Андрій Домановський
Перехід від античності до середньовіччя відбувся на сході колишньої цілісної Римської імперії значно менш помітно, ніж на її заході. На відміну від італійського Риму, не зазнав руйнувань від рук «варварів» заснований на початку IV ст. Константином І Великим (306–337) на місці колишнього Візантія Константинополь, збереглася імператорська влада й імперська державність. Упродовж IV–VI ст. пізньоантична Східна Римська імперія поволі еволюціонувала, перетворюючись на середньовічну державу. Поступово, витісняючи язичництво на світоглядному, побутовому, законодавчому рівнях утверджувалося християнство, змінювалися економічні, ментальні, соціокультурні підвалини колишнього східноримського світу. Зміни відбувалися непомітно, помалу й неквапно, тяглість і спадкоємність на Сході колишнього римського світу виявилася суттєво важливішою, ніж розрив, притаманний Заходу. Однак, зрештою, на основі синтези трьох первнів — давньогрецької культури, римської державності імперського типу та християнства — постала нова держава, яку нині прийнято називати Візантійською імперією, або Візантією.
Назва держави «Візантія» — штучна, вона походить від давньої назви міста Візантія, на місці якого було засновано Константинополь, і послідовно використовувати її для позначення східного уламку єдиної колись Римської імперії почали вже аж у XVI–XVIII ст., прагнучи підкреслити відмінність стародавньої язичницької Римської імперії із центром власне у Римі від середньовічної християнської держави з новою столицею Константинополем. Самі ж імперські підданці візантійцями себе не називали, продовжували послідовно іменуватися римлянами, або ж, з огляду на панування у східній частині імперії грецької мови, по-грецьки «ромеями». Свою ж державу вони називали Римською або Ромейською імперією. Ромеї-римляни, або ж більш звичні для нас умовні візантійці, не можуть вважатися окремим народом, це, імовірніше, усвідомлене політичне визначення визнання громадянства імперії і приналежності до певної богообраної історико-культурної спільноти. Ромеями вважали і називали себе не лише греки, а й сирійці, вірмени, араби, фракійці, іллірійці, слов’яни та представники багатьох інших етносів, які говорили багатьма різними мовами, мали відмінну культуру й світогляд. Об’єднували їх, насамперед, два визначальні чинники — християнська релігія і лояльність до імперії, а від початку VII ст., після витіснення з діловодства латини, почасти також грецька мова як засіб загальнодержавного спілкування.
Ще менш помітним, ніж злам античності та середньовіччя у центральних землях Ромейської імперії, став перехід від античності до середньовіччя на околицях колишньої античної цивілізації, де континуїтет явно переважав над дисконтинуїтетом у тих центрах, що спромоглися вистояти за бурхливої доби Великого переселення народів IV–VII ст. Однією з таких периферійних околиць колишнього Pax Romana було Північне Причорномор’я і приналежний до нього географічно Кримський півострів.
Звичайно, варварські навали не оминули і цей віддалений закуток античної ойкумени. Уже наприкінці 50-х — у середині 60-х рр. ІІІ ст. готи захопили і зруйнували Тіру, з якої незадовго перед цим було виведено римський гарнізон. Приблизно у той же час під ударами північнопричорноморських «варварів» загинула пізньоантична Ольвія, поселення на берегах Бузького лиману, та інші материкові центри Північного Причорномор’я. Краще складалася доля античних міст Кримського півострова. Зберіг свої позиції Херсонес, який наприкінці ІІІ — у середині ІV ст. контролював значну частину Південно-Західної Таврики. Місту вдалося щасливо пережити часи гуннської навали, яка прокотилася причорноморськими степами, витіснивши у гори Криму готів та аланів. Поступово посилювалася реальна військово-політична залежність Херсонеса від Східно-Римської імперії, яка з часом дедалі послідовніше утверджувала свій вплив у регіоні.
Інакше складалася доля Боспору (античний Пантікапей, сучасна Керч) та сусідніх містечок, які, попри варварську загрозу з боку готів упродовж другої половини — кінця ІІІ ст., а потім гуннів наприкінці IV ст., спромоглися зберегти власну державність у формі Боспорського царства. Приблизно від середини V ст. воно потрапило під протекторат військово-політичної верхівки гуннів, перетворившись на конгломерат окремих територіально-господарських регіонів, суто номінально об’єднаних у межах однієї держави. На відміну від Херсонеса, зв’язки Боспору з Візантією були суттєво менш інтенсивними, внаслідок чого залежність від імперії встановлювалася тут значно довше. Натомість у регіоні суттєво зросло значення представників соціальної верхівки сусідніх варварських племен, які становили великий відсоток населення Боспору.
Лише у VI ст., за правління імператора Юстиніана І Великого (527–565) Боспор остаточно потрапляє в залежність від Візантійської імперії, причому відбулося це завдяки і у зв’язку із поступовим проникненням і утвердженням у регіоні християнства. За свідченнями візантійських джерел, володар боспорських гуннів Горд (або Грод) під впливом місцевих проповідників навернувся до християнства і прибув для хрещення до Константинополя, де хрещеним батьком неофіта став сам василевс Юстиніан І. Після повернення новонавернений правитель розпочав навертати до християнства підданців і нищити місцеві поганські святині. При цьому він спирався на загони візантійського війська, що супроводжували його після повернення з Константинополя. Язичницька гуннська знать і жерці, однаково невдоволені як знищенням рідних святинь та релігії, так і засиллям візантійських вояків, які сприймалися як справжні окупанти, підготували заколот, унаслідок якого Горда було вбито, а візантійські гарнізони знищено. Відплата з боку Юстиніана не забарилася — невдовзі на Боспор прибула каральна експедиція імперії, гунни змушені були втікати, а саме місто остаточно увійшло до складу Візантії. Відбулося це приблизно між 527 і 534 рр.
Поступово утверджувалося християнство й у Херсонесі та його околицях, не лише серед ромеїв, а й серед сусідніх варварських народів. Перші достовірні свідчення про проникнення нової релігії до цього кримського міста описують події, датовані кінцем ІІІ ст. Згідно з «Житіями св. єпископів Херонських» 299 р. Єрусалимський єпископ Єрмон скерував до Херсона для проповіді там християнства єпископа Василія. Язичники зчинили запеклий спротив, і, попри певні успіхи навернення неофітів, місія завершилася невдачею — погани вбили проповідника. Така ж сумна доля спіткала й наступних надісланих єрусалимським патріархом місіонерів — Євгенія, Агафодора та Єлпидія.
Нарешті, навчений гірким досвідом попередників і власними поневіряннями, черговий християнський проповідник Еферій зрозумів, що добре слово і солдатський меч спроможні переконати затятих поган значно краще, ніж саме лишень добре слово, і відбув до Константинополя зі скаргою на херсонеситів, які пригноблюють християн. У відповідь на це, за свідченнями все тих же «Житій херсонеських єпископів», 325 р. імператор Константин І Великий відрядив до Херсонеса чергового єпископа Капітона, надавши йому супровід із 500 вояків. Капітону таки вдалося навернути до християнства херсонеситів, яких, поза будь-яким сумнівом, переконали не стільки засвідчені «Житіями» немовби вчинені єпископом чудеса, скільки надана імперією потужна військова підтримка. Попри легендарність свідчень «Житій», за ними, на думку сучасних дослідників, приховані реальні історичні події, датовані, щоправда, не першою чи другою, а радше, останньою чвертю IV ст. Християнізація Херсонеса значно посилила його включення до візантійського світу, і до VI ст. місто остаточно перетворилося на головний візантійський форпост Таврики.
За правління Юстиніана І Великого Візантійська імперія остаточно закріпилася не лише на Боспорі та у Херсоні (так скорочено почали називати античний Херсонес), але й уздовж усього південного узбережжя Кримського півострова, контролюючи каботажне плавання між двома названими містами. З цією метою було споруджено фортеці Алуста (сучасна Алушта) і в Горзубитах (сучасний Гурзуф). Для захисту південного узбережжя і так званої країни Дорі, заселеної союзними імперії готами, від північних «варварів», за Юстиніана споруджуються так звані «довгі стіни». Ці укріплення, найімовірніше, перекривали найбільш загрожені ущелини Південно-Західної Таврики.
Після смерті Юстиніана Візантію охопила глибока криза, яка позначилася й на Кримському півострові. Фінансово-економічні проблеми було посилено вторгненням тюрків, які 576 р. зруйнували Боспор, а 581 р. спустошили околиці Херсона, не спромігшись, щоправда, захопити саме місто. Лише внутрішня криза нестійкого за своєю державною структурою кочового Тюркського ханату, спричинена смертю кагана Арісіли й подальшою боротьбою за владу, порятувала тоді візантійський Крим від подальшого спустошення, а можливо, й підкорення тюрками. Утім із подій другої половини 70-х — початку 80-х рр. VI ст. візантійці зробили належні висновки, приділивши значну увагу зміцненню обороноздатності регіону. Особливо активне будівництво укріплень у гірській частині півострова відбулося за правління імператора Маврикія (582–602), коли було споруджено або суттєво добудовано фортеці Мангупа, Ескі-Кермен і Чуфут-Кале, а також кастри Каламіти, Бакли, Тепе-Кермена.
Ще глибшою і значно довшою стала криза, що охопила Візантійську імперію від початку — першої третини VII ст. Спричинена вторгненням слов’ян на Балканський півострів і масштабними арабськими завоюваннями, що почалися з утвердженням і поширенням ісламу, ця криза призвела до суттєвого занепаду візантійської економіки, демографічного спаду, колосальних територіальних втрат. Майже два століття, від середини VII до середини ІХ ст., традиційно позначаються в історіографії як «темні віки» візантійської історії. Не оминула ця криза також і кримські володіння Візантії. Джерела засвідчують натуралізацію господарства, занепад торгівлі, посуворішання побуту місцевих ромеїв. Засланий 655 р. до Херсона римський Папа Мартін І навів у своїх листах яскраві описи суворого побуту і норову херсонитів, голоду й нужденності, що панували в їхньому місті. За усієї суб’єктивності свідчень старого і хворого засланця, за свідченнями його листів проступає справді малопривітна картина життя городян у важких умовах занепаду торгівлі, послаблення підтримки з боку імперського центру і, нарешті, потенційно ворожого варварського оточення.
Останнє було у наведеному переліку чи не найважливішим, причому до вже відомих «варварів» із другої половини — останньої чверті VII ст. у Криму додалися новоприбулі — хозари. Поступово вони встановили контроль не лише над степовою частиною півострова, але й проникли у традиційно приналежні Візантії міські центри — Боспор і Херсон. Принаймні, джерела засвідчують існування наприкінці VII — на початку VIII ст. у цих містах, а також у Фанагорії, певних посадових осіб — тудунів — які діяли від імені хазарського кагана. «Хронографія» Феофана і «Бревіарій» патріарха Никифора зберегли яскравий опис зі згадками цих осіб, пов’язаний з історією жорстокого і мстивого візантійського імператора Юстиніана ІІ Ринотмета (Безносого) (685–695, 705–711 рр.). Засланий після позбавлення 695 року влади до Херсона, колишній правитель вичікував на можливість повернути собі трон і почав здійснювати задум після повалення у Константинополі імператора Леонтія (695–698 рр.). З цією метою засланець втік із міста до хозарів, де одружився із сестрою кагана і зрештою, попри подальший розрив з каганом та інші складнощі, спромігся повернути собі владу в Константинополі і жорстоко помститися херсонитам за вчинену проти нього змову.
Зі згаданих свідчень писемних джерел неможливо однозначно визначити, як саме юридично були оформлені відносини Хазарського каганату і Візантійської імперії у Тавриці й ким саме були згадані посадовці, які діяли від імені кагана у містах Криму. Чи перебували Херсонес і Боспор у повній залежності від каганату, чи ж вони були підвладні Візантії, а згадані хазарські чиновники були кимось на кшталт голів дипломатичних представництв, консулів у візантійських міських центрах. Або навіть можна говорити про оригінальну систему двовладдя, кондоминімуму, коли Таврика перебувала в одночасному подвійному підпорядкуванні як Візантійській імперії, так і Хозарському каганатові. Хоч як би там було, така хитка система не могла підтримувати рівновагу між інтересами двох держав у регіоні довше кількох десятиліть чи навіть менше — кільканадцяти років. Якби вона існувала довше, то, швидше за все, її було б закріплено у певних угодах, згадки про які мали б зберегтися в якихось із візантійських джерел. Натомість, наприклад, хозарський тудун з’явився у Херсоні після 705 р., він згадується у джерелах під 711–712 рр., і більше ні до, ані після цього у жодному з джерел не зафіксований. Втім слід згадати, що стосунки Візантійської імперії та Хозарського каганату в середині VIII ст. були союзницькими, з огляду на спільну для обох держав арабську загрозу, і зовсім не випадково імператор Лев ІІІ (717–741) одружив свого сина, Константина V, з донькою хозарського кагана.
У будь-якому разі, впродовж середини — другої половини VIII ст. відбувається поступове залюднення Таврики хазарами та залежними від них народами. Саме тоді прибульці засновують на вільних землях Криму, переважно на території Керченського півострова, близько 250 поселень. Найімовірніше, процес переселення і заснування поселень відбувався за певної взаємодії з представниками влади Візантійської імперії, чим може пояснюватися висока концентрація переселенців на Боспорі і їхня незначна кількість у Південно-Східному, Центральному та Південно-Західному Криму. Можна припускати, що Керченський півострів був першочерговою зоною розселення хазар з огляду на кілька причин, серед яких основними були близькість до регіону попереднього проживання переселенців і отриманий від Візантії дозвіл замешкати на незаселених землях саме цього регіону. Загалом можна говорити, що в Криму впродовж середини — третьої чверті VIII ст. склалася ситуація союзницької взаємодії Візантії з хозарами, коли міські центри півострова залишалися під владою імперії, а сільська округа між ними була заселена різноплемінним варварським населенням. Це населення, можливо, номінально мало бути підконтрольним Хозарському каганату, однак реально суттєво більшою мірою залежало у своєму повсякденному житті від найближчих візантійських міських центрів чи укріплень з військовими гарнізонами, що виступали дієвими осередками місцевої влади.
Зміна моделі стосунків між Візантією і Хозарією відбулася наприкінці 70-х — на початку 80-х рр. VIII ст., коли хозари захопили Дорос, розташовану на Мангупі головну фортецю номінально підконтрольної імперії кримської Готії, і розмістили там збройний загін. У відповідь приблизно 784–785 рр. місцеві мешканці, очолювані єпископом Іоанном Готським, кіром Готії та іншими представниками місцевої влади, підняли повстання проти загарбників, вигнали хазар із Доросу і заволоділи так званими Клісурами, під якими, найімовірніше, слід розуміти систему укріплень «довгих стін», які перекривали гірські проходи ще з часів Юстиніана І. Повстання, утім, зазнало поразки: коли місцеві мешканці одного з поселень видали єпископа Іоанна хазарам, кір Готії та підвладні йому чиновники перекинулися на бік кагана і були ним помилувані. Самого ж повсталого єпископа Іоанна Готського було ув’язнено у фульській в’язниці, звідки він невдовзі втік до малоазійської Амастриди.
Як бачимо, події завершилися перемогою хазар, які запанували над частиною Готії, загніздивши військовий гарнізон на Мангупі, а також, ймовірно, зайнявши Каламіту та Ескі-Кермен, не кажучи вже про навколишні сільські поселення. Таким чином, Хозарський каганат утвердив свою владу в тих регіонах півострова, які раніше були для нього переважно недосяжними. Колишня хитка рівновага візантійсько-хозарських відносин була порушена, однак і надовго встановити свою владу на території Південно-Західного Криму хазарам не вдалося. Щонайбільше через 15–20 років каганат втратив контроль над Готією, а згодом і над усією Таврикою.
Посилення імперської присутності у регіоні, здійснене у відповідь на хозарські претензії, призвело зрештою до масштабних перетворень, внаслідок яких на середину ІХ ст. у Криму було створено візантійську адміністративно-територіальну одиницю — фему Кліматів. Здійснити ці перетворення без спротиву з боку хозарів візантійцям вдалося, імовірно, завдяки угорській навалі, яка у середині 830-х рр. відрізала каганат від Таврики. Це означало нове утвердження візантійської влади не лише над Херсоном, який став центром феми, але також над Готією і, ймовірно, над Боспором. На чолі новоутвореної наприкінці 830-х рр. адміністративно-територіальної одиниці було поставлено Петрону Каматира, надісланого з Константинополя воєначальника. Невдовзі ця імперська область була перейменована за назвою свого центрального міста на фему Херсон.
Утім дуже скоро одноосібне панування Візантії у Криму вкотре поставили під сумнів новоприбулі вороги — мадяри, які загрожували кримським володінням імперії до 880-х рр., доки самі не були витіснені печенігами. Саме на часи появи на півострові угорців припадає знаменита місія Константина (Кирила) Філософа до Хозарії з метою навернути хазар до християнства. Джерела зберегли яскраві свідчення про перебування місіонера у Херсоні, що був останнім візантійським містом на шляху до хозарських володінь. Зокрема, під час перебування у місті Константин організував пошук і перенесення до міського собору мощей папи Климента.
З кінця ІХ — початку Х ст. починається нова доба в історії Кримського півострова, пов’язана з пануванням у північнопричорноморських степах печенігів і виходом на історичну арену Русі, що зробила в цей час Київ головним осередком свого панування на східнослов’янських землях. Налагодивши систему полюддя і подальшого збуту зібраної данини з продукції лісових промислів (передусім хутра, мед, віск) і рабів на південь до Візантії шляхом «з варяг у греки» з метою придбання натомість товарів престижного вжитку, Русь зав’язує торговельні контакти не лише зі столицею Візантії Константинополем, але і з кримськими містами імперії, передусім Херсоном. Підтримували торговельні стосунки з візантійцями у Криму й печеніги, які продавали тут продукти кочового скотарства — коней, корів, овець, шкіри, сири, м’ясо тощо.
Упродовж Х ст. візантійські володіння в Криму щонайменше двічі зазнали масштабних вторгнень ворогів. Уперше це сталося за правління імператора Романа І Лакапіна (920–944), який підбурив Русь до нападу на підвладну на той час хозарам Тмутаракань (С-м-к-рай). У відповідь хозарський полководець на ім’я Песах напав на кримські землі Візантії, зруйнувавши три ромейські міста і численні селища. Захопити Херсон Песаху, судячи з усього, не вдалося, та й закріпитися у Тавриці хозари вже не змогли — мине трохи більше двох десятиліть, і переможні походи війська князя Святослава у другій половині 960-х рр. покладуть кінець існуванню могутньої колись степової держави — Хозарського каганату.
Вдруге візантійський Крим зазнав масштабного нападу 988 року, коли відбувся знаменитий і добре відомий Корсунський похід князя Володимира, також спричинений недалекоглядною політикою візантійського імператора Василія ІІ Болгаробойці (976–1025). Херсон не був надто поруйнований під час руської облоги і захоплення, однак з міста було вивезено до Києва чимало трофеїв, передусім коштовностей, книг і речей церковного вжитку, необхідних для хрещення Русі. Приблизно з цього ж часу можна говорити про перші спроби закріплення Русі в Криму, принаймні у його східній частині, де з кінця Х ст. з’являється Тмутараканське князівство, основні володіння якого, щоправда, розташовувалися на азійському боці Боспору Кіммерійського.
Відповіддю на посилення руської присутності в регіоні, ймовірно, стало створення Боспорської феми. Певний час існували також фема із центром у Сугдеї і турма Готії, доки, зрештою, між 1059 і 1066 рр. усі візантійські володіння у Криму було зібрано під владою катепана. Централізацію влади було спричинено, вочевидь, зростання зовнішньої загрози. Дійсно, приблизно у цей же час, у середині ХІ ст., степи Північного Причорномор’я залюднюють половці, яких джерела називають також кипчаками або куманами, й увесь степовий Крим стає частиною великого половецького степу — Дешт-і-Кипчак. Упродовж ХІІ ст. половецька присутність у Криму посилюється, натомість візантійська послаблюється. У регіоні суттєво зменшується значення Херсона, натомість зростає роль Судака як важливого торговельного центру, який арабські письменники називають містом кипчаків, тобто половців. Через Судак, за свідченнями джерел, відбувалася активна торгівля хутрами і рабами.
Після падіння 1204 р. під ударами хрестоносців Четвертого хрестового походу столиці Візантійської імперії Константинополя візантійські володіння у Криму перейшли до одного з уламків ромейської держави — Трапезундської імперії. Ймовірно, саме трапезундські імператори, які гордо називали себе володарями «Замор’я», тобто кримських земель, контролювали в цей час Херсон і, можливо, окремі фортеці гірського Криму.
На цей же час припадає також проникнення у Крим венеціанців, які здобули за підсумками Четвертого хрестового походу монопольне право колонізації і торгівлі у Північному Причорномор’ї. Невдовзі спритні громадяни Республіки св. Марка заснували у Тавриці кілька торговельних колоній, найважливішою з яких стала Солдайя (візантійська Сугдея, Сурож руських літописів, сучасний Судак). Успіхи венеціанців заздрісно споглядали їхні головні торговельні конкуренти генуезці, які виявилися позбавленими можливості експлуатувати такий ласий і вигідний торговельний шлях. Утім невдовзі громадянам Республіки св. Георгія випав шанс відібрати у венеціанців кримські володіння, і вони ним блискуче скористалися.
У березні 1261 р. між генуезцями і Михаїлом Палеологом, імператором Нікейської імперії, було укладено договір, який проголошував вічний мир між Генуєю та Візантією, а у випадку повернення під владу візантійців Константинополя надавав генуезцям виняткові права на торгівлю у басейні Чорного моря. Тоді здавалося, що шанси на відвоювання візантійської столиці примарні, однак історичний випадок вирішив долю на користь нікейського імператора, і вже у липні того таки 1261 р. Константинополь, немов перезрілий плід, упав до його рук. Тепер карт-бланш на освоєння чорноморських торговельних шляхів і заснування колоній у Криму опинився у генуезців. Додатковим фактором, що сприяв посиленню активності громадян Республіки св. Георгія у Північному Причорномор’ї, стало утвердження у степах регіону, зокрема й у степовій зоні Кримського півострова, нової політичної сили — розлогої Монгольської держави, що розкинула крила свого володарювання над усім Великим Євразійським степом.
Втім швидко утвердитися в Криму генуезцям не вдалося. Візантійці, які швидко оговталися і зрозуміли, що наявний договір ставить їх у залежність від Генуї, вже 1265 р. надали право на торгівлю у Чорному морі також і венеціанцям. Розпочалося тривале співіснування і боротьба двох італійських республік на чорноморських торговельних шляхах, яка точилася з перемінним успіхом аж до 50-х — 60-х рр. XIV ст. При цьому головним центом венеційських володінь у Криму залишалася Солдайя, а генуезьких стала Каффа (сучасна Феодосія), у якій вони облаштувалися з дозволу місцевих золотоординських володарів із 1266 р.
Чорноморська торгівля була неймовірно прибутковою і вигідною для обох італійських республік, бо саме Кримський півострів вдало сполучав Схід і Захід, сухопутні караванні шляхи з морськими корабельними курсами. Крим опинився на перетині двох світів – економік і сповна користав зі свого вдалого географічного положення. Європа постачала на його ринки вино, сукна, масло, Азія — коштовності, дорогоцінні камені, пахощі, прянощі, прилегле Північне Причорномор’я — місцеву продукцію — хутра, шкіри, мед, віск, сіль, зерно, рибу тощо. Важливу роль відігравала також работоргівля.
У 1296 р. венеціанський флот захопив Каффу і частину кораблів генуезців, однак уже наступного року Генуї вдалося повернути собі контроль над містом. Зрештою між республіками було 1299 р. підписано «вічний мир», однак переважні права на колонізацію Північного Причорномор’я були при цьому вже у руках генуезців. Поступово вони витіснили з Криму венеціанців. 1357 р. генуезці захопили Чембало (сучасна Балаклава), а 1365 р. відібрали у Венеції Солдайю, а також заснували нову колонію Воспоро, або Черкіо (сучасна Керч). Солдайя з прилеглою до неї сільськогосподарською округою і поселеннями утворила Солдайське консульство. Головним же центром генуезьких володінь при цьому остаточно стала Каффа, якій підкорялися інші генуезькі колонії Криму — Чембало, консульство Горзоні (Херсонес), Джаліта (сучасна Ялта), Горзурум (Гурзуф), Партеніто (Партеніт), Луста (Алушта), Воспоро (Керч).
Згідно зі Статутом 1449 р. консул Каффи називається головою і начальником усього Чорного моря. Консулів призначав уряд Генуї з середовища генуезьких громадян терміном на один рік, після чого посадовець мав повернутися додому і надати звіт про свою діяльність. Під час виконання посадових обов’язків консул мав можливість спиратися на виборних чиновників із числа місцевої громади.
У 1453 р., після падіння під ударами османів Константинополя, генуезькі колонії опинилися у скрутному становищі. З метою організації й фінансування захисту колоній їх було передано з підпорядкування комуни Республіки св. Георгія головному кредитору Генуї — Банку св. Георгія, який був справжньою «державою у державі». Утім, попри всю фінансову могутність банку, організувати тривалий спротив планам Османської імперії він був неспроможний. Мине трохи більше ніж два десятиліття, і 31 травня 1475 р. турецька ескадра зупиниться на кафинському рейді, а вже за тиждень, 6 червня, місто було захоплене турками. Невдовзі було знищено також інші генуезькі колонії у Криму.
Того ж 1475 р., услід за генуезькими колоніями, загинув і останній уламок величної Візантійської імперії — православне князівство Феодоро. Виникло воно ще у середині ХІІІ ст. у гірському Криму, на нейтральних землях між володіннями Золотої Орди та італійських колоній. Центром князівства стало місто на горі Мангуп, колишній Дорос, а загалом його володіння охоплювали західну частину гірського Криму від р. Кача на півночі до південного узбережжя з містами Ямболі (Балаклава) і Алустон (Алушта). Князівство виступало одним із головних конкурентів генуезців у Криму і вело з ними тривалі війни. У 1427 р., з метою забезпечення виходу до моря, тодішній правитель Феодоро Алексій І (1402–1434) заснував фортецю Каламіта (нинішній Інкерман), а на початку 1430-х рр., скориставшись підтримкою повсталого православного населення, відібрав у генуезців Чембало. Однак утримати місто феодоритам не вдалося — 1434 р. надіслана Сенатом Генуї і Банком св. Георгія ескадра під командуванням Карла Ломелліно повернула Чембало генуезцям.
Затятих ворогів, феодоритів і генуезців, примирила лише поява в акваторії Чорного моря спільного для них обох ворога — османів. У 1471 р. між князівством Феодоро і Каффою було укладено союзний договір, який, на жаль, не зміг порятувати ситуацію. Після розгрому на початку літа 1475 р. генуезьких колоній Криму турки підійшли до гори Мангуп, взявши столицю князівства в облогу. Незважаючи на передову для того часу облогову техніку і вогнепальну зброю, турки півроку не могли подолати феодоритів, і лише військова хитрість допомогла загарбникам здобути перемогу. Удавши відступ, вони виманили захисників за стіни міста, щоб потім влаштувати несподівану контратаку і увірватися до неприступної твердині. Підступний задум удався і квітуче колись місто загинуло у вогні та крові влаштованої турками жорстокої різанини. Із загибеллю князівства Феодоро завершилась історія візантійського Криму.