Андрій Домановський
Одним із народів, що лишив яскравий слід в історії Кримського півострова, стали східногерманські племена готів. Яскраві свідчення про переселення готів зберіг у праці «Про походження та діяння гетів» або «Гетика» історик VI ст. Йордан, сам гот за походженням. Їхньою прабатьківщиною, за словами письменника, була «майстерня, яка виготовляла» й «утроба, яка породжувала» народи — Скандинавія. Саме звідти готи на чолі з королем Берігом на трьох кораблях перепливли на південне узбережжя Балтійського моря, зайнявши район Нижньої Вісли. Що саме спричинило міграцію германських племен — кліматичні зміни чи зростання кількості населення — достеменно невідомо. Однак свідчення Йордана та інших джерел не лишають сумніву щодо прагнення готів рухатися на південь до омріяної країни багатства і достатку під назвою Ойум. Уже наприкінці ІІ ст. готи рушили далі від балтійських берегів, запанувавши до середини ІІІ ст. на неозорих просторах від Дунаю на заході до Дніпра на сході і дійшовши на півдні до «крайньої частини Скіфії», що сусідила з Понтом, і берегів Азовського моря.
Тоді ж, у середині ІІІ ст., германці вперше потрапили і на землі Кримського півострова. Окреслюючи розташування готів після переселення, Йордан зазначав: «коли вищеназвані племена жили на початковому місці свого розселення у Скіфії біля Меотіди, то мали, як відомо, королем Філімера. Їхнє перше розселення було на Скіфській землі біля Меотідського болота, друге — у Мізії, Фракії й Дакії, третє — на Понтійському морі з другого боку Скіфії». Під третім місцем розташування, ймовірно, мається на увазі саме Мала Скіфія у Криму, куди готи потрапили невдовзі після низки кривавих війн з римлянами у Подунав’ї. Час появи германців у Криму засвідчує віднайдений поблизу річки Кача скарб, який містив скляну посудину і понад сотню срібних монет, найпізніша з яких, карбування Деція Молодшого, датована 251 р., а також застібка-фібула так званого придунайського типу. Вона дала змогу дослідникам вважати цей скарб воєнною здобиччю племен готського союзу, захопленою під час війн із Римською імперією на Дунаї. Отже, готи опинилися на Кримському півострові на самому початку 50-х рр. ІІІ ст., прийшовши сюди з Подунав’я.
Потрапивши до Криму, германці зіткнулися у його степовій частині з давніми місцевими мешканцями — скіфами і сарматами. Першим під їхній удар потрапило і майже миттєво загинуло знесилене пізнє скіфське царство. ІІІ ст. датовані закриті археологічні комплекси раптово зруйнованих будівель Неаполя Скіфського, Усть-Альминського городища, Алма-Кермена, що засвідчує дату загибелі городищ і селищ Південно-Західного Криму. Одночасно припиняють функціонувати пізньоскіфські могильники регіону, після чого жодних слідів скіфської культури в Криму більше не відстежується.
Римляни, які були не в змозі втримати фортеці гірського Криму, також були змушені залишити їх на поталу загарбникам. Сліди перебування римських військ в околицях Херсонеса, так само як і в інших пунктах Таврики під той час відсутні. Очевидно, римляни не були в змозі контролювати регіон й обмежились виключно захистом міста та його найближчих околиць.
Проникнення союзу готських племен на територію Кримського півострова — Південно-Західний Крим та Південний берег Криму — засвідчують також поховання з характерним для германців обрядом трупоспалення, який поширюється тут саме від середини ІІІ ст. Так, кремаційні некрополі досліджено на мисі Ай-Тодор та на південному схилі гори Чатир-Даг неподалік сучасної Алушти. Поховання було здійснено як у звичайних ямах, так і з використанням поховальних урн, якими слугували керамічні посудини — амфори. Поховальний інвентар представлено численними знаряддями праці (ножі, серпи, риболовецькі гачки), прикрасами (каблучки, браслети, намиста, сережки тощо), монетами, зброєю (сокири, мечі, кинджали, вістря списів, щити), предметами повсякденного вжитку, скляним та глиняним посудом. Часом готи облаштовували спільні могильники із сусідніми племенами аланів, що може вважатися свідченням дружніх стосунків між ними. Справді, на відміну від скіфської культури, вщент знищеної загарбниками, сарматські пам’ятки продовжили існувати на півострові. Так, поховання на березі річки Чорної й у могильнику поблизу колишнього радгоспу № 10 («Севастопольський») були як кремаційними, так й інгумаційними. Це, очевидно, засвідчує мешкання у регіоні поліетнічного союзу племен, у межах якого готи відносно мирно сусідили з аланами.
Наступним кроком германців стало захоплення важливого, з військово-стратегічної точки зору, Боспору, в якому вони спромоглися заволодіти значним флотом. Пізньоримський історик Зосима у «Новій історії» звинуватив у захопленні флоту боягузливих боспорян, які «зі страху» надали судна германцям. При цьому, на думку історика, упокорились загарбникам не законні боспорські царі, а якісь негідні узурпатори, які прийшли до влади після зникнення законного царського роду і через власне боягузтво «надали скіфам прохід через Боспор до Азії, переправивши їх на власних суднах».
Готи перетворили Боспор на справжню військово-морську базу, звідки понад двадцять років здійснювали численні грабіжницькі морські походи на причорноморські міста. Їхні військові виправи відомі у схильних до термінологічної архаїзації античних грекомовних джерелах під назвою «скіфських» війн, хоча латиномовні автори справедливо називали їх «готськими» війнами. Так, 255–256 рр. було здійснено похід з метою захоплення багатого міста Пітіунт, розташованого у Східному Причорномор’ї. І хоча облога міста виявилася для нападників невдалою, вони сплюндрували й розграбували околиці, повернувшись з чималою здобиччю на Боспор. У 264 р. готи висадились на південному березі Чорного моря, рушивши вглиб Малої Азії й спустошивши тамтешні римські провінції Віфінія та Кілікія.
Особливо масштабним став похід 267–268 рр., в якому, за свідченнями сучасників, немов би взяли участь більш як 320 тисяч вояків. Така надзвичайно велика кількість варварських морських піхотинців очевидно фантастична, однак вона свідчить про масштабність морських експедицій германців. Зупинити нападників, які спромоглися дістатись далекої від Кримського півострова Греції, зміг у кривавій битві римський імператор Галлієн (259–268 рр.).
Остання морська експедиція германців відбулася 276 р. Під час цієї експедиції, за свідченням «Нової історії» Зосими, нападники були розгромлені у Кілікії (Мала Азія) імператором Тацитом. Після повернення решток германського війська на Боспор їх, імовірно, добив місцевий боспорський цар Тиберій Юлій Тейран (276–279 рр.). Про це свідчить знайдений у Керчі викарбуваний на постаменті з білого мармуру напис, датований 70-ми роками ІІІ ст.
Вочевидь, саме після цієї масштабної поразки готів, упродовж останньої чверті ІІІ — початку IV ст., відбулося остаточне оформлення нових взаємовідносин римлян із «варварами», зокрема й германцями, що розселилися у Криму. У загальноімперському масштабі ці зміни почалися за правління імператора Авреліана (270–275 рр.) і полягали у наданні варварам дозволу оселятися на підконтрольних імперії територіях уздовж її кордонів і перетворенні їх на союзників або федератів, які, виступаючи своєрідним буфером, мали боронити Рим від зовнішніх ворогів. Ці варварські народи визнавали зверхність імператорської влади і водночас отримували від неї платню за військову службу. Чи не таку само систему відносин було налагоджено й у Криму?
Справді, вже саме територіальне розташування варварського населення, яке лишило некрополі з кремацією на південному березі Таврики й у найближчих околицях Херсонеса, в долині річки Чорна, може свідчити про узгодженість дій нових поселенців з римською адміністрацією. Ці регіони, які перед тим пильно контролювалися римським військом, не могли бути заселені без певного узгодження з римлянами. Отже, найімовірніше, у Південно-Західній Тавриці римляни застосували таку само систему стосунків із «варварами», яка була характерна для Дунайського лімесу Римської імперії. Про поширення цієї практики на межі IV–V ст., ймовірно, може свідчити виявлений на мисі Ай-Тодор скарб монет із наслідуванням монет «променевого» типу, який, на думку дослідників, був пов’язаний із новими хвилями переселення до Криму «варварів» , котрі були федератами імперії.
Попри повну відсутність прямих свідчень писемних джерел про природу військово-політичних контактів між римлянами та готами у Південно-Західній Тавриці, зроблене припущення видається високоймовірним. Справді, будь-які згадки про збройні зіткнення римського гарнізону Херсонеса із сусідніми «варварами» відсутні. Натомість археологічні джерела засвідчують наявність тісних економічних контактів довколишнього варварського населення з містом. Так, численні імпортні античні речі зосереджуються у варварських могильниках південного берега Таврики, у Байдарській та Інкерманській долинах.
Важливо зазначити, що саме в цей час відбулося також навернення готів у християнство. Найімовірніше, християнство поширилося у Південно-Західному Криму з Херсонеса. Важливим фактором знайомства з новою релігією були також уже згадувані морські грабіжницькі походи до Малої Азії, з яких вояки повертались з численними полоненими, серед яких було чимало християн. Візантійський історик Прокопій Кесарійський стверджував, що східнопричорноморські готи навернулися до християнства ще до того, як полишили Крим у 70-х рр. IV ст., рушивши на Захід. Справді, єпископ Готії Феофіл вперше згадується у писемних джерелах вже 325 р., коли він поставив підпис під документами Першого Вселенського Собору в м. Нікея поряд із підписом боспорського єпископа Кадма. Археологічні ж джерела засвідчують поступову відмову германських поселенців від трупоспалення і заміну традиційної язичницької кремації інгумацією. Так, наприклад, від середини V ст. відмовляються від спалення померлих германці, які замешкали на Чорній річці. Вочевидь, зміна поховального обряду відбулася внаслідок християнизації готів, які, перебуваючи у регіоні іншої культурної традиції, переймали у місцевих мешканців як вірування, так і форму поховання померлих. У побуті германців поступово з’являються речі з християнською символікою. Найраніші з них — пряжка і привозні червонолакові миски — датуються першою половиною VI cт.
Отже, вже від останньої чверті ІІІ — початку IV ст. готи й алани, підтримуючи мирні стосунки з Херсонесом і перетворившись, найімовірніше, на союзників-федератів Риму в регіоні, дедалі активніше опановували Південно-Західний Крим. Під цей час вони, ймовірно, жили спорідненими територіальними общинами з окремим незалежним самоврядуванням. Ці громади не були об’єднані у цілісну територіальну державу й, відповідно, не мали розвиненої вертикалі владних структур. Водночас завдяки спільності інтересів, вони утворювали щось на кшталт конфедерації, у межах якої могли узгоджувати певні питання, важливі для всієї культурно-територіальної спільноти загалом. До таких питань могли належати, наприклад, ведення спільних воєнних дій для захисту від зовнішнього ворога або ж укладання договірних союзницьких стосунків із сусідами. Займалось поліетнічне гото-аланське населення переважно землеробством і тваринництвом, активно торгувало з сусіднім Херсонесом, звідки купувало вино, прикраси, глиняний та скляний посуд.
Можливо, германо-аланські територіальні общини Криму були певним чином включені до складу готської «держави Германаріха», яка сформувалася у Північному Причорномор’ї на середину IV ст., однак джерела про це мовчать. У будь-якому разі, вже у середині 70-х рр. IV ст. це нестійке протодержавне утворення загинуло внаслідок стрімкого вторгнення зі східних степів кочовиків-гуннів. Руйнівна гуннська навала каталізувала грандіозні міграції, відомі під назвою Великого переселення народів. Зрушені кочовиками з обжитих земель готи також рушили на Захід, діставшись Італії й Іспанії. Однак ту частину готів, яка облаштувалася у Криму, ці події зачепили менше й вони спромоглися утриматись у замешканих раніше місцинах. Прокопій Кесарійський зауважував, що готи гірського Криму добровільно лишилися на півострові у той час, коли Теодоріх рушив до Італії.
Можна припустити, що саме тоді, від останньої чверті IV ст. і впродовж V cт., відбулося остаточне виокремлення самобутньої кримської країни готів, відособленої як від кочового степу, з одного боку, так і від постантичної візантійської цивілізації — з другого. Принаймні саме на цей часовий проміжок вказує у завершеному близько 560–561 рр. трактаті «Про споруди» імператора Юстиніана І (527–565 рр.) Прокопій Кесарійський: «...на цьому узбережжі є країна під назвою Дорі, де спрадавна живуть готи, які не рушили за Теодоріхом, який відбував до Італії. Вони добровільно лишились тут». Окремо історик зазначає, що готи були чудовими землеробами, а також згадує про надзвичайну гостинність готів, гостинніших, за його словами, за будь-кого з людей. Науковці обґрунтовано вважають, що впродовж двох попередніх століть місцеві мешканці поступово інтегрувалися, внаслідок чого готами стали називати не лише германців, а й колишніх аланів, нащадків скіфів та сарматів.
Особливий інтерес становлять наведені Прокопієм локалізація та опис гірської країни готів: «Сама область Дорі лежить на узвишші, однак вона не кам’яниста і не суха, навпаки, земля дуже гарна і породжує найкращі плоди». На підставі цих свідчень, а також враховуючи дані археологічних досліджень, науковці намагалися визначити розташування країни Дорі, поміщаючи її у долині Чорної річки, плато гори Мангуп, у Байдарській долині, в районі сучасного Інкермана, на Південному березі Криму і навіть на Тамані й у східній частині Керченського півострова. Наразі загальноприйнятою вважається локалізація країна Дорі у гірському Південно-Західному Криму, регіоні, який згодом, у VIII–IX ст., буде називатися в офіційних візантійських джерелах Клімата, а у церковній літературі — «Готія».
Активна увага візантійців до готських федератів знайшла свій вияв не лише у військовій сфері. Інтенсифікація контактів сприяла подальшій візантинізації місцевого населення. Під цим терміном мається на увазі комплексний процес християнізації місцевого населення, сприйняття ним грецької мови та ромейської культури на світоглядному та побутовому рівнях тощо. Так, археологічні розкопки засвідчують остаточну уніфікацію поховального обряду, поширення поховань не лише у склепах, а й у плитових могилах. На некрополях встановлюють християнські надгробки. Набувають розповсюдження візантійські поясні набори і жіночий одяг, дедалі більш популярною стає християнська символіка на прикрасах і деталях одягу місцевих мешканців. Готи охоче носять хрести і амулети, каблучки і пряжки з християнськими образами. Саме тоді і щонайменше до кінця VIІ ст. область Дорі належить до Херсонської єпархії. Принаймні, у актах Трулльського (П’ято-Шостого) Вселенського собору (692 р.) у Константинополі згадується єпископ Херсона і хори Доранта (Дороса) Георгій.
Звичне повсякденне життя Кримської Готії навряд чи зазнало суттєвих змін під час хозарської навали, коли країна Дорі опинилася на вістрі візантійсько-хозарського протистояння, вона і стала осердям візантійсько-хозарської взаємодії, оскільки, внаслідок мінливості політичного життя Хозарський каганат був то суперником, то партнером Візантійської імперії. У Криму хозари облаштувалися переважно у межах Керченського півострова, тоді як Південно-Західний Крим — Готія — мав напівнезалежний статус, перебуваючи між двох державних потуг, які, поборюючи одна одну, то посилювали тут свою присутність, то слабшали, поступаючись місцем суперникові. Визначити її реальний політичний статус, як видається, майже неможливо, хоча дослідники продовжують сперечатися, відстоюючи концепції чи то візантійсько-хоазарського кондомініуму-співвладдя над регіоном, чи то одностороннього хозарського протекторату, буцімто встановленого над областю Дорі вже на початку VIII ст., чи навіть політично незалежної Готії, яка немов би зберегла власних вождів.
Найімовірніше, реальну владу в регіоні, спираючись на мережу фортець, зберігала Візантія, хозарське ж втручання обмежувалося відносно регулярним збором данини з місцевого населення, що було своєрідною платнею візантійців за мир на кордоні. У будь-якому разі хозари мало втручались у повсякденний побут своїх данників, які продовжували перебувати під одностороннім впливом візантійської культури. Якщо у військовій сфері у регіоні каганат і міг потягатися з імперією, то культурне поле бою однозначно виборола Візантія — хозари просто були не в змозі запропонувати щось рівноцінне і конкурентоспроможне її впливові. Беззаперечною залишається християнська приналежність населення Кримської Готії, та й у політичній сфері місцеві архонти якщо і не завжди були підвладні, то більшою мірою тяжіли до Візантії.
Показово, що приблизно у 80-х рр. відбувається зміна місцевого адміністративного устрою. Джерела згадують наявність на чолі області кира (пана) Готії, якому були підвладні місцеві архонти — очільники фортець. Імовірно, кир Готії був намісником особливого візантійського прикордонного регіону. Уперше цього чиновника згадано у «Житії Іоанна Готського» під час опису повстання місцевих мешканців (приблизно у 784–785 рр.) проти хазарського загарбання. Слід зауважити, що джерело чітко встановлює послідовність подій: 1) хозари за наказом кагана захоплюють фортецю Дорос і розміщують там свій гарнізон; 2) єпископ Іоанн разом із киром Готії, його архонтами й усім народом піднімають повстання проти окупантів, виганяють збройний хозарський загін із Дороса й оволодівають Клісурами; 3) одне з поселень видає єпископа Іоанна кагану і кир Готії разом з усіма підвладними йому архонтами і народом здається на милість хозарського володаря.
Якщо слідувати букві джерела, стають очевидними кілька речей. По-перше, кир Готії стояв на чолі візантійської області вже до моменту захоплення Доросу хозарами. По-друге, хозари не контролювали Дорос — центральну фортецю Кримської Готії — до моменту захоплення. По-третє, порушення візантійсько-хозарського балансу на користь каганату відразу наразилось на протидію з боку місцевих мешканців й адміністрації, що засвідчує незвичність для них ситуації, яка склалася, і яку вони й спробували виправити. Отже, до захоплення Доросу за наказом і подальшого програшу повстання проти загарбників хозари, судячи з усього, не володіли Готією повною мірою і в односторонньому порядку.
Поразка повстання призвела до тимчасового, нетривалого і нетривкого встановлення панування хозар над Кримською Готією. Імовірно, у зв’язку з цим наприкінці VIII — на початку ІХ ст. було здійснено реорганізацію місцевої церковної структури — створено Готську єпархію. Ця церковна адміністративно-територіальна одиниця, перетворена наприкінці ХІІІ ст., проіснувала зрештою аж до кінця XVIII ст., залишаючись надійним засобом християнізації місцевого населення незалежно від будь-яких мінливостей місцевого політичного життя, до того ж уже до другої половини ІХ ст. Візантія остаточно повернула фортеці гірського Криму під свій контроль. А до кінця Х ст. завершилась остаточна асиміляція місцевих мешканців, об’єднаних спільним знаменником християнства та візантійської культури. За похованнями цього й більш пізнього часу, здійсненими за християнським поховальним обрядом, уже абсолютно неможливо визначити етнічну приналежність похованого — колишні готи, алани, греки-ромеї, тюрки остаточно злилися в єдину християнізовану гірськокримську народність.
Утім Готія як окремий історико-географічний регіон продовжила своє існування й пізніше. Так, у XIV ст. Кримська Готія зі столицею у Феодоро-Мангупі займала значну частину Південно-Західного Криму, простягаючись уздовж узбережжя від Херсона до Алушти і сягаючи на півночі гори Чатир-Даг і гірської фортеці Кирк-Єр. А згідно з договором 1381 р. між генуезцями і татарами частина прибережних готських земель від Чембало (Балаклава) до Солдаї (Судак) відходила генуезцям і називалася у діловодстві «капітанство Готія». Терміни «готи» і «Готія» згадують численні середньовічні автори — Вільгельм де Рубрук, Маріно Сандуно, Джованні Монтекорвіно, Йоганн Шільтбергер, Матвій Меховський та ін.
Так само доволі довго зберігалась як певна готська етнічна самосвідомість, і так готська мова як безписемна мова побутового спілкування. Уже аж у середині XVI ст. австрійський дипломат, посол імператора Фердинанда І в Османській імперії 1552–1562 рр., фламандець за походженням Огіра Гіселін де Бузбек зустрів у Константинополі двох мешканців Кримського півострова, грека і гота, які прибули до Стамбула з метою подання скарг на розгляд турецького султана. Показово при цьому, що гот, внаслідок постійного спілкування з греками, не знав рідної мови і говорив по-грецьки, натомість грек внаслідок тісного спілкування із готами вивчив їхню мову. Саме цей останній і став головним інформатором де Бузбека, повідомивши, що готи й досі проживають у численних кримських селах, а також містах Мангуп і Сюрень. За необхідності вони могли виставити до війська кримського хана до восьмисот стрільців-піхотинців. Завдяки спілкуванню з кримським греком де Бузбек записав кількадесят готських слів, кілька коротких фраз і навіть початок пісні готською мовою. Сучасні лінгвісти переконливо довели, що записи де Бузбека справді фіксують існування у Криму в XVI ст. готської мови, яка використовувалась, до того ж, як засіб не лише домашнього, а й міжетнічного спілкування. Ця мова відділилася від германських наріч не пізніше ніж у ІІІ ст. н. е. і може бути названою «кримсько-» або «східно-готською».
Нарешті, найточніше етнічну ситуацію, що склалася за доби середньовіччя у межах Кримської Готії, описав у першій половині XV ст. венеціанський купець Йосафат Барбаро: «Я думаю, що завдяки сусідству готів з аланами виникла назва готалани. Першими у цій місцевості були алани, а потім прийшли готи; вони завоювали ці країни і змішали своє ім’я з іменем аланів. Таким чином, внаслідок змішання одного племені з іншим, вони і називають себе готаланами. Й ті, й другі слідують обрядам грецької церкви».