Любомир Михайлина, Наталія Абашина
На ІХ ст. слов’яни вже займали на теренах Європи великі території, де повним ходом йшов процес формування держав. «Славінії» згадувано вже візантійцями у VI ст., а у VII ст. ми бачимо вже державу на чолі з «королем Вендів» Само (так його величали у франкській хроніці). Далі настає черга князівств (Велика Моравія), герцогств (Хорутанія) тощо на чолі з колишніми вождями та уславленими в битвах полководцями. Згадані у зв’язку з походом Віщого Олега на Константинополь на початку Х ст. «великі князі» теж очолювали відповідного рівня держави на землях, які невдовзі увійдуть до складу Русі із центром у стольному граді Києві. А тепер про те, як це все державотворення відбувалося.
Суспільство
У ті далекі часи стрижнем соціальної організації слов’янського суспільства була община, відома з писемних джерел під назвою «верв». Первинну ланку общини являла собою велика патріархальна сім’я з трьох і більше поколінь кровних родичів по батьківській лінії, що вели спільне господарство. Археологічними дослідженнями простежено стійку закономірність розташування жител та господарських споруд на території селищ другої половини І тис. н. е. Розкопані повною площею селища Рашків І, Рашків ІІІ, Кодин складалися з жител, в яких мешкала парна (мала) сім’я, розміщених окремими групами на певній віддалі одна від одної. Кожна з таких груп мала господарський майданчик спільного користування з ямами-погребами та спорудами виробничого характеру і була колективною садибою великої патріархальної сім’ї. Сукупність великих патріархальних сімей, що мешкали на території одного селища, складали общину-верв.
Слов’янські общини утворювали складні поселенські культури, що об’єднували від 3–5 до 8–10 селищ, відомі під назвою «гнізда поселень». Відстань між селищами у таких поселенських структурах не перевищує 5 км і, зазвичай, становить 0,5–2 км. Гнізда поселень мали достатньо складну структуру, до якої, крім селищ, входили також городища, святилища і могильники. Відстань між гніздами поселень не менше ніж 5–10 км, інколи до 30–40 км. Гніздо одночасних поселень разом з його ресурсною базою у вигляді землеробських угідь, пасовищ, лісів тощо займало площу до 70–80 кв. км та є археологічним відповідником племені.
Плем’я було самодостатнім соціальним організмом, що складався із сукупності етнічно споріднених общин. Етнічна спільність у ньому поєднувалася із соціально-політичною структурою на чолі з вождем. Така соціально-політична організація отримала назву «вождівство» або протодержава-чіфдом (від англ. сhief — «вождь»).
Об’єднуючим ядром племені були общинні центри, роль яких відігравали городища. Вони посідають особливе місце серед звичайних селищ і відрізняються від останніх наявністю дерев’яно-земляних укріплень і топографічними умовами розташування, оскільки влаштовані з урахуванням захисних властивостей рельєфу.
Відомі також «гнізда» поселень, де городища не виявлені, а у деяких виявлено два городища, які належать до різних типів (городища-сховища, городища — адміністративно-господарські центри, городища-святилища). Наявність різних типів городищ, а також їхня відсутність у деяких гніздах поселень пояснюється різним рівнем розвитку вождівства.
Наприклад, у складі Ревнянського «гнізда» поселень ІХ ст. було два розташованих поряд городища. Одне з них (Ревне І) мало вільний від житлової забудови укріплений майдан, на якому виявлено довгі будинки громадського користування, могильник, спільне місце спалення небіжчиків та культовий майданчик. Друге городище (Ревне ІІ), що розташовувалося неподалік, було забудоване житлами-напівземлянками, ремісничими майстернями та іншими господарськими спорудами.
Особливий інтерес викликають довгі будинки громадського користування — праобраз контин, відомих за писемними джерелами. Ці будинки-контини слугували сховищами общинних припасів і цінностей, були місцями народних зборів, релігійно-обрядових церемоній і спільних бенкетів-братчин. Археологічними дослідженнями встановлено їхні значні розміри (500 кв. м і більше). Усередині будинків, у їхній долівці виявлені тілопальні поховання (Ревне, Біла), що свідчать про здійснення тут релігійних обрядів, що пов’язані з культом предків. Тут же виявлено велику кількість ритуально розбитого посуду, який використовували під час громадських бенкетів-братчин. Поряд із довгими будинками (Добринівці) виявлені великі ями-погреби, в яких зберігалися общинні припаси.
Більш ранніми городищами, відомими з часів празької культури (Зимно), були городища, на укріпленому майдані яких не було звичних стаціонарних жител-напівземлянок, через що вони одержали назву городища-сховища. За оборонними стінами таких городищ у випадку зовнішньої небезпеки знаходило захист населення навколишніх селищ. Городища-сховища не обмежувалися лише військово-оборонними функціями. Вони були центрами громадського життя общини, про що свідчать виявлені тут вздовж оборонних стін довгі будинки громадського користування. Біля городищ-сховищ, в однакових із ними топографічних умовах, розташовані невеликі селища. За умов відсутності на городищах постійно проживаючого населення, мешканці таких селищ дбали про охорону цих общинних центрів і підтримували у належному стані оборонні споруди, що могло передбачати їхній певний щабель у ієрархії общини.
Вищого рівня були городища — адміністративно-господарські центри племен і племінних союзів із щільною забудовою укріпленого майдану житлами-напівземлянками, ремісничими майстернями й іншими спорудами господарського призначення. Очевидно, за оборонними стінами таких городищ мешкав вождь і його оточення, а також зосереджувалося ремісниче виробництво, що працювало на забезпечення потреб верхівки вождівства.
У VIII–IX ст. значно збільшується кількість городищ, формується їхня структура — укріплений «град», захищене валом передграддя і відкрите селище (підграддя). Городища-сховища і городища — адміністративно-господарські центри, маючи достатньо потужні дерев’яно-земляні фортифікації, виконували військово-оборонні функції.
Як на рівні общини, так і племені найвищим органом влади було віче — народні збори. Воно складалося з голів сімей і старших чоловіків. Віче вирішувало всі господарсько-майнові, військові і політичні питання, а також було наділено судовою владою. Племінне віче могло розпоряджатися статусом і майном кожного члена племені, а також було розпорядником земель. Віче проводило межування між общинами і усередині общин — між родами і сім’ями. Віче обирало племінного вождя — князя.
Князі-вожді
Найважливішою функцією вождів була організація життя спільноти (виробництва, захисту території або воєнного походу) і централізований перерозподіл отриманого продукту будь-якого виду — і урожаю, і військових трофеїв.
Становище вождя та його родинного оточення визначалося не лише владними повноваженнями, але й привілеями у користуванні спільною власністю громади. Винятковість вождя підкреслювалася сакралізацією (обожнюванням) його особи. Вважалося, що сприяння вищих сил поширюється на його родичів та нащадків.
Князівська влада спиралася на дружину. В умовах воєнних дій у різних регіонах дружина стала різноплемінною, а фактично надплемінною.
Східнослов’янські племена об’єднувалися у союзи і утворювали складні вождівства, відомі з літописних повідомлень як племінні княжіння. Назва союзу племен могла відповідати назві племені, яке очолило весь союз. Найбільш знатний і впливовий з числа вождів перетворювався на верховного вождя/князя, який реалізовував свої повноваження через вождів племен.
Вождівства у слов’ян, як і у інших народів, пройшли тривалий шлях розвитку від ранніх простих форм до більш складних. Вони виникали, розвивалися і через різні обставини розпадалися. На їхньому місці виникали нові, перш ніж слов’янське суспільство досягло рівня державності.
Між Дніпром, Прип’яттю і Дністром у VІІ ст. існував племінний союз дулібів. Про них згадує літописець, розповідаючи про напади на них аварів за часів візантійського імператора Іраклія (610–641). Про напади аварів на дулібські землі згадують і інші джерела, зокрема «Хроніка Фредегара» (VII ст.). Дуліби мешкали на Західному Бузі, тобто на території Західної Волині і Верхнього Подністров’я, яка окреслюється топонімами, похідними від назви «дуліби». Літопис повідомляє, що пізніше на цій території проживали бужани, а потім волиняни. Таким чином, зафіксовано своєрідну трансформацію одного і того самого племінного об’єднання — дуліби — бужани — волиняни, археологічним відповідником якого є пам’ятки кінцевого етапу празько-корчацької та раннього етапу райковецької культури, розташовані в цих областях. Можливо, адміністративним і політичним центром цього об’єднання було Зимнівське городище.
Остання четверть І тис. н. е. є періодом визрівання передумов утворення Київської держави і часом розквіту «племінних княжінь» — союзів племен.
У недатованій частині літопису «Повість минулих літ» подано перелік східнослов’янських племінних угруповань із орієнтирами їхнього місцезнаходження: «…Ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли по Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадає у Двіну і має назву Полота; од сеї річки вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — словенами: і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами» (Літопис руський, 1989).
Далі зазначаються кривичі у верхів’ях Волги, Двіни і Дніпра, на схід від Дніпра у басейні Сожу мешкали радимичі, а ще далі, у басейні Оки — в’ятичі. Південними сусідами полян у Подніпров’ї названі уличі, які пізніше переселилися на Південний Буг. Межиріччя Дністра і Пруту — територія тиверців. Великим племінним союзом були хорвати. Їхні землі були у Подністров’ї, Прикарпатті і Закарпатті.
Традиційно з літописними «племенами» пов’язуються культури східних слов’ян останньої чверті І тис. н. е. Вважається, що носіями волинцевської і роменської культур були північно-східні східнослов’янські угруповання — сіверяни. Територія літописних княжінь, полян, древлян, уличів, тиверців, волинян і хорватів, що розміщувалися між Дніпром і Карпатами, збігається з ареалом поширення пам’яток райковецької культури. Аналіз усіх категорій пам’яток (городища, селища, могильники) і речового комплексу, попри незначні регіональні особливості, свідчить про монолітність культури та майже однаковий рівень соціально-економічного розвитку населення. Літописні княжіння між Дніпром і Карпатами виступали цілісним етнічним масивом, що утруднює визначення локальних особливостей, які дозволили б розмежувати території правобережних племінних княжінь.
Подаючи опис східних слов’ян, літописець Нестор зазначає, що вони мали свої окремі княжіння — рід братів Кия, Щека і Хорива почав княжити у полян, а в деревлян було княжіння своє, у дреговичів своє, а у словен — своє в Новгороді.
Княжіння мали централізовану багатоступеневу організацію управління. Вони складалися з окремих племен на чолі з князями. Верховна влада у княжінні належала князю князів — світлому князю, який був сюзереном племінних князів і здійснював свої повноваження шляхом полюддя — щорічного об’їзду союзних племен. Полюддя являло собою інструмент здійснення князем своїх владних повноважень. Під час полюддя князь здійснював декілька функцій — політичну (демонстрував міць князівської влади і непорушність своїх володінь), економічну («кормління», «гостіння» і збір данини з підлеглого населення), судову (вершив суд, припиняв конфлікти між общинами і племенами) і сакральну (забезпечував магічними дійствами та ритуальними жертвоприношеннями прихильність богів до своїх підлеглих).
Полюддя у східнослов’янських землях засвідчене арабським географом Ібн-Русте (ІХ початок — Х ст.). Він повідомляв, що під час щорічного об’їзду «цар» брав по одній сукні від дочки або сина. Якщо ж немає ні сина, ні дочки, то по одній із суконь жінки або рабині. Цей різновид данини може відповідати певній кількості хутра, необхідного для виготовлення одягу, або означає подарунок, підношення.
Відомості про східнослов’янське полюддя містяться у творі Константина Багрянородного «Про управління імперією» (середина Х ст.). Зокрема зазначається, що полюддя, яке називається «кружлянням», відбувалося з листопада по квітень, і разом з князем у ньому брала участь дружина.
«Кружляння» або круговий об’їзд підвладних племен русами передбачав зупинки і тимчасове перебування — «гостіння» учасників полюддя у певних визначених місцях — станах (становищах). Такими, очевидно, виступали городища — центри племен, центри гнізд поселень.
Для прийому значної кількості гостей становище повинно було мати печі для випічки хліба, жорна, кузню тощо. З цього приводу показовими є виявлені на городищах жорнові камені, ремісничі майстерні з вогнищами і кам’яними робочими майданчиками, а на городищі Ревне І досліджена велика господарська будівля, в якій виявлено дев’ять розташованих в ряд нішоподібних печей, що призначалися для випічки хліба. Можливо, місця «гостіння» були зародками погостів, які були необхідними на всіх територіях, а їхні функції могли виконувати старі племінні центри різного ступеня значимості.
Утримання князя та його свити («гостіння»), доставка («повоз») зібраної данини до станів та її перерозподіл складали економічні функції полюддя. До них слід віднести також торгівлю, оскільки значну частину зібраних під час полюддя виробів використовували саме у торгівлі.
Економічні функції були вагомими, але не єдиними у полюдді, яке являло собою поліфункціональний комплекс.
Щорічним об’їздом на чолі озброєного супроводу — дружини, князь зміцнював свій авторитет і вірність підданих, а отже, свою владу в цілому на підвладних землях племінного княжіння. Навіть в умовах існування держави, що відзначалася значно вищим рівнем організації системи управління і васальною залежністю місцевої верхівки від глави держави, останній постійно об’їжджав свої володіння для демонстрації сили своєї влади, щоб утримати державу в руках, треба було безперестанно роз’їжджати по ній у всіх напрямках.
Особа князя язичницької доби мала характер сакрального Символу, який втілював у собі космічний порядок і благодать підвладного йому люду, що надавало полюддю ритуальної, магічної, релігійної значимості.
Полюддя відбувалося у вигляді ритуального переміщення по колу — рух «посолонь» — по ходу сонця або «кружляння», і мало на меті освоєння певної просторової ділянки, перетворення її на «свою», обжиту, відмежовану від ворожих сил, від «нечистої сили». За умов тогочасної архаїчної уяви про періодичне формування нового простору і нового часу, щорічні кругові переміщення символізували набуття заново, або підтвердження прав князя на підвладні йому землі.
Під час полюддя князь здійснював жертвоприношення язичницьким богам на городищах-святилищах — значних культових центрах. Прикладом такого культового центру слугує відоме Ржавинське городище-святилище, що складалося із сакральної частини, де стояв ідол, і громадської з довгими будинкам — континами. Очевидно, на сакральній частині князь реалізовував свої жрецькі функції, здійснюючи жертвопринесення язичницьким богам. Після здійснення обрядів, князь з оточенням, жерці та місцеві мешканці бенкетували і розважалися у континах.
Духовному і соціальному зближенню князя з підлеглими, очевидно, сприяла також його ймовірна участь у обрядах, пов’язаних із шануванням культу предків. Такі ритуали могли проходити на могильниках, а також у довгих будинках на городищах, у долівках яких виявлені поховання, що, з огляду на їхнє місцезнаходження, можливо належали знатним предкам місцевої громади. Своєю участю у різноманітних культових церемоніях князь передавав землі, яку відвідував, а також її населенню частку своєї сакральної благодаті. Приїзд князя був бажаним, оскільки магічно впливав на прихильне ставлення богів до його народу, а його неприбуття в призначене місце полюддя вважалося поганою прикметою і могло негативно позначитися на важливих сторонах життя населення, зокрема врожайності нив і поголів’ї худоби.
Важливу складову полюддя становила судова функція. Ібн Русте повідомляв, якщо спіймає цар у країні своїй злодія, то або наказує його задушити, або віддає під нагляд одного з правителів на окраїнах своїх володінь. Проте більш значущим мало князівське правосуддя щодо залагодження постійних конфліктів між общинами і окремими племенами, що збільшувало престиж і зміцнювало владу правителя на місцях. Таким чином, полюддя являло собою багатофункціональний інструмент здійснення князем своїх владних повноважень. Під час полюддя князь збирав данину з підлеглого населення, щорічними об’їздами демонстрував міць князівської влади і непорушність своїх володінь, ритуальними жертвопринесеннями й іншими магічними діями забезпечував прихильність богів до своїх підлеглих, вершив суд, залагоджував різного роду конфлікти між общинами і племенами тощо.
Писемні та археологічні джерела засвідчують високий рівень соціально-економічного розвитку «літописних княжінь» східних слов’ян до появи русів. У середовищі цих протодержавних утворень визрівали умови переходу до державного устрою. Зокрема, була сформована система князівської влади. Інструментом реалізації владних повноважень князя було описане вище полюддя, що виконувало політичну, економічну, судову та сакральну функції.
Державотворчі процеси ініціювала та очолювала племінна верхівка полянського княжіння, що зосереджувалася в Києві, який на той час став значним культурно-економічним і політичним центром.
На заваді процесу державотворення у східних слов’ян стала військова активність Хозарського каганату. Сусідство зі Степом завжди було важливим фактором у історичному розвитку слов’ян півдня Східної Європи. Від кінця VІІ ст. у степовій зоні Південно-Східної Європи безроздільно панували хозари. Хозарський каганат став одним з найбільших ранньосередньовічних політичних об’єднань східноєвропейського регіону. Ця держава проіснувала з VІІ до другої половини Х ст., отож тривалі стосунки з нею відігравали значну роль у житті сусідніх народів, зокрема й у східних слов’ян. Другу чверть — середину VІІІ ст. слід, імовірно, вважати часом накладання хозарської данини на полян та, якщо не на усі лівобережні племінні княжіння, то, щонайменше, на сіверян. Принаймні, знаходження на Лівобережжі і Правобережжі Дніпра матеріалів салтово-маяцької культури (з якою пов’язують західну частину каганату, населену булгарами та аланами) це засвідчує досить наочно.
У другій половині IX ст. ситуація ускладнилася. Прибульці з півночі, варязькі дружини Рюрика починають активні дії з метою захоплення дніпровського торгового шляху. У Київ заходять варязькі дружини Аскольда і Діра, а згодом Віщого Олега з малолітнім Ігорем, сином Рюрика. Варязькі князі з допомогою полян, які бажали звільнитися від хозарської данини, долають опір хозарів і переносять центр тяжіння своїх політичних устремлінь на Дніпро. Після вокняжіння Олега 882 р. розпочалося об’єднання східнослов’янських земель навколо Києва, формування нової держави, «будівельним матеріалом» для якої стали «племінні княжіння», включені до неї мечами русів та їх підданих упродовж наступного Х ст.
Становлення і розвиток племінних княжінь заклали економічні, соціальні та політичні підвалини східнослов’янської держави, що остаточно сформувалася внаслідок їхнього об’єднання навколо Києва. Поява варягів-русів на східнослов’янських теренах прискорила державотворчі процеси. Привнесена ними назва «Русь» у наступному столітті поступово утвердилась як етнонім і як назва новоствореної землі-держави із центром на Дніпрі. Ця назва поступово поширювалася на всі племінні об’єднання, включені до неї силою зброї.