступово слов’янізовані. Також у низці регіонів — у Греції, Албанії, Румунії — слов’яни розчинилися серед місцевого населення. Нащадками слов’ян, які розселилися на Балканському півострові, стали південнослов’янські народи.
Після зникнення з історичної арени на початку IX ст. держави аварів основним населенням Середньодунайського регіону стали слов’яни, які не були асимільовані і зберегли свою самобутність. Про це свідчать археологічні матеріали Чехії, Моравії і Словаччини, Нижньої Австрії та округа Балатон, басейнів Драви і Сави.
У 895 р. у Карпатській улоговині з’явилися угорці (мадяри). На початку X ст. вони заселили значні території у басейні Тиси і долину Середнього Дунаю. Опір місцевого, переважно розрізненого слов’янського населення, був швидко придушений. Відтоді починається історія Угорської держави.
Шлях на Віслу, Одер і далі, далі...
Празько-корчацьке населення Верхнього Подністров’я та Галичини в першій половині VІ ст. розпочало рух на захід уздовж північних схилів Карпат, а також лівосторонніми притоками Західного Бугу. Невдовзі ці племена заселили верхів’я Вісли, межиріччя Сана й Західного Бугу, південну Сілезію. Північніше празько-корчацьких пам’яток на території Центральної й Північної-Західної Польщі до Вісли на сході в VI–VII ст. була поширена дзєдзіцька культура. Ця культура є окремою групою ранньосередньовічних слов’янських старожитностей, яка, можливо, відповідає надвісленським венетам Йордана.
Процес формування дзєдзіцької археологічної культури зумовлений взаємодією населення празько-корчацької культури з місцевим східногерманським населенням під час просування на північ. На думку дослідників, слов’яни чисельно домінували серед носіїв дзєдзіцьких старожитностей від часу їх становлення.
Найбільш яскраво самобутність дзєдзіцької культури виявляється в домобудівництві та формах глиняного посуду. На поселеннях переважають наземні зрубні житла із досить великим заглибленням у долівці в центральній частині. Опалювалися вони вогнищами з одно- або двошаровою кам’яною кладкою.
Серед глиняного ліпного посуду дзєдзіцької культури переважають низькі широкогорлі горщики, хоча є нечисленні видовжені, які нагадують празько-корчацькі. Значно більшою кількістю, ніж в інших слов’янських культурах, тут представлені миски.
Поховальні пам’ятки цієї культури не відомі. Імовірно, застосовувався обряд кремації, який погано фіксується або зовсім не фіксується археологічно (приміром, розсіювання решток кремації на поверхні ритуального майданчика).
Племена дзєдзіцької культури просувалися на захід, у межиріччя Одеру й Ельби, у Мазовію та в Балтійське Помор’я. У другій половині VI — на початку VII ст. племена дзєдзіцької культури підійшли до Жарновецького озера і гирла Вісли, де стали сусідами прусів.
У VII–VIII ст. на території Польщі формуються нові слов’янські племінні об’єднання — вісляни у верхів’ях Вісли, поляни у межиріччі середніх течій Одри і Варти, слензяни — по обох берегах Одри, південніше полян, лендзяни на правобережжі Вісли, між гирлами Сана і Вепжа, поморяни на узбережжі Балтійського моря. У VII ст. виникає Краків — племінний центр віслян. Племінним центром полян був град Гнєзно, започаткований наприкінці VIII ст.
Від рубежу VІ–VІІ ст. носії дзєдзіцької культури почали розселятися в межиріччі Одеру та Ельби. У південно-західній частині регіону вони зіткнулися із міграційним потоком слов’ян — носіїв пам’яток празько-корчацької культури, які просувалися сюди з території Чехії. Взаємодія цих двох слов’янських угруповань протягом середини — другої половини VІІ ст. сформувала низку археологічних груп, що репрезентують північно-західне відгалуження слов’янства. Особливо велика кількість слов’янських могильників і поселень розташована по Ельбі та її притоку Заале.
На кордонах держави франків
Рухаючись на захід, слов’яни досягли рубежів ще однієї імперії (на той момент ще майбутньої — її проголосять у ІХ ст. і назовуть «Священною Римською»). У «Хроніці Фредегара» слов’яни вперше згадуються на Ельбі і Заале на початку VII ст., коли відбулося їхнє зіткнення з франками на кордоні в Тюрінгії. Спочатку слов’яни фігурують як військові супротивники франків, які зупинили їхнє просування на схід і південний схід. Згодом слов’яни згадуються як рівноправні партнери франкських можновладців. Судячи з усього, близько рубежу VІІ–VІІІ ст. було встановлено кордон по Ельбі між Королівством франків і слов’янами.
Під час міграції відбулося перегрупування племен. Ця обставина, а також вплив германського населення створили умови для виникнення тут нових слов’янських угруповань. Таким чином на території сучасної Німеччини утворилися дві групи західних слов’ян — південно-західна (сербсько-лужичанська), пов’язана своїм походженням з населенням празько-корчацької культури, і північно-західна (полаби, поморяни), пов’язана з розселенням вихідців з ареалу дзєдзіцької культури.
«Баварський Географ» IX ст. називає 12 союзів слов’янських племен, серед яких виділяються і дрібніші племена. Великі союзи слов’янських племен на той час були у ободритів (бодричів), велетів (лютичів), лужичан, сорбів (сорбичів).
Якщо колонізація Подунав’я і Балканського півострова відбувалася в умовах постійних військових сутичок із Візантійською імперією та аварами, то розселення слов’ян на Східноєвропейській рівнині відбувалося поступово і відносно спокійно. Хоч інформація про ці процеси в писемних джерелах відсутня, вони надійно зафіксовані археологічно. Археологічні матеріали свідчать, що й ці напрямки не поступалися за потужністю південно-західному міграційному потоку.
Розселення слов’ян на північний схід істотно змінило племінні кордони. Утворився своєрідний симбіоз місцевого балтського і фінно-угорського населення і прийшлих слов’ян, що відображено в матеріальній культурі. Так сформувалися племінні об’єднання кривичів, ільменських словен, дреговичів, в’ятичів, радимичів. Слов’янський компонент на північних і північно-східних землях постійно нарощувався, відбувалася слов’янізація місцевого населення.
Велике розселення слов’ян у ранньому середньовіччі, що почалося передусім з території України, започаткувало поділ слов’ян на окремі етнічні групи, які заклали основи процесів формування сучасних слов’янських народів і держав.